Життя без серединки. Історії успіху ветеранів АТО - Соціум - dt.ua

Життя без серединки. Історії успіху ветеранів АТО

24 червня, 2016, 00:00 Роздрукувати

Вони повертаються з війни, але їхня війна не закінчується. Їм потрібна перемога щодня. Кожне їхнє досягнення — в роботі, хобі, сім'ї — це маленька перемога. На форумі "Захоплені життям. Історії успіху ветеранів АТО", організованому проектом "Воїну — гідна праця" ГО "Центр зайнятості Вільних людей", я почула безліч успішних історій. Описала — тільки малу частину. Не тому, що інші не такі цікаві або менш важливі. Просто, щоб поспілкуватися з усіма, не вистачило б ні часу, ні місця на газетній шпальті.

Вони повертаються з війни, але їхня війна не закінчується. Їм потрібна перемога щодня. Кожне їхнє досягнення — в роботі, хобі, сім'ї — це маленька перемога. 

На форумі "Захоплені життям. Історії успіху ветеранів АТО", організованому проектом "Воїну — гідна праця" ГО "Центр зайнятості Вільних людей", я почула безліч успішних історій. Описала — тільки малу частину. Не тому, що інші не такі цікаві або менш важливі. Просто, щоб поспілкуватися з усіма, не вистачило б ні часу, ні місця на газетній шпальті. 

Ці люди досягли поставленої мети не самі. У кожній історії так чи інакше обов'язково звучить: "Я більше не хочу бути аутсайдером. Я вирішив щось зробити, і мене підтримали". Добре, коли поруч є готові прийти на допомогу справою або порадою. І наша місія — тих, хто знає про війну тільки з чуток або з екранів телевізорів, — допомагати й підтримувати, відкидаючи стереотипні кліше: мовляв, усі ветерани — втрачені, агресивні, потенційні алкоголіки… І не навішуючи на них ярлик "афганський синдром". Самі вони кажуть: "Це інша історія, і ми — інші". 

Чоловіки й жінки, які побували на війні, самоактуалізовані. Вони усвідомлюють своє призначення в житті й навряд чи коли-небудь це знання втратять. Їх не можна жаліти, не варто ідеалізувати, але їх треба приймати й підтримувати. Соціалізований ветеран, що повернувся з АТО, може стати своєрідним знаком якості. З демобілізації, війни і останнього пострілу нове життя тільки починається. Часто — зовсім інакше, ніж було до війни. Побувавши за волосок від смерті і дізнавшись ціну життя, ветерани зазвичай не готові більше розтрачувати його на дрібниці. Кожному з них війна дала маленький годинник. І своє існування вони тепер вимірюють своїми справами. 

Вони готові починати все з нуля, шукають і знаходять себе у всіляких видах діяльності. Часом доволі несподіваних. А інколи це, можливо, тільки перехідний етап до чогось більшого. 

 

Олександр Морозов — нині єдиний, хто виробляє в Україні серветки для чищення зброї. Виявляється, вони можуть навіть урятувати життя.Ідея з'явилася після дванадцятигодинного бою поблизу ДАП (служив у 95-тій аеромобільній бригаді), коли через дуже велику інтенсивність стрільби автомат став непридатним для ведення нормального бою. Півроку експериментів, пошуку потрібних матеріалів — і серветки вже купують волонтери та самі військові

Микола Змієвський — із Кривого Рогу. До війни був сталеваром. Служив у батальйоні "Фенікс"
79-тої аеромобільної бригади. Додому повернувся восени 2015-го. 

"Спочатку я не зрозумів, що зі мною щось не так, — розповідає Микола про перші дні після повернення. — Думав, у мене все гаразд". Однак виявилося, що повернутися до мирного життя не так просто: нерозуміння оточення, проблеми у стосунках із родиною... 

Миколі пощастило. Він потрапив на реабілітаційний тренінг ГО "Побратими". Після нього, завдяки
ГО "Центр зайнятості вільних людей", зокрема — проектові "Воїну— гідна праця", пройшов курси бариста. Довоєнне захоплення кавою та бажання дарувати людям позитивні емоції стало професією Миколи. А крім того, він встиг знятися у двох фільмах і стати одним з активістів ГО "Побратими". "Замість того, щоб заспокоювати, — радить він, — дайте чоловікові час оговтатися від пережитого. Щоб межі його світу трохи розширилися. Солдат повертається з війни весь у собі, мовчазний і замкнений. Йому треба відчути, що він у безпеці. Сім'я має бути поруч, але в людини повинен залишатися свій простір".

Маленька кав'ярня "Білий кролик" у Броварах, яку на пару з побратимом відкрив 26-річний Олександр Жук, відразу стала популярною. До війни Олександр досліджував процеси в суспільстві — проводив соцопитування. Під час Майдану опинився в гущавині подій. Потім була перша мобілізація. Олександра залучили виписувати повістки, а через кілька днів послали додому. Та згодом він знову повернувся у військкомат — добровольцем. Потрапив у штаб батальйону "Київська Русь" діловодом. Спочатку намагався вирватися з монотонної паперової рутини. Потім зрозумів, що робить важливу справу. Адже на початку АТО ніхто не замислювався, що невдовзі від сумлінного заповнення паперів залежатиме, чи нададуть бійцеві статус воїна, чи нарахують зарплату й пошлють на лікування або реабілітацію. Найжахливіше, каже Олександр, було виписувати похоронки. Особливо на тих, кого знав особисто…

Про дальші плани Олександр ще не думав. "Поки що — кав'ярня. Щось своє, і це тішить. Взагалі, мені важко займатися довго чимось одним. Три місяці на вивчення і входження в процес, а потім стає нудно, хочеться чогось іншого". 

Олександр Матяш до війни був виконавчим директором фірми, яка продавала запчастини до трамваїв та тролейбусів. Служив у батальйоні "Київщина". А повернувшись, відкрив власний бізнес з виробництва зручної чоловічої білизни. Проект розробляв у селищі Новоохтирка, в казармі, в наряді.

"Після восьми годин під палючим сонцем Луганщини виявилося, що труси натерли п'яту точку абсолютно всім бійцям. Ми стали нежиттєздатними як підрозділ, — жартує Олександр. — Насправді дрібниць немає. Якщо на тобі неправильні труси, ти не боєць". 

Навички були. Двом активним дітям Олександра постійно треба було щось підшити або підлатати. Пошивши партію трусів на швейній машинці, яка, як каже Олександр,
відійшла йому при розлученні з першою дружиною, він спочатку одів себе й товаришів. А коли виявилося, що знайти зручну нижню чоловічу білизну в Україні нелегко, Олександр зі своїм партнером по фірмі вирішили виправляти ситуацію. І невдовзі випустили першу партію чоловічих трусів із діагональним швом під торговою маркою Regata Club. "Більшість покупців — наші друзі та друзі наших друзів. Кількість покупок за рекомендаціями збільшується завдяки соцмережам. На війні я зрозумів одне: тримайся своїх. Це правило працює і в бізнесі. 

Я займався бізнесом до війни, але, повернувшись, зрозумів: робив не те, що хотів би. Шукав себе. Кожен із нас свого сьорбнув. Комусь дісталося більше, комусь — менше. Але там ти звикаєш розраховувати тільки на себе. Як не крути, але коли потрапляєш у скрутну ситуацію, допомоги можна й не дочекатися. Доводиться вирішувати свої питання самостійно. Це, мабуть, та інвестиція, яку багато хто з нас звідти виніс. Принаймні ті, хто не здався й не став жаліти себе. Хочеш вирішити своє питання — вирішуй його самостійно. Ось ми й шукаємо, як". 

Проект "Піца Ветерано" Леоніда Остальцева (служив у 30-тій механізованій бригаді) був задуманий для адаптації до мирного життя учасників бойових дій. Соціальну ієрархію в мирному суспільстві вони сприймають важко. І комфортніше почуваються серед таких же ветеранів. Однак адаптації, відновленню навичок мирного життя, відновленню здатності конструктивно взаємодіяти з людьми, котрі бачили війну тільки на екранах телевізорів, такі тепличні умови не сприяють. Тому "Піца Ветерано" бере на роботу не тільки ветеранів. Навчає нових спеціальностей, щоб співробітники отримали можливість влаштовуватися в піцеріях і ресторанах по всій країні, мали затребувану професію й самостійно заробляли. 

Ще одне важливе завдання для ветерана — навчитися не вдаватися до насильства в умовах підвищеного стресу, виробити вміння вести діалог, не зводячи пошук справедливості до бійки або застосування зброї. Для цього в проекті є штатний психолог, із яким зобов'язаний періодично спілкуватися кожен працівник. 

Ну й не слід забувати про головне. Адже до Леоніда Остальцева ходять не тільки тому, що він — ветеран, а тому, що в "Піці Ветерано" — якісна, смачна їжа і хороший сервіс.

Сергій Лоскутов служив у 72-ій механізованій бригаді. До війни і зараз працює інженером у Національному музеї ім. Т.Шевченка. Писати почав на війні. "Все було дуже жорстко. Багато крові, страху, — каже Сергій. — Треба було хоч якось заховати свій мозок. Почав придумувати свої світи і йти в них.

Спочатку писав дорослі філософські казки на Фейсбуку. Їх помітили. "Кришталеву гусеничку" переклали українською мовою й озвучили. Тетянка Стус попросила мене написати дитячу казку. Так з'явилася книжка "Великі собаки бояться маленьких дівчаток" — історія про дружбу великого собаки й маленької дівчинки. Книжку ілюстрував священик Максим Долинний. 

І все-таки книжки — швидше, хобі. Нині працюю над проектом, пов'язаним із декоративно-прикладним мистецтвом. Обов'язково втілю його в життя. За освітою я архітектор, дизайнер інтер'єрів.

Багато хто, повернувшись із війни, змінює рід своїх занять. Війна повністю змінює ставлення до життя. Пройшовши через неї, розумієш, що більше нізащо не робитимеш того, що тобі не подобається. Життя таке коротке й крихке, що займатися всілякими дурницями, якимись речами, котрі дратують тебе, не хочеться. 

Я навіть не припускав, що знайдеться так багато людей, які за мене молитимуться й допомагатимуть мені. Можливо, тому я й живим залишився. Тепер намагаюся підтримувати інших. Пройшов реабілітаційний курс "Побратимів", де, крім усього іншого, нас навчали надавати психологічну підтримку. Ветерани неохоче спілкуються з психологами і набагато більше відкриті до своїх. Ми пройшли навчання, а тепер намагаємося допомогти іншим.

Мій побратим, наприклад, захоплювався свинями. Вони були в усіх його розмовах і анекдотах. Повернувшись додому, ми поїхали його провідати. І виявилося, що для щастя йому потрібні всього лише дві свині. Ми їх йому купили. І він щасливий, усі його проблеми вирішені. 

Що стосується агресії — це так, надмірна жорстокість може проявлятися. Це спалах. На війні ж якщо не ти, то тебе вб'ють. І цей інстинкт уже сидить у крові. Коли ми потрапляємо в ситуацію страху, з викидом адреналіну, наше его вилітає з нашої свідомості, вмикаючи стан рептилії. При цьому его потім повністю не відновлюється. Наші довоєнні звички, любов, усе, що нас раніше оточувало, руйнується. Але час лікує. І завдяки близьким людина поступово відновлюється".

37-річний Андрій Мельник до війни був учителем історії в 35-й школі м. Києва. Служив у 92-гій механізованій бригаді. "Все життя прожив у Києві — і раптом опинився в Луганській області, дивлюся на правий берег Сіверського Донця, — розповідає він. — Я артилерист. В окопі з автоматом не сидів. У нас одне полегшення — ми вбиваємо людей на відстані, не бачимо їх... 

Я повернувся, і неначе все нормально. Мене чекали в школі, все було чудово. Але війна вимагає від людини постійної дії, вирішення завдань. І людина змінюється, інакше бачить себе в суспільстві, в неї з'являється потреба змін. 

Нині у Києві призначають директорів шкіл на конкурсній основі — пілотний проект, його планують поширити на всю Україну. І я пішов на конкурс. Із січня — директор 203-тьої київської школи. З одного боку, тут, думаю, зіграло роль те, що я — ветеран АТО. З другого — мені б дуже не хотілося, аби про мене казали: буцім, директором став тільки тому, і тепер мене можна носити, як картинку, показуючи, мовляв, ось у нас у Києві є ветеран АТО. У департаменті освіти до мене поставилися дуже позитивно, але відразу попередили: "Андрію, готуйся до важкої роботи". І якби я знав, що буде так, може, й не впрягся б. 

Директором я став із учителя. Зазвичай цьому передують кар'єрні сходинки завуча і заступника директора. Ніби підготовка. Але за цей час забуваєш, як був просто вчителем. Мені важко — немає великого адміністративного досвіду. З іншого боку — доводиться постійно себе долати й рухатися вперед, тільки ж так людина росте. Без зайвої скромності скажу: мене люблять. Мій досвід дозволяє бути кращим директором школи. І коли до мене тепер приводять дітей із сусідніх шкіл, я всіх відверто запитую: "Скажіть, чому?" Вони відповідають: "Тому, що ми про вас чули". Це дуже надихає. 

Агресія, імпульсивність? Буває. Швидше, сильніше, ніж частіше. Намагаюся полічити до десяти й заспокоїтися. Боятися мені в цьому житті більше нічого. Я дуже хороший учитель історії і завжди знайду роботу в школі. Це не означає, що я готовий упертися просто тому, що мені так захотілося. На розумні компроміси я йти готовий, на нерозумні — ні. 

У Фейсбуку я натрапив на чудову організацію "Воїну — гідна праця", зателефонував і сказав, що в мене є вакансії вчителів, працівників, і я готовий дати шанс людям, котрі прийшли з АТО й шукають роботу. Хтось допомагає мені, і, сподіваюся, я чимось зможу допомогти іншим хлопцям. Це ж важливо, коли людина, спираючись на свій досвід, знаходить у собі сили починати щось нове. У мене є такі вчителі, є переселенці. Але я не візьму людину на роботу тільки тому, що вона — ветеран АТО. Вона має довести, що того варта. Не мені, а учням і батькам. Ветерани не повинні чекати милостині. Головний критерій — професіоналізм.

Це правда, що після повернення з війни люди часто змінюють рід занять. Будьмо відверті: щось же подвигає людину йти на війну, а не сховатися від неї. Варіантів кілька: або людина цього потребує, або її щось не влаштовує в житті. Я не пішов на фронт добровольцем. Але всіх попередив: якщо мені надійде повістка — піду. І її принесли мені прямо на роботу. 

…Рутина буває різною. Наприклад, у піцерії щодня роблять одну й ту саму піцу. Але людина сама для себе шукає ще якесь значення. Я не можу говорити про всіх. Але серед моїх побратимів (офіцерський склад) — усі успішні люди. Отримавши повістку, вони залишили все й пішли воювати. Країна сказала: "Ти мені потрібен". І це не обговорюється. А ось тепер, повернувшись, вони вже не можуть приймати свою країну й ситуацію такою самою. Ветерани шукають місце в житті, на якому зможуть принести більше користі. І це правда, що їх загострене відчуття справедливості треба спрямовувати в мирне русло. На жаль, певні сили в суспільстві готові скористатися силами ветеранів у власних інтересах, педалюючи, з одного боку, на гострій потребі змін, а з другого — на тому, що позитивні зміни в суспільстві відбуваються не так швидко, як багатьом хотілося б. 

Андрій Козінчук, що був моїм інструктором в "учебці", одного разу сказав: "Ніхто з вас, повернувшись додому, не залишиться таким, яким був. Це досвід, якого немає в інших людей. Війна змінює тебе кардинально. Ось цю серединку — щоб було, як завжди, — ти вже тримати не зможеш. Як завжди вже не буде". Це правда. І тут є два варіанти. Або опуститися — це без проблем: суспільство готове до того, що атошники опустяться і п'яні ветерани рватимуть на собі футболки. Це проблема афганського синдрому, нав'язаний суспільству стереотип. Але ми (і ця війна) кардинально відрізняємося: воюємо на своїй землі, за свої ідеали, нас підтримує наш народ, нас туди не примушують іти з-під палиці, і ми розуміємо, задля чого ми воюємо. Це зовсім інша історія. А тому афганський стереотип, який нині переноситься на атошників, слід переломити".

Військовий психолог Андрій Козінчук (ГО "Побратими") служив у одній із частин Головного управління розвідки. Звільнився. Потрапив на передову як волонтер. Працював із 30-тьою механізованою бригадою — підтримка ветеранів, зняття стресу. Ледве не загинув під артилерійським обстрілом. На полігонах готував людей, що вирушали на війну. Влаштувався в добровольчий батальйон офіційно. 

"Я вчився на військового психолога, — каже Андрій. — Але, опинившись на війні, зрозумів, що нічого не знаю. Повернувся, став шукати курси. Потрапив у "Побратими". Як з'ясувалося, я був страшно травмованою людиною. В мене на руках від втрати крові померла людина. Але я ж психолог, я все знаю… Тим часом я був десоціалізованим, відмовився від друзів, сім'я була на межі розвалу…

Виявилося, що система "рівний — рівному" працює в усьому світі. Там є психотерапевти, але вони пройшли війну. Організація працює за системою бодинаміки, тілесно-орієнтованої терапії, засновниця якої — Лісбет Марчер. Її донька, Дітті Марчер, очолює Данський інститут бодинаміки. Має 15-річний досвід роботи у 19 гарячих точках світу. Двічі бувала в полоні. Працювала з собою сама. Вона не військовослужбовець, однак ветерани їй довіряють. Хоча вона говорить англійською, але ментально — однією з нами мовою. Для нас Дітті — людина-легенда. 

