Вири пам'яті - Соціум - dt.ua

Вири пам'яті

25 березня, 2018, 13:40 Роздрукувати Випуск №11, 23 березня-30 березня

Скільки зносів пам'ятників, перейменувань вулиць і площ відбулося в нашому прадавньому місті! 

© Василь Артюшенко, DT.UA

"Не все ль равно: какой земли

Касаются подошвы?

Не все ль равно: какой улов

Из волн несет рыбак?

Не все ль равно: вернешься цел

Или в бою падешь ты,

И руку кто подаст в беде —

Товарищ или враг?"

Булат Окуджава

Навіщо ставлять пам'ятники? Щоб пам'ятали. Навіщо зносять пам'ятники? Щоб забули. Так було і, напевно, так буде.

У вітчизняній історії першим таким випадком було повалення ідола головного язичницького бога Перуна, шанованого багатьма поколіннями наших далеких пращурів. І навіть коли князівські дружинники тягнули ідола до Дніпра, шмагаючи батогами, знайшлося чимало ідолопоклонників, які бігли за ним уздовж берега зі стогонами: "Видибай, Перуне!".

За понад тисячу років, що минули відтоді, скільки зносів пам'ятників, перейменувань вулиць і площ відбулося в нашому прадавньому місті! Мало хто пам'ятає, що навіть Хрещатик кілька років був вулицею Воровського, а Європейська площа, з якої він бере початок, свою назву міняла взагалі сім разів (Кінна, Царська, Європейська, Театральна, III Інтернаціоналу, Сталіна, Ленінського комсомолу й знову — Європейська)!

Згадаймо бурхливу добу десталінізації. Пам'ятників, вулиць і площ імені "вождя всіх народів" було в містах і селах не менше, ніж ленінських. Але всі ці назви й пам'ятники зникли за кілька місяців. До наших днів достояли тільки два — на батьківщині Йосипа Джугашвілі в Горі. Причому п'єдестал одного з них прикрашав бронзовий факсимільний напис: "Я не хто більше, ніж учень В.І.Леніна. Й.Сталін".

Багато хто розцінював цей вислів як свідчення скромності вождя. Але, як на мене, це було визнання того, що все, що звершив і накоїв Сталін, започаткувалося від його вчителя. Проте в радянські часи ніхто не посмів зазіхнути на пам'ять Ілліча…

памятники
Василь Артюшенко, DT.UA

Іноді написи на пам'ятниках несуть більше смислове навантаження, ніж самі монументи. 1888 року в Києві спорудили пам'ятник Богданові Хмельницькому. На лівому боці п'єдесталу значилося: "Волимо під Царя Східного Православного". А на правому — "Богдану Хмельницькому — єдина, неподільна Росія". Жодних згадок про Україну. А ось те, що Росія — "єдина й неподільна", мало вкарбуватися у пам'ять поколінь. Правда, все вийшло як в іронічному жарті на цю тему: "Навіки разом, а там — подивимося…" Через тридцять років ці написи зникли…

Натомість з'явилися інші, у тому ж дусі, хоча й з новою ідеологічною підкладкою. На п'єдесталі пам'ятника Леніну (1946 р.) цитувалася настанова вождя: "За єдності дії пролетарів великоросійських і українських вільна Україна можлива, без такого єднання про неї не може бути й мови". У дусі часу "неподільність" була закамуфльована "пролетарським єднанням". А щоб ні в кого не виникало сумніву в серйозності цього застереження, Червона Росія наслала карателів Муравйова. До речі, на місці масового поховання сотень їхніх жертв на вулиці Садовій жодних пам'ятних знаків немає…

Наскільки можливе таке добровільне "єднання", показали результати опитування, проведеного через 45 років у Росії в лютому-березні 1991 року. Тоді 60 відсотків російських респондентів висловилися проти можливої незалежності України, а "за" — тільки 22. Водночас, приміром, із незалежністю Литви погодився змиритися 41 відсоток опитаних, а проти були 40 відсотків. Гадаю, це свідчило про одне: на думку росіян, у "братній сім'ї радянських народів" були брати "рідні", а були і "двоюрідні", і "троюрідні". З останніми розпрощатися було легше, а з першими все відбувалося за прислів'ям: "Люблю як душу — трясу як грушу"…

памятники
Василь Артюшенко, DT.UA

Як згадує тодішній міністр закордонних справ Російської Федерації Андрій Козирєв, у серпні того ж року на переговорах у Києві делегація з Москви наполегливо намагалася "відрадити" команду Леоніда Кравчука від проголошення незалежності України. "У мене, — згадує Козирєв, — півголови посивіло, коли віце-президент РФ Олександр Руцкой заявив: "Не забувайте, що ми маємо ядерну зброю!" А друга половина голови посивіла, коли українці відповіли: "Не забувайте — ми теж!" Отаке "братнє єднання"…

Згадую епізод ще доанексійної зустрічі голови Радміну АР Крим Анатолія Могильова з українськими, польськими і російськими журналістами. Тоді президент Асоціації польських журналістів Кшиштоф Сковронський запитав хазяїна кабінету: "А що робить перед будинком кримського уряду Ленін?" — маючи на увазі пам'ятник вождеві.

— Ну, розумієте, це частина нашої історії, яку не викреслити, — відповів прем'єр.

— Але ж Ленін пробув при владі неповних шість років, Гітлер — дванадцять, а Муссоліні — ще довше. Проте ви не знайдете в Німеччині жодної Гітлерштрасе, а в Італії — жодної віа Муссоліні. Про пам'ятники їм я взагалі мовчу. Хіба вони не були частиною історії цих країн? Однак і німці, й італійці ці періоди своєї історії засудили остаточно й безповоротно.

Як і слід було очікувати, кожен з диспутантів залишився при своїй думці.

памятники_2
Василь Артюшенко, DT.UA

А взагалі, тонка це матерія — людська пам'ять. Нині багато хто бурчить: "Ну навіщо всі ці перейменування? Хіба від них нам стало краще жити? Хіба продукти, квартири, транспорт, ліки від цього подешевшали?" І вони мають рацію, якщо міряти аршином спогадів про "докторську" по 2,20. Але ж не хлібом єдиним живе людина…

"Не все ль равно: какой земли касаются подошвы?" На це запитання поет сам відповідає наприкінці вірша: "Вот чтобы было все не так, чтоб все иначе было…" Погодьтеся: є різниця, на якій вулиці ти виріс — Чекістів чи Стуса, Жданова чи Сагайдачного. Інша річ, що найчастіше перейменовують, не враховуючи думки жителів. Тому іноді такі зміни сприймаються просто як глузування. 

Якщо однаково, як називається твоя вулиця, твоє місто, селище чи село, то чому не має бути однаково, як називається твоя країна — Україна чи Малоросія? Адже від цього ні зарплата не зросте, ні пенсії не додасться.

памятники_1
Василь Артюшенко, DT.UA

Декомунізація — породження не сьогоднішнього дня. Ще 25 років тому Київрада ухвалила рішення про перейменування низки вулиць. Але воно "загубилося". У приватних бесідах батьки міста пояснювали мені причину його "зникнення" великими витратами на виготовлення нових покажчиків, перепрописку жителів, внесення змін до реєстраційних документів підприємств і установ, їхніх печаток… 

Облиште! Коли 1985 року найдовшу столичну магістраль — Брест-Литовський проспект (10,6 км) перейменували на проспект Перемоги, знадобилися лічені тижні на виготовлення сотень табличок. А зараз я не заздрю гостям міста, які шукають у путівниках, скажімо, Велику Васильківську. Адже згідно з будинковими табличками вона — Червоноармійська. Або на кількох станціях метро на покажчиках — вихід до вулиці Антоновича, а таблички на її будинках свідчать, що це — вулиця Горького. До речі, обидві вулиці значилися в списку перейменувань іще 1991 року. І якщо за чверть століття в міській скарбниці не знайшлося грошей на виконання рішення Київради, то річ не в грошах, а в тихому саботажі чиновників…

Та бог із нею — з декомунізацією. Як на мене, і без неї давно настав час переглянути "паспортизацію" багатьох наших вулиць. І перейменовувати треба не бульвар Дружби народів, не проспект Генерала Ватутіна, а Регенераторну, Агітаторську, Зоотехніків, Організаторську і т.д.

Ну який, скажіть, зміст у назвах безлічі вулиць, що говорять про ступінь їхньої віддаленості від центра міста? Заміська, Зовнішня, Крайня, Кінцева, Далека… Або — про їхню "спеціалізацію": Паровозна, Тепловозна, Локомотивна (чомусь образили "електровозну").

памятники_6
Василь Артюшенко, DT.UA

Є на карті столиці й назви "всепогодні" — Лісоводна, Лісозахисна, Лісорубна, Деревообробна (як поетично!). А як пікантно звучить: "дівчина з Панельної!" І водночас скільком історичним і літописним подіям і персонажам місця не знайшлося…

По-хорошому заздрю киянам, які живуть на Тихій, Тополевій, Вільховій, Медяній, Мальовничій, Каштановій, Калиновій, Дружній, Добросусідській, Доброму Шляху, Старій Поляні, Заповітній… Жителям цих вулиць, якщо не в їхніх квартирах, то в душах має бути тепліше, ніж їхнім землякам з Агрегатної, Проектної або Машиністівської.

Не знаю, чи відрізняється Київ від інших великих міст України щодо "плюралізму в одній голові", але симптоми цього явища в ньому очевидні. Наведу ілюстрації. Ось людина приїхала на столичний вокзал. Перша вулиця, якою вона йде, — Симона Петлюри (колишня Комінтерну, перейменована ще за Януковича). І куди вона веде? До пам'ятника Щорсу. Людина проходила два квартали від пам'ятника червоному начдиву, який воював з петлюрівцями, і натикалася на пам'ятник Грушевському. Потім вона проходила ще два квартали в бік Бессарабки й упиралася в пам'ятник Леніну.

памятники_3
Василь Артюшенко, DT.UA

А сама вулиця Грушевського (голови Центральної Ради) плавно переходила у вулицю Січневого Повстання (повстання, між іншим, — проти Центральної Ради). Далі, після перетину з Московською, це була вже вулиця Івана Мазепи (зворушливе сусідство, правда ж?). І далі — вулиця анафемізованого Московським патріархатом гетьмана продовжувалася вже Лаврською (того ж таки патріархату).

Усе це нагадує казус радянських часів. Тривалий час вулиця називалася Жертв Революції, та потім влада схаменулася: а хто ж став цими жертвами? І вулицю перейменували на Героїв Революції. Тепер вона Трьохсвятительська.

Загалом, кияни ставилися до перейменувань доволі спокійно, а іноді навіть з гумором. Пам'ятаю анекдот з популярної колись серії. "У Вірменського радіо запитують: "Хто першим передвістив перемогу євреїв у Шестиденній війні з арабами?" — Вірменське радіо відповідає: "Київський міськвиконком, який за чверть століття до цього перейменував Єврейський базар на площу Перемоги".

Споруджуючи пам'ятники, люди розраховують, що роблять це на віки. Але, наскільки знаю, у нашому прадавньому місті тільки пам'ятник Магдебурзькому праву (його ще називають пам'ятником хрещенню Русі) стоїть понад два століття (1808 р.). Решта — зокрема князеві Володимиру (1853 р.) і гетьману Хмельницькому (1888 р.) — набагато молодші. А скільки монументів було споруджено і знесено впродовж одного людського життя!

памятники_5
Василь Артюшенко, DT.UA

Час — суддя суворий і нещадний. Пам'ятаєте шекспірівське: 

Могутній Цезар вмер і струх на глину,

Що нею в хаті заткнуто шпарину.

Історія розсудила буквально за пушкінським пророцтвом:

…І на уламках самовладдя

Напишуть наші імена!

1939 року на фундаменті монумента імператорові Миколі I спорудили пам'ятник Тарасові Шевченку, а за два роки до того на могилі Михайла Грушевського на Байковому кладовищі встановили надгробок з гранітних брил, які взяли з пам'ятника цареві… 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №19, 25 травня-31 травня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво