З чийого голосу? - Новини IT і науки - dt.ua

З чийого голосу?

13 листопада, 2015, 00:00 Роздрукувати

Бібліотечна галузь України вже давно потребувала позитивних реальних, системних і послідовних рішень. І такий очікуваний документ з'явився. Однак, як з'ясувалося, він став тільки ще одним "детективом" — інакше його сприймати не можу

 

 

До кого говорить...

Павло Тичина (1925 р.)

Бібліотечна галузь України вже давно потребувала позитивних реальних, системних і послідовних рішень. І такий очікуваний документ з'явився. Однак, як з'ясувалося, він став тільки ще одним "детективом" — інакше його сприймати не можу

Міністерство культури України законодавчо відповідає за всю систему, до складу якої входять 53 тис. осіб та 40 тис. установ, підпорядкованих 20 відомствам. На жаль, з об'єктивних причин воно не в змозі реально покращити ситуацію для бібліотечних працівників, які щодня непомітно за мізерну зарплатню зберігають генетичну ідентифікацію нації у вигляді книг. Така "фінансова вдячність" з боку держави не вплинула на виконання їхніх функцій, і вони не провалили, на відміну від відповідальних за гуманітарну складову в державі (чимало їх і сьогодні при владі), свою законодавчо визнану функцію формування національно свідомих громадян країни. За це, як не дивно, їх укотре за останні 7 років хочуть "знівелювати" в досить цинічний спосіб. 

Перший тривожний "дзвоник" пролунав після урядового законопроекту № 3077 "Про внесення змін до Закону України "Про бібліотеки і бібліотечну справу" від 28 серпня 2008 р., коли, з ініціативи "зацікавлених", шляхом заміни поняття "науковість" на "інформаційну роботу" фактично скасовувалися всі преференції для спеціального типу бібліотек України (а ці книгозбірні, завдяки ентузіазмові, є чи не найпотужнішими у державі і діють поза впливом Міністерства культури України). З'являється ще більш відверто цинічний та зухвалий законопроект № 3084 від 14 вересня 2015 р. "Про проект Закону України "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення системи державного управління у книговидавничій сфері". Його авторами виступили народні депутати України: М.Княжицький, С.Тарута, М. Матіос, В.Денисенко та І.Подоляк. Текст нового законопроекту надали лише у день його прийняття в першому читанні. Доти ніхто інший його не бачив! 

На жаль, як і у випадку з попереднім документом, знову в оману вводиться голова Комітету з питань культури і духовності парламенту М. Княжицький, якого особисто знаю вже не один рік як порядну особистість. Висловлював власне обґрунтоване бачення майбутнього бібліотечної галузі під час його зустрічі з колективом Національної наукової сільськогосподарської бібліотеки НААН 30 вересня 2015 р. Але… Поява нової редакції статті 26 Закону України "Про бібліотеки і бібліотечну справу", в якій фінансування всіх бібліотек України передбачається через так званий Український інститут книги, та ще більше — статті 26 Закону України "Про видавничу справу", якою цей же інститут встановлюється замовником усієї видавничої продукції в країни і розпорядником відповідних коштів, — не просто насторожує, а спонукає запитати: під кого конкретно концентрується така кількість бюджетних коштів у "ручному управлінні"? Не кажучи вже про вирішення питань подальшого розвитку бібліотек: кадрових, комплектування, технічного переоснащення, гарантій тощо, коли фінансування не збільшиться, і буде створено передумови для чергових "оптимізацій". Адже не слід забувати, що, згідно зі статтею 5 Закону України "Про бібліотеки і бібліотечну справу", за призначенням вони поділяються на публічні, спеціальні та спеціалізовані з відповідно затвердженими "статутами" й узаконеним підпорядкуванням. 

На моє переконання, поєднувати книговидання для отримання омріяних надприбутків і бібліотечну справу з її реаліями сьогодення — це те ж саме що схрещувати їжака і носорога! До того ж, власне, назва новоутворення — Український інститут книги (навіть із посиланням на досвід Польщі) — є не досить вдалою і, тим більше, новою для України. Відомо, що впродовж 1922—1936 рр. існував Інститут книгознавства АН УСРР, який фінансувався по лінії Наркомату освіти УСРР і був ліквідований за націоналістичні прояви. У 2014 р. такого типу інституція почала свою діяльність при Національній бібліотеці України імені В.Вернадського НАНУ. Може, потрібно використати краще із власного досвіду, а не шукати "пророка" десь на чужині? 

Переконаний, що якби чергове "нововведення" декларованої європейської "благодаті" проходило через відповідну процедуру погоджень урядових законопроектів, то такого б нахабства чиновницького свавілля не сталося, і бібліотеки та бібліотечна справа таки отримали б незалежну й заслужену національну агенцію. 

У листі-відповіді заступника міністра культури України Р. Карандєєва № 1420/9-2-10-15 від 16 жовтня 2015 р. зазначається, що міжвідомчу координаційну раду з питань розвитку бібліотек та бібліотечної справи створено, а Стратегію розвитку бібліотечної справи до 2025 р. — розроблено. І вже ніхто не згадує, що їх поява стала результатом доручення віце-прем'єра О. Сича на нараді 25 березня 2014 р. відповідно до нашого листа № 264 від 5 березня 2014 р. І зовсім не беруть до уваги основного висновку: "… враховуючи процеси децентралізації влади, які на сьогодні відбуваються в країні, та соціально-економічну ситуацію, створення окремого органу з питань бібліотек є не актуальним". Крім того, положення постанови Кабінету міністрів України № 65 від 1 березня 2014 р. про заборону створювати нові інституції також ніхто не скасовував.

Логічно постає запитання: як ставитися до законопроекту № 3084 від 14 вересня 2015 р.?! Похапцем, аби встигнути до прийняття державного бюджету на 2016 р., без широкого обговорення, "з голосу" приймати такі важливі законодавчі рішення в умовах реальної парламентської кризи є неприпустимим, кричущим фактом свавілля державотворців! 

Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Вам також буде цікаво