Агресія? Це кліше — ветеран, агресія, потенційний алкоголізм тощо. Так, у нас немає міри. А що означає міра? Байдуже пройти мимо, ігнорувати, бачачи несправедливість? А якщо йдеться про цивільну людину, в якої немає бойового досвіду, чи ставимося ми до ситуації так само? Адже не все, що відбувається в житті військового, є наслідком війни. 

Агресія — вид комунікації. Якщо людина проявляє агресію, її крайній вид, то просто будьте при цьому з нею поруч. Говоріть, максимум,
15 хвилин. Ми не можемо подолати свою травму. Це наша історія, яку переписати неможливо. Але ми можемо навчитися з нею жити. Я навчився. Присвятив час собі, став егоїстом. І тут з'ясувалося, що від цього стало добре всім. Я став підтримувати інших хлопців. Ми робимо один із найкращих тренінгів в Україні. Правда, в дуже маленьких масштабах — за рік у нас не більше 40 випускників. Тренінг триває півроку. Але результати його — із найкращих. Державний сектор дуже відстає. Ми намагаємося їх підтримати, але вони закриті для змін. Підтримати тих, хто сам не хоче змінюватися, на жаль, неможливо. 

Я успішний в історіях тих хлопців, котрим зміг допомогти. Якщо вони показують якийсь результат, у цьому є й мій успіх. Це — мій критерій цінності. У Міноборони та Мінздоров'я, наприклад, критерій цінності — це скільки днів люди проходили реабілітацію, кількість процедур тощо. Для нас — що було потім, що змінилося. 

Не всі наші 40 випускників уже знайшли роботу. Хтось пішов навчатися, хтось поки що шукає себе. Були й такі, хто кидав усе й повертався в АТО, — там їм комфортніше. Але це однак вибір. Доти людина сумнівалася, обманювала сама себе. 

Наша організація прагне зробити словосполучення "ветеран АТО" брендом. Щоб, коли ветеран поруч, це означало безпеку. Поки що, на жаль, я не можу так зробити. На жаль, ветеран АТО — це не гарантія чесності й порядності людини. Ідеалізувати ветеранів не треба. Є багато різних мотивацій, чому люди пішли на війну. Хтось — заради грошей. До того ж кожна людина має право на помилку, і про це слід пам'ятати. Війна не зробила нас ідеальними. Наприклад, в одному селі ветерани об'єдналися, знайшли контакт із сільським головою і роблять разом безліч корисних речей. А в іншому — 9 ветеранів безпробудно п'ють, б'ють своїх дружин і не визнають дітей. Тут не цифри важливі. Все залежить від суспільства, яке їх оточує. Якщо є підтримка, є ресурс — у ветеранів усе буде гаразд. Вони творитимуть, кожен на своєму місці, у своєму селі або місті. У цих людей є величезний потенціал. Наприклад, бізнесу ми кажемо: "Коли ви наймаєте атошника, це величезний ризик. Він може прийти й убити вас принтером. Але коли ви хочете в собі щось змінити, зробити ребрендинг, рестайлінг, то знайте: ця людина сприймає роботу не як роботу, а як бій, як війну. Вона зобов'язана перемогти". 

Ми збираємо історії, працюємо з людьми й пишаємося тим, що є. Через те, що хлопці пережили, вони стали кращими, ніж були до війни, кращими, ніж їхні цивільні колеги. Це не означає, що всі повинні йти на війну, аби стати кращими. Але робити такі історії на позитиві — це важливо. 

Ми також проводимо тренінги для журналістів. Розповідаємо, що може трапитися з ветераном через недостатньо компетентну роботу журналіста; яку термінологію слід використовувати, щоб уникнути неточностей. Через цей тренінг ми хочемо показати журналістам своє бачення ветеранів. Можна писати про те, які вони бідні й нещасні, а можна казати, що вони — герої. І те й інше — неправильно. Всі ми маємо право на помилку. І ми помиляємося. Ми зробили багато поганого на війні. Це наша вина, яка залишиться з нами на все життя. Але ми хочемо перемогти там, тут і скрізь". 

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №23, 16 червня-22 червня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво