Блокування

Схильність Віктора Ющенка до великих політичних форм проявилася ще напередодні минулих парламентських виборів. Його тодішня ідея створення широкої коаліції демократичних сил утілилася у передвиборне об’єднання десяти партій, кожна з яких окремо не змогла б навіть наблизитися до результату, отриманого ними разом. Ім’я опального екс-прем’єр-міністра, який 2002 року очолив список «Нашої України», немов магніт, притягувало симпатії виборців і, відповідно, всіх тих, хто сподівався конвертувати ці симпатії у власні депутатські мандати. Саме це послугувало фундаментом, на якому постав передвиборний блок, що завоював три з половиною роки тому майже чверть голосів виборців.

За час, що минув відтоді, непорушним залишилося хіба що прагнення Віктора Андрійовича до великогабаритних політпроектів. Він знову демонструє готовність виступити центром тяжіння для максимально широкого кола учасників парламентської кампанії. Не особливо замислюючись при цьому, що обставини змінилися й вимагають зовсім інших принципів проектування передвиборного блоку та суттєвої модернізації будівельних технологій. Найочевидніша і найважливіша з цих обставин — виникнення відцентрових тенденцій у лавах потенційних учасників пропрезидентської коаліції.

Хто пасує, той зрозуміє

Заява Віктора Ющенка про те, що його партія готова виступити на виборах єдиним фронтом із політичними силами, очолюваними Володимиром Литвином та Юлією Тимошенко, комусь, можливо, й могла здатися логічним продовженням союзу, що склався під час помаранчевої революції. Та тільки не самому главі українського парламенту. Наївність і довірливість не значаться у переліку рис, найбільшою мірою властивих спікеру. До Ющенка ж і Тимошенко Литвин ставиться з особливою недовірою. І тому йому було не дуже важко здогадатися: за запрошенням у компанію глави держави та прем’єр-міністра стоїть щось інше, ніж прагнення долучити електоральну базу Народної партії України до спільної перемоги провладних сил. Та й база, будемо відвертими, не вражає своїми масштабами. Зате особистий рейтинг лідера НПУ досить високий. І, безперечно, має всі шанси зрости ще більше. Особливо до осені, коли загостряться соціально-економічні проблеми і знову поповзуть угору ціни на бензин, а також на газ, комунальні послуги й транспорт. Це, звісно, одразу ж позначиться на рейтингу як Президента, так і глави уряду, на тлі яких спікер може перетворитися просто-таки на лідера народної довіри. А якщо ще акуратно і без фанатизму почне критикувати дії виконавчої влади, тоді сприятливіші умови для успішної виборчої кампанії важко буде навіть уявити. Тим часом як Ющенко і Тимошенко змушені будуть постійно займати активну наступальну позицію, при якій неминучі помилки і, як наслідок, ризик втратити певну частину голосів виборців, Литвину не доведеться докладати особливих зусиль для нарощування електоральних м’язів. Напрацьований імідж «батька» всього парламенту, який не дозволяє собі в конфліктних ситуаціях відверто займати позицію однієї зі сторін, надає постаті спікера солідності та статичності. Йому не потрібно вдаватися до різких рухів, достатньо просто пасувати. У картах той, хто розумно пасує, залишається як мінімум не у програші.

Ось чому оточенню Ющенка так важливо було втягнути Литвина у спільні передвиборні дії. Щоб не дати йому зіграти самостійну гру. А заодно встановити контроль над парламентом. Але, схоже, організатори заходу із залучення Литвина до єдиного блоку трохи перестаралися. Якщо досі у Володимира Михайловича були підстави не вірити своїм гіпотетичним союзникам із передвиборної кампанії, то тепер з’явився привід ображатися на них. За великим рахунком, внесок, зроблений мером Києва Олександром Омельченком і главою Верховної Ради Володимиром Литвином у перемогу помаранчевих на президентських виборах, важко переоцінити. І те, що їхня роль сьогодні заперечується, — несправедливо й нерозумно. Та, мабуть, комусь це здалося ефективним способом викликати в Литвина приступ рефлексії, що веде прямо до єдиного провладного блоку. Ефект, здається, був протилежним. Як і під час спроби впливати на спікера з допомогою епізоду записів Мельниченка, в якому зафіксовано спілкування тодішнього глави президентської адміністрації з Леонідом Кучмою. Ті, кому в період «спливання» далеко, між іншим, не свіжого аудіосюжету довелося спостерігати за Литвином у неформальній обстановці, помітили його пригніченість, яка старанно приховувалася на людях. Пояснювалася вона, на думку представників найближчого оточення глави парламенту, саме образою і розчаруванням спікера в тих, хто з допомогою компромату намагався схилити його до прийняття потрібного для них рішення.

Щоправда, цілком імовірно, що це не останнє випробування, приготоване незговірливому спікеру. За деякими даними, відвідавши Москву, майор залишив там у «надійних руках» 45 годин записів із голосом Володимира Литвина. І тому залишається лише сподіватися, що пам’ять його не підводить, коли він стверджує, ніби в діалогах із Леонідом Кучмою не було нічого, що могло б нашкодити спікеровій репутації.

Звісно ж, Литвин усвідомлює, що в нього немає команди, із членів якої можна було б скласти гідний передвиборний список. І вже, здається, змирився з тим, що його політичний проект усе більше стає прихистком для колишніх прихильників старої влади, які не бачать себе в ролі опозиціонерів. Але, по-перше, конкуренцію у цій частині йому цілком може скласти Юлія Тимошенко, парламентська фракція якої приросла останнім часом значно одіознішими персонажами. А по-друге, Литвина має втішати одна важлива обставина. Багато міцних мажоритарників, тих, які зібралися під захистом спікера (хоч би яке політичне минуле в них було), здатні забезпечити солідний електоральний врожай у своїх округах тій політичній силі, за списками якої вони підуть на вибори. Не може не підігрівати автономних настроїв у глави парламенту й той факт, що серед таких мажоритарників виявився Віктор Пінчук, фінансові можливості та медіа-ресурси якого вже не настільки великі, як раніше, однак можуть стати підмогою у передвиборній боротьбі.

Напевно, приборкати «сепаратистські» настрої Володимира Литвина можна було б, пообіцявши йому посаду спікера в майбутньому парламенті. Але потенційних кандидатів на цю посаду чимало і серед ющенківців. І до того ж, як сказано вище, Литвин не схильний довіряти своїм гіпотетичним союзникам. Тому, швидше за все, приєднавши до Народної партії ще дві-три організації, він назве своїм ім’ям блок і вирушить на вибори окремим електоральним шляхом. Маленька, але власна фракція у парламенті — краще, ніж велика, але абсолютно чужа. З якої і вийти, у разі чого, буде неможливо. Адже зі змінами до Конституції вводиться імперативний мандат, який не дозволить депутатам залишати партії і блоки, за списками яких вони пройшли до парламенту.

Прем’єрський хрест

Подейкують, ніби Володимир Литвин якось зронив у кулуарах фразу, що якби він пішов на парламентські вибори в тандемі з Юлією Тимошенко, їм удалося б залишити позаду всіх інших учасників кампанії. «Але цього не буде», — реально дивиться на речі Володимир Михайлович. І тому, напевно, не особливо намагається вибудовувати партнерські стосунки з прем’єр-міністром, демонструючи повну байдужість до законодавчих потреб Кабміну. Урядові законопроекти з завидною регулярністю не добирають необхідної для їх затвердження кількості депутатських голосів. Нерідко парламентарі не просто ігнорують ініціативи виконавчої влади, а й узагалі приймають рішення всупереч уряду. Правда, на думку спостерігачів, для цього в них у більшості випадків є підстави: законопроекти, що надходять у Верховну Раду з Кабміну, найчастіше сирі, а профільні міністри не особливо прагнуть спілкуватися з законодавцями заради того, щоб утрясти «недоречності» до винесення документа на голосування. Отож, взаємини спікера та прем’єра залишають бажати кращого. Та Юлію Володимирівну це, мабуть, сьогодні хвилює мало.

За відгуками багатьох із тих, хто має можливість спостерігати за Тимошенко зблизька, Юлією Володимирівною дедалі більше опановує нав’язлива ідея за всяку ціну зберегти прем’єрську посаду і після виборів до Верховної Ради. І тому формат своєї участі в парламентських перегонах Тимошенко ставить у залежність від того, чи вдасться їй одержати гарантії недоторканності теперішнього статусу.

На сьогодні Юлія Тимошенко — номінальний прем’єр. Її можливості як глави уряду обмежені. І не Конституцією, а тільки волею людини, котра підписала указ про її призначення, та найближчого оточення цієї людини. Керівниця Кабміну не впливає на кадрову політику виконавчої влади й усунута від участі у прийнятті найбільш доленосних державних рішень. І якщо з Володимиром Литвином у Юлії Тимошенко лише прохолодні стосунки, то своїх соратників із «Народного союзу «Наша Україна» вона має всі підстави просто ненавидіти. Аде Тимошенко так довго йшла до влади, долаючи на цьому шляху стільки труднощів, що заради перебування біля кабмінівського керма готова терпіти, здається, будь-який дискомфорт. Її прихильники і найближчі соратники вважають, що на вибори Тимошенко має йти самостійно, на чолі свого іменного блоку. І, слід гадати, прем’єр не виключає для себе такого варіанта. Вона вже дала розпорядження розробляти структуру «Батьківщини» та інших партій-союзниць БЮТ. Усвідомлюючи, що для упорядкування презентаційного списку в неї немає відповідної команди, але при цьому є міцний запас особистого рейтингу, Юлія Володимирівна вже спробувала заповнити кадровий вакуум, запропонувавши піти на вибори в її компанії половині свого уряду.

Ось тільки Президент вважає, що цей уряд його. І можливість того, що Тимошенко продовжить керувати ним при новому парламенті й оновленій Конституції, яка розширює прем’єрські повноваження, — невелика. «ДТ» відомо, що керівництво МВС одержало завдання відстежувати й збирати компромат на главу Кабміну. До речі, за деякими даними, Юрію Луценку пропонувалося місце в першій п’ятірці передвиборного списку БЮТ. Схоже, на колишніх соратників по опозиції, що потрапила у владні коридори, чекають неабиякі випробування! Якщо Тимошенко, яка готова заради збереження прем’єрства пообіцяти не висуватися на наступних президентських виборах, не отримає гарантій (або даних публічно, або документально зафіксованих) стосовно непорушності свого статусу, для неї не буде сенсу в блокуванні з НСНУ. Щоправда, вдасться Юлії Володимирівні піти з влади на піку електоральних симпатій чи ж із іміджем політика, котрий не виконав своїх обов’язків і знову переслідується правоохоронними органами, — ще велике питання. Окремі представники НСНУ, помічені в особливій симпатії до запрошеної в єдиний блок Тимошенко, наполегливо пропонують Президенту розглянути питання про поновлення справи щодо несплати «Єдиними енергетичними системами» податків на суму 7 мільярдів гривень. Забувши при цьому, втім, повідомити главі держави одну деталь: суд ще за старої влади прийняв рішення про закриття цієї справи.

Без керма і без вітрил

Однак не менше труднощів і невизначеності в самій партії Президента. Народний рух України, Український народний рух (нині Українська народна партія) і Партія «Реформи і порядок» (яка тепер має назву «Наша Україна»), що утворили кістяк блоку Віктора Ющенка на минулих парламентських виборах, опинилися поза процесом облаштування великого партійного проекту «Народний союз «Наша Україна». Ідея створення НСНУ виношувалася і втілювалася у середовищі бізнес-оточення Віктора Ющенка. Хибна практика формування структур партії влади з відвертим використанням адмінресурсу й ігноруванням інтересів та думок партійних «романтиків» призвела до виникнення колоса на глиняних ногах. Мало який губернатор сьогодні не очолює обласну організацію НСНУ. А установчі конференції місцевих осередків партії, що проходили без гучних скандалів, можна зарахувати до розряду винятків. В основі повсюдних конфліктів лежав один і той самий сценарій: активісти помаранчевої революції, які приходили на конференції, виявляли у президіях своїх недавніх ідеологічних противників, що мімікрували під новий політичний ландшафт.

