Без права на ПОРАзку

Чи стане «Пора» політичною партією? Не пусте запитання. Йдеться не просто про кар’єрні устремління групи молодих і амбіційних політиків. Ідеться про спробу створити демократичну опозицію владі. Без неї жодна влада не в змозі стати демократичною.

Можна скільки завгодно зворушуватися (або, навпаки, обурюватися) пишномовними фразами іменитих есдеків або «регіоналів», які раптом перейнялися питаннями захисту свободи слова та знехтуваних громадянських прав. Можна дивуватися, що вони навперебій твердять про зазіхання на демократію, про репресії проти інакодумців і навіть застерігають від повернення до кучмізму (!). Нестор Шуфрич, коментуючи ситуацію навколо каналу НТН, гнівно вирік: «Ющенко, встановивши шлагбауми біля адміністрації Президента, зробив свій перший крок до Кучми! Сьогодні він робить другий крок до Кучми!» Вчорашній визнаний кумир сьогоднішніх опозиціонерів став опудалом.

Кожен має право по-своєму ставитися до щирості окремих заяв, зроблених новоявленими борцями з новообраним режимом, але навряд чи варто всерйоз говорити про них як про опозицію. Не у формально політичному, а в глибоко філософському розумінні цього слова. Бо коли знущання над свободою слова та переслідування за переконання повільно й неминуче ставали державною політикою, більшість теперішніх «пасіонаріїв» не лише не перешкоджали цьому — вони були в перших лавах творців такого порядку речей.

Так, справжня відданість деяких представників влади ідеалам демократії викликає серйозні сумніви — у їхнє навальне «просвітління» повірити непросто. Але ще важче повірити в «духовне переродження» тих, хто ще вчора не соромився вважати крамолою наявність власної точки зору.

Кількість зроблених владою дурощів зростає день у день. Це сумно й тривожно. Кожна нова помилка примножує кількість зневірених ідеалістів. Будь-який гучний скандал підвищує шанси реваншистів. Очевидні помилки висуванців помаранчевої революції можна, за бажання, списати на хворобу росту. Проте з’являється ризик, що слабкість може стати хронічною. В умовах існування одномірного політичного протистояння «нові» — «колишні» ризик підвищується у багато разів. Новій владі для повноцінного становлення необхідна нова опозиція. Знову ж таки, повноцінна — вільна від комплексу недавньої невдачі, не обтяжена тягарем відповідальності за біди старої влади й не пов’язана підкилимовими зобов’язаннями перед владою новою.

Саме «Пора» не лише могла б, а й мала б заповнити цю нішу. «Пора» як явище, а не як структура. Наскільки ми можемо судити, громадянська кампанія під такою назвою замислювалася як разовий передвиборний проект. Опозиція потребувала передової революційної лави. Проте «не так сталося, як гадалося». «Пора» стала не стільки організацією, скільки рухом. А її філософія вийшла за межі заздалегідь вигаданих гасел. ГКП стала не місцем збору палких персональних шанувальників Ющенка й непримиренних особистих противників Кучми. Вона перетворилася на центр тяжіння лютих ворогів старої влади, шалених борців за владу нову.

Самодостатня політична течія стала точкою перетину найрізноманітніших нонконформістських кіл. Можемо помилятися, але формальний куратор «Пори» від ющенківської команди, Тарас Стецьків, не міг повною мірою контролювати формального лідера руху Владислава Каськіва. А той, у свою чергу, не міг повною мірою контролювати всю «Пору». Осередки й підрозділи найчастіше з’являлися на світ Божий цілком стихійно. Та, виникнувши, щойно породжені утворення виявляли виняткову здатність до самоорганізації.

Незапланована масовість, а також ідеологічна «широта» «Пори» стали її очевидною силою. Значний потенціал руху ще до офіційного завершення президентської кампанії всерйоз почав турбувати майбутню владу. «Пора» видавалася занадто некерованою, її вирізняв яскраво виявлений протестний настрій, а тому вона становила гіпотетичну загрозу і для нової політичної еліти. Припускаємо, що деякі завбачливі представники оточення Віктора Андрійовича ще восени 2004-го зробили ряд кроків, здатних якщо й не поставити рух під контроль, то принаймні обмежити його можливості.

Ситуація навколо «Пори» має турбувати не менше, ніж те, що відбувається у владних коридорах. Адже становлення організованої і конструктивної, неолігархічної і недекоративної опозиції — серйозний тест на демократію. Причому не лише для влади, а й для всього суспільства. Конфлікт між ініціаторами створення політичної партії «Пора» та Міністерством юстиції — лише видима частина проблеми.

Ще під час революції відбувся настільки ж умовний, наскільки й природний поділ «Пори» на «чорну» та «жовту». Першу можна назвати чимось на кшталт бойового крила руху, другу — своєрідною політичною фракцією. «Чорних» вирізняв більший радикалізм, яскраво виражена безкомпромісність. Відмітною рисою «жовтих» було прагнення до дисципліни й тяжіння до структурованості. При цьому було б помилкою вважати одних збіговиськом «безголових відморозків», а інших — купкою кабінетних вождів. Радше можна говорити про дві сторони однієї монети. Відчеканеної вручну, але від цього вона своєї цінності не втратила.

Після закінчення президентської кампанії відбувся реальний вододіл між «пористами», до цього часу об’єднаними загальною метою. Вони розділилися на прихильників і противників перетворення «Пори» на політичну партію. Такий конфлікт можна було передбачити, але ватажки кампанії не змогли згладити внутрішніх протиріч і протистояти зовнішньому впливу. Є підстави вважати, що деякі впливові «нашоукраїнці» завчасно впровадили в різні осередки «Пори» своїх емісарів, котрі старанно підігрівали наявні суперечності. Здається, багато в чому завдяки їхнім намаганням природні розбіжності вилилися у неприродно жорсткий конфлікт. Який ударив по репутації як одних, так і інших.

Немає нічого ненормального в прагненні групи молодих і рішучих людей зберегти «Пору» в її первозданному вигляді — трохи анархічному, але страшенно привабливому. Можна зрозуміти їхні побоювання щодо того, що політична легалізація «Пори» спричинить її обуржуазнення і, як наслідок, вихолощування початкової ідеї — створення позапартійного бунтівного середовища, від початку бунтарського руху природних пасіонаріїв.

З іншого боку, немає нічого гріховного й у бажанні групи амбіційних і прагматичних людей формалізувати окремі нонконформістські гуртки. Хіба погано, якщо буде легалізовано структуру, здатну об’єднати тих, хто готовий боротися за цілковите зцілення нової влади від старих недуг?

Ідеальним виглядав би союз двох інституцій — суспільного руху та політичної партії, готових підтримувати одне одного і здатних виконувати обов’язки парламентських контролерів і вуличних ревізорів.

Створення такого альянсу виглядало малоймовірним, але все-таки можливим. Проте ініціативні представники нової влади вправно зіграли на кар’єрних устремліннях одних і революційних настроях інших. Скандал навколо бренду «Пора» вже дещо звузив потенційну електоральну нішу майбутньої політичної організації, віджахнув гіпотетичних активістів і змусив серйозно замислитися можливих партійних скарбників.

Унікальність політичної партії «Пора» могла полягати не лише в її рівновіддаленості від нової і старої влади, а й у застосуванні принципово нових підходів до фінансування. Сучасній політичній історії відомі лише два способи забезпечити матеріальний добробут організації. Спосіб перший — «доїти» бюджет, використовуючи як «доїльний апарат» владу. Засіб другий — «присмоктатися» до окремо взятого олігарха. Є, щоправда, і третій, комбінований, який передбачає використання обох методів. Та якщо в перших двох випадках ти маєш право майже гордо вважати себе залежним, то в останньому — ти просто продажний.

Ніяких інших способів утримувати дорогу іграшку, що має назву «партія», досі не було. Організації, що існують виключно на членські внески, трапляються лише в політичних казках. На такі пожертвування в окремо взятих випадках можна утримувати хіба що не надто вибагливого вождя й не надто просторий кабінет для нього. Ну, ще партійного рахівника, який утримував би в зразковому порядку необхідні папери. З допомогою яких (за необхідності) можна було б переконати чиновників Мін’юсту та потенційних спонсорів у тому, що за партією — сотні тисяч членів і мільйони прихильників.

«Пора» мала шанс будувати свої оргструктури за рахунок бізнесменів середньої руки. Революція в багатьох із них розбудила готовність якщо не йти в політику, то (принаймні) вкладати в неї кошти. Постреволюційні події переконали декого в необхідності це робити. Прихід в активну політику тих, хто не ворочає мільярдами, але в складчину здатний зібрати сотні тисяч, міг би стати своєрідною революцією у відносинах політики та підприємництва.

По-перше, нарешті з’явилася б партія, яка не декларативно, а реально представляла б інтереси середнього класу, що народжується. По-друге, нарешті з’явилася б партія, яка могла б дозволити собі вийти з-під контролю власників великих гаманців і високих крісел.

Могла б. Та чи з’явиться? Метушня навколо «Пори» стає все менш привабливою. У щирість прагнень багатьох із тих, хто вірить у світле майбутнє опозиційної партії «Пора», ми готові повірити. Та зрозуміти логіку деяких їхніх учинків щось не надто вдається.

Про готовність влади перешкоджати реєстрації партії «Пора» почали говорити задовго до того, як у Міністерство юстиції було відправлено пакет відповідних документів. Те, що політична організація з такою назвою не легалізована й донині, начебто підкріплює побоювання скептиків. Та це не знімає відповідальності з Каськіва, Золотарьова й інших ідеологів проекту, котрі (зважаючи на все) з революційною недбалістю поставилися до виконання бюрократичних процедур.

Каськіва можна зрозуміти, коли він підозрює чиновників у деякій упередженості, зазначаючи: «Так, ми не виключаємо, що при зборі підписів припустилися деяких технічних помилок... Та в останній день було зареєстровано 11 партій, і при всій повазі до цих партій нам також було б цікаво подивитися на їхні підписні листи...»

Однак той-таки Каськів не міг не знати, що при всій повазі до інших нових партій увага до «Пори» буде особливо пильною. А отже, не мав права на грубі помилки, моментально зафіксовані досвідченим чиновницьким оком.

Тепер «Пора» у дивній ситуації. Термін реєстрації партій, які бажають брати участь у майбутній парламентській кампанії, формально вже минув. Та спеціально для «Пори» залишили юридичну щілину. Глава Мін’юсту публічно заявив, що для «пористів» створили «найліберальніший режим». Що відомство Зварича разом із активістами організації проведе повторну перевірку підписних листів, і «якщо підтверджується 2/3 підписів, то ми готові зареєструвати цю партію». Слова міністра пізніше продублював і сам Каськів в інтерв’ю «Українській правді», повідомивши, що проблеми з реєстрацією є тимчасовими. І що їх частково знято після спілкування зі Зваричем, «який прийняв нас на прохання Президента».

Ситуація виглядає справді дещо двозначною. Влада, щоб уникнути закидів, показує демонстративну лояльність. Йде на поступки, котрі противники «Пори» за бажання здатні представити як послугу. Особливо після обнародуваного втручання Президента. Від себе додамо, що, за деякими відомостями, на понеділок запланована зустріч Каськіва з главою держави, яка також навряд чи залишиться таємницею.

Чи не логічніше було для «Пори» з її репутацією піти іншим шляхом, запропонованим самим Каськівим? Нещодавно він заявив: «Ми можемо публічно звернутися до 126 існуючих партій з проханням передати нам юридичну особу і після серії юридичних процедур стати суб’єктом виборчого процесу з назвою «Громадянська партія «Пора». А чом би й ні? Немає нічого ганебного в тому, що лідер організації, яка сприяла перемозі кандидата Ющенка, зустрічається з Президентом Ющенком. Та немає нічого поганого й у тому, щоб використовувати відмову влади реєструвати опозиційну партію як ефективну передвиборну технологію. Якщо Каськів із друзями справді підозрюють владу в порушенні демократії, а свою партію позиціонують саме як збори борців за демократію, а не як товариство друзів влади.

Можливо, «пористам» видніше. Але, напевно, буде важко доводити свою самостійність, якщо тобі пришиють ярлик боржників влади. Навіть якщо цей ярлик пришитий несправедливо.

Напевно знайдеться хтось мудрий, хто вбереже «Пору» від подальших помилок. По-перше, майбутня партія має уникнути спокуси бути на короткій нозі з владою. Інакше вона не помітить, як виявиться на короткій шворці. Що, сподіваємося, не входить у плани «пористів». Необхідно відразу позбуватися комплексу молодшого брата. Інакше ніколи не вирости з політичних підгузників.

По-друге, молоді партійці зобов’язані перебороти спокусу сісти на нестерильну фінансову голку. Браку славетних спонсорів, мабуть, не буде. Та підходити до добору таких попутників треба дуже обачно. Найлегше знайти двох-трьох заможних дядечок і не сушити собі голову пошуками коштів. Та це, швидше за все, шлях у безвихідь. Гроші, пожертвувані партії людьми, нехай не настільки багатими, але й не настільки зіпсованими, коштують дорожче. Диверсифікація коштів — один із засобів здобуття фінансової незалежності. Інтенсивний пошук і активне залучення представників середнього класу — один із засобів здобуття авторитету. Така партія потребує саме цих людей. А такі люди потребують саме цієї партії.

Третє. «Порі» необхідно якомога швидше без шуму та без жалю позбутися провокаторів. Деяких з них уже давно «вичислили», але досі не «вичистили». Нібито через острах завчасно псувати відносини з владою. Бажання бути конструктивною опозицією зрозуміле, прагнення не йти на конфлікт заради конфлікту — природне. Та в цьому випадку необхідні гранична жорсткість і гранична ясність. Такі відносини підуть на користь і «Порі», і владі. Не рекомендуємо початківцям «мистецтва неможливого» змагатися з досвідченими політиками в інтригах. Програєте.

Четверте. «Пора», крім усього іншого, це ще й шанс нового покоління, вирощеного й загартованого Майданом. Це спроба влити свіжу кров у політику — тобто те, що декларувала, але навіть не намагалася реалізувати нова влада. Яка створила свою партію в найгірших традиціях влади старої. Місія «Пори» — у формуванні нової генерації політиків. Це не означає, що двері в організацію мають бути зачиненими для персон зі стажем і з ім’ям. Та їх не повинно бути багато, а їхня поява не повинна викликати риторичних запитань. При цьому не варто соромитися відмовляти невдахам, кон’юнктурникам і реваншистам. Як їх визначити? Та просто: заглянути спочатку в офіційне досьє, а потім у вічі. Простий і ефективний засіб. Такі люди, як правило, занадто часто перебігають із партії в партію (із фракції у фракцію). А їхні очиці бігають настільки ж енергійно, коли вони вимовляють завчені фрази про права, свободи й демократію.

І останнє. Не варто розпочинати свій шлях в політику із втручання в латентний конфлікт між командами прем’єра та Президента. Вплутуватися у складні закулісні ігри з Юлією Володимирівною настільки ж небезпечно, як і зв’язуватися зі структурами Віктора Андрійовича. І річ навіть не в ризику потрапити між молотом і ковадлом. Сенс у чому? Швидше навчитися політичних інтриг? А хіба не краще присвятити себе боротьбі з інтригами в політиці?

Занадто ідеалістично? Згодні. Тоді перейдемо до більш практичних речей. У болоті політики твердий грунт є лише в одному місці — під власними ногами.

«Пора» здатна це довести. Якщо її, поки ще не надто досвідчені, керманичі усвідомлять, що це не тільки їхній проект і не стільки їхній шанс. Це шанс іще молодих і вже досвідчених. Шанс тих, хто ще вірить і тих, хто вже починає розчаровуватися. Шанс тих, хто вже підвівся з колін або ще мріє стати на ноги. Шанс для майбутньої опозиції. І шанс для сьогоднішньої влади.

В остаточному підсумку — шанс для країни. Тому, що «Пора» — вже частина її історії. А отже, ті, хто ризикнув узяти цей бренд в експлуатацію, не мають права на поразку.