Я — вбивця?, або Про право на смерть без болю - Соціум - dt.ua

"Я — вбивця?", або Про право на смерть без болю

24 лютого, 2018, 14:33 Роздрукувати Випуск №7, 24 лютого-2 березня

На весь величезний світ усього близько десятка країн ризикнули офіційно дозволити евтаназію. 

Пізнього вечора вона сиділа в машині й розповідала подрузі про останній день Марини. Бо носити це в собі було неможливо. 

Коли вона обіцяла Марининому чоловікові пройти з ними весь шлях до кінця, вона не уявляла, що вміститься в цю обіцянку…

Інтелігентна пара приїхала з зони воєнних дій, важко приживалася в новому місті. Тому звістка, що в дружини виявили онкологію, зруйнувала й без того крихку надію на нове життя. Можна було просто опустити руки й починати готуватися до смерті. Можна було спробувати боротися хоча б за невеликий відтинок життя. Але життя, а не очікування смерті. Тоді якраз вони й познайомилися. Марина з чоловіком і Настя — волонтер, що опікується непопулярним напрямом "доросла онкологія". Для Насті найважливіше було, щоб вони повірили: вони не самі. Що є хтось, для кого життя Марини — така ж надцінність, як і для її чоловіка. "Я буду з вами. Стільки, скільки буде треба. Не бійтеся. Ми впораємося. Я обіцяю". 

Ні, вони не повірили їй відразу. Бо неможливо повірити в те, що стороння людина готова стати членом твоєї родини і забрати в тебе стільки болю, скільки ти готовий віддати. Але через рік уже здавалося, що вони були одне в одного завжди. Цей рік не був легким. Але він був життям. Повноцінним, жадібним, насиченим. Таким життям може жити тільки той, хто точно знає, що часу в нього не залишилося. 

А потім настав момент, коли треба було вибирати. Вибирати, де і як провести останній тиждень. Де і як зробити останній вдих. Її можна було залишити в лікарні й дозволити померти дивлячись у білу стелю реанімації. Можна було перевезти в хоспіс і дозволити піти у відносному комфорті й без болю на казеннім ліжку. Можна було забрати додому. 

Вони вибрали останнє. Зокрема й тому, що Настя звично повторювала, як мантру: "Не бійтеся, я вас не покину. Все буде добре". За добу вона розгорнула в їхньому малюсінькому житлі цілком пристойний домашній хоспіс. З усіма потрібними апаратами й набором усіх ліків, які могли знадобитися. Окремо, на верхній полиці шафи, лежали дві ампули. Вони з Марининим чоловіком обговорили це питання ще в лікарні, перш ніж її забирати. Вони обоє розуміли, що може настати момент, коли перестануть допомагати морфіни, а організм з якоїсь, лише йому відомої причини, все ще чіплятиметься за залишки життя. І їм доведеться або безпомічно дивитися, як вона б'ється в агонії, або переступити межу, яка зробить їх убивцями. 

П'ять днів удома, які Марині подарувало на прощання Життя, були найбільш божевільними й щасливими з усього цього року. І в них не було очікування смерті. Хоча відтоді, як Настя переїхала до них жити, всі розуміли, що почався зворотний відлік до хреста на цвинтар. П'ять днів. І одна ніч. Остання. Коли Марини вже не було тут. Було тільки змучене болем і хворобою тіло, оглушене морфіном, яке здригається від спроб впустити повітря в легені. Ніч очікування останнього вдиху. Останнього удару серця. Бо більше чекати було нічого. 

Перед самим світанком Марина, не приходячи до тями, почала кричати. Беззвучно й страшно. Так, немов хтось просто вимкнув звук, залишивши одну картинку. Хвилину. Другу. І після кінської дози морфію теж…

Отоді вона дістала з верхньої полиці ампули й набрала шприц. Ні, в неї не було сумнівів у тому, що вона робить. Вона обіцяла допомагати до кінця. І просто дотримувала слова. Віддати шприц чоловікові їй навіть не спало на думку. Він не мав пройти ще й через це. Єдина ірраціональна думка, яка не давала спокою: "Навіщо я протираю місце уколу спиртом? Яке зараз це має значення?".

Усвідомлення прийшло потім. Уже після того, як труну опустили в могилу і вона змогла повернутися до себе додому. 

— Розумієш, я завжди була двома руками за евтаназію. Тому що це гуманно. Тому що не повинна людина відчувати нестерпного болю. Вона має право піти гідно. Але я ніколи не знала, що одного разу мені доведеться зробити це самій. Я думала, що до цього готова. Нічого я не готова. До цього неможливо бути готовим. Це вбивство. Хоч якими гарними словами ти це назвеш. І мені із цим жити до кінця своїх днів. Розумієш? Я вбила її. Свідомо. При здоровому глузді й тверезій пам'яті. Не захищаючись. Не в стані афекту. Не на війні. Вдома, в її ліжку. Я знаю, що це було не моє рішення. Я тільки допомогла його виконати. Але я це зробила своїми руками…

Вона сиділа в машині й намагалася пояснити подрузі, чим для неї були ті дні. І як їй далася та ніч. Точно розуміючи: хоч би що вона казала, зрозуміти її не зможе ніхто. А отже, не зможе сказати, чи правильно вона вчинила…

На це запитання, напевно, взагалі немає правильної відповіді. На весь величезний світ усього близько десятка країн ризикнули офіційно дозволити евтаназію. Першими були Нідерланди. 2002 року там легалізували евтаназію, супроводивши низкою доволі жорстких умов. Пацієнт має страждати від невиліковного захворювання, мучитися від нестерпного болю і не мати ні найменшого шансу одужати. Він або вона повинні висловити своє бажання померти, перебуваючи повністю при здоровому глузді, і продовжувати наполягати на цьому протягом певного проміжку часу. Право ухвалити рішення піти з життя в Нідерландах надається навіть дітям з 12 років. Вважається, що в цьому віці дитина вже може ухвалити таке рішення. Правда, з 12 до 16 років їй буде потрібен іще й дозвіл від батьків або офіційних опікунів. 

— Мамо, пообіцяй мені, що я не буду мучитися. Будь ласка. 

Микиті було років десять, коли він уперше прочитав в Інтернеті про свій діагноз. До 12 років він знав усе, що можна знайти у відкритому доступі в Мережі. І чудово розумів, що дожити до повноліття в нього немає й найменшого шансу. Залишалася примарна надія на те, що за відпущені йому три-чотири роки наука скакне далеко вперед. Але він розумів і інше — зміни, що відбуваються в його тілі, не мають зворотного ходу. Воно вмирає повільно, але неминуче. І ніхто не знає, що відмовить першим. Добре, якщо серце. Тоді він просто помре ще до приїзду бригади швидкої допомоги й уникне гіркої долі опинитися в реанімації, підключеним до купи вже не помічних приладів. Вони не врятують його. Просто продовжать строк, який йому доведеться провести замкненим усередині безпомічного тіла. І ніхто не може сказати точно, буде йому боляче чи ні. 

Думка про біль була найнестерпнішою. Він готовий був змиритися навіть із тим, що в його житті ніколи не буде ні першого побачення, ні першого поцілунку, ні перших стосунків. У його житті взагалі багато чого ніколи не буде. Він не вступить до інституту. Не знайде роботи. Не поїде в першу відпустку. А якщо вже зовсім чесно, взагалі навряд чи кудись поїде. Йому не доведеться вирішувати питання, чи варто йти в армію. Його однокласники проводитимуть першу зустріч випускників, коли він уже зо два роки як лежатиме в землі. Це було гірко й несправедливо. Але не лякало. Лякало те, що останні тижні або навіть місяці він мучитиметься від нестерпного болю. І, можливо, не зможе навіть показати, що йому боляче.

— Мамо, пообіцяй…

Уперше він заговорив про це, коли йому було 13. Він цілком іще непогано почувався. Але і він, і мама добре знали, до чого все йде. Знали, але ніколи до цього не обговорювали. 

Батькам майже завжди здається, що від дітей можна і треба приховувати правду про їхню неминучу смерть. І вони рідко здогадуються, що діти й без них усе чудово розуміють. І мовчать тільки для того, що не хочуть засмучувати їх, і так знесилених безглуздою боротьбою з таненням життя своєї дитини.

Перша розмова закінчилася сльозами. Друга — теж. Під час чи то третьої, чи то четвертої вони кричали одне на одного, зриваючи голос. Вона — що ніколи не зможе його вбити. Він — що тоді стрибне з даху, поки ще має на це сили. І що раз уже він не може вибирати, як йому жити, то вже як померти він має право вирішити. І що в нього у всьому світі немає нікого, крім неї, хто може йому допомогти. І ще про те, що вона не має права його зрадити. Вона ж не така, як батько. 

Її зламало саме це. Порівняння з колишнім чоловіком, який випарувався з їхнього життя відразу, як став відомий діагноз. Микита був іще маленьким, тому татові здавалося, що дитина не зрозуміє, про що він каже на прощання мамі. Він і не зрозумів більшої частини. Але добре почув, що тато не так уявляв своє життя. Що він хотів ходити з ним на футбол і їздити ловити рибу. І ще якісь "хотів" і "думав". Микита тоді вирішив, що тато за щось дуже на нього гнівається, і кинувся просити пробачення. А мама плакала, відтягувала його від тата й крізь ридання повторювала тільки одне слово — "зрадник". 

Ніхто не знає, що відбулося за зачиненими дверима їхнього дому, коли настав час. Вона була найвідданішою мамою на світі. І до останнього дня залишалася його найліпшим другом. На похороні вона беззвучно плакала. І все, що сказала над труною під час прощання, — це "Я не зрадила тебе". Люди, що стояли поруч, згідливо кивали головами — вона давним-давно могла покласти його в лікарню, а то й віддати в інтернат, але натомість до останнього дня доглядала його вдома. Що мала на увазі вона, не знає ніхто. 

Від часу його смерті минуло трохи більше року. Вона змінила безліч психологів. Лікувалася в психіатра. Але так і не впоралася. Вона не хоче жити. Їй занадто боляче. Але піти з життя бракує духу. І немає поруч нікого, кому вона може сказати: "Пообіцяй, що мені не буде боляче". 

Приблизно тоді ж, коли Микита доживав свої останні дні, на сайті президента України з'явилася петиція №22) 039580-еп "Законодавче забезпечення права людини на смерть (евтаназія)". З потрібних 25 тисяч голосів, петиція набрала всього 163. Що, загалом, і недивно. Наше суспільство щойно вивчило слово "паліатив" і над силу намагається розібратися в його суті. Для більшості з нас це все ще про смерть, а не про життя. Про очікування кінця, а не про право прожити стільки, скільки тобі призначено з гідністю й без болю. Ми важко визнаємо за людьми право на гідне життя. І вже точно не скоро ризикнемо говорити про право на гідну смерть. Тим більше на гідну смерть за власним рішенням. 

А це означає, що люди, які ризикнули взяти на себе таку відповідальність, не тільки прирікають себе на муки совісті. Вони ходять під цілком реальним кримінальним строком, бо ст. 115 Кримінального кодексу України "Навмисне вбивство" передбачає покарання від семи до 15 років позбавлення волі. Бо вбивство залишається вбивством. Нехай навіть з гуманних міркувань. Принаймні доти, доки законодавством не передбачено іншого формулювання. 

Тому Настя ніколи не розповість нікому, крім подруги, про ті дві ампули, якими вона сподівалася ніколи не скористатися. Тому мама Микити ніколи не розповість жодному психологові, що саме з'їдає її душу, а говоритиме про смерть єдиного сина від невиліковної хвороби. Ніхто не скаже: "я це зробив" або "я планую це зробити, якщо не буде іншого виходу". Бо це автоматично стане явкою з повинною. 

До речі, обидві історії цілком можна вважати фантазією автора. З тієї ж причини. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №28, 20 липня-26 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво