Юрій Володарський: Не треба дивитися на світ крізь рожеві окуляри! - Соціум - dt.ua

Юрій Володарський: "Не треба дивитися на світ крізь рожеві окуляри!"

27 серпня, 2016, 00:00 Роздрукувати Випуск №30, 27 серпня-2 вересня

Одні вважають його високочолим інтелектуалом, який страшенно далекий від масової, популярної і комерційної культури. Інші, навпаки, звинувачують у зайвій легковажності й несерйозності. Проте без цієї яскравої і харизматичної людини не обходяться основні культурні заходи країни — книжкові форуми чи кінофестивалі. У гостях у DT.UA — літературний критик, журналіст, публіцист Юрій Володарський.

Одні вважають його високочолим інтелектуалом, який страшенно далекий від масової, популярної і комерційної культури. Інші, навпаки, звинувачують у зайвій легковажності й несерйозності. Проте без цієї яскравої і харизматичної людини не обходяться основні культурні заходи країни — книжкові форуми чи кінофестивалі. У гостях у DT.UA — літературний критик, журналіст, публіцист Юрій Володарський.

— Юрію, мене завжди цікавило, в який момент азартний читач перетворюється на літературного критика? Адже цієї професії не навчають. 

— На це запитання я завжди відповідаю анекдотом. Валютну проститутку запитали, як це вона, відмінниця, комсомолка, спортсменка, дійшла до життя такого. Вона відповіла: "Знаєте, напевно, мені просто пощастило". От і мені, напевно, пощастило.

— В армії ви були планшетистом-водієм, закінчили математичний факультет Тартуського університету. Як до Тарту потрапили?

— З досить прозаїчних причин. По-перше, у ті часи євреї в Києві мали певні труднощі зі вступом у виші. Я відчув їх на собі. По-друге, мій друг, який з легкістю став студентом університету в естонському Тарту, багато розповідав про особливе, ніби закордонне життя в цьому місті. Там сформувалося унікальне інтелектуальне середовище — насамперед завдяки студентам-філологам з усіх кінців тодішньої нашої країни, які приїжджали вчитися до Юрія Михайловича Лотмана, видатного літературознавця, культуролога і семіотика, одного з провідних радянських пушкіністів.

Рідні спочатку заперечували — у Тартуському університеті не було броні від армії. Але, наслухавшись захоплених відгуків друга, я все ж таки наполіг на своєму і поїхав. Після першого курсу мене призвали в армію. 

— Де служили?

— В учебці — у Могильові-Подільському. З Києва я виїхав на естонську північ, але армія повернула мене на український південь. За півроку знову вирушив на північ — потрапив на "точку" в Даугавпілс як той самий "планшетист-водій". Хоча водити я тоді ще не вмів.

Дивно, але планова радянська система іноді спрацьовувала. Того року, коли я не вступив до КПІ, мене змусили ходити на курси підготовки ДТСААФ, де навчили професії планшетиста. Це ось яка робота: летять літаки, оператор у шаленому темпі проговорює їхні координати, планшетист так само швидко наносить їх на карту. Так що в армії я справді працював за спеціальністю.

Після звільнення в запас подумував покинути математику і вступати на філологічний. Приятелі переконали: мовляв, не мороч собі голови, читай книжки і здобувай "правильну" професію. Потім із цією правильною професією я вісім років пропрацював учителем математики й інформатики у звичайній київській школі. 

— Дивно. У більшості випадків для гуманітаріїв точні науки — темний ліс!

— Боюся, я зараз і квадратного рівняння не розв'яжу… Ну от, потім у моєму житті відбувалися всілякі дивні зміни. У пошуках роботи я поїхав до Канади, де жили мої батьки. Розповідав, який я класний програміст, але мені чомусь не вірили і правильно робили. Ледарював, витрачав гроші "з тумбочки" і зовсім не розумів, як жити далі. 

А потім сталося маленьке диво. Я віртуально познайомився з людиною спочатку не відомої мені статі (на форумах і чатах в усіх — не імена, а ніки). Пізніше дізнався, що це жінка, причому провідний спеціаліст із працевлаштування наших колишніх співвітчизників у Канаді, великий книголюб і синефіл. Ми одразу знайшли спільну мову, почали зідзвонюватися, розповіли один одному свої життєві історії. Після кількох місяців такого спілкування, вона мені сказала: "Ти не програміст, у Канаді тобі робити нічого. Зате ти чудово пишеш. Повертайся до Києва і пиши".

Я задумався. Начебто ніякий я не письменник, та й літературою на життя, звісно, не заробляють. З іншого боку, уміння писати плюс здатність комунікувати — це ж журналістика. Мої приятелі в цей час якраз працювали в київській "Афіші". Я повернувся додому і вже за кілька тижнів улаштувався в цей журнал редактором рубрики "Туризм". І пішло-поїхало: через рік я вже вів чотири рубрики, у тому числі писав про книжкові новинки. Потім змінив кілька місць роботи — був головним редактором чоловічого глянцю, заступником редактора великої щоденної всеукраїнської газети. Паралельно у 2005-му почав вести рубрику "Книжковий дозор" у створеному Олександром Кабановим журналі "ШО". Що й роблю дотепер.

— Крім роботи в журналі ви є куратором багатьох літературних заходів, пишете рецензії для інших видань. Як устигаєте так багато читати?

— Це не так уже й складно. Зараз читаю чудову книжку, в якій усього 160 сторінок. Ідеальний формат для літературного оглядача: що менше, то краще. Якщо серйозно, то зараз епоха великих романів, вони трапляються частіше, ніж книжки невеликого обсягу, і це так стомлює... А якщо зовсім серйозно, то мене не лякає велика кількість роботи. Байдикувати значно складніше.

— Чи багато сьогодні читають, на ваш погляд? Є якісь жанрові уподобання залежно від віку, рівня освіти, соціального середовища? Які книжки користуються популярністю?

— У мене немає відповіді на ваше запитання, для мене самого це загадка. Я поняття не маю, скільки людей прочитають мою рецензію, скільки, завдяки їй, візьмуться читати роман, про який я написав. Окрім того, я досить рідко розглядаю книжки масового попиту. Якщо книжка добре продається, швидше за все, ця книжка погана.

Мене цікавлять художні твори так званої "високої полиці" і зовсім не цікавить жанрова, комерційна і ділова література: бойовики, детективи, "жіночі" романи, посібники з особистісного зростання й поради, як заробити мільйон. Усе це чудово обходиться без участі літературних критиків. Кому спаде на думку писати дослідження творчості Донцової або Пауло Коельо? Вони не потребують критики. На щастя, я маю можливість писати про те, що мені справді цікаво.

— З відомих причин в останні роки бурхливо обговорюється становище російськомовних письменників в Україні. Знаю про ваше негативне ставлення до вислову "Російська мова — мова ворога"…

— Ця сентенція здається мені огидною. Не можна звинувачувати мову, бо це всього лише інструмент. Я розумію людей, які після Другої світової війни не могли чути німецьку мову, мову Шиллера й Гете. Однак тимчасове запаморочення минає, і ми знаємо, що сучасна Німеччина з Третім Рейхом нічого спільного не має. Те, що сьогодні в Росії поширені неонацистські, шовіністські й реваншистські настрої, російська мова як така гіршим не робить. У нас нею говорить півкраїни. Вони всі тепер вороги?

— У 1960–1980-х роках через повальну русифікацію розмовляти українською мовою, принаймні у великих містах, вважалося моветоном. Чи не здається вам, що добрі наміри відроджувати все українське зараз здійснюються радянськими методами?

— Те, що відбувається зараз, значною мірою нагадує реванш: "Раніше ви нас пригноблювали, тепер ми будемо гнобити вас". Я сильно сумніваюся, що спроба зробити Україну мономовною і монокультурною країною може бути успішною. Безумовно, ми спостерігаємо зростання використання української мови в центрі країни. Вона явно домінує на заході. Але що стосується сходу… Будь-який жорсткий тиск зустрічатиме природний опір.

— У січні Кабміну запропонували обмежити ввезення російських книжок на територію України. Що ви про це думаєте?

— Питання досі не вирішене. Уже не раз ішлося про те, що результатом заборони буде тотальний перехід книготоргівлі на чорний ринок, який і так у нас процвітає. Учасники ринку кажуть, що нормальним шляхом до нас потрапляє лише третина російських видань, усе інше — контрабанда, нелегальне ввезення. У цих питаннях я не дуже компетентний, але впевнений, що в добу Інтернету і телебачення книжки становлять мізерну частину пропагандистських атак і приносять у бюджет Росії непорівнянно скромніший дохід порівняно з енергоносіями, які ми продовжуємо в них купувати.

— Деяких авторів, що пишуть російською мовою, почали видавати українські видавництва. Усе не так погано?

— Скажемо так: добре, що видають. Днями я закінчив читати книжку одного з наших провідних російськомовних прозаїків Олексія Нікітіна — "Санитар с Институтской". Уперше його роман вийшов не в Росії, а в Україні. Деякі письменники принципово відмовилися видаватися в Росії, деякі продовжують. Це їхній вибір, їхнє право, яких я не вважаю за можливе ні осуджувати, ні підтримувати. Однак у наших "патріотів" є претензії, причому до смішного взаємовиключні. Перша: чого це ви видаєтеся в Росії? Друга: якщо ви пишете російською, то це не українська література, а російська, і тоді чому ви видаєтеся в Україні? Навіть не знаю, як це коментувати. 

— Як ви ставитеся до декомунізації, перейменування вулиць?

— Коли ламають монументи катам — це правильно. У Києві, як і у всій Україні, не має бути вулиць Леніна та інших організаторів масових убивств. Але навіщо називати вулиці іменами людей, які до Києва не мають жодного стосунку і щодо яких немає громадської згоди? Люди, які виходили на Майдан, у тому числі мої приятелі творчих професій, виступали за нову Україну. Не за те, щоб знести пам'ятник Щорсу — один з небагатьох гідних монументів радянської епохи. Не за те, щоб Московський проспект перейменували у проспект Бандери, тим більше що він усе одно впирається у Московський міст, і це якесь безглуздя. 

Нещодавно я звернув увагу, що вулиця О.Теліги впирається у проспект С.Бандери. Так, вони обоє були націоналістами, але Олена Теліга була "мельниківкою", а в ОУН фракції "мельниківців" і "бандерівців" були заклятими ворогами. Ми розміщуємо на карті міста історію, не замислюючись про деталі. У результаті виходить якийсь театр абсурду.

— Вас не критикують за таку позицію?

— Я звик, що мене критикують з усіх боків. Для російських шовіністів я — свідомит і майдаун, для українських націоналістів — ватник і москаль.

— Вам навіть пропонували "взяти в руки триколор" і йти подалі…

— Це сумна історія окремих незгод, яка призвела до глобальних сварок і розривів. Сумно, коли розсудливі люди опускаються до подібних дурниць. Навіть за наявності кореляції між мовою та політичними поглядами, знака рівності там немає й близько. Ми чудово знаємо, яка кількість колишніх депутатів від колишньої Партії регіонів прекрасно говорить українською.

— Ганна Герман, наприклад.

— Так-так. Разом із тим ми знаємо безліч справжніх, без лапок, патріотів на фронті, у середовищі волонтерів, громадських активістів, блогерів, які говорять і пишуть російською мовою. Тому спроба обмежити сферу патріотизму українською мовою нечесна, безглузда й небезпечна.

— Коли Сергій Жадан запросив на літературну зустріч у Харкові поетесу з Донбасу Олену Заславську, на нього вилився шквал критики. Ви підтримали письменника, зазначивши, однак, що вибір був не зовсім вдалий. Чи можливий сьогодні подібний діалог?

— Мені здається, сьогодні він украй ускладнений. Будь-яка спроба почати розмову з людьми по той бік фронту сприймається нашими радикал-патріотами як зрада Батьківщини. Біда в тому, що й люди в Донбасі не дуже в ній зацікавлені. Чесно кажучи, я не бачу в найближчій перспективі передумов фактичного повернення Донбасу й Криму в Україну. Взагалі ситуація з Донбасом — палиця на два кінці. З одного боку, не можна допускати прецеденту і відмовлятися від своєї території. З іншого, більша частина тамтешнього населення виступає проти України, і це треба враховувати. 

Не варто дивитися на світ крізь рожеві окуляри. До нас погано ставляться і в Донбасі, і в Криму, незважаючи на те, що золотих гір, які кримчанам обіцяла Росія, там немає. Приміром, у моїх кримських знайомих позиція цілком однозначна: як завгодно, тільки не з Україною. Це значить, що всі там такі невдячні? Чи все ж таки за 24 роки ми проводили щодо цих регіонів не зовсім правильну політику і допускали помилки?

— Ви не тільки літературний, а й кінокритик. Поговорімо про кіно. Бертолуччі якось сказав, що люди ходять у кіно, щоб розділити одну й ту саму мрію. Чи вдається нашим кінематографістам утілити мрію на екрані? І яка вона — українська мрія?

— Мрія у нас зараз одна, і її гранично чітко сформулював Лесь Подерв'янський. Якщо висловити її літературною мовою, звучить вона так: "Відчепіться від нас!" Мир — головна українська мрія, а потім уже все інше.

Що ж до Бертолуччі… Є дуже багато подібних красивих фраз, які мало що означають. Треба просто знімати хороше кіно, писати хороші книжки. А це трохи складніше, ніж може здатися на перший погляд.

— Після минулого Одеського МКФ ви казали, що стан українського кіно жалюгідний, і наші картини дивитеся над силу. Які враження залишив у вас фестиваль нинішній?

— Ну, не так усе погано. У нас є фільм Мирослава Слабошпицього "Плем'я", який завоював приз у Канні і здобув визнання в усьому світі. Цього року дуже непогане враження справила картина Тараса Ткаченка "Гніздо горлиці", якісна соціально-психологічна драма, знята без фальші, якою грішать, на жаль, багато наших режисерів. 

Так, гарних фільмів у нас дуже мало, власне так само, як книжок і вистав. І все ж таки прогрес починає окреслюватися. У нас є талановиті люди, які вміють робити кіно. Щоб дати їм можливість працювати, потрібна низка умов, насамперед — фінансування, але із цим справи традиційно кепські. Крім того, на мій погляд, потрібна інша культурна політика. Щоб пріоритети надавалися не тріскучим агіткам на кшталт "Поводиря" Олеся Саніна, не шароварним спробам героїзації минулого, а стрічкам більш гідного рівня і, бажано, зверненими до сучасності. 

— Віднедавна ви ведете програму "Книжковий стан" на радіо "Ностальжи". Як почуваєтеся в ролі радіоведучого?

— Як риба у воді. Мені цікаво цим займатися, гостям цікаво до мене приходити, і я навіть знаю деяких людей, яким цікаво все це слухати. На жаль, не знаю, чи триватиме випуск програми — на радіо чергові перестановки. Поки що взяли паузу.

— Попереду Форум видавців у Львові. Які заходи збираєтеся там проводити?

— Як і зазвичай, цілу низку заходів планує журнал "ШО". Наприклад, на одному з наших вечорів виступить один з найкращих російських поетів сучасності О.Цвєтков, компанію йому складуть А.Грицман (обидва — зі США), Т.Цхварадзе (Грузія), М.Кияновська (Україна). Інший вечір стане тандемом провідних поетів України і Білорусі — С.Жадана і А.Хадановича. Це те, чим завжди займається журнал "ШО" — діалог культур, зближення мов. 

Як модератор, проведу два круглі столи. Ідею першого, "Геній місця", подала Марія Галіна, російська письменниця з українським корінням, автор чудового роману "Автохтони", що вийшов у фінал головної російської літературної премії "Большая книга" (дія відбувається в місті, прототипом якого став Львів). У ньому братимуть участь О.Нікітін з Києва, В.Рафеєнко, який раніше жив у Донецьку, москвичка М.Галіна, львів'янка М.Кияновська. Поговоримо про особливості художнього сприйняття різних міст, про функції міського міфу в сучасній прозі. 

Другий круглий стіл матиме дещо провокаційну назву "Грантоїди".

— Невже цим презирливим словом називають не тільки деяких представників громадських організацій, активістів, а й літераторів?

— Ще й як. Безліч українських прозаїків і поетів отримують гранти й стипендії, завдяки яким мають можливість якийсь час жити і працювати у Польщі, Німеччині, Австрії, Швеції, Литві. Ті, хто в цьому процесі не бере участі, очевидно, від заздрості називають їх негарним словом, винесеним у назву. З письменників, які отримували гранти, запрошені М.Кияновська, О.Сливинський, Н.Сняданко, В.Рафеєнко, Г.Крук. Можливо, хтось із глядачів буде з протилежного табору. Гранти — усього лиш інструмент. А як ним скористатися, і чи допомагає він українським літераторам — оце я хотів би почути.

Крім того, я проводжу кілька заходів нового харківського видавництва "Фабула". Зокрема, це дискусія літературних критиків під робочою назвою "Це перемога! або Все пропало!", в якій заплановано участь І.Бондаря-Терещенка, В.Єшкілева, М.Назаренка й Є.Стасиневича. Поговоримо про стан справ у вітчизняній прозі — думки напевне будуть дуже різні.

— А якою мовою ви розмовляєте у Львові?

— Це залежить від того, з ким я говорю. Я трохи соромлюся своєї української, коли розмовляю з літераторами. Вона непогана, та все ж таки недосконала. Коли я розмовляю, приміром, з Жаданом і Хадановичем, то — російською, Жадан — українською, Хаданович — білоруською, і ніяких проблем не виникає. Я взагалі не бачу нічого страшного в тому, що співрозмовники або гості в студії говорять різними, але близькими між собою мовами. Адже кожен краще й точніше передає думку рідною мовою, при цьому чудово розуміючи співрозмовника.

А от з таксистами, продавцями, перехожими на вулиці розмовляю переважно українською. По-перше, щоб мене не сприймали за чужинця. По-друге, щоб українська не йшла у пасив. По-третє, тому що мені просто так подобається. Одного разу був смішний випадок. Сів у таксі, розмовляю з таксистом українською, він відповідає нею ж. Тут йому зателефонували, і він перейшов на чисту російську, явно рідну, як і в мене. З одного боку, це виглядало трохи смішно, з іншого — досить мило. Завжди краще, коли люди намагаються бути взаємно ввічливими, правда ж?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №28, 20 липня-26 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво