Путін хоче помститися Заходу - Guardian

Коли Борис Єльцин призначив Володимира Путіна прем'єрміністром РФ від 9 серпня 1999, лише деякі росіяни чули про нього. У перших появах на телебаченні він здавався боязкою і незграбною людиною. Але через кілька тижнів Путін знайшов в собі рису характеру, яка стане визначальною - безжалісність. Його першою пам'ятною фразою була загроза знищення терористів "навіть якщо вони перебувають у туалеті", і через кілька тижнів він почав війну проти сепаратистів у Чечні, в результаті якої загинули десятки тисяч мирних жителів, пише Ангус Роксбург для британської газети The Guardian.

Автор зазначає, що двадцять років потому, коли Росія і Захід схиляються до конфронтації, важко згадати, що Путін починав як відверто прозахідний лідер. Джордж Буш і Тоні Блер кинулися його ублажати, а сам Путін, виступаючи в Бундестазі, докладно і швидкою німецькою говорив, що доля Росії знаходиться в Європі. Але західні лідери були приголомшені його жорстокістю в Чечні і першими ознаками його антидемократичних тенденцій.

Роксбургу здалося, що фатальним недоліком Путіна була його повна нездатність зрозуміти, що існує протиріччя між тим, щоб бути безжальним самодержцем вдома, і розділяти цінності західної цивілізації, що він тоді проявляв на словах.

Деякі стверджують, що Путін ніколи не був серйозно прозахідним; що увертюри маскували приховані мотиви і натхненні КДБ плани домінувати в світі.

Проблема полягала в іншому - в нездатності Путіна зрозуміти обережність Заходу і зростаючу ворожість, оскільки його внутрішня політика показала, що він не демократ.

"Я обговорював це з його радниками: як ви можете сподіватися переконати Захід у тому, що ви хороший партнер, якщо ви відмовляєтеся належним чином засуджувати радянську епоху, якщо ви пригнічуєте протести і тиснете на засоби масової інформації? І тому Захід, природно, ставав все більш і більш підозрілим, а Путін у відповідь ріс спочатку розчарованим, а потім розгніваним і в кінцевому підсумку абсолютно ворожим. Починаючи з цієї першої прозахідної фази, я думаю, можна виділити три подальших етапи "путінізму", - пише автор.

Другий етап почався приблизно в 2003 році і досяг піку в лютому 2007 року, коли Путін відправився в Мюнхен, щоб нанести різкий удар по домаганням Сполучених Штатів правити світом як "одноосібний господар". Він був роздратований тим, що замість того, щоб відповідати взаємністю на його жести (включаючи його допомогу у війні проти талібів в Афганістані), американці не тільки проігнорували його рішучу опозицію війну в Іраку, але й продовжували розробляти плани створення протиракетного щита, який на думку Путіна, разом з розширенням НАТО, безпосередньо загрожували безпеці Росії.

Третя фаза розвивалася під час президентства Барака Обами, протягом чотирьох років якого Путін номінально був прем'єрміністром, залишаючись при цьому ключовим гравцем в Кремлі. Він прийшов в лють від того, що він бачив у комплексі "переваги" США (можна було б також вважати його комплексом неповноцінності в Росії), втіленим у зауваженнях Обами про те, що Росія є просто "регіональною силою". Російські лідери (не лише Путін) не допускають подібних образ. І у них є сильне відраза до того, що їм читають лекції про те, як себе треба вести.

Лють Путіна досягла свого піку під час парламентських виборів 2011 року, які були явно сфальсифіковані і призвели до багатотисячних протестів. Він звинуватив американців у підтримці демонстрантів - не тільки морально, але і матеріально - і, як тільки він був переобраний президентом в 2012 році, він почав заявляти про перевагу російського суспільства і моралі над "декадентським" і "безстатевим" Заходом. Це призвело до зовнішньої політики, заснованої на уявленні про те, що якщо Захід не прийме їх як рівних партнерів, то вони просто візьмуть цю роль на себе. Ця філософія проглядається знову і знову.

Якщо Захід може безкарно втручатися в Іраку - з міркувань Путіна - тоді Росія може допомогти Сирії, президенту Башару Асаду. Якщо Захід думає, що може просто витягнути Україну з стратегічної московської орбіти, то він може подумати ще раз. Якщо Захід вважає, що має право впливати на російські справи з допомогою своїх НУО та фінансування, своєї постійної пропаганди і відвертої підтримки опозиції, то як він може скаржитися, коли РФ використовує кілька інтернет-ботів, щоб зіпсувати їх виборчі процеси? Вони роблять те, що Захід робив з ними на протязі десятиліть. Логіка така.

"Це, я вважаю, нинішній образ дій Путіна. Він думає, що чинить дзеркально на те, що Захід робить з Росією і всім світом. Іронія полягає в тому, що, оголюючи свій образ сильної людини, він зраджує свою вразливість. Його параноя про допуск незалежних кандидатів на вибори і розгін мітингів свідчить про його слабкість. Чим більше він зміцнює свою владу, тим ясніше стає, що він боїться втратити контроль, за яким послідує відплата. Тепер він створив поліцейську державу, яка не терпить інакомислення, підкріплене засобами масової інформації, які прославляють кожне його слово в істинно радянському стилі", - пише автор.

Є невелика перспектива покращення відносин, поки Путін залишається при владі. Але в довгостроковій перспективі є надія. Російський двоголовий орел завжди дивився як на захід, так і на свою душу. Нинішня ситуація, по суті, є одним з тих одвічних стрибків до російської винятковості або славянофильства, і маятник, безсумнівно, відкотиться назад. Більшість росіян - звичайно, інтелігенція та середній клас - залишаються орієнтованими на захід.

Путін як і раніше популярний вдома саме тому, що він інстинктивно боровся з мінливими настроями нації, відбиваючи як їхнє бажання стати частиною світу, від якого вони десятиліттями були відрізані, так і їх прагнення до поваги та безпеки. Коли він нарешті піде, Захід може пам'ятати про це. Адже навіть якщо йому не вистачає безжальності Путіна, пріоритети його наступника будуть майже такими ж, резюмує автор.