Його війна

Поділитися
Історія людини, яка пройшла три війни, але програла четверту – з українською державою.

"…Я людина мирна зовсім, працював інженером в АТС, там іще мама моя працювала. А ще я люблю й умію лагодити машини. Це як чудеса зробити. Не працювала, не працювала залізяка, а потім - раз! - і поїхала легко, полетіла як птах… Щоб люди сіли, їхали в подорож, на весілля до друзів… А найулюбленіше - лагодити дитячі візочки. Щоб маленькі люди в них спали на повітрі. Дуже люблю. Але все життя доля змушує мене воювати…"

З Давітом Хурошвілі ми познайомилися у Фейсбуці. Він попросив допомоги ще рік тому. Компанія чорних ріелторів раптом узялася забирати в нього і його сім'ї щойно відремонтовану, та що там казати, щойно відновлену з руїн маленьку непоказну квартирку. Дато попросив покликати на чергове судове засідання журналістів. Так, журналісти були, але коли в будівлі несподівано з'являлися телекамери, засідання з якихось причин переносили…

Зрештою 14 жовтня на черговому засіданні було ухвалено рішення виселити з законно заселеної і своїми руками відновленої квартири громадянина України, учасника бойових дій, ветерана АТО Давіта Хурошвілі та його сім'ю - дружину Ірину й маленького сина Георгія - переселенців з Луганської області.

Я записала за Дато все, що він розповідав. І постаралася зберегти специфіку його мови, емоційність і відкритість, щирість і його правду.

"…Я в Тбілісі народився. І коли почалися бойові дії в Абхазії, я пішов у добровольчий батальйон, тому що служив в армії, тому що вмів захищати людей моєї країни. Війна в Абхазії - це теж був штучно роздутий конфлікт, предмет інтересів якоїсь групи людей. І не було в нас ніякої національної ворожнечі. Адже в нас у Грузії люди ніколи не з'ясовують: ти - абхаз чи грузин. Я сам кахетинець, але я ж грузин, слухай! Що почалося! Ми виводили мирних людей через Кодорську ущелину, іншого шляху рятувати старих, дітей і матерів не було. Скільки там людей загинуло! Від холоду й голоду. А українські вертолітники тоді проявили героїзм і мужність. І так мало про це в Україні знають! Як ці вертолітники набирали в салон вертольота людей, переобтяжувалися, звісно, і щоб злетіти, спочатку кидали вертоліт в ущелину, а звідти тільки могли підніматися. Як вони ризикували! Які герої!

А як інакше тоді можна було врятувати мирних людей? Ми з моїм побратимом посадили його сім'ю - дружину і двох дітей - у літак, який евакуював жінок з дітьми й онуками, і вагітні були, зовсім молоді, такі перелякані, плакали… Літак іще не набрав висоти, і на наших очах був збитий прямо над аеропортом. Слухай, як страшно, що мій побратим упізнати їх потім не зміг, ні дітей, ні дружину. Як важко згадувати, як боляче…

Я служив у батальйоні Манглісі під командуванням Нодарі Бадалашвілі. Такий чудовий молодий хлопець був, мудрий, справедливий, опікувався нами всіма як батько. Дуже його поважали солдати. Там, як і тут, теж паркетні генерали були, поняття не мали про стратегію, тактику. Приїжджали важливі такі, віддавали накази, а про людей не думали зовсім, ми були для них ніхто - так, просто кількість. А наш Бадалашвілі казав: "У мене кожна людина на рахунку! У них є батьки, дружини й діти. Я їх сюди привіз, гідних хлопців, міцних, гарних, вправних, не для того, щоб їх, як інкубаторних курчат, посилали на забій. Що я матері скажу, якщо її сина вб'ють? Як я своїй матері скажу, що послав чужих дітей на смерть?!" А сам загинув…

Ми охороняли міст, через який евакуювалися мирні жителі. І нас накрило з "градів". Зі ста людей вибралися вісім… І тоді казали тими самими словами, що й сьогодні - тут: мовляв, шахтарі піднялися за свою свободу. Тільки замість "шахтарі", казали "абхазці". А тих абхазців там можна було на пальцях полічити, і обстрілювали нас мало не впритул точно не абхазці… Ну от, вижили вісім бійців. І я виявився серед них. Отоді моїй мамі з військкомату зателефонували, сказали: "Колбатоно Далі, слухайте, тільки не хвилюйтеся, ваш син Давіт Хурошвілі потрапив під обстріл, але він живий!" І вже коли вона в газеті побачила новини й наші фотографії, і нашого чудового командира Бадалашвілі Нодарі, земля йому пухом, і я зміг їй подзвонити, вона кричала, чому не сказав, чому приховав, оце такі в тебе були курси, сучий ти сину! Бідна моя. А я нікому ніколи не казав, що йду воювати, завжди казав: їду у відрядження або на курси, і все.

Знаєте, коли в нас війна починається, у нас навіть призову немає - ідуть усі. Навіть 12-річні хлопчики підбігають: батоно, візьміть мене, хоч воду вам носитиму, прошу вас, усім вам допоможемо, хочемо поруч бути. І старі йшли теж. Піднімалися зі своїх лавочок і йшли.

Знаєте, воювали не за "корочку" чи привілеї, воювали за нашу землю. Коли настав час, я здав зброю, пішов працювати, і з'явилися (як і тут) липові учасники бойових дій… Полковник Ципіашвілі подзвонив, сказав: Давіт, іди отримай посвідчення, тобі належить, заодно побачиш декого. Я думав, хтось іще вижив тоді, а я не знаю. Побіг швидко, а туди прийшли, соромно казати таке про грузинів, "липові" бійці-заочники. У нас був випадок - збили наш літак - і льотчик катапультувався. Нашу групу послали виручати його. Ми вийшли з нашого боку, а противник - з їхнього, це ми вже потім довідалися. Урятували хлопця. Грузин - військовий льотчик. Це дуже шанується в нас. Гідно. І ось один такий "герой-заочник" каже, я брав участь в операції з порятунку льотчика зі збитого літака. Його запитують: а ви людину з позивним "Генерал" знаєте? Знаю, каже. І йому говорять, оберніться, а цього знаєте? Я за його спиною сиджу. Заочник дивиться, знизує плечима: ні, не знаю… А боєць із позивним "Генерал" - це був я. І ще там поруч наші хлопці сиділи.

Так гірко стало, згадав нашого Бадалашвілі. Я кажу "заочникові": "Де твоя совість, слухай, люди воювали, поранені були, а сюди по "корочки" не йшли, а ти прибіг!"

Так само й з Осетією сталося. Теж… Кров скипіла, і знову на "курси" поїхав, так сім'ї сказав.

Знаєш, мені тоді здавалося, коли я знову взяв зброю в руки, почав виводити старих з кордону на підготовлені для них місця, що я повернувся в той час, коли ми мирних жителів супроводжували в Кодорську ущелину або льотчика збитого рятували, або міст охороняли. Навіть шукав очима нашого Нодарі Бадалашвілі.

Отаке в мене дивне життя. А я хотів працювати руками - лагодити машини. І дитячі візки. Гарно тут кажуть - "дитячі візочки".

Познайомився з Іриною з Луганська, зробив пропозицію. Її сім'я мене так шанобливо приймала, мені так сподобалася Україна й українці. І я вирішив залишитися в дружини, а в Грузію їздити в гості й відпочивати. Народився мій син Георгій. Я відкрив свою справу, працював багато: і за кермом - возив продукти, і в себе в гаражі - лагодив автомобілі й "дитячі візочки".

Коли прийшла війна і почали обстрілювати Луганську область, ми з Іриною встигли лише швидко зібрати документи й дитячі речі для Георгія, йому тоді був лише рочок. Ми дуже тяжко об'їжджали місця, де йшли обстріли, голодні, в капцях… Жили спочатку в Херсоні - у жахливих умовах, ні роботи, ні житла, Потім у Києві - у спартанських умовах, там таких, як ми, було дуже багато. А потім дізналися про організацію "Волонтерський рух Буковини" і про Катерину Пономарьову. Подзвонили їй, вона сказала: приїжджайте. Ми приїхали в Чернівці. Нас прийняли, допомогли, оселили в готелі "Київ". Я одразу почав шукати роботу. І допомагав волонтерам і Каті Пономарьовій. Волонтери їздять в АТО, а в наших хлопців там немає нічого, а ще набрали молодих, зелених, мало що вміють і знають. Я подумав тоді: як я можу тут сидіти, мирно жити, користуватися допомогою волонтерів? Я ж солдат, війна знову по мене прийшла.

Іван Храпко в Чернівцях набирав добровольців. І я попросився теж. Дружині Ірочці та її батькам знову сказав, що їду на курси. У Львів. Начебто на курси резерву. Я ж військовозобов'язаний. Знову "на курси".

Приїхав в АТО, а мені не довіряють. Генерал Науменко запитує: "А хто за тебе може поручитися?" Я сказав: а хто завгодно може, я нікого не скривдив, багато імен назвав з Луганської області. І от дзвонять у Лутугинську міліцію:

- Хурошвілі знаєте?

А ті:

- Так-так. Знаємо. Надійний грузин. Сім'янин. І роботящий, - так сказали. І ще додали: - Він за справедливість.

Мене взяли в батальйон "Луганськ 1". Але недовіра була, звичайно, спочатку. Казали бійці:

- Е-е-е! Грузин! Ти ж чужий, не наш, ти навіщо сюди приїхав?

А я їм відповідаю, що я - громадянин України. І мій син Георгій, і дружина Ірина - теж українці. І коли в моїй Грузії йшли бойові дії, українські хлопці нам допомагали. Як я зараз можу сидіти на чиїйсь шиї?!

Я воював там близько року. Але одного разу подзвонила Іра й сказала, що з якихось причин просять звільнити номер у готелі "Київ". Щось там було з оплатою. Вона не знала, що їй робити. Я здав зброю, поїхав у Чернівці. Знову допомогли волонтери. Показали оголошення в місцевій газеті про занедбані квартири й будинки.

І я вибрав одну, страшну, наче там була війна. Руїни. Ви б бачили цю квартиру. Сусід дядько Михайло мені сказав: мовляв, до тебе тут 14 людей приходило переселенців, але всі хочуть готове, а тут руїни. Притулок для безхатьків був, наркомани збиралися, бійки, крики. Спокою не було.

І я вирішив відновлювати ці руїни. Іра моя прийшла, подивилася і заридала. У нас вдома гараж був більший, ніж ця будка… "Ти не здолаєш", - Іра сказала. Але я здолав. Там не було стелі й даху, було видно небо. Там була зірвана підлога, двері поламані з ДСП були забиті тонкою дощечкою. Скла не було, рам не було. Але ж я боєць. Я працював. Мені багато хто допомагав. І друзі, і сусіди, і волонтери. Два КамАЗи сміття вивіз, слово даю, два КамАЗи! І під час цієї відновлювальної роботи я взявся шукати хазяїна. Ми з Іриною шукали довго, через усі соціальні мережі, і знайшли спочатку в Америці сина хазяїна квартири, Наума Бараша. Познайомилися, поговорили, він побачив, що ми - сім'я, подивився страшні фотографії, зрозумів, що ми приводимо його квартиру до ладу, був радий. Дав контакти свого батька Самуїла Бараша в Ізраїлі, законного власника квартири (якщо можна було так назвати це місце). Ми з Самуїлом познайомилися, йому я теж вислав фотографії до і після. Люди пішли назустріч, сказали: Давіт, без проблем, плати за комуналку, наглядай за квартирою. Самуїл надіслав офіційний дозвіл-доручення - живіть, платіть комунальні, спасибі, що навели у моєму рідному домі лад.

Нарешті ми оселилися. Трохи відсапалися. Я завів грядку грузинську - зелень, помідори. Який грузин без землі? Ось клаптик був близько будинку, я його почистив від бруду, шприців, ганчір'я, привіз землі, посадив городик. Взагалі родина ця - Бараші - вони до нас поставилися як до рідних. Самуїл у свої 90 років поїхав в українське посольство й зробив український паспорт, щоб мати можливість нам доручення на квартиру оформити. Чисті люди…

Ми вже трохи розслабилися. Одного разу я пішов платити за вивіз сміття, а мені в ПЖКГ кажуть: а ви чому платите, цю квартиру вже купили… От із цього дня в мене почалася тиха війна, яка нас просто поступово знищує…

Нам сказали, що квартиру купили якісь люди за дорученням якоїсь жінки з м. Бєльці в Молдові. Слухай, якщо курятник купуєш, все одно приходиш, дивишся, шукаєш господаря, запитуєш, скільки коштує. А тут квартира. Уже відремонтована. Як змогли, зробили затишно. Для сина нашого, Георгія. Я до цієї жінки їздив у Бєльці. Вона криком мене зустріла. Я пішов у поліцію, мені там сказали, що син цієї дами сидить за шахрайство. Хоча, напевно, це справи не стосується. Але якби все було законно, вона б зі мною поговорила, правда? Пояснила б усе, а не вигнала криками й копняками.

Дивно якось, узяли й заочно купили. Кажуть, мовляв, хазяйка приїхала і продала квартиру. (Вони просто не знали, що я спілкуюся з власниками, і хазяйці на той час був дев'ятий десяток). Приїхали якось дивні люди, полізли замок відчиняти, зламали якийсь ключ у нашому замку, поки нас не було вдома. Потім заперечували. (А в сусідів наших камера, ми все побачили.) Ці люди ще не показали жодного справжнього живого документа, а тільки ксерокопії, підробили ізраїльський документ від імені Самуїла Бараша, хазяїна квартири, де з одного боку англійською було написано "Самуїл Бараш", а з іншого - на івриті зовсім інше прізвище. Я що, перекладача з івриту не знайду, якщо суд не знайшов? Я попросив головного рабина Чернівців зробити переклад цих ксерокопій на суді. Мало того, ізраїльський нотаріус підтвердив документом, що не оформляв цього липового папера про продаж. Нас дуже підтримує родина Барашів. Зі свого боку і Самуїл, і Наум надіслали документи, завірені нотаріусом, про те, що квартири не продавали. Вони пред'являють усі документи, яких вимагає чергове судове засідання, хоча давно могли плюнути на нас. Хто ми їм?.. Але вони теж за справедливість.

Самуїл, як я казав, спочатку записав відеозвернення. Потім прямо на суді була відеоконференція з ним, і прийшли всі наші сусіди, які підтвердили суду все, що я розповів. І що жили з хазяїном квартири Самуїлом по сусідству багато років, і про бомжатник, і про нас з Ірочкою і Георгієм. А суди все одно йдуть - один за одним. Розумієте, ця дивна тяганина за маленьку халупу, з якої я спробував зробити теплу оселю для моїх рідних, триває вже третій рік. Я працюю, Іра підзаробляє. Ми стараємося тільки одне для одного й для нашого Георгія. Але щомісяця я маю бути на суді. Покупці квартири туди жодного разу не з'явилися. Увесь час за їхнім дорученням виступає адвокат, дуже артистичний. За ці два з лишком роки я вивчив Конституцію України, законодавство, Адміністративно-процесуальний кодекс.

Ми так стомилися. Іра весь час плаче. Ми в Луганській області втратили все. Ми почали своє життя заново. Ми намагаємося не опускати рук. Але як же так можна брехати нам в обличчя?! Як можна так негарно продавати чуже й красти?! Приїжджали якісь хлопці, погрожували: "Ця хата наша. Як ти посмів сюди до нас зайти? Ми хазяї квартири". Я їх запитую: "Хто з вас Самуїл Бараш?" Дільничний теж приходив кілька разів до нас за їхніми викликами, потім зрозумів, розібрався.

Я - учасник бойових дій. Там, на війні було ясно: ось ми, ось ворог, який лізе на нашу землю, "віджимає" у нас машини, будинки, майно. А тут, у Чернівцях, у мирному місті, де ми знайшли прихисток, де нам допомагали незнайомі люди, де пішли назустріч шановані, порядні, вже дуже літні люди з Ізраїлю, Америки, мені зовсім незрозуміло, що відбувається! Свої ж українські люди далеко від лінії фронту раптом теж намагаються "віджати" в нас житло…"

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі