Війна і куркулі - Соціум - dt.ua

Війна і куркулі

30 червня, 2017, 17:01 Роздрукувати Випуск №25, 1 липня-7 липня

" Тільки не кажіть про нас "сіра зона", — розставляє акценти голова прифронтового Гранітного Леонід Хайтулов.  Леонід представляє частину села, контрольовану Україною.

© Е.Суслова, М.Пугачева

"Тільки не кажіть про нас "сіра зона", — розставляє акценти голова прифронтового Гранітного Леонід Хайтулов, розкладаючи по тарілках чебуреки. — Ми не на зоні, ми на передовій. Тож стоїмо, здаватися і вмирати не збираємось".

Леонід, як ви зрозуміли, представляє частину села, контрольовану Україною. Через річку Кальміус (нешироку тут, метрів 300) — продовження Гранітного, село Старомар'ївка, але воно вже не наше. Лінія фронту пройшла по живому, зруйнувавши сімейні зв'язки й усталений спосіб життя, навіть мосту не лишилося. По той бік опинилася більша частина орних земель. Довколишні поля нашпиговані мінами, а головний сільський роботодавець — кар'єр — з початком війни закрився, разом із каменедробильним комбінатом. Тому в Гранітному найбільший показник безробіття на півдні Донеччини — близько 70%.

Взагалі-то село грецьке, і до індустріального буму називалося воно Карань. Місцеві степи багато чого бачили на своєму віку. Мальовничі околиці досі прикрашають кургани доби бронзи, а на городах викопують кам'яних баб — скіфських, печенізьких, половецьких... Це було місце розложистої вольниці Дикого поля, де розвивалися козацькі ремесла, аж поки наприкінці 70-х років XVIII століття не з'явилися підводи з греками-переселенцями — після захоплення Криму й розгону Січі Катерина вирішила заселити "просторі пустелі" півдня України кримськими християнами. Депортацією (і придушенням повстань греків, вірмен, грузинів, болгар, яких виганяли з Криму) займався тоді Суворов, тому все відбулося по-воєнному швидко й безповоротно. На відміну від інших засланих сюди народностей, грецькі колоністи дали новим поселенням назви своїх рідних місць і не асимілювалися потім в імперії, не зникли в "радянській людині", а стали помітною і заможною діаспорою, "українськими греками". Про цю драматичну історію — книжка Леоніда Хайтулова "Карань", яку він обіцяє викласти в Інтернеті, та все руки не доходять.

Не дивно, що не доходять. Новітня історія його рідного села четвертий рік пишеться війною й поневіряннями. Сільський голова за все відповідальний: він і керівник, і комунікатор усіх з усіма, і психолог. У результаті обстрілів у Гранітному загинули 12 осіб. Троє дітей. Постраждало близько 600 будинків, з них 60 дуже зруйновані. Ніхто не знає, коли знову "почнеться" і коли, нарешті, все це закінчиться. Тут, на лінії вогню, таке тотальне незнання часто обертається розпачем. Та тільки не влітку.

донбассс_3
Е.Суслова, М.Пугачева

Улітку треба саджати, полоти й поливати. Це закон. По-перше, інакше просто не вижити. По-друге, за щоденними турботами нема коли боятися, що завтра може й не настати. Ну а, по-третє, усі ці квітучі грядки, клумби й теплиці вкладаються в зрозумілий кожній людині культурний код і зчитуються як умовний сигнал з прифронтових територій: ми тут, ми є, ми живі.

"Треба ж, їх учора обстріляли, а вони назавтра редиску садять", — дивується радник програми ПРООН "Відновлення і мирне будівництво". Програма реалізується в рамках великого проекту з децентралізації. Вчасно почутий сигнал перетворив близько 20 незрозумілих точок на карті на точки докладання зусиль — цілком реальні села Волноваського району донецького Приазов'я. Редискою в цьому випадку зарекомендувало себе селище Сартана, де в перервах між обстрілами активно створюється територіальна громада. А ще за кілька днів від артилерії важко постраждала Ольгинка, і після безсонної ночі мешканці звично заходилися ремонтувати зруйновані будинки... 

Телевізійники, якщо доїжджають сюди, показують руїни й заплаканих людей. І їдуть раніше, ніж сльози висихають, а люди беруться до роботи. Тож правда виходить кривувата, безпорадна, наче весь час щось випрошує, змушує глядачів почуватися винними. Проте волонтер Марина Пугачова, керівник Асоціації маріупольських жінок "Берегиня", яка вже півтора року зшиває розірвані зв'язки між прифронтовими селами й "великою землею", вважає, що селяни швидко дорослішають і стають справжніми громадянами, які готові взяти відповідальність за себе й за країну. 

Як доказ Марина наводить свіжі цифри по Волноваському району — Чермалик, Гранітне, Павлопіль, Пищевик, Талаківка, Сартана, Гнутове, Виноградне, Лебединське. Незважаючи на те, що 67,6% жителів прифронтових сіл оцінюють свій добробут нижче від середнього, 46,3% опитаних висловили готовність створити свою справу і вважають, що мають для цього всі умови (земельні ділянки, техніку), бракує тільки бізнес-знань і початкового капіталу. 86,9% готові брати особисту участь у реформах і відновленні своїх сіл. При цьому потрібно мати на увазі, що найбільш мобільні й молоді з початком обстрілів виїхали і встигли облаштуватися на новому місці. Ті, що залишилися, здебільшого люди середнього віку, і саме їм доведеться "вписувати" в соціально-економічну стратегію розвитку села створення для себе майбутніх робочих місць. 64,4% респондентів розуміють необхідність об'єднання в територіальні громади й підтримують діалог із сусідами, в якому в часи радгоспів-мільйонерів не було особливої потреби.

Ці показники, особливо дивовижні порівняно з депресивним 2015 роком, далися нелегкою працею. І не завжди волонтерів зустрічали чебуреками. Щоб розтопити лід і завоювати довіру селян, доводилося скидатися на бензин, везти по розбитій "дорозі життя" гуманітарку й будматеріали, самим прораховувати вартість відновлювальних робіт (підрядники сюди їхати боялися), вибивати гранти, багато розмовляти, вчитися переплавляти агресію в конструктив, об'єднувати людей заради спільної справи… Так з'явилися відбудовані школи в Лебединському й Талаківці, амбулаторія в Гранітному, а слідом, зі створенням виїзних консультаційних волонтерських центрів, — бізнес-проекти створення тепличних господарств, цеху з переробки сільгоспвідходів, перепелиної ферми…

Команда "Берегині" і Марина особисто супроводжують близько 60 бізнес-ідей — допомагають прорахувати план, знайти фінансування, впоратися з податковою документацією... Торік у прифронтових селах було реалізовано 18 таких проектів, цього року буде значно більше. До просування сільського бізнесу долучилася не одна міжнародна організація, та й влада почала поводитися значно активніше, коли справа зрушила з мертвої точки і на місцях з'явилися конкретні виконавці з конкретними ініціативами. 

донбассс_4
Е.Суслова, М.Пугачева

Власне, ми й їдемо зараз по прифронтовій зоні, щоб оцінити проміжні підсумки обласної програми "Український донецький куркуль", яка надає сільським господарствам гранти на виробничу діяльність. Суми чималі — до півмільйона гривень. Наш екіпаж: заступник керівника області Ігор Стокоз, ключові "менеджери" прифронтових сіл від "Берегині" Марина, Анжела, Валерій і запрошена обладміністрацією з Києва як радник Олена Суслова, в якої величезний досвід координації роботи громадського сектору з владою і якій цікаво почути, чого хочуть місцеві жителі від законодавців. Це теж важливо: наприклад, питання про оподаткування земель, якими громади через війну не мають можливості користуватися, у правовому полі вирішилося на користь селян зовсім недавно, три роки провисівши каменем на шиї. Або ось такий цікавий нюанс сплив під час спілкування: виявляється, багато громадських організацій, які рапортують у Києві про успішні програми у прифронтовому регіоні, провадять свою діяльність тільки на папері, ніхто про них тут і не чув…

У Чермалику нас пригощають овечим сиром — Ольга Іванівна вже пройшла відбірний етап "Донецького куркуля" і невдовзі сподівається розжитися поголів'ям для ферми. Зараз у неї всього 7 сімей овець, до війни було 17, а для міцного підприємства потрібно хоча б 30. І переробне виробництво — у перспективі. 

донбассс_5
Е.Суслова, М.Пугачева

"Я б у Гранітному баранину й по 45 продавала, за собівартістю", — Ольга Іванівна чудово розуміє, що триматися треба разом, бо лихо на всіх одне. Біля жовто-блакитного (ми перезираємося) ангара з сіном — трактор, що недавно підірвався в полі, тракторист загинув. У Чермалику залишилося близько 2000 мешканців, молоді — 65% від довоєнної кількості. Люди поверталися б, але немає роботи. За проектом овеча ферма має працевлаштувати 11 осіб, ферма з вирощування телят (односелець Ольги Іванівни Валерій теж подавався на "Куркуля") — 6. Артур думає — чи не побудувати пекарню, щоб не возити хліб з Маріуполя, але поки що вирішив допомагати Валерієві в наступному проекті з бджолами. Олена готова серйозно зайнятися птицею, у неї вже зараз 300 перепелів і бройлерів, але на заявку поки що не наважилася. 

Головне питання — куди збувати продукцію. Російський ринок зник, з доступних і зрозумілих залишився тільки Маріуполь. Благо, подекуди з'явилася можливість торгувати між селами — Гранітне, наприклад, два роки залишалося взагалі без транспорту і тільки нещодавно, завдяки новому голові Волноваського району Олександру Бараннику, отримало свій автобусний маршрут. Але з купівельною спроможністю на прифронтовій території поки що не дуже. Фермерів виручили б зберігання й переробка, але знову все впирається у гроші. Ну, і в сміливість, якої ще треба набратися…

донбасс_2
Е.Суслова, М.Пугачева

"Приватні господарства на промисловій основі й збут — отоді Україна підніметься!" — Олександр Гвоздієвський з Лебединського, напевно, найдосвідченіший підприємець на нашому маршруті. До війни в нього було 60 гектарів землі, цілі поля пшениці й соняшнику, своє зерносховище, своя техніка, 150 свиноматок… З 10 гектарів помідорів тоннами щороку возив продавати на Черкизівський ринок. У 2013 році купив на Майдан генератор — міг собі дозволити. Офіційно заплатив за проект реконструкції двору, на черзі був ремонт будинку. Відсипав за свої гроші дорогу, поставив на вулиці трансформатор, а на баланс комунальникам передати не встиг — так і продовжує за нього платити, наче досі ще може собі дозволити…

У перший воєнний рік узагалі було не до господарства — йшли активні бойові дії, у Лебединському стояли морпіхи, заходили добробати, у будинку було повно "хлопців", треба було годувати й опікуватися. Досі дзвонять, звертаються. Потім підрахували збитки й прикинули можливості. Землю роздали дітям, їх в Олександра четверо. Залишили з дружиною 4 гектари під виноград і яблуні, і ще один — під горіх. Копає він вручну — техніки більше немає. Збирав гроші на трактор, але їх довелося проїсти цієї зими — миші залишили без врожаю, зжерли і виноград, і яблука разом з мішками. Багато часу потребує розплідник, більш як 4 тисячі саджанців, але швидкого прибутку від нього чекати не доводиться — по-справжньому дорогі рослини треба плекати роками. Той-таки тис росте по сантиметру за рік, і в теплицях без клімат-контролю виживає всього 10—15%.

донбасс_3
Е.Суслова, М.Пугачева

Щодо збуту Олександр Михайлович мислить широко. Ринок у Маріуполі йому не подобається — брудний. Мед розливає у баночки і продає в магазини. Дерева шле поштою і в Центральну, і в Західну Україну. 

"Був би європейський партнер — я б вино робив", — Гвоздієвський розповідає, як земляки возили своє вино в Італію і мали успіх. Наша пані Олена відразу цікавиться способами удобрювання й записує собі — після повернення в Київ поговорити з Асоціацією органічного землеробства, яка сертифікує українську продукцію для Європи. Далі вони заглибилися в тему будівництва екоготелю з басейном з дощової води — адже по 30 тонн збирається, ємностей не вистачає. 

Ми сидимо в саду, п'ємо трав'яний чай, їмо мед прямо зі стільниками у прожилках пилку. І розмовляємо про те, що не можна довго розбещувати людей гуманітаркою, треба пропонувати їм можливості. От у Мангушському районі — він далі від лінії розмежування, там людям дають кредити, там можна розвиватися. А тут на слуху переважно слово "виживання", але хіба це мета? Про той-таки "Донецький куркуль" не кожен знає, бо газет у селах немає, а в телевізорі все занадто глобально. Олександр Михайлович з його метким розумом бачить себе частиною глобального процесу, йому цікаво. А багато хто не розуміє, хто вони й навіщо, розучуються працювати, починають пити — є й таке, з пісні слів не викинеш.

донбасс_4
Е.Суслова, М.Пугачева

Не в кожному селі є свої Олександр Михайлович чи Ольга Іванівна, яким не треба пояснювати, як з маленьких локальних змін "тут і зараз" складаються завтра й післязавтра українського Приазов'я. Проте і їм іще треба ставати на ноги. Першопрохідників ніколи й ніде не буває багато — 10, максимум 15%. Інші з наших 46,3% потенційних господарів підтягнуться слідом. Хтось тільки починає планувати, хтось ніяк не може зважитися й чекає переконливих прикладів. Але поки ми сперечаємося з сільським головою Гранітного про переваги малого бізнесу перед великим — він, аби його воля, посадив би в селі сад, але ж це 7 років чекати врожаю, і які вкладення! — неподалік від сільради розпродає останні на сьогодні булочки усмішлива Діляра. Ще недавно, коли пекарня в Гранітному тільки відкрилася, хліб на прилавку залежувався, і доводилося везти назад, а зараз свіжі рогалики по 8 гривень розлітаються вже до обіду. 

"Страх народився раніше за нас. Але молоде покоління — воно інше", — визнає Хайтулов. Ніхто не знає, чого йому коштувало вмовити інтернет-провайдера провести 15 км оптоволокна прямо на лінію фронту, благо ЛЕП уціліли. От між Талаківкою і Гнутовим 600 метрів опор зруйновано, який там Інтернет!.. Ціна питання — "усього лише" 50 тисяч на відновлення, на кону — відтік молоді. Інтернет у селах — це додаткові робочі місця й перспективна ніша для інноваційного розвитку агросектора. Про це сьогодні думає ще один маріупольський волонтер, Дмитро Чичера, який опікується неформальною освітою й ІТ — як привезти у прифронтові села напрацьовані методики "швидких знань" і узгодити комп'ютерну грамотність з мотивацією підприємницької активності. Технологічно є над чим подумати, але ніхто не сумнівається, що сучасні комп'ютерні клуби й модні вільні простори змінять сільський ландшафт до невпізнання. 

А як же "вони там усі сєпари!" — куди ж без цього чудового запитання? По-перше, немає ніяких "сєпарів", і не було ніколи. Є колаборанти й пропагандисти, які промивають людям мізки, але вони не живуть на лінії фронту. Люди з промитими мізками зустрічаються, але це якось не бентежить українських бійців, яким допомагають мешканці Водяного, усі 12 людей що залишилися. Не бентежить настільки, що вони залишаються в тутешніх селах після демобілізації і дають свої прізвища дітям, які цього року підуть у садок у Гранітному. Не бентежить волонтерів, які вбивають на прифронтових дорогах машини й здоров'я. І вже точно не бентежить онуків Олександра Михайловича, які змайстрували "могилу Путіна" в загорожі для інструментів.

донбасс_5
Е.Суслова, М.Пугачева

По-друге, і це головне, — люди з промитими мізками завжди будуть у меншості, навіть якщо сьогодні десь на окупованих територіях їх більшість. Силове поле України створюють ті, хто готовий вчитися й помилятися, ризикувати й втрачати, падати й підніматися. Вони і поодинці генерують енергію колосальної потужності, яку не згасять ні розбиті дороги, ні втрачений урожай, ні зруйнований будинок. На що вони здатні, з таким-от досвідом та ще й із підтримкою — не знає наразі ніхто, ми ще тільки маємо це побачити, бо ми на початку шляху.

донбассс_2
Е.Суслова, М.Пугачева

За словами Марини Пугачової, справжня правда про прифронтові населені пункти полягає в тому, що саме тут, у секторі "М", у радіусі 70 км від Маріуполя, з теорії малих справ крок за кроком народжується унікальна практика структурної зміни простору людьми-громадянами, людьми-власниками. Вона стане в пригоді вже незабаром — коли потрібно буде повернути Україну в Донецьк і на інші окуповані нині землі. Там, безперечно, теж доведеться мати справу з безнадією, апатією, тугою за сильною рукою, міцним плечем та іншими частинам радянського тіла, що сконало. Але й там багато людей зі стрижнем, якого не витравила ні радянська влада, ні російська. Вони — наша золота акція, буде на кого зіпертися. А живий людський мозок має рятівну властивість перемикатися. Доведено донецькими куркулями українського Приазов'я.

Фото Є.Суслової та М.Пугачової.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №15, 20 квітня-25 квітня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво