Я померла на Майдані - Соціум - dt.ua

Я померла на Майдані

2 грудня, 14:35 Роздрукувати Випуск №46, 1 грудня-7 грудня

Я померла на Майдані. Не загинула, як ті, кого ми називаємо Небесною сотнею. Просто померла. 

© Василь Артюшенко, DT.UA

Тієї мене, яка вийшла 1 грудня з метро "Університет" у сонячний день, більше ніколи не буде. 

Інколи мені здається, що я вже й не дуже пам'ятаю, якою вона була, та я. Мабуть, непоганою. Мріяла про будинок на вершині пагорба. І про собаку з мокрим шкіряним носом на порозі. І про новий фільм, який зніму. До речі, я ж знімала фільми. Непогані фільми. З якимись призами на якихось фестивалях. Тоді здавалося, що це дуже важливо. Дуже. Не менше, ніж будинок на пагорбі, в якому в кожної дитини буде по кімнаті. Ми навіть малювали з дітьми цей будинок. Дивилися в каталогах проекти, вибирали схожий на нашу мрію й малювали. Давним-давно. В іншому житті. П'ять років тому. 

Того дня я ще була жива. Мені здавалося, що все закінчиться дуже скоро. І життя моє ввійде у свою звичну колію. Зі звичними людськими бажаннями та звичними трикопієчними бідами. Натовп, який вирував навколо, створював таку енергію, що, здавалося, цей ураган змете все на своєму шляху за лічені дні. Не можна ж не рахуватися з ураганом. Можна відсунутися з його шляху. Але не можна намагатися з ним боротися. 

Це потім я зрозуміла, що можна. Можна намагатися шпурляти в ураган усі наявні сили, перетворюючи його на вогненний вихор серед обледенілого міста. Неприборкану стихію. Відчайдушну. Яка стягує в центр гігантської вирви все, до чого може дотягтися. І посеред хаосу, що накриває країну, — око урагану. Найспокійніше місце. Центр бурі. Майдан. 

Я все ще була живою, коли в місті автозак став звичним, як тролейбус. Коли мої друзі один за одним отримували повістки в суд. Коли лимони й молоко скуповували в магазинах швидше, ніж їх привозили. Коли ніхто не знав слова "кевлар", а каска часів Другої світової здавалася чимось на кшталт коду безсмертя з комп'ютерної гри. Я все ще була живою. 

Все ще можна було зачинити двері квартири, вимкнути комп'ютер і натягнути на голову ковдру. Вимкнути те, що відбувається, як трилер у телевізорі. І сказати собі, що це не моя війна. Що я занадто мала й слабка. Що я чекаю дитину. Що в мене малюнки будинку на пагорбі. І що я хочу знімати кіно, а не ховатися по підворіттях від патрулів. 

Усе ще можна було поїхати кудись у теплу безпечну країну і влаштувати собі незаплановані канікули, очікуючи, чим це все скінчиться. До речі, багато моїх знайомих так і зробили. Все ще можна було залишитися живою. Такою, якою я звикла себе вважати. 

А потім я померла. Разом з усіма тими, чиї імена у 2014-му знали напам'ять. Із тими, кого нині заледве згадає більшість тих, хто клявся вічно пам'ятати й не пробачити. Той хлопець, вірменин. І той, у блакитній касці. Зовсім молодий. Як же його звати? А, ще білорус був. І дівчина, якій у горло поцілили. Жива? О, переплутав, значить...

На світанку 19 лютого я вже була мертвою. Тієї, колишньої, мене не залишилося зовсім. Від неї залишилася тільки жменька попелу. Маленька така купка. Практично, непомітна серед тліючого Майдану. Нічого видатного. "Стабільний мир", "усі люди брати", "ніщо не може статися зі мною та моїми близькими", "головне — встигнути побудувати будинок", "ах яке кіно я придумала", "мрія, а не сукня... неодмінно куплю на тижні", "десь я бачила рецепт салату з авокадо, треба обов'язково спробувати приготувати" і ще якісь колись важливі речі згоріли тієї ночі разом із Будинком профспілок. 

Кажуть, що з попелу народжується птах Фенікс. Точна копія того, який згорів. Тільки молодший і сильніший. І заходить на новий цикл життя. Не знаю. Може, у Фенікса й виходить. Із мого попелу проросло щось абсолютно нове. І не було в цьому новому народженні ніякої радості нового життя. Не було передчуття польоту і розгорнутих крил. Був величезний всепоглинаючий тупий біль. І сталевий кістяк. І щось ще, що було важко усвідомити й назвати на ім'я. 

Крок. Вдих. Ще один крок. "Плине кача" над людським морем. Труни, які, здається, самі пливуть над головами. Поховальна служба. За тими, що залишилися назавжди в цій гарячій зимі. За нами всіма. Молодими, наївними, з чаєм і будівельними касками, з дерев'яними щитами й лимонами в сітках, з жовто-блакитними стрічечками на рюкзаках, із бруківкою по ланцюжку, з бутербродами в КМДА й медикаментами в Жовтневому. За мною. За моїм минулим життям. 

Я померла тієї зими. Я народилася тієї зими. І мені хочеться вірити, що я знаю, для чого... 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №47, 8 грудня-14 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво