Вереск і сміх - Соціум - dt.ua

Вереск і сміх

5 жовтня, 17:15 Роздрукувати Випуск №37, 6 жовтня-12 жовтня

Зрослий запит суспільства на позитив такий сильний, що воно воліє знаходити позитив навіть там, де його особливо й немає.

© Василь Артюшенко, DT.UA

Інформаційний простір України дедалі виразніше набуває ознак фарсу.

Невеликий літературний відступ. Класичний фарс — це середньовічна легка комедія. З примітивними комічними прийомами. Цей народний жанр виріс із серйозних, урочистих і похмурих містерій. 

Містерії шукали істину, божественне, першооснову, ну й таке інше, інтелектуально трудоємне. А демократизація і лібералізація пошуків істини неминуче приводить її шукачів до фарсу.

Основні сюжети фарсу — скандали, вульгарність, непристойність. Словом, усе те, що віками потішає обивателя хоч на середньовічній площі, хоч біля телевізора. 

Політична сатира, яка хоч і не має нічого спільного з пошуком істини, теж не приживається у фарсі. Її впевнено витісняє нижчепоясна тематика.

Іноді освічені люди фарсом називають профанацію чогось серйозного (виходячи з генеалогії жанру). Найчастіше це про суди, але то вже звичайна демагогічна риторика, навіть не адвокатська. У реальності все це — заміщення болісних соціальних питань тематикою особистого бодуна авторів.

Що відбувається в нас? 

Пропагандистські машини телеканалів чимдалі чіткіше демонструють політичні запити своїх реальних власників, ще злегка прикриваючи особливо стидкі місця, заради ліцензії. Але прикривають так, що це більше нагадує грайливий канкан з його неодмінним вереском і сміхом. 

Зо два десятки блогерів ніби всерйоз пишуть глибокодумні пости, удаючи об'єктивність і неупередженість думки. Зрозуміло, в їхній основі душевні страждання за долю України, які, залежно від політичних спонсорів, обертаються то оптимістичною трагедією, то трагічним оптимізмом. 

Та всю витонченість думки псують (або, навпаки, прояснюють) коментатори їхніх постів, швиденько і з вереском набігаючи яскравою канканною юрбою. Їхні коментарі, незалежно від того, реальна це людина чи троль, який вдає патріотичного (або навпаки) провінціала, безперечно, зробили б честь будь-якому середньовічному фарсу. Висміювання серйозного перетворюється на вимучене висміювання й без того смішного. Тобто будь-які замовлені "шум і лють" перетворюються на той-таки вереск і сміх.

Якщо ми говоримо про те, що середньовічний жанр цілком добре почувається в українському (та й, утім, у кожному) інформаційному просторі ХХI століття, то нам ну ніяк не обійтися без зрадопереможної теми інквізиції.

Треба зазначити, що більшість того, що приписують інквізиції, включаючи спалення відьом і конфіскацію майна, чинили насправді не церковні, а світські суди католицьких і протестантських країн. Середньовічна інквізиція створювалася як інструмент виявлення єретиків і встановлення характеру єресі (або каяття), але всі справи потім передавали до світських судів. А вже наснажені інквізицією чиновні ідіоти намагалися максимально прогнутися перед церквою, згідно з власними нездоровими фантазіями.

І знову ми бачимо навколо щось подібне. Інформаційний простір стрімко ділиться на корисних ідіотів і некорисних.

До корисних ідіотів можна віднести тих, хто щиро вірить у свої політичні ікони, хто заціловує свої дисплеї та клавіатури за найменшої згадки про них. І так само гнівно гризуть згадані вище предмети, варто комусь безстронньо висловитися про предмет їхнього обожнювання.

Ця слинявість не має виразного партійно-політичного орієнтиру — просто поведінкова риса людей, яким на цьому етапі їхнього розвитку дуже потрібно когось обожнювати для підвищення самооцінки. 

Некорисні ідіоти — це тролі й боти, чию впливовість дуже перебільшили вони ж самі, оскільки від цього залежить розмір їхнього гонорару.

Ідіотизм у цьому разі — їхня риса поведінки, а не характеристика особистості. Оскільки серед них трапляються розумні й хитрі люди, які, однак, "вмикають дурня" у своїх текстах. Так їм здається, що вони магічним чином політично впливають на людей, які стоять на нижньому щаблі розумового розвитку. Вони почуваються учасниками таємної містерії, а насправді їх сприймають саме як фарс. Термін "зубожіння" давно став іронічним мемом, що зазвичай ілюструє зовсім протилежне. Партійні пропагандисти, які закликають нескінченно повторювати одне й те саме (і потайки посилаються на Геббельса, про якого вони, як максимум, прочитали у Вікіпедії), якраз і є хитрими, але некорисними ідіотами. 

Хитрими, бо багаторазове повторення одного разу вигаданого робить їм касу без особливих зусиль. Ідіотами, бо в багаторазовості є свої межі, і вони дуже вузькі, якщо ми говоримо про сьогодення. Новина застаріває, щойно з'явившись на світ. Вдалий жарт негайно спаскуджується його безграмотними клонами й незграбними фотожабами. Повторення чогось одноманітного, без почуття міри (байдуже розумного, дурного, смішного чи вульгарного) швидко викликає істеричну реакцію реципієнтів. 

Вона виглядає як наростаючий сміх, що змінюється мовчазним роздратуванням. Спроби паразитувати на рисах національного характеру розбиваються об здоровий глузд. Ту ж таки рису національного характеру українців, яку піарникам важко монетизувати, тому вони її просто ігнорують. Тому — некорисні.

У масовій свідомості заведено вважати, що такі собі партійні інквізиції переслідують єретиків за ідею, і будь-який особистий або бізнес-конфлікт негайно перетворюється зусиллями згаданих вище ідіотів на драму (тобто насправді на фарс за підсумковим сприйняттям).

Фактом є те, що в справжніх єретиків зазвичай грошей немає, тому, власне кажучи, вони й борються за ідею. І віджимати в них нема чого, навіть щоб напоумити їх і змусити покаятися.

Квазієретики, коли виникають майнові суперечки, швидко знаходять піарника серед ідіотів і стають страстотерпцями ідеї — байдуже, якої саме, перед виборами заради шантажу все згодиться.

Сумарно кажучи, багаторічне нагнітання всепропальства (найчастіше за правдивими фактами) нині призводить до геть протилежних результатів. 

По-перше, навіть сума правдивих негативних фактів не виробляє кумулятивного ефекту посилення протестних настроїв або ефекту снігової кулі. Вони взаємопоглинаються, як, наприклад, рейтинги кандидатів, які об'єднуються. 

По-друге, поріг сприйняття негативу в суспільства в багато разів перевищений. Політики, які експлуатують драматизм як прийом, міряють цей поріг по собі. Вони люди досить бувалі, цинічні, тому на радість ідіотам з персоналу погоджуються на слонячі дози різних вкидів.

Які перспективи цього фарсу? Часу ще начебто багато, а жанр уже себе вичерпав з погляду ефективності повідомлення меседжу.

Можна прогнозувати розширення рамок цієї інформаційної війни до зростання конфлікту інтересів між "ЄС" і США. Я свідомо взяв скорочення Євросоюзу в лапки, бо в реальності це конфлікт не 28 країн, а Німеччини й кількох її проросійських сателітів. У його основі — російський газ, на якому завдяки "зеленим" (які доконали атомну енергетику) тримається економіка Німеччини, і в результаті — значною мірою бюджет Євросоюзу.

Ця частина Європи інформаційно й політично підтримуватиме політиків, які декларують примирення з Кремлем, а відтак у результаті — зняття санкцій з РФ.

США, які програють Росії Європу й пізненько похопилися, у принципі підтримуватимуть українських "яструбів", але для цього їм потрібно, щоб у яструбів пір'я було а) не куряче, б) не крадене чи віджате.

Ідіоти, які топлять за зраду, можуть досидіти на своїх контрактах максимум до кінця року. Поки сигнал підтримки їм Німеччина отримує з промосковських кіл. Далі настане час геополітичних шахраїв.

Зрослий запит суспільства на позитив такий сильний, що воно воліє знаходити позитив навіть там, де його особливо й немає. Тут фарсу додають некорисні ідіоти, які топлять за перемогу, прагнучи славословити там, де їх і не просили. Ну точнісінько як світська влада Середньовіччя перед священною інквізицією.

Що робити громадянам у такій стрьомній ситуації?

По-перше, звернутися до власного здорового глузду й реальності навколо. Всі політичні поради, які ви отримуєте з телевізора або Мережі, перетворюють вас на фанатиків-самобичувальників. 

Хто такі флагеланти-самобичувальники? 

Юрби людей, іноді до ста осіб, у XIV столітті постійно переміщалися по Німеччині, Франції, Швейцарії, Нідерландах. Напівголі, з червоними попругами від ударів на тілі, самобичувальники (мовчки або виспівуючи покаянні канони) наводили жах на публіку. Прийшовши в яке-небудь зачумлене місто, сектанти били себе й одне одного бичами до крові, після чого один із самобичувальників читав натовпу городян листа, якого янгол поклав на вівтар Петра в Єрусалимі, де сам Бог закликав людей покаятися. 

Потім звітували про перебіг чумної епідемії, пояснювали причини її появи й поширення і навіть давали настанови, як лікувати чуму. Після цього збирали щедрі пожертви з населення.

Зверніть увагу на настанови й збирання пожертв. Століттями ці два прийоми йдуть пліч-о-пліч. Спочатку вам розповідають щось апокаліптичне, а потім вимагають грошей. Або душу. Кому як пощастить.

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 1
Випуск №38, 13 жовтня-19 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво