Андрій Іванов: «На перевиборах до Київради я підтримаю Тимошенко...»

Ім’я цієї людини мало про що каже широкій публіці. Проте її добре знають як київські, так і українські політики та бізнесмени. Найчастіше прізвище одного з найбільших вітчизняних бізнесменів звучить у зв’язці Хмельницький—Іванов, після чого виникає стійка й небезпідставна асоціація з так званою запорізькою групою. 2000 року партнери залишили прибуткову «Запоріжсталь», на якій були п’ять років, і влаштувалися у столиці, щоб розвивати кілька стратегічних напрямів. Основними стали нерухомість як мета і політика як засіб.

Успіхи «Київської інвестиційної групи», яку очолює Іванов, вражають. Сьогодні групі приписують понад дві тисячі гектарів «золотої» столичної землі, а також великі пакети акцій на стратегічних підприємствах столиці — «Київенергохолдинг», «Хліб Києва», банк «Хрещатик». З політикою також склалося. Хмельницький третю каденцію — у парламенті, Іванов другу — у Київраді. Не склалося з публічною позицією. Проте це, швидше, усвідомлений намір, ніж випадковість. Партнери практично не дають інтерв’ю, а стабільні нападки преси, пов’язані з веденням бізнесу, ігнорують.

Проте не тільки через ці обста­вини розмова з Андрієм Івановим здалася «ДТ» цінною й вартою газетної шпальти. Це саме той випадок, коли бізнесмен-політик, котрий ще не звик жонглювати обтічними фразами, ілюструє своїми відповідями суть устремлінь, властивих переважній більшості українських політиків та чиновників, які навчилися ці устремління маскувати. Мабуть, так відверто про те, навіщо бізнес йде у владу, ще не говорив ніхто.

Утім, це не означає, що ми скористалися публічною недосвідченістю Іванова. Схоже, ця людина з розряду тих, хто ніколи не навчиться віртуозно в’язати лозунгово-камуфляжні бантики. І не тому, що не зможе. Просто не вважає за потрібне. Його час надто дорого коштує. А втім, судіть самі...

— Андрію Анатолійовичу, як це ви, колишній кадровий офіцер, у 2002 році примудрилися стати «п’ятим номером» у списку партії «Жінки за майбутнє»?

— Вважайте, що це було тренування перед тим, як я пройшов до Київради за списками БЮТ у 2006-му. У цих політичних проектах є одне спільне. І в першому, і в другому випадках превалюють жіноче начало та жіночий образ.

— То ви більше жінкам довіряєте?

— Жінкам завжди хочеться довіряти (сміється. — Ред.). Що стосується проекту Валентини Довженко, то з самого початку була певна ідея й мета. Ця ідея не обійшлася без серйозних інвестицій. Так, я і ще ряд однодумців опинилися у списку. Про результати не будемо. Однак досвіду ми набули колосального.

— Гаразд, до довіри жінкам у політиці ми ще повернемося. Зараз про інше. Відповідно до даних рейтингу ТОП-30, опублікованих торік журналом «Корреспондент», Андрій Іванов у списку найбагатших українців посів почесне 23 місце. Офіційно йшлося про 364 мільйони. У чому таємниця успіху інженера гідрометеоролога, який закінчив військово-морське училище?

— Ми прив’язуватимемося до цифри?

— Якщо вона вас так зачепила, то прив’язуймося.

— Усі рейтинги досить умовні. Спочатку слід визначитися, яку мету ти перед собою ставиш. Якщо співвіднести вже досягнуте й бажане, то це десь 1/10 пройденого шляху. Мету визначено серйозну, але я говорю не про політику, а про бізнес.

— Період первинного накопичення вашого капіталу припав на похмурі часи в Петербурзі...

— Вам, напевно, фільм «Бандитсь­кий Петербург» дуже запам’ятався?

— А я хотіла бути коректною...

— Скажу відразу — з Анти­біо­тиком не знайомий. Бізнесом почав займатися ще в Севастополі. До Пітера ж приїхав на конкретне місце, на конкретну роботу на запрошення партнерів. І справи в самому Санкт-Петербурзі не вів. Я керував самарською філією компанії, яка працювала на нафтовому ринку.

— «Орімі»?

— Так.

— Серед ваших партнерів був і Василь Хмельницький, нинішній народний депутат?

— Він мій друг. Ми справді познайомилися в Петербурзі. Він працював у цій самій компанії і фактично керував нафтовим напрямом в «Орімі».

— Це правда, що один із ваших пітерських партнерів був убитий?

— Коли ми вже працювали з «Орімі» як українські партнери — відкупили в них бізнес, через кілька років справді загинув керівник компанії Дмитро Варварін. Судячи з усього, це було замовне вбивство. Йшов 2001 рік. У Пітері був черговий досить серйозний переділ ринку.

— Кажуть, що той, хто прийняв філософію великого бізнесу, тим більше — став олігархом, уже ніколи не повертається на вихідні позиції. У загальнолюдському плані. Це як продати душу дияволу чи що... Андрію Анатолійовичу, що у вас попросили натомість?

— Я не знаю, що відчувають олігархи, — це запитання не до мене. Якщо говорити про бізнес мого рівня, то я тепер точно знаю: малий бізнес набагато ризикованіший за великий. Тим паче тоді. Коли ж бізнес досягає серйозних розмірів, ідеться вже зовсім про інші речі. Про стратегію, про партнерство... Десь починає грати політика. Якщо ж говорити про кримінальні ризики, то зі зростанням бізнесу вони теж зменшуються. Хоча різні компанії себе по-різному позиціюють. Ми ж намагаємося триматися публічно. Наші партнери знають нас і наші принципи. Ми намагаємося не воювати, а знаходити компроміс. Адже на цьому шляху ніхто не застрахований від повторних зустрічей. Отже, в моральному плані бізнес мені, швидше, дав, ніж відібрав.

— Чому ви відмовилися від публічності в політиці?

— Просто я не вважаю себе політиком.

— І олігархом ви себе не вважаєте... Пане Іванов, ви хто?

— Сьогодні в Житомирі — свій олігарх, у селі — свій. Навіть смішно. Усе, що стосується олігархії, в нашому суспільстві нівельовано до кумедного. Адже насправді хто такий олігарх? Це людина, яка прийшла в політику, не маючи свого капіталу, і збагатилася за рахунок влади та адмінресурсу. А я заробив свій капітал у бізнесі. Отже, я великий бізнесмен.

— Наступ групи Іванова—Хмельницького на промисловий південь України також увінчався успіхом — у 95-му ви на цілих п’ять років влаштувалися у кріслі голови правління «Запоріжсталі». Металургія — це усвідомлений вибір чи так склалися обставини?

— Вибір був дуже усвідомлений. Тоді, коли приймалося рішення про купівлю акцій «Запоріжсталі», ми вже кілька років працювали з цим підприємством: купували та експортували метал. Тому, коли з’явилася така можливість, нам здалося, що «Запоріжсталь» — одна з тих стратегічних ніш, заповнивши яку, ми почуватимемося комфортно.

— Вартість комбінату сьогодні оцінюють майже в півтора мільярда доларів. Сума, яку ви заплатили за свій пакет у 95-му, дуже відрізняється від тієї, за яку ви продали акції панам Шнайдеру і Шифріну?

— Пригадую, як свого часу продавався полтавський ГЗК. Саме тоді ми займалися і «Запоріжсталлю». Якщо не помиляюся, ціна ГЗК була — від п’яти до десяти мільйонів доларів. Сьогодні вартість його зросла в сотні разів. Проте на час придбання активів вони купувалися за ціною ринку. Справді, розглядалися різні варіанти, як їх купити. Але різниця у вартості була невелика — купуєш ти в держави чи ні. Ринок був настільки неліквідний, що вартість найбільших підприємств, за нашими мірками, була практично копійчана. Проблеми виникали і з грошима. Вишукати в 93—95 рр. десять чи п’ятдесят мільйонів для придбання активів було дуже складним завданням.

— То за скільки ви купили і за скільки продали свої акції?

— Це комерційна таємниця.

— Як ви розпрощалися зі своїми партнерами?

— Це саме той випадок, коли вдалося зберегти нормальні стосунки. Таке буває нечасто, тим більше у великому проекті з кількома партнерами.

— Ви вже тоді зрозуміли: щоб будувати бізнес в Україні, потрібно триматися якомога ближче до влади? На той момент якомога ближче до Кучми, звісно?

— Будь-який великий бізнес не може обминути політику. Втім, як і політика не може обминути його. Так чи інакше, але окрім бізнесових завдань, існують ще якісь загальнополітичні завдання. Особливо це стосується перехідних періодів — виборів. На цьому вододілі й відбуваються основні зміни, пов’язані з власністю й активами. Одні команди приходять, інші йдуть. Починається перерозподіл власності, спроби відібрати... От і виходить, що коли якимось чином не страхуватися, можна залишитися ні з чим. Однак сьогодні ці тенденції в Україні ослаблені. Що далі, то тяжче політикам перерозподіляти чужу власність.

— Не скажіть... Але ви, схоже, навчилися вести справи в таких екстремальних умовах?

— З погляду бізнесу в Україні, справді, існують великі ризики. Особливо для іноземних інвесторів. Вони просто не розуміють, що за шарварок у нас коїться. Діловим людям нецікаво в нашій країні. Тому вони їдуть до Росії. Втім, у цієї медалі є й зворотній бік. Окреслені проблеми — це не лише ризики для одних, а й можливості для інших. Вважаю, що часті зміни керманичів — можливості насамперед для місцевих, українських команд.

— Можливості заробити?

— Відбутися як групі. У тому числі й заробити. Якби сьогодні в нас були сильні українські компанії, то навіщо знадобилося б продавати індусам ту ж таки «Криворіжсталь»? За отримані гроші комбінат могли б купити й наші місцеві команди.

— Ви маєте на увазі доплату, котру могли б внести колишні власники «Криворіжсталі» Ахметов і Пінчук?

— Так. Чесно кажучи, мені було б приємніше, якби «Криворіжсталь» купив хтось із місцевих. Гроші б залишилися у країні. У цьому ж разі була чиста політика. Такий собі показовий виступ. До речі, його результат уже сьогодні не можна назвати оптимістичним.

— І все ж таки, чому ви вирішили піти з дуже прибуткової «Запоріжсталі»?

— Бізнес — це завжди вибір між майбутньою дохідністю, ризиками, можливістю вплинути на процес. І кожній із бізнес-груп хочеться рухатися швидше, ніж рухаються конкуренти чи партнери. Тому кожен для себе вибирає певний шлях, у якому він може обігнати інших. Була можливість залишитися на «Запоріжсталі» і методично заробляти гроші, збільшуючи структуру. Але був і інший варіант — проінвестувати ринки, які ростуть значно швидше, аніж та ж таки металургія. У цьому разі ти на крок-два можеш опинитися попереду. Тому ми вибрали стратегію ростучих ринків.

— Таким ринком виявився Київ?

— Скоріше нерухомість. У Києві в тому числі.

— У контексті всього сказаного ваш похід у столичну владу, а Хмельницького в парламент багато що прояснює.

— Я не можу говорити від імені Хмельницького, можу говорити про себе. У політичній сфері справді помінялися правила гри. У черговий раз. А оскільки я вже був у Київраді, розумів, що таке працювати там і в Києві взагалі. Звісно, я неодноразово ставив собі запитання: а чи потрібне нашій групі представництво в Київраді. Відповідь була одна: «так».

— Чому з БЮТ?

— На той момент це був найприйнятніший варіант, де можна було якимось чином проявити себе й допомогти партії в Києві.

— «Допомогти партії», «представити групу»... Андрію Анатолійовичу, а інтереси, як його, народу, киян? Навіть якось незручно вас про це й запитувати...

— Повторюю, я не політик. Я думаю насамперед про бізнес: якщо змінюється інвестиційний клімат у столиці і західні партнери хочуть вкладати сюди свої гроші, то наше завдання зменшувати ризики. До того ж якщо бізнес іде добре, то це означає — зростають зарплати у дуже великої кількості людей у Києві. У тому числі тих, котрі працюють на підприємствах, де в нас є свої частки. Плюс вирішення соціальних питань. Займаючись бізнесом, я думаю не тільки про те, як заробити гроші. Я втрачу бізнес, якщо думатиму тільки про це. Є ще люди. З цього боку не пробували дивитися?

— Ви використовуєте звичні для бізнесу штампи. Повернімося до цього питання, коли говоритимемо про «золоту» київську землю. Хто вас привів у БЮТ? Бродський стверджує, що стосовно вас була команда особисто Тимошенко.

— З цього приводу я зустрічався і з Тимошенко, і з Турчиновим, і з Бродським.

— Ви до цього були знайомі з Тимошенко?

— Ні.

— Легко було домовитися?

— Рідко зустрінеш людину з такою харизмою. Плюс жіноча чарівність і, напевно, чоловіча хватка, завуальована за кокетливою усмішкою.

— Які у вас були плани разом із БЮТом?

— Були надії. Я вважав, що це скликання буде конструктивним. І БЮТ поводитиметься адекватно. Скажімо, якщо подивитися на місто Київ, то до нього можна підходити як до величезного підприємства, де люди заробляють гроші, витрачають їх, купують послуги... Я думав, що завдяки крокам у тому числі і БЮТу буде конструктив у плані гарних заробітків і розумних витрат. Я сподівався на створення певного балансу між інвестиціями та соціальним захистом.

— Наскільки несподіваною стала для вас персона Черновецького на посаді мера?

— Гадаю, це було несподівано для всіх.

— Та все ж ви досить швидко дали раду цій «несподіванці»?

— Бути в опозиції до мера і влади, звісно, почесно, але не конструктивно.

— Для бізнесу?

— У тому числі й для бізнесу. Однак на сесіях ухвалюють не лише бізнес-рішення. Є ще і комунальні, і соціальні питання. Не можна огульно не підтримувати геть усього. Я за те, щоб кожен депутат розділяв для самого себе ці речі. Не можна створювати опозицію лише для того, щоб повалити мера. Адже сьогодні ніхто не думає про господарську діяльність.

— Ну чому ж? Головне слово на прапорі столичної опозиції сьогодні «земля». Пам’ятаєте слоган вашого колишнього соратника по партії пана Бродського: «Припиніть дерибанити київську землю»? Ви — безпосередній учасник «дерибану» у складі промерської більшості.

— Спробуймо розділити деякі речі. Ви кажете про те, що треба всю землю продавати з аукціону. Але неможливо зараз усе зупинити і продавати тільки з аукціону. За часів Омельченка було прийнято дуже багато заявок — близько півтори тисячі. Їх необхідно розглянути, інакше мерію завалять судовими позовами. А вже потім переходити на ту модель, про яку ви кажете. До того ж відсотків 80 усієї землі відводиться під власність. І це законно. 20 відсотків — під інвестпроекти. До речі, за Черновецького продано в рази більше землі, ніж за Омельченка.

— Ви маєте на увазі недавно продану за мільярд ділянку на Оболоні? Я б не наважилася пишатися цим фактом. Відразу хочеться підрахувати: а скільки втратили? У контексті тих маніпуляцій, що стали звичними на сесіях із внесенням земельних питань до порядку денного за день до засідання, із відведеннями під «сараї» сотень гектарів...Ну що я вам розповідаю, якщо вас самого пов’язують із сотнями гектарів господарства «Рибальський рай», наприклад. Або взяти хоча б Хотівський агрокомбінат із тисячами гектарів...

— До «Рибальського раю» я не маю причетності. З приводу « Хотівського»...

— Так, розкажіть про Японський садочок на його території, який розбивали безпосередньо самі жителі Країни вранішнього сонця.

— Авжеж, є такий садочок, але він на корпоративній дачі. І я ним дуже пишаюся. Він єдиний у своєму роді в Україні (у цьому Андрій Іванов помиляється — от уже кілька років, як японські віртуози розбили сад на дачі у відомого олігарха й мецената. — Ред.) Тут, напевно, позначилася моя любов до Японії. Проте «Хотівський» — це всього лише одна з реалізованих ідей. У Києві приблизно 5-7 тис. га земель сільськогосподарського призначення. Зазвичай це ЗАТ чи якась інша форма власності, де ведеться сільгоспдіяльність. Земля належала цим підприємствам. Ми просто звернули на це увагу раніше за інших. Коли ми почали спілкуватися з цими підприємствами, з’ясували, що багато хто з них або перебувають у стадії банкрутства, або мають великі заборгованості перед банками. Ми просто проінвестували й увійшли в корпоративні права. Тільки в «Хотівський» ми вклали десятки мільйонів гривень. У агрокомбінату земля була в користуванні ще з 1950-х років. Грошей від цього до бюджету не надходило. Потім, уже за Омельченка, було укладено договір оренди з місцевою радою, як на той момент зажадало законодавство.

— Тож питання в ціні оренди й полягає.

— Це сільгосппідприємство, яке щодо ставки оренди землі має пільги. Ми йшли тільки за процедурою, яка існувала в Україні. Нині підприємство нормально працює.

— Дуже багато пишуть про те, що Іванов от уже котрий рік збирається на землях агрокомбінату зростити виноградну лозу.

— Це все чутки. Пишуть і про те, що землю виділив Омельченко, що я збираюся там будувати... Але ж я вам пояснив, яка ситуація насправді.

— Слід думати, земельною політикою міської влади сьогодні бізнесмен Іванов задоволений?

— Є кілька моделей, що робити з землею, наприклад, у столиці. Як варіант можна взагалі нічого не продавати. Просто оцінити ринкову вартість, потім відповідно до неї встановити орендну ставку землі й планувати бюджет мегаполісу на багато років уперед. Зважаючи на стабільну орендну плату інвесторів. Можна діяти від протилежного — все продати. Визначити терміни — п’ять-десять років, і продати. На ці роки максимально можна збільшити дохідну частину бюджету. Але що робити далі, на жаль...

— Нащадкам нічого не залишається. Тож Київ яким шляхом пішов?

— У нас змішаний варіант. Частина землі продається, частина здається в оренду. І це оптимальний варіант. Інша річ, що ставка оренди має бути ринковою.

— Тоді чому ви не боролися за це в Київраді, а голосували у складі більшості?

— Є процедура оцінки...

— Андрію Анатолійовичу, ну ми ж із вами розуміємо, як це робиться.

— Згоден, сьогодні існує безліч критеріїв, коли ставка оренди може бути знижена. Але закони в нас такі. Отже, запитання не до мене.

— Вам не здається, що цей наш «оптимальний змішаний» шлях створює чудові можливості для маніпуляцій? Кому треба, оренду понизити, кому треба, продати без аукціону...

— А що пропонує опозиція — з аукціону продавати навіть землю, на якій розташований ваш будинок. Це абсурд.

— Але опозиція ще не втомлюється повторювати й про так звані сараї метр на метр, під які відводять сотні гектарів.

— Іноді й таке буває. Завжди є винятки. Інвестиційний проект, наприклад.

— У «Київської інвестиційної групи» багато таких проектів? Це правда, що ви володієте 2 тис. га землі в столиці?

— У нас в управлінні є багато проектів, пов’язаних із певною кількістю землі, зокрема й у Києві. А також в Одесі, Харкові, Криму. Це чимала цифра.

— Отже, минулої осені, так і не дочекавшись бажаного конструктиву від «кокетливої» Тимошенко, ви покинули БЮТ?

— Так. Я не зміг поділяти позицію «політика вище над усе». Бо я конкретна людина й бізнесмен.

— Є й інша версія. Вас досить конкретно почав давити новий мер, який формує свою більшість у Київраді. З вуст Черновецького пролунали привселюдні заяви про порушення в розподілі акцій комунальних підприємств, з якими пов’язують Іванова. Я маю на увазі «Київенергохолдинг», «Хліб Києва», банк «Хрещатик»...

— Це тільки чиясь версія.

— Андрію Анатолійовичу, чи бували ви коли-небудь на острові Кіпр у місті Нікосії на April street 52/1 у фірмі Zarova? Або в офісі компанії Dancik у тому ж місті на Kennedy avenu 101? Ці офшорки мають пакети у перелічених стратегічних комунальних підприємствах столиці.

— Я на Кіпрі взагалі жодного разу не був. Хоч би що казали, я особисто не маю жодної причетності до цих компаній.

— Але 2004 року ви були офіційним представником компанії Zarova у спостережній раді «Київенергохолдингу».

— Напевно, я можу пояснити, із чим пов’язані ці чутки й домисли. Річ у тім, що «Київська інвестиційна група» займається портфельним управлінням активів. На сьогодні я можу тільки припускати, кому належать ці дві кіпрські компанії.

— Треба думати, ці компанії як мінімум ваші клієнти?

— Так. Ми займаємося управлінням їхніми активами на підставі договорів, які укладено з власниками. Тому нам іноді випадає представляти їхні інтереси, зокрема й у спостережних радах.

— Це бізнес вашого партнера Хмельницького? Чи це зарубіжні власники?

— Я точно знаю, що Хмельницькому вони не належать.

— І все-таки, повертаючись до Черновецького. Чи змінювалися після його приходу акціонери всередині офшорних фірм-фундаторів «Київенергохолдингу», які, до речі, володіють 39% акцій холдингу?

— Цього я не знаю. І ще раз хочу повторити, що перевірки мера не вплинули на моє рішення вийти з БЮТ. Я покинув фракцію майже через півроку після того, як Черновецький здійснив усі свої погрози, так і не виявивши нічого «кримінального».

— Певне, тому він вам став ще й допомагати. Після додаткової емісії акцій «Хрещатика» місто втратило контрольний пакет, а компанія «Укрфінком», активами якої ви, очевидно, також управляєте, здобула 41% акцій. Якщо додати близьких до неї міноритаріїв, то банк у вас у кишені. Пробачте, в управлінні.

— На цю історію можна глянути й інакше. На банківський ринок приходять нові гравці. Банк треба було підтримати, щоб він залишався конкурентоспроможним. Відповідно потрібно було збільшувати статутний капітал. Тому було ухвалене рішення про додемісію. Інше питання, чому місто не викупило свого пакета? Наскільки мені відомо, причина банальна — брак грошей. До того ж, місто сплачувало компенсації «Київенерго», а також давало гарантії банкам для надання кредитних ліній, щоб підприємство розрахувалося з постачальниками за газ.

— Зважаючи на те, що ви стоїте за «Київенерго», пан Бондар ним керує, паралельно головуючи в профільній комісії Київради, а Олесь Довгий увійшов до спостережної ради підприємства, виникають й інші версії, не раз описані в «ДТ». Повторюватися не будемо. Джерела в Партії регіонів стверджують, що після відходу з БЮТ ви хотіли поповнити лави їхньої столичної фракції, але вас банально не взяли. Чого ви очікували від можливого зближення?

— Щодо цього не було жодної розмови. Та й логіки в таких діях немає. «Регіони» на сьогодні є цілком сформованою фракцією у Київраді, зі своїми інтересами та цілями. І який сенс переходити в «Регіони», якщо і логіка мого бізнесу, і попередньої поведінки дещо відрізняється від їхньої стратегії?

— Цікаво, якою логікою керувався ваш друг Хмельницький, коли віддавав свою парламентську картку для голосування «Регіонам»?

— Мені про це нічого не відомо.

— До речі, на вашу думку, чи вдасться коаліції створити конституційну більшість? Ваш політичний прогноз: скільки бізнесменів перебіжить з опозиції у владу?

— Прогнози у великій політиці невдячна справа.

— Закон про імператив — для вас удар чи укус комара?

— Тут треба починати з провального закону про пропорційну виборчу систему на рівні місцевих рад. Можна констатувати, що сьогодні повністю відсутній зворотний зв’язок між виборцем і депутатом. Людина зі своїми проблемами просто загубилася. Залишилися лише цілі політичних партій. Вважаю, що Україна все-таки повернеться до мажоритарної системи на місцях. Про це свідчить принаймні тональність висловлювань лідерів практично всіх політичних сил. Така сама алогічність лежить і в основі закону про імперативний мандат.

— Після сварки з Тимошенко восени саме імператив стимулював чергову зустріч із лідером БЮТ? Це правда, що вас і Бродського вирішили залишити в списках. Ви повертатиметеся? Які умови поставила вам Юлія Володимирівна?

— Я не зустрічався з Юлією Володимирівною. Жодних умов не обговорювалося. Ніяких пропозицій не робилося. І, якщо чесно, у мене немає особливого бажання повертатися.

— Складається таке враження, що ви дещо «зависли» серед політичних гравців. Тож із ким ви сьогодні? З Черновецьким? З Тимошенко? Чи намагаєтеся вести власну гру?

— Я з Києвом.

— Андрію Анатолійовичу, навіщо така банальна відповідь...

— Сьогодні, і вам має це бути відомо, я входжу до фракції «Єдність».

— То ви з Омельченком? Це буде новий проект? А як же ГАК?

— У мене була ідея обговорити можливе співробітництво з Омельченком уже в аспекті його партії. Проте поки компроміс не знайдений.

— Мені здається, ви не зовсім щирий у частині продовження переговорів із БЮТ. Та це ваше право. Проте ви не боїтеся, що в підкилимній боротьбі переможе Губський? Саме його люди далі за списком. У результаті можете програти боротьбу за енергетичний вплив у столиці.

— Ніяких розбіжностей у нас із Богданом Губським немає. Втрачу я мандат чи ні, хоч би що там казали, в Україні існують якісь демократичні принципи. Втім, як і розуміння того, що будь-який закон зворотної сили не має. Тому в мене залишається надія, що мандат залишиться при мені. А якщо ні, то продовжу вирішувати проблеми Києва виключно з бізнесових позицій.

— Ви для Києва — як Балога для Ужгорода, а Ахметов — для Донецька. У вас у руках вода, газ, хліб, земля... Що ви збираєтеся робити з містом?

— У мене в руках усього цього немає.

— У «Київської інвестиційної групи».

— Підкреслю, що в «Київської інвестиційної групи» в управлінні перебуває тільки частина акцій цих підприємств. Що хотілося б зробити в місті? Почасти використати той позитивний досвід, який напрацювала Москва. Починаючи з індивідуального підходу до інвестора, де місто чітко визначило правила гри, звільнивши бізнес від оббивання порогів чиновників. Так, у Москві є певна послуга, коли «під ключ» дають необхідні документи. Це дорого коштує для інвестора. Але в цьому випадку ризики мінімальні, і компанії охоче інвестують кошти в російську столицю. Тобто я кажу про те, що Київ теж має стати привабливим для інвесторів. Не на словах. Від цього виграє бюджет.

З іншого боку, усередині Київради хотілося б вибудувати такі правила гри, де політика була б не по-перше, а хоча б по-друге. Адже основне — це якість послуги, яку надає мерія городянам. Якщо її якість підвищиться, то можна вважати, що і мер відбувся, і Київрада. Якщо цього не відбудеться, то збережеться загроза нестабільності та перевиборів.

— Чи йде нинішній мер у цьому напрямі?

— Якщо порівнювати політику Омельченка і Черновецкого, то в першого, з огляду на ментальність Олександра Олександровича, були якісь соціалістичні крайнощі із зачатками ринку. А нинішній мер, здається, безоглядно вдарився в капіталізм. Немає потрібного балансу між ринковими умовами та соціальними гарантіями. Надія тільки на те, що нова команда швидко навчатиметься.

— У чому основна помилка Черновецького? Адже рейтинг падає.

— Рейтинг мера понизили тарифи. Якоюсь мірою він виявився заручником ситуації.

— Але навіть прем’єр сьогодні визнав, що політика влади щодо тарифів виявилася незваженою, а місцеві керівники пішли на повідку в бізнес-структур, які контролюють комунальний сектор.

— Бізнес-структури визначали тарифи, виходячи із собівартості газу й зовсім невеличкої маржі. Нині ж за політиків розплачуватиметься бюджет, компенсуючи підприємствам різницю. Проте бюджет — це гроші тих самих споживачів.

— Ваш прогноз розвитку ситуації в Київраді.

— Я думаю, що опозиція в особі БЮТ так чи інакше існуватиме впродовж усього строку. Враховуючи цілі БЮТ — це їм необхідно. Стосовно всіх інших можу припускати, що, крім більшості, чітко оформиться група, яка не входитиме ні в більшість, ні в опозицію. Звичайно, залишаться на порядку денному спроби БЮТ провести референдум про недовіру мерові, а також переформатувати більшість за рахунок імперативного мандата, замінити секретаря ради. Але в ідеалі — домогтися перевиборів.

— Це реально, на ваш погляд?

— Гадаю, що ні.

— У разі дострокових перевиборів мера кого ви підтримаєте? Чи припускаєте, що балотуватиметься Тимошенко?

— Я не думав над цим запитанням. Проте єдиним кандидатом, який гарантовано міг би перемогти, є Юлія Володимирівна. І я б її підтримав.

— Та ви ж розчарувалися в методах діяльності цієї політичної команди.

— Мені було б цікаво подивитися, наскільки вона — успішний політик — успішно справлятиметься з вирішенням господарських питань у столиці.