100 днів влади: розгін закінчено

Сто днів нової влади. Сто днів тріумфу і промахів, нерішучості й напору, наївних емоцій і хитрих ходів, революційної риторики і менш революційних, але все-таки дій. Сто днів кадрових проб і помилок, публічних декларацій і напіваматорських кулуарних інтриг. Сто ночей сумнівів, народження ідей, усвідомлення відповідальності — в одних. І сто ночей докорів сумління, страху арештів і втрати капіталів — у інших. Тисячі документів підписаних і стільки ж незатверджених. 15 тисяч призначень. Мільйони людей, що одержали підвищені пенсії і зарплати. Мільйони доларів особистих заощаджень громадян, з’їдені ревальвацією гривні. Мільярди гривень, які надійшли в бюджет від детінізації, що розпочалася.

За новою владою спостерігали з-за кордону, стежили експерти, її відстежували опозиція і преса. Та найуважніше до її кроків і власних відчуттів прислухався народ, який обрав цю владу. Минули сто днів, які українське суспільство прожило зі своїм авангардом. Що сьогодні Україна думає про свою владу, як оцінює її у різних своїх регіонах, на що чекає, що відкидає, а що визнає? Чому вірить, а в чому сумнівається? Від усвідомлених і тверезих відповідей на ці запитання залежить, скільки сотень або тисяч днів узагалі відміряє цій владі народ.

У принципі, трьох із половиною місяців виявилося достатньо для того, щоб зробити попередні висновки. Більшість до них готова. Що сьогодні думає країна про Президента, прем’єра, міністрів; їхні дії та плани? Відповіді на ці запитання «ДТ» спробувало знайти з допомогою соціологічного дослідження, замовленого редакцією і проведеного Київським міжнародним інститутом соціології. Одержані від Володимира Паніото і Валерія Хмелька цифри, безсторонні й холодні, журналісти «ДТ» доповнили своїми коментарями. У такий спосіб давши можливість читачам отримати об’єктивну і суб’єктивну оцінку результатів ста днів нової влади. Ознайомитися з цими оцінками ми вам і пропонуємо.

I. Президент

У Брюсселі, Вашингтоні й Варшаві його зустрічали, як Гагаріна.

У Москві, помпезно святкуючи перемогу над ворогом у тій страшній війні, Президента України посадили на краю vip-лави.

ГУАМ відродився і визнав у ньому неформального лідера.

Олігархи різними шляхами намагаються потрапити до нього на прийом і з лакейською послужливістю готові фінансувати реалізацію президентських ініціатив, пов’язаних чи то з відродженням історичних пам’яток, чи то з облаштуванням нової резиденції.

Чиновники, як уцілілі від попередньої епохи, так і новопризначені, Президента бояться і обережно перешіптуються між собою про те, що це не той м’якотілий Ющенко, якого вони розраховували побачити.

А люди, вони й після ста днів припадають до екранів і по дві години слухають свого Президента. Вони ніколи не чули від влади таких слів. Вони вірять, що в нього можна знайти захист. Вони хапають його за поли й рукави не лише для того, щоб попросити допомоги, а просто щоб доторкнутися.

Показник підтримки Віктора Ющенка надзвичайно високий для новітньої української історії. Саме він підняв на якісно інший рівень довіру населення до влади. Наскільки нова команда у масі своїй заслуговує на цю довіру, суспільство за сто днів іще не розібралося. Але половина країни підтримує Президента. А отже, вірить (або хоче вірити) в те, що його команда керуватиметься у своїй роботі тими правилами, про які говорив її лідер.

Цілком імовірно, що Віктор Ющенко перебуває нині на піку народної підтримки. Безумовно, вона важлива для нього. Та не менш важлива для нього і реалізація планів, які він вважає надзвичайно важливими для України. Деякі речі, у правильності яких він абсолютно впевнений, непопулярні не лише в тій частині електорату, яка не підтримує Президента, а й у тій, яка йому довіряє. Віктор Ющенко усвідомлено готовий витрачати свій капітал популярності на доведення необхідності вступу України в НАТО; він не побоявся в День Перемоги, виступаючи перед ветеранами Радянської армії, неодноразово порушувати питання про необхідність примирення з ветеранами УПА; він переконаний у необхідності зміни мови переговорів із Росією: вона має бути не васальною, а партнерською, і якщо для цього знадобиться бути жорстким — Ющенко готовий. Президент прийшов у владу не для того, щоб загравати з суспільством, а переважно для того, щоб реалізувати викристалізувані в результаті життєвого досвіду і тривалих роздумів установки. З ним можна сперечатися, але не поважати його цілісність і рішучість у цих питаннях — не можна.

«Моя нація» — говорив Ющенко зі сцени Майдану. «Моя влада» — сказав Президент у день інавгурації. Моторошнуватий вислів як для демократичного лідера демократичної країни. Але, схоже, на ці «дрібниці» мало хто звертає увагу.

Для чого ж потрібна влада сильному Президентові, і що означає словосполучення — «сильний президент» у цивілізованому світі? Однозначно, він має робити три речі. По-перше — чітко визначити пріоритети зовнішньої і внутрішньої політики держави. По-друге — провести ключові кадрові призначення і запустити максимально ефективний та злагоджений механізм взаємодії між членами своєї команди. По-третє — задати системи моральних цінностей у цих відносинах і у відносинах між владою та суспільством. Наскільки Віктор Ющенко впорався з цими завданнями протягом ста днів?

Пріоритети зовнішньої політики Віктор Андрійович визначив досить чітко. Головний із них — Україна частина Європи, і шлях нашої країни — це шлях возз’єднання. Не можна сказати, що за сто днів Президентові вдалося істотно просунутися в цьому напрямку. Але цього й не можна було вимагати ні від Києва, ні від Брюсселя. Від Києва можна було вимагати створення системи, робота якої щодня мала б зменшувати відстань між двома столицями. Цього зробити поки що не вдалося. Не вдалося й конвертувати факт помаранчевої революції в серйозні інвестиційні напрацювання. Посли «великої сімки» у приватних розмовах висловлюють подив із приводу деяких речей в українській економіці і запевняють, що запал розохочених інвесторів серйозно остудили фіксовані ціни на бензин та м’ясо, надзвичайно сильний соціальний крен бюджету й нескінченні розмови про реприватизацію. І якщо перших три пункти Президент підтримав опосередковано, то стосовно четвертого він так і не дав виразної відповіді: які підприємства, чому і як можуть змінити своїх власників?

Внутрішньополітичні установки, дані Президентом, у принципі зрозумілі: не брати і не давати хабарів, «стояти раком і працювати на країну» (цим В.Ющенко озадачив партгоспактив Дніпропетровської області). Якби сам Віктор Андрійович випростався, то він зрозумів би, що для досягнення цієї мети є зручніша поза.

У принципі, за цей час Віктор Ющенко зміг створити свою партію; окреслити коло політичних сил — можливих партнерів на парламентських виборах 2006 року; визначити вектор розвитку подій навколо конституційної реформи; позначити поле діяльності для прокуратури. Не став Президент витрачати сили на створення стабільної провладної більшості в парламенті. Поки що не зміг домогтися від свого апарату ефективного контролю за виконанням прийнятих ним рішень.

Як ми пам’ятаємо, другим завданням Президента є ключові кадрові призначення й ефективний механізм роботи команди. У принципі, кадрова революція в країні завершена. Її результати почасти вдалі. Але ця частина менша від тієї, яка ще відгукнеться і Президентові, і його рейтингу. Уникнути цього можна лише одним способом — незастосуванням подвійних стандартів до старих кадрів і кадрів нових. Якщо людина з нового призову збрехала чи порушила закон, то від неї Президент повинен позбавлятися так само рішуче, як і від тих, хто при старій владі дискредитував себе тим же. Підстави для таких крапкових дій Президента вже є, і вони відомі всій країні. Однак очікуваних кроків суспільство не побачило. Поки що воно Віктору Андрійовичу це вибачає.

Призначення Тимошенко на посаду прем’єра було вчинком із боку Ющенка. Призначення Порошенка секретарем РНБОУ — помилкою. Віктор Андрійович так і не знайшов у владній піраміді правильного місця, де могли б бути застосовані в мирних цілях потенціал і амбіції Петра Олексійовича.

Президент майже самостійно сформував Кабінет міністрів. Слід віддати йому належне — він не намагається тримати членів Кабміну на короткому повідку, не займається мікроменеджментом; за рідкісними винятками, нікому не вказує — що і як їм робити. Такої свободи дій у міністрів в Україні ще ніколи не було. З одного боку, це можна розцінювати як довіру Президента. З іншого — в окремих ситуаціях міністрам, чимало яких є новачками як у системі влади, так і в доручених галузях, постановка стратегічних завдань Президентом була б не зайвою.

Єдині цінні вказівки, з якими Президент стабільно звертається до того або іншого чиновника, — це кадрові призначення. Для Ющенка призначити потрібну людини на посаду є підтвердженням його президентської потуги. Багатьом у виконавчій владі як у центрі, так і на місцях доводилося чути від Ющенка гнівне: «Я Президент, і що — я не можу призначити людину на посаду?» Характерне, втім, ось що: кадри, які він розставляє таким чином, не є «потрібними людьми» у звичному розумінні цього слова. Президент не розставляє наглядачів і контролерів, він облаштовує долі земляків, співучнів, однокласників, друзів, їхніх дітей та сусідів по дачі, які звернулися до нього. Нерідко професійний, інтелектуальний, а то й моральний (як в Одеській обладміністрації) рівень цих людей не відповідає стандартам, проголошеним самим же Ющенком. Це, безперечно, шкодить справі і дискредитує Президента. Але така його слабкість. Хто як може — з нею бореться, а хто як може — потурає.

Окремої розмови заслуговує організація роботи самого Президента. Віктор Андрійович став менше запізнюватися і значно більше, ніж у прем’єрські часи, проводити часу на роботі. Як ми вже казали, очно з міністрами він спілкується рідко, з прем’єром, за її словами, один раз на тиждень. Звіти про економічну ситуацію йому надає Петро Порошенко, про ситуацію внутрішньополітичну — Олександр Зінченко. В основному Ющенко бачить країну їхніми очима. Керівники СБУ і розвідки — нечасті гості в кабінеті Президента. Картину доповнює перший помічник Олександр Третьяков, а також вічна й незамінна Віра Іванівна Ульянченко. Ось основне коло спілкування глави держави. Відгородити Ющенка від світу цим людям вдалося. Але чи вдалося забезпечити нормально його роботу? Відповідь — ні.

У держсекретаріаті місяцями лежать документи, подані на президентський підпис різними представниками влади. Деякі з них потребують першочергового президентського вердикту. Аналітична і регіональна служби працюють вкрай погано. Не слід забувати, що Президент протягом останніх чотирьох років був лідером опозиції, а отже, говорив слова. За цей час Ющенко сказав так багато, що словом уже нікого не може здивувати. Президентові потрібні справи, ініціативи, спрямовані не на гасіння пожеж, чим більшу частину часу змушений займатися Кабмін, а на стратегічний розвиток країни. Де вони? Хтось забезпечив Ющенка матеріалом для таких ініціатив?

Ініціативи Віктора Андрійовича пов’язані переважно з відродженням історії: реставрацією церков, архітектурних пам’яток, створенням музеїв, відродженням козацтва. Та це внутрішній запас самого Президента, він не може бути невичерпним, нескінченним і, пробачте, одноманітним. Президент — економіст. При цьому він явно тяжіє до гуманітарної сфери. Інакше кажучи, він має досить серйозний масив особистих знань, які можуть бути потрібні людині, котра поставила собі мету зшити країну. Про наявність розколу в українському суспільстві вже давно не сперечаються. Та багатопрофільної, фундаментальної, по пунктах розписаної програми з його цементування як не було, так і немає. Хіба ця програма не може стати найважливішою справою глави держави? Може і має.

Затримкою у процесі узгодження кадрових призначень грішить і Петро Порошенко. Крім того, Петро Олексійович запевняє, що до кінця року затверджено план засідань РНБОУ. Ким затверджено і чому жоден із членів ради з цим планом не знайомий? На сьогоднішній момент складається враження, що Віктор Андрійович утратив інтерес до РНБОУ як до стратегічного дискусійного майданчика. Якщо це так, то даремно, адже в межах цього органу можна приймати не лише найважливіші рішення у різноманітних сферах, а й намагатися відрегулювати той самий механізм взаємодії між членами команди, ефективну та злагоджену роботу якої покликаний забезпечити Президент. У цілому ж механізм підготовки засідань РНБОУ поки що не налагоджений. Через сто днів Петро Олексійович змінив одного заступника і призначив керівника власного офісу. Все. Експертні групи не укомплектовані, аналітичної служби, що відповідала б за потенціалом актуальним викликам, немає. Складається враження, що Порошенко досі сидить на валізах. До речі, незрозуміло, чому Віктор Андрійович, порушуючи ним же встановлені в указі терміни, не передав у парламент законопроект про розширення повноважень секретаря РНБОУ? Не вірить у його затвердження? Задоволений де-факто сформованим обсягом повноважень Петра Порошенка? Чи з якоїсь іншої причини?

І, нарешті, про систему цінностей, яку має задати Президент. Частково цього питання ми вже торкалися. Виступ Ющенка у Верховній Раді при призначенні Кабміну та губернаторів — нагорна проповідь Президента. Він не втомлюється привселюдно говорити про необхідність дотримання чиновниками десяти заповідей. При цьому Президент час від часу келійно виписує індульгенції винним. Прохання Президента, адресоване журналістам, «дати спокій Зваричу» — це ляпас. Самому собі. І тим, хто вірив, що неправда — достатня підстава для відставки. Така практика згодом здатна відвернути значну частину пастви від віри. В Президента. Поки ж, нагадаємо, віра мас є досить твердою і щирою.

Віктор Ющенко намагається тримати руку на пульсі життя країни. Зокрема у цьому йому допомагають генеральний прокурор, керівники інших правоохоронних органів, до чиєї діяльності глава держави ставиться з пильною увагою. Але не до всієї діяльності, а насамперед тієї її частини, що пов’язана з виконанням передвиборних обіцянок про те, що «бандитам — тюрми», «украдені підприємства — державі», «стовпи злочинного режиму — до відповіді». З огляду на це ми поцікавилися у громади, якою вона бачить роль Президента у відомих ініціативах правоохоронних органів.

Як видно, більшість вважає, що Президент у розслідування убивства Гії втручатися має. Так думають 45 відсотків. Трохи менше — 41 відсоток, — дотримуються протилежної думки. Географічний розкид думок відносно рівний. Це пояснюється тим, що у справі Гонгадзе не вбачається «полювання на відьом» із конкретного регіону. Ми, у свою чергу, дотримуємося іншої думки: Президент має забезпечити відсутність втручання будь-кого в роботу прокуратури. У цьому його історична місія, докорінно відмінна від устремлінь його попередника. Та робити юридично невивірені заяви під час слідства Президент, на наш погляд, не повинен. Інша річ — нагадувати Генпрокуратурі, звісно, публічно, про необхідність результативного та повноцінного розслідування. У разі відсутності результату — за Президентом право на кадрово-хірургічний висновок.

Півкраїни очікують від Президента вирішення питання про реприватизацію «Криворіжсталі». І це зрозуміло: він обіцяв. Та яким чином Президент може виконати свої обіцянки — неясно. Тиснути на суд або по-хорошому домовитися з Пінчуком або Ахметовим? А що натомість? Над цим мало хто замислюється. Можливо, тільки третина опитаних. Та «Криворіжсталь» потрібна Президенту як політичний трофей, бюджету — як компенсація за знижену в ціні приватизацію, а бізнес-спільноті — щоб була наука. Про саму ж оцінку суспільством можливості перегляду приватизаційних рішень минулих років ми обов’язково поговоримо, але в іншому розділі. Уточнимо лише одне: дотримання законності в демократичній державі іноді важливіше за встановлення справедливості. Якщо третя влада — судова — виявиться у змозі врахувати і поєднати це, честь і хвала Президенту, котрий очолює державу, в якій таке можливе.

На відміну від справи Гонгадзе і «Криворіжсталі», у справі Колесникова Віктор Андрійович гучних заяв не робив. У кулуарах бродять різні версії про його ставлення до того, що сталося. Одні стверджують, що затримка з Президентом була узгоджена. Інші довірчо повідомляють, що Ющенко недавно дав команду Піскуну шукати шляхи звільнення Колесникова. Під час телеефіру заяви Президента з цього приводу були зваженими. За великим рахунком, урятувати главу Донецької облради може або непрофесіоналізм органів дізнання, або Президент. Навіть рівні відповіді Заходу і Сходу на поставлене запитання (як позитивні, так і негативні) свідчать про неоднозначне ставлення до Колесникова його земляків. А донеччани, які приїжджають до Києва, розповідають просто караульні речі. Питання в тому, чи доберуться до цих «речей» слідчі й чи переважать вони, можливо, наявні в когось міркування про певну політичну доцільність звільнення Колесникова.

Сумніватися в тому, що бухгалтерія клубу «Динамо» (Київ) всі ці роки була дуже каламутною, напевно, не варто. Як і не варто сумніватися в тому, що Григорій Суркіс — в замовленні. Розбирання з «Динамо» — це відволікаючий маневр, покликаний відтягнути сили Суркіса від захисту іншої своєї власності. Наприклад, обленерго, на які поклали око Григоришин та його новий «дах».

Кажуть, Григорій Михайлович останні місяці часто нагадує співрозмовникам фразу, колись написану в «ДТ»: «Суркіс і Медведчук — не те саме». Ми від цієї фрази не відмовляємося і разом із Григорієм Михайловичем дивуємося: а що ж Віктору Володимировичу живеться так привільно? Людині, яка стала ідеологом розколу країни, політики влади на виборах і медійного кілерства, справжньою жертвою якого, нагадаємо, стала мати Президента, чиє серце просто не витримало масштабів брехні, що вилилася на її сина. Напевно, Суркіс до цього стосунку не має, але він свого друга та партнера не зупинив. Яке відношення все це має до «Динамо»? Можливо, найбезпосередніше.

Звісно ж, мстити — погано. Проте й займатися махінаціями з акціями теж негарно. Однак ми згодні з тієї половиною країни, яка вважає, що Президент не повинен втручатися в розбірки між Григоришиним і Суркісом. А ще додамо, що Президенту недобре потурати своїм підлеглим, які прагнуть натішитися помстою, підм’явши під себе товариство «Динамо». «Мілко, Хоботов!» Та це зауваження вже адресоване не Президенту.

Юлія Тимошенко в інтерв’ю «ДТ» заявила, що культура — це сфера, яку курирує Президент. У цій галузі відбуваються різні рухи: позитивні, негативні й просто дивні, про що ми обов’язково поговоримо трохи нижче. Звільнення Михайла Рєзниковича — керівника Театру російської драми й все ще можлива відставка екс-міністра уряду Ющенка та довіреної особи Віктора Януковича — Богдана Ступки, який керує театром ім. І.Франка, викликали чимало пересудів у ЗМІ і досить широкий суспільний резонанс. Навряд чи Президент не був знайомий із цими планами. Проте публічно глава держави з цього приводу, наскільки ми пам’ятаємо, не висловлювався. Та, попри різне ставлення до Михайла Рєзниковича і Богдана Ступки, ми швидше погодимося з тими 47 відсотками, які не вважають недоцільним утручання Президента в даний процес.

Підсумовуючи, не можемо не звернути уваги на те, що до кінця ста днів глава держави став із більш пильною увагою ставитися до роботи СБУ, МВС і Генпрокуратури. Нарада, що відбулася цього тижня, трьом силовикам запам’ятається надовго: стружка летіла лише так! Президент, вочевидь, дійшов такого самого висновку, що і його попередник: силовики — опора трону. Якщо подібна опора підтримуватиме реалізацію національних інтересів, то в цьому нічого страшного немає. Якщо ж вузькополітичні і, боронь Боже, приватних, то запитання — «за що боролися?» Проте на сьогоднішній день немає підстав підозрювати Президента у своєкорисливому використанні владних важелів. Глава держави прийняв рішення очолити комісію з реформування Збройних сил країни, і для Головнокомандуючого це рішення логічне. Реформування потрібне не лише Збройним силам, а й тим структурам, яким вони підпорядковуються. Є підстави думати, що цим процесом Віктор Ющенко зацікавиться (і не лише в плані відбирання в Турчинова права курирувати спецзв’язок) і контроль за ними нікому іншому не передоручить. Адже він пам’ятає помилки останніх днів президента Кучми періоду занепаду й не збирається їх повторювати. Сподіватимемося, що не тільки в силовій сфері.

ІІ. Прем’єр

Після 100 днів перебування на посаді прем’єра Юлії Тимошенко вже можна зробити деякі висновки про стиль, методи та цілі її роботи:

Перше, вона прийшла в Кабінет міністрів без своєї команди. За великим рахунком, у центральній владі їй вдалося провести два призначення — Олександра Турчинова на посаду глави СБУ і Юрія Сивульського, який очолив контрольно-ревізійне управління Кабінету міністрів. У принципі, людиною, котра тісно співпрацює з Тимошенко, можна вважати міністра Кабінету міністрів Петра Крупка. Але назвати його людиною Тимошенко, яка має історію партнерських політичних стосунків, не можна.

Юлія Володимирівна намагається створювати командні взаємини в тому складі Кабміну, який їй дістався від Президента. За ядро цієї взаємодії вона логічно взяла представників ПРП: Томенка, Пинзеника, Терьохіна. Причин цього дві. Перша полягає в тому, що ця партія, яка перейменувала себе в «Нашу Україну», перебуває об’єктивно в непростих стосунках із творцями партії «Народний союз «Наша Україна». Як відомо, креатори партії влади займають посади в безпосередній близькості до Президента і ставлять ПРПістів перед небагатим вибором: партія Пинзеника або поглинається президентською партією, або залишається на політичному узбіччі, на кшталт партії Юрія Костенка. Тимошенко для ПРПістів — запасний вихід. А крім того, якщо все-таки Тимошенко піде на парламентські вибори у блоці з політичною силою Ющенка, то ПРП зможе сподіватися на заповнення своїми представниками квоти, яка належить Юлії Володимирівні. Звісно ж, у кишені у Віктора Пинзеника лежить домовленість, завізована Романом Безсмертним, про те, що 20 відсотків списку провладного блоку, у разі їхньої відмови від претензій на бренд «Наша Україна», будуть закріплені за ПРПістами. Але тепер цього варіанту вже ніхто не обговорює, тому союз із Тимошенко стає дедалі актуальнішим.

Друга причина полягає в тому, що Тимошенко зі службового обов’язку зобов’язана тісно працювати з економічними міністрами. Їхній троїстий союз вимірюється нескінченими нарадами, спільно виробленими рішеннями і насиченими робочими днями, а на першому етапі — й ночами. Практично на всіх засіданнях Кабміну позиція Тимошенко, Терьохіна і Пинзеника монолітна. З одного боку, це добре. З іншого — всі три політики варяться в консенсусному власному соку, в якому, цілком очевидно, бракує спецій. Тимошенко практично відгородила себе від альтернативних думок, що принаймні недалекоглядно. Не тільки в державній владі, а передусім у третьому секторі є чимало людей, чиї ідеї та погляди були б варті не побіжної, а систематичної уваги прем’єр-міністра...

Попутно зауважимо, що за 100 днів свого прем’єрства Юлія Володимирівна жодного разу не виїхала не те що за кордон, а навіть із Києва. Селекторний зворотний зв’язок із регіонами — це сурогат, який не замінює уявлень про реальне життя країни. Її київське усамітнення не має логічних пояснень.

Що ж до стосунків з іншою частиною Кабміну, то вони складаються по-різному. Наприклад, із Романом Зваричем та Євгеном Червоненком вони взагалі не складаються. Тут причина в ідейних розбіжностях. Непрості стосунки з міністром аграрної політики пояснюються просто: вони з різних світів. Кінаха Тимошенко сприймає як представника Порошенка в Кабміні й намагається не помічати взагалі. Деяка обережність і прохолода спостерігається на лінії Тимошенко—Жванія. Але цей контекст стосунків, швидше, сягає корінням у минуле, ніж живиться нинішнім.

З іншими членами Кабінету в Тимошенко стосунки ділові й підкреслено коректні. Вона максимально делегує повноваження майже всім міністрам, відмовляючись інколи навіть від тих прав, які виписані постановами Кабміну та практикою попередніх років. Їй потрібен результат і доведення цього результату до суспільства. Причому Тимошенко не претендує на право першої інформаційної ночі, максимально підштовхуючи міністрів до самостійної роботи з пресою, покликаною забезпечити обіцяну Президентом прозорість роботи виконавчої влади.

Друге. Тимошенко прийшла працювати в уряд на себе. І йдеться не про банальну матеріалізацію, а точніше — конвертацію влади. На життя Юлії Володимирівні вистачає, а на те, щоб займатися політичною діяльністю, вистачить і повернутих боргів. Повернутих тими бізнесменами, які, скориставшись її вразливим становищем опозиціонера, за безцінь розібрали на сувеніри колись могутню імперію ЄЕСУ.

Юлія Володимирівна не має наміру зупинятися на досягнутому. Їй вдалася безпрецедентна для України річ: упродовж п’яти останніх років кожна соціологія показувала її негативний рейтинг. Стабільно понад 50 відсотків електорату висловлювали їй свою непідтримку, і позмагатися з нею в цьому питанні міг лише Леонід Кучма. Нині ж 55 відсотків уже підтримують і здебільшого схвалюють її дії. Завдання Тимошенко — утримати здобутий із такими труднощами рівень довіри електорату. Він необхідний їй для реалізації власних амбіційних планів у майбутньому. Утримати ж такий рейтинг Юлія Володимирівна може лише тоді, якщо відчутно для громадян працюватиме на них. У її ситуації робота на суспільство — це робота на себе.

Тимошенко старається. Принаймні на сьогодні саме вона створює продукт. Його можна оцінювати по-різному, з її підходами можна сперечатися, але вона щось робить, пропонує і втілює. На жаль, із вищеописаних причин цього не робить Президент. А ті, чиї посадові обов’язки — забезпечити поле для президентських ініціатив, лише розпалюють президентські ревнощі, які і без того об’єктивно виникають у глави держави до такого популярного в народі прем’єра.

Проте віддамо Президентові належне: по цей день публічно він висловлювався про Кабмін і прем’єра більш ніж лояльно. Однак у реальному житті він не завжди підтримує Кабмін. Як наслідок, Юлія Тимошенко самостійно мусить займатися речами, де допомога Президента своєму урядові була б дуже доречною. Передусім ідеться про стосунки з парламентом. Анатолій Кінах, відповідальний за зв’язки з ВР, дуже часто й сам займає перпендикулярну прем’єрській позицію. Його фракція не голосує за ключові законопроекти Кабміну, а його партія публічно й голосно критикує уряд. І тому на ефективну роботу Кінаха в парламентському напрямі розраховувати прем’єрові навряд чи варто. А ось на підтримку Президента, який небезпідставно називає цей уряд «своїм», у ключових питаннях розраховувати необхідно. Проте 226 голосів — це турбота виключно Тимошенко. Президент і пальцем не поворухнув у критичні для Кабміну моменти, наприклад, коли товаропотоки були зупинені на кордонах і програма «Контрабанда — стоп!» потребувала прийняття Верховною Радою нових тарифів і мит.

Не йдеться про поновлення практики керівництва з боку Банкової українським парламентом. Ідеться про ставлення Президента до уряду та його позиції, яку досить було б обговорити зі спікером. Проте Віктор Андрійович вирішив, що це не царська справа. Можливо, Президент перегляне свою роль у цьому процесі і скаже своє вагоме слово під час голосування Верховною Радою за закон, спрямований проти піратства і незаконної експлуатації інтелектуальної власності. Інакше складеться враження, що Віктор Ющенко або не хоче допомагати Кабмінові, або не впевнений, що до його думки в парламенті прислухаються, і відповідно, боїться реальних доказів такого припущення.

Третє. 100 днів Тимошенко продемонстрували, що її погляди як економіста і як керівника в «мирний час» дуже розходяться з поглядами Ющенка. Ющенко — ліберальний ринковик. Юлія Володимирівна — прибічник домінуючої ролі держави в економіці країни. Тимошенко явно тяжіє до ручного управління. І навіть при тому, що це ручне управління, як вона сама сказала, «необхідне на етапі перетворення хаосу на систему», у багатьох складається враження, що його забагато. Проте жорсткий зміст її рішень подається у м’якій манері, кокетливо-довірчим тоном. Тому дуже незначна частина населення здатна розгорнути й оцінити запропонований товар. Переважна ж більшість обгортку сприймає як суть. Тим паче що подекуди, по суті, нічого, крім обгортки, не пропонується. Результат очевидний.

Кількість громадян, які в основному або, швидше, негативно оцінюють діяльність нового прем’єр-міністра, майже така сама, як і стосовно Президента, — 16,5%. Різниця полягає в меншій кількості тих, хто не визначився між позитивною і негативною оцінкою, таких чверть (25,9%), і більшій кількості тих, хто, швидше, позитивно (21,8%) і в основному позитивно (33,5%) оцінюють діяльність Юлії Тимошенко, які разом становлять 55,3%. Таким чином, кількість опитаних, які позитивно оцінюють діяльність прем’єр-міністра, статистично набагато більша, ніж кількість тих, хто відповідно оцінює діяльність Президента.

Як бачимо з перших двох таблиць і оцінок соціологів КМІСу, діяльність Тимошенко користується хоч і не дуже, але все-таки більшою підтримкою, ніж діяльність Президента: 55,3 проти 50,2. Що стало причиною неоднакового ставлення до цих політиків на Сході й на Півдні (а саме за рахунок цих регіонів і утворилася різниця), можна лише припускати. Зробимо три спроби. Перша: не Тимошенко, а Ющенко був антагоністом Януковича, суперником політика, якого переважна більшість населення підтримувала на Півдні й на Сході. Колишня влада ретельно працювала над створенням для Тимошенко образу «газової клептоманки». Стосовно ж Ющенка державна пропагандистська машина ткала образ інший — «американського прихвосня», «антиросійського демона» і «найкрутішого українського буржуазного націоналіста». Натискання саме на ці кнопки викликало в зазначених регіонах абсолютно прогнозовану реакцію.

Другою причиною можуть бути різні лінії поведінки, вибрані Тимошенко і Ющенком щодо цих регіонів. Тимошенко кілька годин у футболці «Шахтаря» просиділа в ефірі ТРК-Україна. Допит глядачами каналу ЮВ витягнула на залізних нервах і ангельській усмішці. Вона хотіла сподобатися, вона намагалася, говорила про любов, дружбу, єдність. Ющенко ж, приїхавши в регіон, повівся надзвичайно жорстко й провів незгладиму за справленим на місцевий партгоспактив враженням нараду. Не будемо судити, хто з них мав рацію. Можливо, телеглядачі заслуговували на те, що побачили, а корумпована здебільшого номенклатура — на те, що почула. Проте жителі регіону з двох «слідчих» вибрали доброго.

І, нарешті, третій момент. Саме ці регіони — південь і схід — найбільш монолітно відгукнулися на соціальні виплати попереднього уряду. І тепер, отримавши підвищені пенсії й зарплати вже від нової влади, частина жителів цих регіонів вирішила змінити гнів на милість. Але, мабуть, поліпшення свого фінансового становища вони проасоціювали з діями прем’єра і уряду, а не з діями Президента. Зрозуміло, уряд Тимошенко, коригуючи бюджет, виконував програму та обіцянки Віктора Ющенка. Однак цей факт або не дійшов до населення, або не був ним сприйнятий.

ІІІ. Оцінка діяльності членів уряду, держсекретаря і секретаря РНБОУ

Загалом досить велика різниця існує між оцінкою діяльності Президента, прем’єр-міністра й оцінкою діяльності членів їхньої команди. Очевидно, ста днів виявилося явно недостатньо для того, щоб у громадян України склалося уявлення про можливості та безпосередню роботу представників центральної влади.

Хоча з таблиці можна почерпнути чимало інформації. У першій колонці імена держчиновників розташовані згідно з результатами відповідей на запитання «Про кого із зазначених політиків ви знаєте достатньо (із газет, радіо- й телепрограм), щоб склалося уявлення про їхню діяльність?». У другій колонці — результати відповідей. У третій — відсоток тих, хто оцінює діяльність представників влади позитивно. У четвертій — негативно. П’ята колонка — це баланс між позитивною і негативною оцінкою. Примітно, що у всіх чиновників, думкою про роботу яких ми цікавилися, баланс позитивний. Інша річ — цифра, якою він виражається... Адже з огляду на поінформованість респондентів, вони можуть більш-менш компетентно судити про роботу та потенціал шести-семи чиновників, про діяльність яких мають уявлення зі ЗМІ.

Поцікавилися ми також думкою громадян стосовно здатності представників центральної влади поліпшити стан справ на дорученому їм напрямі. Результати відповідно в 6-й і 7-й колонках. А от у восьмій колонці — баланс оцінки потенціалу залучених до влади кадрів. І тут негативні результати, нехай і несуттєві, та все-таки вони є.

«Відмінниками піар-підготовки» можна сміливо назвати Анатолія Кінаха, Петра Порошенка, Юрія Луценка, Олександра Зінченка, Оксану Білозір і Миколу Томенка. Про роботу цих політиків населення, на його (населення) думку, поінформоване найкраще.

Перший віце-прем’єр поза конкуренцією. Оцінку його діяльності можна сміливо порівнювати з оцінкою роботи Президента і прем’єра — 52,3 відсотка. Анатолія Кириловича, безперечно, можуть потішити ці цифри. По-перше, тому що він створює власний передвиборний проект, об’єднуючи ледь не три десятки партій, і такі показники мають вселити йому певний оптимізм, особливо після нищівного результату на президентських виборах, коли кандидат Анатолій Кінах набрав 0,93% голосів.

По-друге, в уряді Анатолій Кирилович теоретично має почуватися стороннім тілом, оскільки в переважній більшості випадків його думка залишається непідтриманою. Ну й нехай. Зате народонаселення з довірою і симпатією ставиться до першого віце-прем’єра. Його справді знають, — екс-прем’єр усе-таки. Його бачать на екранах. Як правило, із критичними виступами на адресу уряду. І потім, його незворушний і стриманий образ дає підстави суспільству, котре нібито інтуїтивно здогадується про те, що у складі уряду є люди, до яких не варто дуже серйозно ставитися, переконує громадян: у Кабміні є серйозні розважливі люди з виразом обличчя, що пасує представнику влади. Анатолій Кирилович справляє враження солідного державного мужа. І тому його показники, зокрема обидва баланси — окраса урядового рейтингу.

З Петром Олексійовичем Порошенком публіка знайома досить широко. 70 відсотків — це другий результат. Не можна сказати, щоб Порошенко так уже частив упродовж останніх місяців із появою в електронних медіа. Та в період революції і під час діяльності в бюджетному комітеті Петро Олексійович добре запам’ятався аудиторії. Його діяльність оцінює позитивно трохи більш як чверть опитаних, що є порівняно непоганим результатом. Однак практично стільки ж людей ставляться до його роботи негативно. І позитивний баланс є досить умовним — 1,5 відсотка.

Водночас показник балансу здатності поліпшити ситуацію несподівано виявився негативним. Ця оцінка, дана потенціям секретаря РНБОУ суспільством, для нас стала несподіванкою не тому, що з нею на цьому етапі важко погодитися, а тому, що в суспільства, невтаємниченого в усі хитросплетіння підкилимового механізму роботи влади, теоретично, немає підстав давати негативну оцінку здібностям Порошенка. Петро Олексійович енергійний, красномовний, аргументи наводить виразні. Що ж до його дій, то широка публіка може судити про них, мабуть, лише з двох яскравих акцій — поїздки Порошенка до Іраку та візиту до Москви. Цього явно недостатньо для того, щоб населення сформувало настільки насторожене ставлення до Петра Порошенка.

Можна припустити, що Петра Олексійовича за інерцією, пов’язаною із пропагандистською кампанією минулої влади, сприймають негативно через його близькість до бізнесу. Проте за тією ж «олігархічною статтею» проходили і Червоненко, і Жванія, але показники ставлення до них, зокрема й негативного, неможливо порівняти з показниками Петра Олексійовича. Чверть країни усвідомлено насторожено ставиться до секретаря РНБОУ.

На наш погляд, скринька відчиняється просто: Президент публічно визнав наявність конфлікту між Порошенком і Тимошенко. Чоловік, який конфліктує з жінкою, як би це сказати делікатніше... має не найкращий вигляд в очах спостерігачів. А якщо жінка при цьому — улюблениця публіки, а на додачу ще й Сара Бернар, то шанси джентльмена повернути громадську думку на свою користь є практично нульовими. Ось, власне, на наш погляд, у чому полягає пояснення одержаних Петром Порошенком результатів. Цілком припускаємо, що ці цифри навряд чи дуже турбуватимуть Петра Олексійовича, оскільки в тих питаннях, які він прийшов вирішувати у владі, публічність і підтримка суспільства йому не потрібні. Однак такий стан справ — дзвіночок для Президента. Якщо найпесимістичніші припущення політологів виправдаються і конфлікт Президента і прем’єра виявиться неминучим, Віктору Андрійовичу треба дуже добре подумати над тим, як розрив із Тимошенко вплине на його рейтинг.

Юрій Луценко — улюбленець публіки. Гадаю, що жоден міністр внутрішніх справ не був таким відомим і популярним, як він. На Юрія Віталійовича суспільство покладає величезні надії. Вірить, що він здатний поліпшити ситуацію і позитивно оцінює його діяльність. У цьому плані в нього результат другий після Кінаха. Так і хочеться сказати, що Юрія Луценка підтримують ті, хто не підтримує Анатолія Кириловича... Та ми цього не скажемо, бо це неправда. Дотепний, енергійний, грізний, рішучий, висловлюється зрозумілими словами. Такий міністр подобається людям. Подобається людям і те, що він робить. Себто — притягає до відповідальності різноманітних персонажів, відомих із теленовин часів колишньої влади. Популярність Луценка — це сподівання суспільства на розплату колишніх хазяїв життя, помножене на відчайдушну вдачу нового міністра. При цьому, що дуже примітно, конкретні ініціативи міністерства, оцінку яким можуть дати не фахівці, а широка публіка, мають дуже низький рейтинг підтримки. Втім, міркуйте самі.

Трохи менш як половина опитаних підтримують «зачищення» криміногенних регіонів, мета якого — приборкати вуличну злочинність. Адже пересічні громадяни не вникають у міліцейську статистику, яка свідчить про те, що спокій у регіоні, який відпрацьовується, настає лише на час «неофіційного візиту», зате у прилеглих областях стає менш спокійно. 36% оптимістично підтримують наївну, загалом, ініціативу — «добровільно-примусове» заповнення співробітниками міліції і членами їхніх сімей декларації про доходи. Навіть боротьба з ненависними «блатними» автомобільними номерами середньостатистичного громадянина особливо не обнадіює. А от мінімальну підтримку громадськості мають такі ініціативи, як скорочення міліції на третину і ліквідація КПП при в’їзді в міста.

Тобто очевидно, що не лише у фахівців, обізнаних із тонкощами міліцейської служби, зазначені ініціативи частіше викликають скептичну посмішку, ніж уселяють надію. Проте цей факт, як було зазначено, зовсім не впливає на всенародну любов до нового міністра внутрішніх справ. Міністра, котрий і за «формальними» ознаками, і за сутністю своєю так помітно відрізняється від усіх своїх попередників на цій посаді. І для подальшої політичної кар’єри Ю.Луценка це, мабуть, головне. Адже за наявності такого «запасу міцності» всі прорахунки Ю.Луценка, за великим рахунком, списуватимуться на саботаж його підлеглих або на продажність судів.

Популярність Олександра Зінченка є досить високою: він відомий населенню за минулим життям, а також за його демократичною реінкарнацією. Олександр Олексійович демонструє досить непогані публічні показники. При своїй теоретично зовсім не публічній посаді. Частково порівняно високі показники Зінченка пояснюються його постійною присутністю поруч із Віктором Ющенком. Як нитка за голкою. У цьому питанні держсекретар — чемпіон!

Міністр фінансів громадськості відомий давно й по-різному. В суспільстві свого часу склалася досить чітка аналогія: Пинзеник для України як Чубайс для Росії. Проте, судячи з результатів, Віктору Михайловичу вдалося зламати стереотипи. 27 відсотків оцінюють його діяльність позитивно. 17,5 — негативно. І та й інша цифра — досить високі результати. Баланс 9,5 — теж непоганий. Майже чверть переконані в тому, що він зможе поліпшити ситуацію. 17 відсотків так не вважають. Безумовно, міністрові фінансів годилося б мати більший запас міцності в суспільній думці. Та повторимо: для людини, з чиїм ім’ям багато хто асоціював створення трастів, втрату заощаджень і гіперінфляцію початку 90-х, результати дуже непогані.

Партнера Віктора Михайловича — міністра економіки Сергія Терьохіна — населення знає гірше. Попри часту появу на телеекрані й примітну зовнішність, лише 21 відсоток вважає, що має достатнє уявлення про те, чим займається пан Терьохін. А він, до речі, займається багато чим, і його міністерство на сьогодні прем’єром де-факто визначене як ключове. Спільнота про це, вочевидь, не знає, а умовна популярність Терьохіна, як, утім, і багатьох інших міністрів, котрі не активно займалися суто політичною діяльністю раніше, призводить до дуже середніх показників підтримки дій та оцінки потенцій. Крім того, про дію економічного блоку люди судять передусім за економічним самовідчуттям. На наше прохання, КМІСівці поставили низку запитань, зокрема про підтримку суспільством ряду ініціатив економічного блоку уряду, а також запитань, відповіді на які дозволили б визначити, наскільки населення за ці сто днів відчуло зміни у своєму матеріальному становищі. Виявилося, що дуже багато тих, хто не відчув поки що поліпшення добробуту в результаті дій уряду Ю.Тимошенко, — 48,7% (проти 22,9% тих, хто відчув деяке поліпшення, і 3,7 — відчув поліпшення значне). Це, вочевидь, пояснюється кількома чинниками. По-перше, величезними масштабами передвиборних і «відразупіслявиборних» обіцянок. По-друге, часом проведення дослідження: можливо, впродовж останніх двох тижнів квітня не всі громадяни вже отримали нові, підвищені зарплати в бюджетній сфері та пенсії, а отже, не могли адекватно відреагувати на ці заходи. Наявна лише моральна підтримка пенсіонерів, що, втім, теж важливо, з погляду виборних перспектив 2006 року.

По-третє, останнім часом кожен громадянин країни, незалежно від його доходів, був тією чи іншою мірою стурбований зростанням інфляції, про яке він не лише чув у зведеннях статистиків, а яке міг відчути в магазинах і на ринках. Як ніколи серйозна загроза того, що, хоч би скільки влада додавала грошей, ця добавка може бути «з’їдена» невпинним зростанням цін. Дорожчало якщо не все, то дуже багато що: м’ясо, бензин, вантажні залізничні перевезення, навіть... вартість сорокоуста в окремих церквах. Можна припустити, що цей ціновий ривок найбільше зачіпає за живе людей віком за сорок років, але молодших шістдесяти. Людей, які часто вже досягли піку своєї кар’єри, які мають сім’ї з дорослими дітьми, котрі ще міцно не стоять на ногах. Саме ця вікова верства, 40—59-річні, виявилася фактично обійденою ініціативами нового уряду. Надвисока допомога на народження дітей більшості їх уже не світить, підвищена пенсія імені Януковича—Ющенка — ще не світить. З політичної точки зору, це ще не зораний новою владою пласт.

Схильність до патерналізму дуже сильно проявляється в оцінках дій економічного блоку уряду. Якщо майже три чверті підтримують такий крок як підвищення зарплат і пенсій (що потенційно «загрожує» лише державному бюджету), то дії, які підводять фінансову базу під такі рішення, попри всі зусилля урядової пропагандистської машини, сприймаються далеко не однозначно і, по суті, не мають достатньої підтримки в суспільстві. Йдеться про перегляд митних імпортних мит і ще більше — про скасування пільг для вільних економічних зон (тобто фактичне зрівнювання можливостей шляхом відбирання частини надмірних у певних кіл бізнесу). Наприклад, анулювання ВЕЗ підтримав лише кожен п’ятий українець.

У цьому сенсі може виявитися, що потенціал суспільно гострих економічних ініціатив досить невеликий і уряд, який прагне принаймні до березня 2006-го залишатися популярним, має дуже чітко вивірити кожен свій новий крок.

До відома кабмінівських і нацбанківських аналітиків: попри всі зусилля подати ревальвацію гривні як незаперечне благо, оцінка цього кроку, м’яко кажучи, неоднозначна. Навіть поетапне, до кінця року, посилення національної валюти до 5,1 грн./дол. позитивно оцінюють лише 33,7% співгромадян. Чи не поквапилася наша фінансова влада, так жорстко вчинивши з американським доларом, який традиційно є в нашій країні інструментом заощадження?

Ще один тривожний момент. Якщо підприємці та малий бізнес 55% голосів висловлюються на підтримку ініціатив Віктора Ющенка (слід розуміти, зокрема, в соціальній, гуманітарній сферах і в справі боротьби з корупцією), то коли йдеться про позитивний вплив конкретних урядових рішень на стан їхніх бізнесів, рівень позитивних відповідей відразу ж зменшується до 33% (і ще 48% відповідей свідчить, що умови для бізнесу не змінилися). Що відразу ж має наштовхувати на думку про надмірний соціальний крен у діях уряду на шкоду продуманим, системним заходам у сфері дерегуляції, розвитку малого бізнесу та індивідуального підприємництва, ослаблення податкового пресу.

Міністра культури і туризму Оксану Білозір народ знає. Це зрозуміло. Микола Томенко від неї за популярністю трохи відстає, проте претендувати на звання народного артиста може повною мірою. Він його заслужив на Майдані, і це без будь-яких жартів, а потім упродовж ста днів відпрацював на всіх екранах. Правда, вже в цих ефірах потішного було набагато більше. Кипуча діяльність віце-прем’єра часто виходила за рамки, що відводилися тематиці, яку він курирує: олігархи, нафтові кризи, реприватизація, реекспорт нафти дружиною Зварича — ось неповний перелік позакласного читання Миколи Володимировича. Результат очевидний: 47,4 відсотка вважають, що добре ознайомлені з діяльністю віце-прем’єра. Дуже непоганий баланс позитивних і негативних оцінок — 10,8. Але, як для такого масштабного піару, досить скромне співвідношення тих, хто вірить і хто не вірить у те, що Томенко може змінити ситуацію, — 6,2 відсотка. Інакше кажучи, якщо взяти до уваги професійну приналежність О.Білозір до сфери шоу-бізнесу і природжений дар у цій сфері М.Томенка, показник їхньої особистої популярності пояснити можна. І все-таки Кабмін — не естрада: тут не має значення, як ти проспівав, важливі слова пісні. Позитивної оцінки міністерський репертуар О.Білозір удостоївся трохи більше ніж у чверті опитаних, а в М.Томенка — ще менше. Ці показники здаються дещо завищеними — не варто забувати, що йдеться про популярну співачку та яскравого медіа-провокатора, а для людей, які не дуже цікавляться політикою, тим паче гуманітарною політикою, уже те, що вони знають ім’я політика, — цілком достатній аргумент «довіри». Додайте до цього, що культура — це сфера, в якій, із погляду обивателя, професіоналізм не обов’язковий. По-перше, тому, що в мистецтві розбираються усі й кожен (хіба хтось із нас не здатний відрізнити хороші кіно/пісню/спектакль/картину від поганих?). А по-друге, тому, що, на думку багатьох (навіть професіоналів), мистецтво і культура — сфера стихійна й вона розвиватиметься своїм шляхом, незалежно від того, хто нею «керуватиме» — професор, співачка чи хвилястий папужка.

У цій сфері ми також поцікавилися, наскільки населення підтримує ініціативи Міністерства культури.

Найбільше схвалення опитаних — 43,5% — здобула ідея підтримувати розвиток популярної музики. Висловлена вона була в ході зустрічі тоді ще зовсім «свіжого» міністра культури з популярними виконавцями. Готовність же діяти в цьому напрямі, а не лише «пропонувати ініціативи» продемонстрував, нагадаємо, М.Томенко, «просунувши» до участі в «Євробаченні» ту групу, яка йому особисто здалася достойною. Хоча, звісно, такої ініціативи від Мінкульту можна було очікувати від початку, з огляду на приналежність самої Оксани Білозір до когорти естрадних виконавців радянського гарту. Тобто до тих виконавців, які так і не перейшли з «естради» у «поп-музику» і мало чого досягли у сфері шоу-бізнесу. Якби ситуація склалася інакше, можливо, ми могли б очікувати дещо інших ініціатив — не спроби підсадити на залежність від державної кишені ще й поп-музику, а спроби ініціювати формування нормального, вільного шоу-ринку, який гарантує гідне життя музикантам і пристойний рівень послуг слухачам.

Проте не склалося. І очевидна спроба не дати можливість вільно розвиватися, а саме керувати. Про це свідчить ще одна ініціатива, яка, втім, виявилася не такою популярною в опитуваних, — регулювання гастрольної діяльності. Причому саме в тому розділі, який стосується російських зірок та зірочок, — про те, що їх треба «фільтрувати», перш ніж випускати на українську сцену, неодноразово говорили як міністр культури, так і віце-прем’єр з гуманітарних питань. При цьому право слухача голосувати гаманцем чомусь залишається за дужками. Цю ініціативу підтримало тільки 17,4 відсотка опитаних. Показник, утім, все одно вважається досить високим, оскільки в такій інтимній сфері, як любов до мистецтва, можна було очікувати, що люди, швидше, покладатимуться на свій смак (і платоспроможність), а не на держконтроль.

Взагалі, довіра до держконтролю у сфері образотворчих мистецтв виявилася вищою, ніж очікувалося. Хто б міг подумати, що ідея взяти виробництво кіно повністю під державне регулювання виявиться симпатичною майже 39% респондентів? Причому, зауважте, всі ці респонденти напевно з задоволенням дивляться фільми зарубіжного виробництва — голлівудські, європейські, де держава давно й безповоротно передала цю галузь у відання приватних лавочок. І, слід сказати, лавочки ці дають раду кіновиробництву набагато успішніше, ніж Українська держава, яка дозволяє собі знімати за рік півкартини, та й то не найкращої, як правило, якості.

У цілому можна сказати, що в необхідності державної підтримки сфери повсякденних задоволень — таких, як кіно і популярна музика, — громадяни далеко не впевнені. Жодна з ініціатив, запропонованих міністром культури і віце-прем’єром з гуманітарних питань у цій галузі, не набрала 50 відсотків голосів. Тобто можна припустити, що українці схильні вбачати у цій сфері незалежну індустрію і якщо й не розуміють цілком чітко, то «нутром чують», що їхні податки варто витрачати зовсім не на це. На що вказує і досить високий показник недовіри — понад чверть опитаних не підтримують жодної з перерахованих ініціатив. І якщо Президент у гуманітарній сфері повернув свій погляд в історію, то хтось повинен повернути в майбутнє, ініціюючи сучасні проекти та програми. Може, Мінкульт?

Очікування або побоювання щодо дій нової влади могли бути пов’язані з багатьма аспектами життя суспільства, зокрема і з його українізацією. У наявності таких очікувань зізнавалася половина дорослого населення (51%), друга половина (49%) такі очікування заперечує. Відносно частіше чекали на процес українізації (активної або примусової) жителі Західного регіону — 63,7%, чим і відрізнилися від усіх інших регіонів, де цього процесу очікували 46—48% опитаних. Наскільки виправдалися очікування для тих, хто сподівався або побоювався українізації життя суспільства? Думки представників цієї категорії опитаних розділилися таким чином: однакова кількість вважає, що нова влада виправдала їхні очікування і дуже активно займається українізацією життя суспільства або ж займається, але меншою мірою, ніж можна було очікувати (по 38,1% відповідно з категорії тих, хто мав такі очікування, що становить 19,5% від усіх опитаних). 8,6% із цієї ж самої категорії поділяють думку, що нова влада, всупереч їхнім очікуванням, узагалі не займається українізацією. До речі, в цьому питанні політика Томенка та Білозір є поки досить толерантною.

Опитування, проведене на замовлення «ДТ» КМІСом, було завершене у переддень травневих свят. У цей період скандал навколо відсутності диплома про закінчену вищу освіту міністра юстиції Романа Зварича вирував переважно в Інтернеті. На широкі медіа він вийшов дещо пізніше. Та й без цього глава Мін’юсту виявився досить відомою людиною: про його діяльність інформовані майже 38 відсотків. З огляду на побачене і прочитане, 14,5% оцінюють його роботу як позитивну. Майже стільки ж — 12 відсотків — як негативну. Баланс — 2,4%. За такого показника популярності баланс міністра можна вважати тривожним. А от баланс здатності поліпшити ситуацію однією десятою зачепився за позитивний берег Рубікону. Мабуть, показники Зварича — це той рідкісний випадок, коли оцінки експертів і широкого загалу збігаються.

Незважаючи на тривалий етап мас-медійного самітництва Романа Безсмертного, що припав переважно на виборчу кампанію, населення знає і має, як йому здається, порівняно чітке уявлення про те, чим він займається на посаді віце-прем’єра. І це незважаючи на те, що Роман Петрович курирує справу важливу, але малозрозумілу у своїх тонкощах народу — адміністративну й адміністративно-територіальну реформу. Його роботу позитивно оцінюють 13 відсотків, негативно — майже 8%. Сказати по правді, навіть люди, обізнані з цим питанням, вагалися б дати однозначну оцінку його роботі. Адже курирувані ним реформи — це точка докладання різноманітних впливів, фокус різноманітних інтересів. І де в результаті заслуга Безсмертного, а де його вимушена капітуляція — для багатьох загадка. У його можливості впоратися з дорученою ділянкою вірять небагато людей. Баланс — 1,1%. Для Романа Петровича це проблема, оскільки він — людина публічна, а його посада в партії Ющенка передбачає не лише вплив на організаційні процеси в цій політичній силі, а й вимагає популярності серед електорату. Гадаємо, в нього є час виправити ситуацію.

Євген Червоненко одним із перших тайфуном пронісся по всіх телевізійних каналах. Проживши в міністерстві сім днів і сім ночей, він вийшов до широкого глядача й у властивій йому цвітастій і темпераментній манері повідав про ситуацію в Мінтрансі та власні плани. Пресі Євген Альфредович приділяє особливу увагу. Тому майже 30 відсотків вважають, що достатньо інформовані про те, чим займається Червоненко. Хотілося б і нам бути настільки впевненими в цьому. 12,3 відсотка опитаних підтримують його дії; 7,4% ставляться до здійснюваних ним кроків негативно; лише на 2,5 відсотка більше виявилося серед респондентів тих, хто вірить у здатність Червоненка змінити ситуацію. При такому енергійному піарі результат не найкращий. Та нічого, у Євгена Альфредовича енергії, як у локомотива. Він обов’язково підсилить свою публічну присутність, збільшить надходження у бюджет і переламає громадську думку на свою користь. Усі інші думки, окрім, звісно, президентської, міністр транспорту просто переїде.

Борис Тарасюк у публічній політиці не новачок. Соціологи КМІСу впевнені, що респонденти відносно позитивно оцінюють діяльність тих міністрів, яких знають в обличчя. Бориса Івановича в обличчя знає багато хто, але уявлення про його діяльність мають лише 28,3 відсотка. Почасти це можна пояснити тим, що зовнішня політика практично в усіх країнах не є топовою темою, що цікавить «пересічних» громадян. Та все одно прес-службі Тарасюка варто було б подумати про активнішу роботу. Діяльність самого міністра оцінюють позитивно майже 15 відсотків, негативно — майже п’ять. Показники не дуже високі, але баланс досить добрий — 9,9 відсотка. У його здатність змінити ситуацію на краще вірять майже 13%, у нездатність — 4,5 відсотка. Отже, незважаючи на серйозний стаж публічної роботи, Борис Іванович залишається для суспільства таємницею за сімома замками.

Насправді робота Тарасюка активна й у більшості випадків професіональна. Міністерство, звісно, стогне і плаче, але, всупереч прогнозам, тотально не розбігається. Основні спеціалісти в МЗС залишилися. По-перше, тому що вони приловчилися працювати з Тарасюком. По-друге, тому що їх як професіоналів цікавить розв’язання непростих завдань, що стоять перед МЗС. По-третє, через великі надії: масштабна ротація посольських кадрів українського зовнішньополітичного відомства, за великим рахунком, іще не почалася, але, безумовно, наближається…

Борис Іванович працює. А от Олегові Рибачуку, віце-прем’єру з євроінтеграції, це робити важко. І за великим рахунком причина не в ньому. Причина в декларованій, а не реальній заінтересованості лідерів країни в євроінтеграції. Головний н’юсмейкер передвиборної кампанії на екрані з’являється не так часто, як раніше. В Олега Борисовича дефіцит інформаційних приводів. Напевне, причина — відсутність організаційного інтересу Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко до курированого ним напряму. За сто днів, згідно з даними «ДТ», Рибачук мав одну зустріч із Президентом. Знаючи про тісні взаємини Олега Борисовича та Віктора Андрійовича, ми припускали, що він стане «государевим оком» у Кабміні. Та цю функцію виконують інші люди. А багато ініціатив Рибачука було або зарубано під корінь, або відкладено у довгу шухляду. Він пропонував європейську модель структури Кабміну — її відхилили. Він пропонував у всі міністерства призначити заступників із євроінтеграції — не призначили. Він хотів комітет із євроінтеграції, модель якого була запропонована і могла б обговорюватися — не підтримали...

І незважаючи на це, зовнішня політика — один із пріоритетів Президента. Поділ праці, що відбувся між ним і Тимошенко на цьому фронті, має такий вигляд: Віктор Андрійович «греблі рве», а Юлія Володимирівна — «у скелі сидить». Як же оцінює суспільство те, що вдалося зробити на зовнішньополітичному фронті за сто днів?

Особливих несподіванок у відповідях на запитання про зовнішню політику ми не виявили. Як і раніше, Західний регіон країни більше вітає її західний напрям, а Східний — східний. Щоправда, слід зазначити, що відповіді респондентів із південних областей України найчастіше були ближчими до думки співгромадян із Центрального регіону, ніж зі Східного.

Насамперед нас цікавила думка населення країни стосовно вибудовування відносин із основними стратегічними партнерами України — Росією, США і Європейським Союзом.

У тому, що нова влада «намагається будувати з Росією рівноправні та дружні відносини», впевнені 38,1% опитаних. Такою політику щодо РФ бачать 52,5% на заході країни і 49% — у центрі, добрі помисли нової влади стосовно нашого північно-східного сусіда на півдні помітили 32,4% і набагато менше на сході — лише 16,9%. Зате «антиросійською» її вважає 33,6% жителів Східного регіону, 22,5% — Південного. З ними солідарні усього трохи більш ніж 7% респондентів із Західного та Центрального регіонів. Загалом по країні антиросійську спрямованість політики Києва відзначили 17,3% респондентів. У тому ж, що насправді стосовно Росії ніякої «чіткої політики немає, і влада діє в залежності від ситуації», упевнена третина всіх опитаних — 33,5%.

Як з’ясувалося, із політикою нової команди щодо США знайома переважна більшість населення країни: лише 3,5% опитаних не змогли або не схотіли дати їй оцінку. Інші ж респонденти розділилися практично на три рівні частини. «Переважно позитивно» цю політику оцінює 32,4%. І треба зазначити, що тут ми спостерігаємо просто величезний прогрес, коли згадати, що в «дореволюційні» часи тільки 3—5% населення України боролися за інтенсифікацію і зміцнення відносин зі Сполученими Штатами. А нині навіть Східний регіон дав схвальних 16,8%. Безумовно, величезну роль у зміні поглядів наших співгромадян зіграв тріумфальний візит у США Президента Ющенка та радикальна зміна ставлення керівництва Сполучених Штатів до України. Адже якщо раніше від Вашингтона нам діставалася лише нещадна критика та постійні докори за негідну поведінку українського керівництва, то сьогодні гордість за державу відчувають багато українців — адже не так багато держав президент країни — світового лідера так часто ставить за приклад іншим націям.

Утім, іще одна третина населення України (31,7%) зміни у відносинах із США не схвалює, вона оцінює політику нової команди на американському напрямі «переважно негативно». Не дивно, що незадоволених нею у Східному регіоні набралося аж 57,6%. У Південному кількість негативних оцінок також помітно перевищує кількість позитивних (39,7% проти 24,1%). У Західному ж і Центральному регіонах громадян, які вітають нові тенденції україно-американських відносин, помітно більше, ніж тих, хто їх засуджує (51% і 11,5% — на заході; 38,6% і 21,1% — у центрі).

Ще 32,4% усіх респондентів вагаються дати чітку оцінку політики щодо США, вони вважають її «почасти позитивною, почасти негативною».

Що може дати Україні реальне стратегічне партнерство із США?

«Підвищити авторитет і вплив нашої країни у світі» — так вважають 38,7% опитаних, а 37,3% із цим твердженням не згодні. Бачать «можливість приходу великих інвестицій в українську економіку» 39,3% респондентів, тоді як скептиків помітно менше — 27,5%. Критично налаштовані щодо США громадяни взяли реванш над оптимістами у кількості половини опитаних (49,9%), погодившись із тими, хто вважає, що «рівноправне партнерство із США — лише гарне гасло, насправді Україна потрапляє у залежність від світового гегемона». Опонентів такої думки вдвічі менше (25,7%), як і тих, хто не визначився.

Приємно здивували відповіді на запитання «Чи згодні ви з тими, хто вважає: хоч би що робила Україна, хоч би якого рівня розвитку досягла, її все одно ніколи не приймуть до Європейського Союзу». Майже половина населення країни (48,6%) сповнена оптимізму і вірить у її світле європейське майбутнє незважаючи ні на що. Ні багаторічні запевняння попереднього українського керівництва (у супроводі хору голосів із Москви) в тому, що «нас у Європі ніхто не чекає», ні насторожене досі ставлення Брюсселя і багатьох інших європейських столиць до євроінтеграційних планів України не похитали впевненості цієї частини українців у тому, що рано чи пізно, але ми свого досягнемо і будемо в ЄС. Причому в усіх регіонах, окрім Східного, кількість оптимістів помітно перевищила кількість песимістів, яких загалом у країні виявилося 23,1%. Не знали, що відповісти на це запитання, 28,3%.

Той факт, що «нове керівництво України має більшу, ніж попередня влада, довіру керівництва Євросоюзу», очевидний навіть для більшості респондентів зі східної частини країни (53,2%), налаштованої стосовно нової влади набагато критичніше, ніж жителі інших регіонів. Загалом із цим твердженням згодні 66,2% всіх опитаних.

Оптимізм щодо європейського майбутнього України, очевидно, викликаний тим, що більш як половина наших співгромадян (56,2%) вважає: «нова влада робить реальні кроки для наближення України до Європи». І знову ж таки, тільки у Східному регіоні кількість респондентів, не згодних із цим твердженням, перевищила (хоча й лише на 2,3%) кількість тих, хто підтримав цю думку.

Не помітили «реальних кроків» до Європи 22,2% опитаних, значна частина яких (68,4%) упевнена, що «українська євроінтеграція, як і колись, зводиться тільки до гучних заяв». Очевидно, чим ближче до Європи, тим реальні кроки видніші, оскільки їх побачили 70% жителів Західного регіону і лише 36,8% — Східного.

Ще більш очевидні для населення країни наміри її нового керівництва «поступово наблизити Україну до стандартів НАТО» — так розцінюють політику нової команди щодо Північноатлантичного альянсу 57,5% респондентів. Водночас про необхідність масштабної інформаційної кампанії свідчать такі результати опитування: п’ята частина населення (21,9%) взагалі не знає, що відповісти з цього приводу, а ще 20,7% ніякої «чіткої політики щодо НАТО» не бачать, і для них досі «залишається незрозумілим, збирається Україна вступати до альянсу чи ні».

А от із підтримкою євроатлантичного курсу, як і раніше, сутужно. Адже 39% населення країни вважають, що «курс на членство в НАТО суперечить національним інтересам України». На сході в цьому впевнені 72,5% населення, на півдні — 45,2%, у центрі — 28,1% і лише 12,1% — на заході країни. У «відповідності намірів нової команди привести нашу країну в НАТО національним інтересам держави» впевнені поки що тільки 21,3% громадян. Навіть у Західному регіоні таких виявилося значно менше від половини (38,2%), що вже казати про Східний і Південний з їхніми 4,9% і 4,2% відповідно. Торішня шалена антинатовська кампанія попередньої влади зробила приблизно стільки ж, скільки й натовські бомбардування у колишній Югославії: 1999 року кількість прихильників євроатлантичної інтеграції в Україні не дотягала до 20%.

Утім, сьогодні стверджувати про безперспективність євроатлантичних зусиль підстав немає. Оскільки ще в лютому, відповідно до опитування Фонду «Демократичні ініціативи» та КМІС, тих, котрі підтримують вступ України до НАТО, було взагалі лише 15%. І ось, по суті, не проводячи жодної спеціальної інформаційної роботи, навіть, скоріш, замовчуючи цю тему (крім, зрозуміло, вражаючої участі Президента Ющенка в саміті альянсу), нове керівництво за два місяці одержало ще п’ять відсотків прибічників євроатлантичної інтеграції. Це, звісно, не 40% 2002 року, але резервів ще дуже багато. Адже 28,3% населення вагаються, і вважають, що натовський курс «почасти відповідає національним інтересам, а почасти ні» (особливо багато таких громадян на заході й у центрі країни). Ще 11,4% узагалі не змогли відповісти на це запитання. Отож, провівши активну та грамотну інформаційну кампанію, підібравши конкретні аргументи для кожного регіону, керівництво країни має шанс значно підвищити показники підтримки вступу України в НАТО, розвіяти старі міфи, зменшити численні фобії й забобони.

Стосовно інтеграції в іншому напрямку, то й тут до цілковитого «одобрямса» дуже далеко. «Прагнення нової влади обмежити участь України в ЄЕП виключно рамками зони вільної торгівлі» схвалює лише 28,3% респондентів. Незадоволених такою політикою помітно більше — 39,4%, особливо в Східному й Південному регіонах (67,4% і 45% відповідно). Більшість цих людей (88,6%) побоюються «погіршення відносин із Росією, Білоруссю й Казахстаном», і лише 5,2% незадоволені нинішньою єепівською політикою офіційного Києва, бо вважають, що «Україні взагалі слід залишити ряди цієї четвірки» (навіть у Західному регіоні прибічників виходу з ЄЕП виявилося лише 18,4%). Майже третині наших співгромадян (32,3%) узагалі важко визначитися, і вони «почасти схвалюють, а почасти не схвалюють» обмеження участі України в ЄЕП зоною вільної торгівлі.

Наміри нової влади використовувати зашкарублий і скриплячий механізм СНД «лише як додаткову можливість для розвитку двосторонніх відносин із країнами — її учасниками» підтримує 37,8% респондентів. А от 39,6% українців (в основному зі Східного й Південного регіонів) із такою політикою не згодні, оскільки вважають, що «Україні слід підтримувати ближчі стосунки з країнами СНД». І лише 4,9% наших співвітчизників переконані: нашій країні слід залишити ряди цього пострадянського об’єднання (причому, хоч як це дивно, на другому місці після Західного регіону (9%) у підтримці цієї точки зору опинився Схід (6,1%), менше всіх хочуть розпрощатися зі СНД жителі Центрального регіону (1,9%), на півдні таких 3,7%). Що ще раз засвідчує: попри оптимізм половини населення країни стосовно її європейського майбутнього, українці в своїй більшості хочуть при цьому зберегти тісні та дружні відносини з колишніми радянськими республіками.

У першій декаді травня міністр оборони став одним з основних ньюсмейкерів: візит до Москви, поїздка в Крим і військові проблеми Чорноморського флоту, ювілейні переможні урочистості, оцінки причин вибуху на складі боєприпасів у Хмельницькій області. До цього Анатолій Гриценко на екранах з’являвся порівняно рідко. Проте, близько чверті опитаних вважають, що поінформовані про його дії. 12,3 відсотка позитивно оцінюють діяльність міністра оборони. 3,5% — негативно. Баланс — 8,8%. Баланс оцінок здібностей — 8,1%.

Традиційно суспільство довіряє армії й цікавиться тим, що відбувається з нею. Тому Міністерство оборони ввійшло в список відомств, чиї ініціативи здатні оцінити широкі маси, а не вузькопрофільні фахівці.

Ясна річ, і в цьому міністерстві є своя специфіка, прихована чи малоцікава широкій публіці: завершується кадрова ротація в центральному апараті, розроблено принципово нову концепцію розв’язання житлових проблем, внесено істотні зміни в розпорядок служби в гарнізонах, переоцінено військові загрози, на реалістичнішій основі визначено бойовий склад армії на середньострокову перспективу... І все-таки є ініціативи, які суспільство може оцінювати. Приміром, перехід до професійної армії до 2010 року підтримують 62,8 відсотка. Більший ентузіазм викликали в українському суспільстві з ініціатив Кабміну лише підвищення мінімальних зарплат і пенсій і здешевлення ліків. Іншими словами, народ дозрів для відмови від загального військового обов’язку радянського зразка.

Скорочення термінової служби в українській армії до одного року підтримали 58,4 відсотка. Для більшості він не є спірним, і ця сама більшість, яка включає новобранців, їхніх батьків і наречених, вітає реалізацію передвиборної обіцянки Віктора Ющенка. А ось наступний результат нас здивував. Лише 44 відсотки підтримують підвищення втричі грошового утримання військової строкової служби. Адже загальновідомо, що в армію йдуть служити здебільшого вихідці з бідних сімей, не здатних уникнути почесного обов’язку. Навіть якось ніяково за тих, хто не порадувався за солдат, котрі раніше отримували 20, а тепер 60 гривень на місяць. Так, радіти за близьких і далеких нам ще вчитися й вчитися.

Не здобула в народі популярність ініціатива оптимізації системи військової освіти та науки зі скороченням зайвих військових навчальних закладів. Її підтримують 17 відсотків. Проте цілком зрозуміло, що, усупереч непопулярності цього кроку, міністерству доведеться на нього піти, бо скорочення армії неминуче передбачає скорочення військових вузів. Адже вже на сьогодні в деяких із них на одного слухача припадає втричі більше викладачів, ніж у вузах цивільних, а загальна чисельність системи вищої освіти перевищує 32 тисячі чоловік. Краще менше, та краще. 7,4 відсотка не підтримують жодну зі згаданих чотирьох ініціатив. У цілому ж цивільного міністра офіцерський склад і більша частина генералітету сприйняли позитивно — після легкого переполоху Гриценко завантажив роботою всіх і під зав’язку. За підсумками перших ста днів він оцінив свою діяльність на «четвірку з плюсом». Каже, що за п’ятибальною шкалою.

Хоча в рейтингу популярності членів уряду міністр охорони здоров’я займає досить пристойне місце, зобов’язаний він цим, скоріш за все, кредиту народної довіри, ніж конкретним діям з поліпшення стану справ у довіреній йому архіважливій галузі. Крім того, Микола Поліщук не проти зайвий раз з’явитися перед телекамерами. Міністр і нардеп (депутатські повноваження Микола Охрімович складати поки що не збирається) намагається активно нести в суспільство знання про свою діяльність.

Буквально в перші ж дні після призначення на посаду міністра Поліщук пообіцяв, що в лікувальних установах державної й комунальної форм власності медична допомога (так званий гарантований обсяг меддопомоги) подаватиметься безплатно. (До речі, у програмі Кабінету міністрів «Назустріч людям» у розділі стосовно охорони здоров’я записано чорним по білому: «надання кожному громадянинові гарантованого переліку безплатних медичних послуг».)

Після екскурсій лікарнями й аптеками (в супроводі журналістів) було широко розрекламовано іншу ініціативу — знизити ціни на ліки, зробити їх доступнішими для хворих. Природно, такі наміри знайшли підтримку широких верств населення (71,7% і 78,2% опитаних відповідно). Проте далі обіцянок справа поки що не зрушилася. Більше того, схоже, міністр поквапився з такими заявами і невдовзі спробував дати задній хід. На одній із прес-конференцій на запитання журналіста «ДТ» із приводу гарантованого обсягу (переліку) медичної допомоги він відповів таке: «У 49-й статті Конституції якраз дуже чітко говориться про те, що безплатно, а що платно. У ній записано, що з держбюджету фінансуються захищені державою програми. А далі — що в установах державної та комунальної власності медична допомога подається безплатно. Я так розумію, що безплатно відповідно до програм, фінансованих державою. Але Конституційний суд трактував її (статтю 49) по-своєму. …Деякі параметри ми вже сьогодні гарантуємо, до кінця червня й невідкладна допомога буде безплатною». Правда, все-таки не зрозуміло, в якому обсязі. Досі невідомо, скільки коштує та чи інша медична послуга, тобто не здійснено тарифікацію таких послуг. А либонь для виділення на медицину грошей із бюджету бажано знати реальні ціни й видатки. Не дивно, що, попри значне зростання асигнувань на охорону здоров’я останніми роками, цього не відчули ані пацієнти, ані рядові лікарі. Одна з перших міністерських директив стосувалася запровадження сімейної медицини, передусім у сільській місцевості. На селі склалася критична ситуація з поданням невідкладної допомоги (9350 сіл не мають ані ФАП, ані аптечного пункту, тобто цілком позбавлені бодай якоїсь медичної допомоги!). Керівникам управлінь охорони здоров’я в регіонах вказали на необхідність відновити роботу амбулаторій і фельдшерсько-акушерських пунктів на селі, до того ж на принципах сімейної медицини. На місцях заметушилися: спускати директиви згори справа нехитра, у глибинці фельдшера не знайдеш, а вже сімейного лікаря туди й калачем не заманиш. Та й хто переконливо пояснить, чим нині сімейний лікар відрізняється від звичайного дільничного терапевта? І де їх брати, сімейних лікарів? Плодити, як курчат, на курсах підвищення кваліфікації? Адже за півроку сімейного лікаря підготувати неможливо. Можливо, тому ініціатива з поліпшення медичного обслуговування жителів сільської місцевості здобула підтримку менше половини населення — 44,3%. Або просто міська частина респондентів не бачить у цьому потреби?

Фактично лише третина населення (36,0%) за те, аби при закупівлі ліків і виробів медичного призначення за бюджетні кошти віддавати перевагу продукції вітчизняного виробника. Не вельми довіряє народ вітчизняним фармацевтам. І часто для цього є підстави. Сьогодні захисту потребує передусім споживач, тобто пацієнт.

За запровадження обов’язкового медичного страхування висловилося 33,2% опитаних. І тільки 26,1% хотіли б обслуговуватися в сімейного лікаря. Те, що ці ініціативи Мінздоров’я не знаходять широку народну підтримку, може свідчити про одне — люди вважають, що й обов’язкове медичне страхування, і запровадження сімейної медицини ляже додатковим тягарем на їхні плечі: за страховку плати плюс благодійність у конверті. Зламати цю практику, а вже потім популяризувати страхову медицину. Можливо, у цьому вихід?

Професор-нейрохірург М.Поліщук — людина інтелігентна та, здавалося б, м’яка — уже довів свою здатність діяти «хірургічними» методами. Аби лиш не порушувалася найперша лікарська заповідь: не нашкодь.

На «четвірку з мінусом» (знову ж за п’ятибальною системою) оцінив свою діяльність на посаді міністра освіти й науки за перші сто днів Станіслав Ніколаєнко. Але загалом своєю роботою він задоволений. Справді, у кожному з п’яти пріоритетних напрямів розвитку галузі зроблено певні кроки — як успішні, так і не дуже. Але найцікавіше в тому, що соціологічне опитування виявило дещо інші, ніж міністерство, пріоритети в галузі реформування системи освіти.

Попри те що мало не в перші дні свого перебування на посаді міністра Ніколаєнко заявив, що не повертатиме школі п’ятибальну систему оцінювання знань і «десятирічку», саме це вважають за необхідне зробити 61,2% і 60,4% опитаних. Із меншим ентузіазмом громадяни ставляться до інших озвучених міністром ініціатив. Лише 10,5% опитаних позитивно ставляться до повернення практики здачі нормативів ГТО з видачею значків «Козак» і «Козачка». Ініціатива видається тим паче дивною, що з погляду відродження національних і сімейних традицій на рівні міністерства нічого не робиться, а тому для дітей такий знак не матиме смислового значення.

Приблизно така ж сама кількість громадян — 10,4% — позитивно сприйняла спроби МОН посилити науково-дослідну роботу в університетах. Справді, в багатьох українських університетах наукова робота не ведеться навіть по звітах, а отже, вони за визначенням не можуть бути такими. Міністр, до речі, пообіцяв уже найближчим часом оцінити рівень усіх університетів країни як за проведеною науковою роботою, так і за іншими показниками: кількістю захищених дисертацій, опублікованих статей, зокрема в закордонних часописах, запатентованих винаходів тощо. За підсумками такої перевірки, переконаний пан Ніколаєнко, більшість університетів самі знімуть із себе статус «національний». На відміну від народу, ми ці ініціативи підтримуємо.

Єдине, мабуть, у чому опитані підтримали МОН, то це в питанні запровадження незалежного зовнішнього тестування при вступі до вузів: за це проголосувало сорок відсотків. Це незважаючи на те, що згідно з обнародуваними міністром даними 43% українців прагнуть не стільки об’єктивного оцінювання знань, скільки самі шукають можливості дати хабара при вступі до вищих навчальних закладів. Боротися зі зловживаннями і хабарництвом Станіслав Ніколаєнко вирішив педагогічними заходами: не карати за фактом, а намагатися не давати можливості одержати хабара. У зв’язку з цим уже з наступного року вступні іспити до вузів замінять незалежним зовнішнім тестуванням. Нинішнього року з оцінками, одержаними за результатами тестування, до вузів зможуть вступити десять тисяч випускників шкіл. Набір до всіх військових вузів планується здійснити в один час і в одному місці — на Яворівському полігоні. Це теж форма боротьби з корупцією.

Той факт, що 9,8% людей, які взяли участь в опитуванні, не підтримали жодної ініціативи міністерства, досить примітний. Він свідчить про те, що про більшість із них громадяни нічого не знають. У МОН серед важливих починань насамперед вирізняють євроінтеграційні процеси у галузі освіти. Незважаючи на те, що серед п’ятисот провідних університетів світу немає жодного українського, європейські експерти, вивчивши нашу систему освіти, дійшли висновку, що ми цілком готові до приєднання до Болонської конвенції. Відповідний документ міністр має намір підписати вже цього місяця у Норвегії.

На жаль, мало що знають про ініціативи міністерства і самі працівники освіти. Зрозуміло, підвищення зарплат вони помітили, а от, скажімо, збільшення розмірів фінансування університетської науки — ні...

На цьому, мабуть, ми докладний опис успіхів і невдач, побачених суспільними очима в роботі членів Кабміну, припинимо. З однієї простої причини — населення не має скільки-небудь виразного уявлення про дії міністра з надзвичайних ситуацій Давида Жванії, соціального міністра В’ячеслава Кириленка, міністра молоді та спорту Юрія Павленка, міністра аграрної політики Олександра Баранівського, глави енергетичного відомства Івана Плачкова, міністра Кабінету міністрів Петра Крупка, міністра промислової політики Володимира Шандри та міністра екології Павла Ігнатенка. І не тому, що вони погано чи добре виконують свій професійний обов’язок. Просто суспільство не має інформації про те, як вони це роблять. У окремих випадках 96 відсотків опитаних відмовляються оцінювати діяльність вищих чиновників. Просто не знають, що сказати, а скривдити людину даремно не хочуть. Зрозуміти можна й міністрів: більшість із них у довірених їм сферах — новачки, та й такими структурами, за винятком Плачкова, не керували. Треба б вникнути, а вже потім під софіти.

Та 100 днів уже минули, і для читачів «ДТ» у цьому номері ми спробували заповнити інформаційну прогалину і представити інтерв’ю з аутсайдерами списку публічності. На жаль, Олександр Баранівський і Павло Ігнатенко не знайшли для цього часу. А от розмови Алли Єрьоменко з Іваном Плачковим і Володимиром Шандрою виявилися досить змістовними, і з ними ви можете познайомитися в економічному розділі «ДТ».

Отож, суспільству явно не вистачає інформації про роботу Кабміну.

Проте загалом воно сформувало своє ставлення до уряду. 39,4 відсотка згодні з тим, що новий «склад Кабінету міністрів високопрофесійний». На наш погляд, це аванс, виданий суспільством подібно до ющенківських 12 балів. Не згодні з високопрофесійністю уряду 25,3 відсотка. 46 відсотків скептиків мешкають на сході країни, 11 — на заході. Важко сказати точно «почасти так, почасти ні». Таку відповідь дали 30,4 відсотка. І тут розкид думок невеликий. Від 26 відсотків на заході, до 32 на сході. Утрималися від відповіді 4,8 відсотка.

«Чи згодні ви з тим, що новий склад Кабінету міністрів високоморальний». Тут погляди розділилися практично порівну. 34,3 відсотка з цим твердженням згодні. Що, як для владного органу, чимало, а з іншого боку, небагато, оскільки цей владний орган працює у країні, очолюваній Президентом, який оголосив війну корупції. 27 відсотків опитаних підозрюють, що з мораллю у колективного органу — «не Ойстрах». А 32,3 відсотка визнають, що їм важко сказати точно: почасти згодні, почасти — ні. Напевне, ці респонденти членів Кабінету міністрів оптом оцінювати відмовляються, а вроздріб — не вважають за можливе через підозри у різному моральному рівні кожного з членів уряду.

IV. Про владу загалом
та її якості зокрема

У сінях і на самому Майдані представники теперішньої влади роздали силу-силенну обіцянок. Хтось вимагає від влади їх негайного виконання, що несправедливо, оскільки програма Ющенка «Десять кроків назустріч людям» розрахована на п’ять років. Хтось вважає, що всі обіцянки так і залишаться невиконаними. Один із телеведучих навіть заявив про те, що Президент виконав за сто днів лише один пункт — підписав указ за результатами засідання РНБОУ про виведення українських військ з Іраку 2005 року. Насправді й це некоректно, оскільки не всі обіцянки глава держави має реалізовувати з допомогою указу. Скорочено термін служби в армії, почалася боротьба з контрабандою (нехай поки що й недостатньо ефективна, про що свідчить перефарбована в помаранчевий колір хвіртка митниці, та все-таки вона ведеться). Законом ВР про бюджет підвищені мінімальні пенсії і зарплати. Так само збільшено в 11 разів виплати матерям при народженні дитини. За настільки короткий період, зайнятий переважно кадровою перебудовою і конструюванням відносин між різними органами влади, зроблено не так уже й мало. І все-таки чи відповідають дії нової влади обіцянкам, проголошеним із Майдану? Це питання було поставлене респондентам радше не для того, щоб визначити їхню задоволеність або незадоволеність конкретними справами влади, скільки духом, яким ці справи та вчинки просочені.

40 відсотків вважають, що влада рухається в контексті виданих обіцянок. Результат не дуже високий, але і не низький. Особливо, якщо врахувати, що про дії влади суспільство робить висновки переважно зі слів ЗМІ і не може вдихнути владний дух кулуарів, заселених новими кадрами... При цьому 30 відсотків вважають, що дії влади не відповідають проголошеному зі сцени Майдану. У даній ситуації бачимо наївну ейфорію заходу країни та злобливий скептицизм сходу.

Зате населення вважає, що дії нової влади прозоріші, ніж попередньої.

З одного боку, це дуже добре сприймається суспільством. З іншого, багато хто виявився не готовим до такої відкритості. Часто доводиться чути запитання людей, які простояли на Майдані, а раніше не те що не цікавилися тонкощами політичного процесу, а й новини не дивилися: «Та як же вони можуть так чубитися між собою? У них же немає команди. Замість займатися справою, вони гризуться. Раніше такого не було». Та ні, було. І десять прем’єрів, що змінилися за десять років правління президента Кучми, свідчення цього. Читачам «ДТ» не потрібно пояснювати, яким серпентарієм була колишня влада. І вони готові до розповіді про те, як на серпентарій перетворюється влада нинішня. Тоді як людям, котрі не мали такого інформаційного загартування, важко змиритися із наявністю ліній протистояння у команді, що виходила з Ющенком на сцену Майдану. Президент це відчуває і намагається змусити членів своєї команди не виносити сміття з хати. Та заборонами цього питання не зняти. Його можна вирішити лише у відкритій кабінетній дискусії з конфліктуючими сторонами. У протилежному випадку «палиці в колеса, вставлені своїми» завжди будуть темою прес-конференцій. Оскільки сторони конфлікту, що не змогли знайти розуміння у Президента, прем’єра або секретаря РНБОУ, шукатимуть його в електорату. У цілому ж відкритість нової влади необхідна для підтримки громадянських настроїв, що виникли в період передвиборної кампанії. Суспільство усвідомить себе політичним гравцем і його інформованість — важлива складова цього відчуття.

V. Дві опозиції

З огляду на це також надзвичайно важливою є роль двох чинників: опозиції і преси. Хоча точніше буде переставити цих суб’єктів політичного процесу місцями. Тому що за наявності маргінальної, опереткової опозиції роль контролерів влади мають на себе взяти засоби масової інформації.

Соціологи КМІСу встановили, що 46 відсотків населення відчули більше свободи в одержанні об’єктивної інформації. Цей результат вітчизняні медіа можуть сміливо у вигляді ордена повісити собі на груди. Втім, влада теж може. Але як медаль. Позитивну тенденцію відзначили майже 40 відсотків жителів півдня і майже 20 відсотків жителів Східного регіону. 35 відсотків вважають, що в цьому питанні нічого не змінилося. І ми, звісно ж, із ними не згодні, але поважаємо їхнє право вважати так. У країні справді відчутно підвищився рівень плюралістичності медіа, а також можливості з одного засобу масової інформації одержати різноманітні точки зору на те, що відбувається. А вже плюралізм серед каналів виник просто нечуваний. Та на цьому тлі, втім, знайшлися і ті, хто вважає, що після зміни влади вони значно менше одержують об’єктивної інформації. Таких майже десять відсотків. На заході України їх три відсотки, як, утім, і в центрі. А от на батьківщині власників ТРК-Україна, НТН і «Київської Русі», тобто на сході країни, їх 26,2.

Завдання ЗМІ на сьогодні є надзвичайно відповідальним, і далеко не всі представники медіа світу готові до його виконання. Багато хто з них, несподівано для себе знайшовши свободу, не змогли вигадати нічого кращого, як надати дві перпендикулярних думки про одну новину. Явно не вистачає журналістських розслідувань, самостійних оцінок, а головне — пошуку компетентних думок стосовно кроків, що здійснюються владою або наявною опозицією.

Ми все знаємо про теперішню опозицію, яка 10 років була владою. Ми майже сформували думку про владу теперішню. І ці дві обізнаності диктують необхідність пошуку нових людей: компетентних, вільних, незалежних, креативних. Щоб не варитися у вузькому колі публічних політиків, кількість яких у кожної зі сторін обмежена, преса зобов’язана шукати інших експертів, нові імена, здатні створювати нові політичні сили, критично та конструктивно оцінювати дії влади, генерувати ідеї.

Сильної і розумної опозиції у країні поки що немає. Її потребує суспільство, її потребує влада. Її не можуть замінити три-чотири одіозних політики, що приписали собі право виступати від усього протестного електорату. Опозицію не можуть замінити шість-сім політологів, у яких преса бере коментар як щодо рішення України вступити до НАТО, так і щодо зміни ввізних мит на мінеральні добрива. Будь-яке ток-шоу, із погляду запрошених для дискусії гостей, викликає стійку асоціацію з часами застою: «У трапа самолета делегацию встречали — Зайков, Слюньков, Воротников, Земянин, Рябин, Русаков…». Потрібні нові люди або вже принаймні в разі обговорення вузькопрофільних питань — вузькопрофільні фахівці. Це необхідно зробити, поки в суспільства є інтерес до політичного процесу і поки є така можливість.

Як видно з таблиці, 40,6 відсотка згодні з тим, що влада не чинить тиску на ЗМІ. Відверто кажучи, на цьому етапі, якщо йдеться про центральну владу, цей відсоток має бути вищим. 30 відсотків дотримуються протилежної думки, вважаючи, що влада на ЗМІ тисне. Можливо, таке враження має місце в регіонах, але не в центрі. Хоча з іншого боку, спроби Генеральної прокуратури відібрати ліцензії в НТН і компанії «Київська Русь» (контрольованої екс-генпрокурором Васильєвим) дають підстави суспільству вважати, що влада чинить тиск на засоби масової інформації. Не можна виключати, що процес перегляду виданих ліцензій ще попереду. Адже на сьогодні влада, причому на всіх своїх гілках, може розраховувати однозначно лише на лояльність УТ-1. Законних важелів впливу на інші канали в Банкової і Грушевського немає. Проте представниками нової влади торги про придбання каналів ведуться практично з усіма теперішніми власниками розкручених ЗМІ. Наскільки в цих торгах влада використовуватиме адмінресурс, ми, здається, дізнаємося з телепрограми кожного з каналів, який на собі його відчує.

Що ж до опозиції, то ставлення влади до неї можна визначати лише в порівнянні з попередниками.

На думку 46 відсотків жителів заходу і майже 13 відсотків жителів сходу, теперішня влада дає опозиції велику свободу дій. На думку трьох відсотків жителів заходу і 47 відсотків жителів сходу, влада «ще більше перешкоджає діяльності опозиції, ніж стара».

Вочевидь, не пройшли непоміченими для суспільства в цілому, і це видно за результатами у відповідній таблиці, затримки чи виклики на допит представників команди Кучми—Януковича. Для влади це тонкий і дуже складний момент: виконати обіцянки відносно бандитів, які мають сидіти у в’язницях, і забезпечити демократичне ставлення до опозиції. Не просто й суспільству визначитися, де має місце зведення рахунків, а де вершать правосуддя. Абсолютно зрозуміло, що влада має діяти точно, отже, максимально аргументовано, коли висуває претензії та обвинувачення на адресу представника старої влади, автоматично записаного в нинішні опозиціонери. На сьогоднішній момент у суспільстві приблизно сформувалося ставлення до політики порушення кримінальних справ Генеральною прокуратурою стосовно або за фактом зловживань, скоєних представниками старої команди. Майже 39 відсотків, і це велика частина, вважають, що це відбувається через прагнення влади домогтися справедливого покарання винних. (Випереджаючи події, зауважимо, що тих, хто прагне перегляду приватизаційних рішень минулих років, майже вдвічі більше...)

Ще три місяці тому «ДТ» доводилося писати про те, що партійні списки багатьох опозиційних сил, які підуть на парламентські вибори 2006 року, являтимуть собою групу підслідних. Тим актуальніше стає питання пошуку нових осіб, нових ідей і нових команд. Втім, до виборів вони навряд чи встигнуть самоорганізуватися. У цьому випадку ситуація буде зафіксована на чотири роки.

VI. Нематеріальні дивіденди помаранчевої революції

Безсумнівно, революція відбувалася зокрема й для того, щоб опозиція могла почуватися вільніше. Та головним чином вона вершилася киянами та гостями столиці заради того, щоб кожна людина могла почуватися вільніше у висловлюванні своїх поглядів. У цьому плані більше свободи відчули 34 відсотки. «У цій справі нічого не змінилося» — так вважають 44,5 відсотка. Складніше дихати стало 12,4 відсотка.

Нам складно оцінювати дані результати, тому що ми завжди свої погляди висловлювали та висловлюватимемо вільно. Нам не доводилося рятуватися від страху, відчуваючи почуття ліктя на Майдані. Ми знаємо, що наших читачів там було дуже багато. І саме в ці три тижні ми переконалися, що «ДТ» та деякі наші колеги-видання, які вистояли десятиріччя Кучми, працювали недаремно. Ми отримали зворотний зв’язок у листопаді й тепер знаємо, що громадяни нашої країни готові відстояти право не лише вільно мислити, а й вільно ділитися своєю думкою.

Інша річ — чи з’явилося при новій владі в людей більше можливості реально захистити свої права. Іншими словами, чи запрацювали в соцзабезах, жеках, РВВС, ВВІРах і судах правила, задекларовані на Майдані. Сто днів для їхнього впровадження мало, навіть попри те, що влада та передусім Президент не втомлюються говорити про неприпустимість корупції, про необхідність людського ставлення до кожного громадянина, про пріоритетність наведення порядку в судовій системі.

Отже, 31 відсоток вважає, що в людей з’явилося значно більше шансів захистити свої права. Це високий показник. Питання в тому, чи буде він збільшуватися в міру укорінення нової влади чи зменшуватися в результаті того самого процесу. За великим рахунком, бюрократична машина відчуває в собі дві течії. У першу втягнуті ті, хто давно чекав подібного орієнтування зверху й тепер просто розправив плечі, а також ті, хто просто боїться застосовувати практику недавнього часу, оскільки з’явилася можливість у пересічного громадянина достукатися до великих начальників, аж до Президента. Інша течія представлена бюрократами, які тепер замість ста гривень або ста тисяч гривень, приймають хабар у розмірі 250 (відповідно гривень і тисяч гривень) — «за ризик». З другою течією громадянам України доводиться зіштовхуватися не рідше, ніж із першою.

Значних рухів у судах не спостерігається. Проте в окремих випадках суди виявляють незалежність від президентської та виконавчої гілок влади. Наприклад, як у випадку з тими самими каналами, або з «Криворіжсталлю». Що стало причиною подібного «вільнодумства» суддів — опора на закон, або інші аргументи, як правило державою не забезпечувані, — питання...

До речі, про рівень корупції.

Виходячи зі свого досвіду, 40 відсотків населення вважає, що за сто днів роботи нової влади рівень корупції не змінився. Шість відсотків вважає, що він зріс і набагато (це, напевно, ті, які платять за тарифом «за ризик»). Несподівано велика кількість респондентів зіштовхнулися з тим, що рівень корупції набагато знизився — 31,8 відсотка. При цьому 75,7 відсоткам опитаних не відомі випадки, коли хто-небудь із представників нової влади брав хабарі. А от відомі такі випадки 9 відсоткам. Товаришу Піскуну, товаришу Луценку і товаришу Турчинову забезпечене досить широке поле діяльності. І водночас після закінчення ста днів нам не відомі випадки, коли хтось із представників нової влади втрачав свій пост через те, що взяв хабара. Одне з двох: або народ обмовляє, або правоохоронці мишей (а може, слонів?) не ловлять.

VII. Бізнес малий і великий
(+/-) влада

Рішення нової влади вдарили по середньому та малому бізнесу. Про це не втомлюються говорити експерти, докоряючи владі в тому, що вона ускладнила життя тим, хто зробив її владою, а саме середньому класу. На наше прохання соціологи КМІСу виключно підприємцям і зайнятим індивідуальною трудовою діяльністю респондентам поставили таке запитання: «Як дії Президента позначаються на стані вашого бізнесу?» 48 відсотків відповіли, що умови не змінилися. Для 33% створено менш сприятливі умови й лише для 10 — більш сприятливі. Та слід зазначити, що на запитання про те, як оцінюють діяльність Президента В.Ющенка, підприємці та самозайняті в кількості 55% відповіли, що оцінюють їх в основному і швидше позитивно й тільки 15,6% — негативно. Хтось колись на Заході пожартував: «Справжнім патріотом є громадянин, котрий радіє тому, що його оштрафував інспектор за неправильне паркування і бюджет країни поповниться його штрафом». Представники вітчизняного середнього класу не справляють враження захоплених простаків. Як правило, це розумні та хазяйновиті люди, наділені Богом кмітливістю, ініціативою, стійкістю та організаторськими здібностями. Дані про їхню незмінну підтримку Президента, свідчать про те, що обмежені платники єдиного податку все-таки сподіваються, що загальний контекст ведення бізнесу в країні поліпшиться. Переважна більшість людей готові платити податки. Та, по-перше, вони чекають реальної боротьби з корупцією, забезпечення можливості відстояти свої права в суді й хочуть бути переконаними, що їхні податки використають за призначенням. Заяви влади дають підстави широким масам сподіватися на це. Схоже, у процесі очікування, зрозуміло, недовгого, але такого, що не вимірюється і ста днями, середній клас, як найсвідоміша частина суспільства, готовий терпіти тягарі й поневіряння, поєднані з негативними для нього податковими нововведеннями.

А от великому бізнесу, судячи з настрою суспільства, має бути не солодко вже нині.

З приводу подальшої долі підприємств, приватизованих із можливими порушеннями законності, серед вищого керівництва країни, як і раніше, існують різноманітні погляди та пропозиції. На запитання, чи потрібно переглядати результати приватизації найбільших державних підприємств, у переважної більшості населення країни (71,3%) є чітка відповідь: так, потрібно. (Для порівняння нагадаємо результат, отриманий Центром Разумкова на аналогічне запитання, поставлене респондентам у серпні минулого року. Тоді лише 26 відсотків вважали, що перегляд результатів приватизації необхідний.) Передвиборна кампанія та риторика влади, безсумнівно, викликала в суспільстві реваншистські настрої. Кожний десятий (10,9%) із цим не згодний, оскільки вважає, що потрібно залишити все як є та оголосити амністію тіньових капіталів власників підприємств. (Десять місяців тому таких було вчетверо більше). Інші опитані не знайшли відповіді на це запитання.

Однак цікава одна деталь: у Західному й Центральному регіонах кількість переконаних у необхідності перегляду результатів приватизації сягає 80%, у Південному — 70%. А на сході країни, де сконцентрований значний відсоток шахтарів і робітників, котрі, як правило, недоброзичливо ставляться до над міру розбагатілих буржуїв, їх усього 53%. Це, звичайно, половина, але не 80 відсотків! Про оголошення амністії тіньових капіталів хотіли б почути 5—6% наших співгромадян на заході та в центрі країни і 16—18% — на півдні та сході. Чим пояснюється відносна толерантність до результатів приватизації, яка відбулася в цих регіонах? Є два варіанти. Перший — всі великі бізнесмени сходу та півдня активно підтримували Януковича. Отже, дії проти них жителі цих регіонів можуть сприймати з застереженням. Варіант другий — на багатьох підприємствах, чия робота в промислових регіонах була відроджена після економічної кризи початку 90-х, приватні власники заслужили довіру своїх працівників. Вони систематично виплачували зарплату, і не найнижчу. Забезпечували соціальну інфраструктуру підприємств. Одне слово, у зонах безробіття здійснювали прориви й давали можливість жити, навчатися і працювати, причому не гірше, ніж заповідав великий Ленін. Проте така позиція на тлі загальної маси приватизаційних рішень, які вимагають перегляду, виглядає, швидше, винятком.

Та яким же чином, на думку опитаних, влада має відновлювати справедливість? 53,2 відсотка вважає, що результати приватизації великих державних підприємств мають бути переглянуті, бачать вихід у судовому розгляді. На їхню думку, після рішення суду підприємства мають бути націоналізовані та повернуті у власність держави. (Частка прибічників націоналізації великих підприємств серед усього дорослого населення становить 37,7%.) Близько 18% тих, хто виступає за перегляд приватизаційних рішень, вважають, що після судового розгляду і рішення суду підприємства мають бути повторно продані в приватну власність. Точно така сама кількість респондентів підтримує пропозицію обійтися без судового розгляду, а ситуацію вирішити шляхом доплати в державний бюджет за приватизовані підприємства їхніми нинішніми власниками (від усієї кількості опитаних це становить 13,2%).

Як бачимо, прибічників націоналізації найбільше. А ви вважаєте, що ми Леніна недоречно згадали... Втім, якщо уряду вдасться провести через парламент закон про доплати й переконати суспільство в намірі виручені гроші витратити на виплату втрачених заощаджень і безплатні кредити для будівництва житла, думка мас про перспективність доплатного шляху може змінитися. Правда, відбутися це може лише в тому випадку, якщо залишиться за що доплачувати. Адже насправді підкилимовий процес перерозподілу власності в країні вже розпочався. І спостерігаючи за ним, у нас поки що немає підстав вважати, що від цього процесу щось отримує вітчизняний бюджет. Адже жодні надходження до скарбниці не передбачені у випадку, якщо новий «дах» входить у частку до колишніх олігархів і за це зобов’язується закрити питання із судами, в яких інші власники, бачачи слабкість своїх колишніх конкурентів, прагнуть відкусити для себе найбільш ласі частини їхнього бізнесу. Найшвидше, перерозподіл багатства відбудеться у вузькому колі, гроші прийдуть до грошей, і, як кажуть, «якщо ти ніколи не був багатим, то не варто й розпочинати». «Криворіжсталь і «Укррудпром», можливо, держава собі поверне. Інше, схоже, собі поверне не держава.

VIII. Зони зростання рейтингу влади

«Як би ви оцінили політику нової влади в цілому?» — поцікавилися ми в наших громадян. І отримали такі відповіді: 51,6 оцінюють її в основному позитивно.

Ця цифра свідчить про те, що в суспільстві через 100 днів роботи нова влада зберегла міцний запас симпатій і очікувань. Населення не інфікується скептицизмом експертів, і це позитивно свідчить про настрій електорату. Майже 32 відсотки тих, хто не визначився зі своїм чітким ставленням до політики, яка проводиться новою владою. Вони бачать у ній і позитивні, й негативні моменти. А ось 16 відсотків своє ставлення визначили як «в основному негативно». Географія очевидна. З заходу на схід кількість негативно налаштованих громадян збільшується. І в цьому випадку ми вирішили більш предметно поцікавитися тим, наскільки непохитними у своєму несприйнятті нової команди є ці 16 відсотків громадян.

Виявилося, що з них трохи більше 14 відсотків переконані: моє негативне ставлення до нової влади ніщо не змінить. Проте це 14 відсотків тих, хто відповів на запитання «Чи може Президент України та уряд зробити щось, щоб поліпшити вашу думку». Від усього ж населення України, яке представлене вибіркою КМІСу, владоненависників — 6,7 відсотка. Є також 16,4 відсотка, тих, хто негативно оцінює дії влади, з трудом погоджується з тим, що влада зможе змінити їхнє негативне ставлення. А 23,4 відсотка вважає, що влада «звісно може» змінити їхнє ставлення до себе в кращий бік. Що ж мають зробити Президент і уряд, щоб використати цей шанс? Найчастіше респонденти, які не заперечують можливість поліпшити свою думку про нову владу, відповідали, що вона має організувати нові робочі місця (65,5%), сприяти поліпшенню їхнього добробуту та добробуту їхніх сімей (58,4%), піклуватися про їхній регіон (38%), домогтися в цьому регіоні зниження рівня корупції та злочинності (36,8%). Називалися респондентами й інші умови, зміст яких в узагальненому вигляді можна уявити так: зниження цін і податків, підвищення зарплат і пенсій (14,5%); вирішення соціальних питань, безплатна медицина, освіта, гарантоване працевлаштування випускників вузів і молоді в цілому (7,1%); вірність народу і виконання всіх обіцянок (5,3%); розвиток сільського господарства й поліпшення життя селян (4,2%); розвиток промисловості, економічного потенціалу країни (3,8%); бути ближче до народу та думати про людей (2%); змінити кадрову політику, залучати більше професіоналів (1,1%).