Заходу варто готуватися до Росії після Путіна - The Guardian

Володимир Путін оголосив, що в березні наступного року знову хоче стати президентом Росії. Перед ним немає жодних серйозних викликів. Тож ще шість років президенства йому гарантовано, і це зовсім не дивно. Втім, це піднімає питання про те, куди Росія прямує і що з цим робити.

Про це на сторінках The Guardian пише оглядач Наталі Нугейрід.

До 1991 року навряд чи хтось міг передбачити розпад СРСР. Так само сьогодні майже ніхто не робить ставку на кінець путінізму. Поширена серед експертів і чиновників на Заході і в самій Росії думка говорить, що Путіна вистачить ще на довго. Він роздмухує вогонь войовничого націоналізму, щоб консолідувати силу вдома і посилити вплив Москви у світі. Цей його підхід спрацював, але як довго він буде приносити російському президенту бажане?

Існування неоднозначних і полярних наративів - не нове явище. І зараз воно теж простежується. Американські, європейські і російські експерти все частіше піднімають питання, чи зможе Росія і далі бути ворожою ревізіоністською силою, яка шукає помсти за так звану "образу" після Холодної війни. Більшість з них вважає, що Кремль дійсно продовжить цей курс. За логікою цього наративу, Путін просто не лишив собі вибору. Після масових вуличних протестів у 2011-2012 роках йому був потрібен новий спосіб політичної легітимізації. В 2014 році після повалення режиму Віктора Януковича в Україні Путін скористався можливістю: західні вагання щодо Сирії переконали його, що США проковтнуть анексію Криму і не будуть на неї відповідати.

Росія сьогодні веде війну в Україні і Сирії. І це нова норма, а не перехідний етап. Російське суспільство прийняло агресивний національнізм і антизахідні настрої. Росія не зацікавлена у завершенні конфліктів і вважає застосування грубої сили головним інструментом досягнення своїх зовнішньополітичних цілей. Російський ВВП не більший, ніж у значно меншої Італії. Москва не змогла диверсифікувати економіку. Але Путін компенсує економічні невдачі підвищенням міжнародного престижу. Він відволікає увагу від внутрішньої слабкості Росії, граючи на слабкостях Заходу, які стали ще більшими завдяки президенству Дональда Трампа. Путін в хорошій формі, тож він буде при владі ще довго.

Протилежна ж думка - менш поширена - говорить, що становище російського президента не стійке. Путін лишається в Кремлі більше, ніж Леонід Брежнєв, який довів СРСР до стагнації і краху. В кінці свого чергового президентського терміну Путіну буде 71 рік. Навіть без зміни конституції цілком імовірно, що він буде знову балотуватися навіть в 2030 році, коли йому буде 77 років.

Росіяни вже мали справу з геронтократією. І цей досвід був негативним. У Путіна проблеми з наступником для залежної від нафти держави, чия економіка переживає стагнацію, як це було в часи Брежнєва. В кінці 80-х світові ціни на нафту були низькими і все вказувало, що вони лишаться такими на довго. Зараз розмір пирога для російських олігархів теж зменшується. Конфлікти серед правлячого класу помітні, зокрема екс-міністра економіки Олексія Улюкаєва судять за хабарництво. "Відтік мізків" позбавляє Росію талановитої молоді. Країну чекає занепад. Зміцнілий Китай дихає їй в спину. Путінські плани про створення "Євразійського союзу" - це лише порожній звук. Агресивний націоналізм вичерпає себе. Путінізм на шляху до кінця.

Що ж робити з Росією? Відповідь на це питання залежить від того, який з двох наративів обрати. Якщо путінізм збережеться в нинішній формі, тоді Москву необхідно стримувати. Західні союзники повинні врахувати всі можливості для успішної російської війни в Європі і ліквідувати їх. Це дасть надію, що російська агресивність з часом зменшиться. Очевидно, що Москва вірить у те, що ослаблення міжнародного прядку, закріпленого ООН, йде їй на користь. Це переконання лежить в серці її політики у Європі і на Близькому Сході.

З іншого боку, якщо путінізм поступово почне занепадати, тоді варто готуватися до великих змін у Росії. Якби всі були готові до падіння СРСР, тоді можна було б уникнути багатьох помилок. Приміром, можна було б запропонувати Москві аналог "плану Маршалла", щоб не дозволити їй скотитися назад до авторитаризму. Заради модернізації у Росії не буде іншого вибору, окрім як повернутися до Європи. Коли такий момент настане, Москві варто запропонувати пакет зближення із Заходом, який буде обумовлений повним виведенням військ з України, Грузії і Молдови.

За пешим сценарієм, Путін - лише обличчя російської вертикалі влади, а не її повне втілення. Система може замінити його і не змінюватися. В такому разі зосередження на Путіні - це пастка, яка відвертає увагу від більш глибокої проблеми. Росіяни може й мріють про західні стандарти життя, але вони не зацікавлені в демократії чи співпраці з Європою.

Другий сценарій - кінець путінізму - передбачає серйозні політичні повороти в Росії, до яких Захід може підготуватися. Росіяни почуваються ближчими до європейців, ніж до китайців. Вони хочуть жити "в нормальному" суспільстві, а не в світі Джорджа Орвелла.

Перший сценарій здається більш реалістичним. Але другий дає певну надію.

Раніше оглядач Radio Free Europe Radio Liberty Браян Вітмор писав, що погляди росіян на Путіна парадоксальні. Вони вірять, президент нібито отримує не повну і викревлену інформацію про становище Росії, а соратники його часто дурять. Принаймні, росіяни кажуть соціологам, що вірять в це. Таким чином, вони або миряться зі своїм становищем, або брешуть під час опитувань.

Володимир Путін вперше став президентом Росії в 2000 році. За даними опитування "Левада-центру", більшість громадян РФ (51%) згодні з думкою, що населення Росії вже втомилося чекати від Володимира Путіна якихось позитивних зрушень у своєму житті.