Ідеологічної основи в партії немає. Та й не могло бути від початку. Оскільки вибудовували її під себе ті, чиєю метою було монополізувати Ющенка, зміцнившись у його оточенні та у владі. Досі залишається під сумнівом участь у проекті Віктора Ющенка. Залежно від того, чи стане Президент першим номером у виборчому списку блоку, і залежить кількість, якість його учасників, а також формат взаємин між лідерами партій-союзниць. Романа Безсмертного, який виступив за неформальне лідерство Ющенка у блоці, можна зрозуміти. Регіональні лідери, яким дедалі більше смакує влада, з натугою слухаються команд віце-прем’єр-міністра з адміністративної реформи, що поєднує свою урядову посаду з посадою глави політвиконкому НСНУ. Керувати партбудівництвом і передвиборною кампанією буде набагато зручніше від імені першої особи в державі. Але сама особа, зважаючи на все, поки що вагається стосовно своєї участі у виборах.

Напевно, Віктор Андрійович бачить певні резони й в аргументах противників ідеї залучення його до виборчої кампанії. Адже перевагу голосів, здобутих Ющенком на президентських виборах, важко назвати значною. Можна припустити, що запас міцності електоральної підтримки Президента з наближенням парламентських виборів трохи зменшиться. І амбіції організаторів виборчої кампанії провладного блоку можуть не втілитися в п’ятдесят із лишком відсотків очікуваних голосів. Для блоку це не фатально. Зрештою, 49 відсотків — теж непоганий результат. А от особисто для Президента офіційно зафіксований рейтинг політсили, освяченої його ім’ям, буде, по суті, означати четвертий тур президентських виборів. Навряд чи Віктора Андрійовича не тривожить перспектива продемонструвати нижчий показник, ніж під час третього туру. Наступним після вирішення дилеми «Йти — не йти» на користь останнього буде питання «Хто ж, якщо не я?». Кажуть, ніби пророблявся варіант, відповідно до якого список очолить міністр внутрішніх справ Юрій Луценко. Але як це позначиться на перспективі залучення до блоку Литвина та Тимошенко?

До речі, на п’ятдесятивідсоткову перемогу провладного блоку можна буде сподіватися тільки у разі союзу з цими політиками. Без Литвина, але з Тимошенко НСНУ може, за підрахунками партійних аналітиків, зібрати близько сорока відсотків. Проте проблема ще й у тому, що в самому НСНУ досить багато людей, котрі не бажають бачити в союзниках спікера та прем’єра з їхніми партіями. Багато хто з них переконаний: електорат Тимошенко — це частина електорату Ющенка, а в Литвина він і зовсім відсутній. Проте, рушивши на вибори в гордій самотності, «Народний союз «Наша Україна» може повторити долю блоку «За ЄдУ!», котрий на минулих виборах здобув симпатій менш ніж у тринадцяти відсотків виборців. А такий результат імовірний ще й тому, що вільна від передвиборних уз Юлія Тимошенко зможе легко об’єднати у своєму виборчому списку ПРП Віктора Пинзеника, УНП Юрія Костенка і НРУ Бориса Тарасюка, незадоволених своїм нинішнім становищем у ющенківському оточенні й зовсім не райдужними списковими перспективами, що світять їм у президентському блоці. Така передвиборна конфігурація цілком імовірна. Як, утім, і приєднання до альянсу «Пори», котра дістала, нарешті, можливість брати участь у парламентській кампанії, що вимальовується. Чим, скажіть, не блок Майдану? От тільки «Пора» у боротьбі за самовиживання трохи розгубила свій революційний нонконформістський дух. Її лідер обзавівся статусом радника Президента й службовим «Мерседесом». А тому в «Пори» є два шляхи: або, прямуючи до ситого, безбідного життя, стати сателітом партії влади, або знову згадати про свою майданівську молодість і спробувати зібрати голоси тих, хто розчарувався в переможцях помаранчевої революції, але не в її ідеалах. Потрібні ж у нашому парламенті хоч нечисленні партії нового типу.