Якось не дуже

Чому системність змін не вельми вдається в цій країні?

Тому що ця країна не призначалася для змін.

Вона подібна до агонізуючих старовинних київських будинків. Сиротливий фасад без вікон і даху, будівельне сміття всередині. Віджате олігархом в олігарха. Перепланування - майстрами місцевого євроремонту. Щоб удень - офіс, увечері - ресторан, а вночі - бордель.

Від такої вульгарності багатостраждальна історична цегла в результаті з гуркотом і пилюкою самовбивається. На прикрість теоретичних аматорів старовини й на втіху практиків-забудовників.

Ми хотіли нову країну. Не всі, певна річ. Багато хто хотів стару. Підфарбувати, задути піною - і цілком згодиться. Якщо не пожити, то здавати в оренду. Вийшло.

Але якось не дуже.

Це досить розповсюджена в побуті фраза - "якось не дуже". Хоча в медійному житті вона драматично розпадається на два політично непорівнянні вислови.

"Якось" у нас таки виходить, і прогрес цілком очевидний. Шпарини задувають, фарбою фарбують, і фарбою хорошою. Про це багато було у виразній промові президента. Кажуть фахівці, на 80% там усе правда. Текст добре написаний і добре озвучений. У порівнянні з "папєрєднікамі" - прекрасний. А в порівнянні з суб'єктивізмом масового сприйняття залишає прикре відчуття.

Президент традиційно говорив від імені держави, це його функція. Але відносна досконалість виголошеного ним тексту тільки підкреслює величезну різницю між нашою державою і нашою країною. Це два далеко не тотожні онтологічні значення.

"Не дуже" - це виразник настроїв країни, що їх державники автоматично записують у "зраду" й агентуру внутрішньополітичних конкурентів.

Хоча все гранично просто. Країна в цьому разі лише ставить запитання про якість власного буття. А держава їй на те: "Та ти що, тут екзистенціальні питання життя і смерті, а ти зі своєю буденщиною!"

Раніше було простіше. Була держава як апарат гноблення, і був собі гноблений (керований, отруйно обгодований - потрібне підкреслити) народ. Вічні верхи й низи. Потім почалися начебто епохальні, століттями очікувані зміни.

Та з проголошенням суверенітету сталося, як із Будапештським меморандумом. Той тишком вирішили не робити законом, підсунувши лохам папірець з добрими побажаннями разом із люстерками й намистом. У результаті суверенітет не відновив законодавчого поля УНР, як було в країнах Балтії. І навіть декларування незалежності виявилося здебільшого поетичною мелодекламацією.

Та крім цього міждержавного "домовняка" і загалом-то всупереч йому почала створюватися й країна. Тобто горизонтальна площина з мільйонів людей, які досить сильно сперечаються між собою про якість майбутнього.

Держава ж весь цей час лукаво волала до минулого. Лицемірно, бо, по-перше, будь-яка держава завжди безцеремонно шахраює з історією. По-друге, самі державники грабували й грабують ресурси країни (як природні, так і духовні) досить сучасно й практично. Виключно в поняттях сьогодення.

Війна прискорила розвиток нації і країни. Війни розвивають індивідуальність як націй, так і окремих людей, прямо й побічно даючи людям привід виявляти творчі сили й перевіряти їх на практиці.

Та війна пригальмувала зростання пухлинної держави, яка у своїй поліпній багатовекторності, здавалося, навічно присмокталася і до Заходу, і до Сходу.

На нинішній момент утворився не бачений раніше баланс старих і нових сил. Начебто зустрілися вночі віч-на-віч і завмерли (наприклад, де-небудь біля ядерного саркофага) дві величезні чупакабри, бо кожна колись вважала себе єдиною у своєму роді.

Промова президента, як і будь-які державні тексти до цього, покликана переконати нас, що держава і країна, виборці й громадяни - це одне й те саме. Державники щиро так вважають і ображаються - критикуйте нас, а не державу, вона - святе! Не розуміючи, що країна висловлює лише цілком науково обґрунтовані сумніви щодо чудотворної сили різних державних мощей (чи що там за обрізки нам під цим виглядом впарюють). Та й будь-яка апологетика єдності естетично прекрасна. Але на практиці буває доволі підозрілою. Практик - завжди кошмар для теоретика.

Це нині найслабкіше місце - стик розуміння меж держави і кордонів країни.

Держава каже: "Мене, любимої (вами), треба більше". Країна їй: "Хвилиночку, а я де на цьому святі життя?"

І між цими лещатами, що стискаються, - звичайна людська свідомість. Яка сприймає невпинну істерику політиків як пасіонарність.

Наша держава не спроможна відповідати на запитання, які ставить країна. Вона формує власні запитання й відповіді. Там усе на 80% правдиво. Але це трошки інша правда.

Запитання країни до держави стосуються великої крові й відповідальності за цю кров. Людина так улаштована, що в цій темі риторика з софістикою її не влаштують ніяк і ніколи, хоч скільки б виверталися спічрайтери. Ми ж пам'ятаємо власний нервовий сміх на початку війни з приводу "глибокої стурбованості" Європи, що означала боягузливе невтручання під виглядом дотримання ідеалів гуманізму. І ми стаємо цілком європейцями в тому нехорошому значенні, що наша держава чудово засвоїла демагогію жуйних обивателів.

Та недосвідчена в словоблудді країна розуміє, що держава під виглядом стабілізації цілком готова її злити. У якомусь сенсі країна - це колективний військовий доброволець, волонтер, якого держава істерично боїться навіть назвати, не те щоб поставити нарівні з собою.

І в якомусь сенсі держава, захищаючи себе від колишніх захисників, "заводить справу" на країну. Щоб приборкати податком, беззастережно підкорити або виштовхати на пошуки шматка хліба у безвізову далечінь.

Драматичності додає те, що усвідомленої "зради" тут немає в тих масштабах, про які зазвичай говорять. Проста держава радянського зразка, з невеликим ліфтингом самооцінки й модним татуажем історії, не може поводитися інакше, хто б її не очолював. Перевіряли ж уже неодноразово. Будь-який переможець дракона в результаті носорожиться, покривається лускою і, коли думає, що розправляє крила, мов орел, насправді перетворюється на дракона.

Що відбувається у відносно рівноважній системі? По-перше, уповільнюється загальна динаміка - як деструктивна, так і розвивальна. Через зниження цієї активності знижується імунітет, який викликав до життя кризу. По-друге, середовище стає більш сприятливим для розвитку тих чинників, які раніше імунітет системи пригнічував.

У цьому випадку ми можемо говорити про сумні перспективи зростання політичного бандитизму, щоб не ховати потворного домашнього явища за красивим словом "тероризм". Банда вона і є банда, якщо діє поза законодавчим полем, і байдуже, якими ідейними мотивами керується. Практика показує: що ідейніші мотиви, то більше насправді йдеться про гроші. Тут у банди й у держави часто інтереси збігаються, тому взаємне використання у всі часи здійснюється досить легко. Просто в держави більше можливостей спершу героїзувати людей, а потім їх же демонізувати й викидати на смітник. Явище ще сто років тому описав Кіплінг у "баладі про Томмі Аткінса": "О Томмі, ти такий-сякий, і Томмі - бузувір!" ( Та: "Містер Аткінс, вдячні вам!" - коли заграють збір…"

Будь-яка столиця нині є місцем підвищеного ризику для життя. Але якщо в країні йдуть воєнні дії, а держава четвертий рік мурижить тему воєнного стану, керуючись їй одній зрозумілою вигодою від такого словоблуддя, то цілком закономірно, що ці дії поступово переміщатимуться в глиб країни.

Україна в стані "проксі-війни". Це війна на чужій території чужими руками. Наша територія - за визначенням чужа для всіх, крім нас самих. У цьому випадку різні сили зводитимуть на цій території свої порахунки практично безкарно. Їхній інформаційний супровід зовсім не обов'язково пов'язаний зі справжніми мотивами, що, в принципі, й передбачають автори. Знайти дерево в цьому лісі буде складно, та й нема коли.

Не тільки тому, що боротьба з тероризмом потребує постійних спеціальних міжвідомчих заходів. Для яких потрібні не просто чіткі політичні рішення на кшталт "Патріотичного акта", а й гроші. Ну а де їх узяти в потрібній кількості, якщо кожен уже зовсім не потроху відкладає собі на вибори?

Фасадність української держави в якомусь сенсі не така й погана. По-перше, всі у світі бачать, що капітальний ремонт справді йде, і навіть є деякі шанси, що безграмотних або злобливих планувальників відсторонять або навіть посадять. (Не треба сміятися в цьому місці, дива теж бувають.) По-друге, про це будівництво публічна дискусія все-таки триває, і лайка політичних виконробів - вона в усьому світі така, просто в наших висловлювання яскравіші. То "бляхи", то Міхо, то ще казна-що. Ось-ось, дивись, і поб'ються.

Словом, не нудно.

Та тільки жити ні́де.