Українізації бояться не громадяни, а влада - Соціум - dt.ua

Українізації бояться не громадяни, а влада

14 липня, 2017, 16:57 Роздрукувати Випуск №27, 15 липня-21 липня

Чому постмайданна влада не взялася рішучіше долати наслідки Януковичевої політики на відновлення позицій російської мови, хоча засуджувала цю політику, коли була в опозиції?

© Василь Артюшенко, DT.UA

Якби я мав характеризувати мовну політику постмайданної влади одним словом, то назвав би її обережною. Комусь, можливо, запроваджені квоти на українську мову в телепрограмах і музичних творах на радіо здаються радикальною українізацією, але згадаймо, що подібні квоти існували до 2012 року, аж доки сумнозвісний закон Ківалова—Колесніченка (відомий серед його опонентів як КіКо) дозволив майже в усіх сферах уживати російську мову кому скільки й де заманеться. Крім того, доречно буде порівняти ці два закони про поступове збільшення вживання української мови в окремих сферах з усеосяжною програмою декомунізації, яка передбачала негайне перейменування десятків населених пунктів і знесення тисяч пам'ятників. Очевидно, що мовна політика була набагато менш радикальною, ніж політика пам'яті.

Звідки ця обережність щодо мови? Чому постмайданна влада не взялася рішучіше долати наслідки Януковичевої політики на відновлення позицій російської мови, хоча засуджувала цю політику, коли була в опозиції? 

Власне, спочатку взялася: одним із перших актів нової парламентської більшості після втечі Януковича в лютому 2014 року було скасування ненависного прибічникам української мови КіКо. Але негайне використання цього акта московською пропагандою як "доказу" переслідування російськомовних громадян України, а відтак виправдання їх збройного "захисту" спонукало тодішнє київське керівництво на чолі з О.Турчиновим не лише заблокувати ухвалу про скасування КіКо, а й загальмувати оголошену їй на зміну ініціативу підготувати новий закон про мови. А коли мільйони російськомовців стали на захист України від російської агресії, багато політиків пристали на аргумент, що обмеження вжитку російської мови було б неприйнятним навіть з морального погляду. А того, що, з огляду на агресію "русского мира", дедалі більше громадян України прагнутимуть розвивати насамперед українську мову й культуру, ці політики чомусь не припускали. 

Обраний невдовзі на президентську посаду П.Порошенко попервах намагався довести, що збереження статусу української мови як єдиної державної в обговорюваному проекті нової Конституції не означатиме обмеження прав російськомовних громадян, навіть не згадуючи, чи дозволятиме збереження КіКо забезпечити права українськомовних. А ще він радив тим і іншим учити англійську, вважаючи саме її мовою найбільших можливостей. Лише згодом президент почав звертати увагу на незадовільне становище української мови в певних сферах, як-от на радіо й телебаченні, і зрештою підтримав законодавчі заходи для його виправлення, що їх запропонували громадські активісти. Проте нового мовного закону, спрямованого на підтримку вживання державної мови в усіх сферах суспільного життя, Порошенко так і не ініціював. А коли на початку цього року прибічники української мови подали на розгляд парламенту кілька проектів такого закону, президент не висловився на підтримку жодного з них, тому не відомо, чи дасть його фракція потрібні для ухвалення нового закону голоси.

Тим часом соціологічні опитування свідчать, що більшість громадян України очікує від держави активної підтримки української мови загалом та її обов'язкового вживання у певних важливих сферах зокрема. Я вже писав у DT.UA, що в лютому 2017 року завдання "активно запроваджувати українську мову в усіх сферах життя" більш чи менш рішуче підтримали аж дві третини респондентів — набагато більше, до речі, ніж необхідність "очистити Україну від символів радянського минулого", що є головним мотивом декомунізації. Тепер можна звернутися до результатів нового дослідження, яке КМІС провів у травні цього року, включивши до нього низку запитань не лише щодо українізації загалом, а й щодо конкретних напрямків її здійснення. Оскільки ці запитання він уже ставив раніше, можна проаналізувати не лише поточні відмінності між преференціями різних груп населення та для різних суспільних сфер, а й зміну цих преференцій із часом.

Почну з двох загальних запитань про пріоритети мовної політики. На запитання про те, яким має бути першочергове завдання "державної політики в мовній сфері", аж 61% респондентів відповів: "Сприяти поширенню української мови в усіх сферах життя", 20% — "Вирішити питання статусу російської мови", 12% — "Забезпечити реалізацію прав національних меншин у мовній сфері". Прикметно, що за неповні три роки від опитування вересня 2014-го частка прибічників поширення української мови виросла аж на 11%, а підвищення статусу російської впала на 9% (підтримка третьої опції залишилася без змін). Не менш важливо, що за першочергове сприяння українській мові висловилася чверть із тих, які самі говорять переважно російською, і майже третина жителів Сходу і Півдня країни, серед яких російськомовці становлять переважну більшість. Втім, понад половина респондентів у цих категоріях усе-таки вважає головною проблемою статус російської мови.

На додаткове запитання про те, "яку мову держава має підтримувати насамперед", 64% респондентів відповіли, що українську, 19% — "усі мови однаковою мірою", 10% — "у кожній частині країни — ту мову, яку там найбільше вживають" і лише 2% — російську (кілька інших опцій здобули мізерну підтримку). У цьому випадку за підтримку насамперед української мови висловилася майже третина російськомовців — учетверо більше, ніж за першочергову підтримку російської. Тобто альтернативою вони здебільшого бачать рівну підтримку всіх мов або підтримку в кожному регіоні країни мови тамтешньої більшості, за якої особлива увага до української мови була б обмежена західними й центральними регіонами. Натомість українськомовці майже одностайно вважають, що в усіх регіонах належить передусім підтримувати державну мову.

Не варто, однак, квапитися називати ці результати переконливим свідченням переважної підтримки політики українізації. Дослідникам мовної ситуації в Україні добре відомо, що громадяни зовсім не проти, щоб держава поширювала українську мову, але при цьому вони традиційно не бажали істотно змінювати власну мовну практику. Тому головний інтерес становлять відповіді на запитання, в яких ішлося про взаємодію держави і громадян, тобто про те, чого опитувані хочуть не для країни загалом, а для себе зокрема. Саме тут маємо свідчення великої підтримки реальної українізації.

На запитання про те, якою мовою "має вестися документація в державних закладах у вашому місті" (для сільських респондентів — районі), аж 68% відповіли, що українською, 19% — що обома, 11% — "на вибір (українською або російською)" і лише 1% — російською. Тобто навіть у переважно російськомовних регіонах більшість громадян усвідомлює, що без української мови не обійдешся (на Сході й Півдні за використання лише української та за вживання обох мов висловилися по 40% респондентів, а за ведення документації тільки російською — 2%). Важливіше, що це усвідомлення вже поширилося й на усне спілкування, для якого 59% тепер бажає української мови, 30% — на вибір відвідувача, 8% — на вибір працівника установи і лише 2% — російської. Звичайно, в переважно російськомовних регіонах, де близько половини респондентів висловилися за вибір відвідувача, люди можуть очікувати, що зазвичай мовою вибору буде російська, але навіть там понад чверть опитаних погодилася на українську. Власне, в можливості вибору немає нічого поганого, але якщо цю можливість буде гарантовано також для тих, хто воліє української (в чому багато її захисників дуже сумнівається). А в українськомовних або змішаних регіонах переважна більшість громадян воліє спілкуватися українською, тому саме його держава повинна забезпечити.

Ще більш показовими є відповіді на чіткі запитання про те, "чи повинні відповідати українською мовою громадянам, які звернулися до них цією мовою", державні службовці й "працівники торгівлі та сфери послуг" (ділянок, які нині є переважно приватними). Щодо держслужбовців, то 2017 року аж 70% (на 9% більше, ніж 2014-го) відповіло: "Так, на всій території України", а ще 15% — "Так, але лише в тих місцевостях, де цією мовою говорить більшість". Тільки 13% підтримали думку, що чиновники "можуть відповідати тією мовою, якою їм зручніше" (див. таблицю). Навіть у східних та південних регіонах понад половина респондентів визнала загальнонаціональний обов'язок чиновників відповідати державною мовою і менш як чверть погодилася, що ті можуть вибирати мову спілкування з громадянами на свій розсуд. Мало того, за останні три роки радикально зросла підтримка позиції, що поважати мовний вибір громадян повинні також надавачі послуг. Аж 54% (проти 35% 2014-го) сказали, що ті мають відповідати українською по всій Україні, й лише 26% — що так, як зручніше. На Сході й Півдні країни за обов'язковість української висловилася понад третина респондентів, що трохи менше, ніж прибічників традиційної "зручності", але водночас аж удвоє більше, ніж було три роки тому. 

Можна припустити, що почасти це результат боротьби активної меншості за українськомовне обслуговування в ресторанах і супермаркетах та відгомону цієї боротьби в соціальних мережах і на інших медійних форумах. Але не меншою мірою, гадаю, динаміка відповідей респондентів демонструє поширення в суспільстві думки про те, що в демократичному суспільстві громадянин повинен мати вибір, а чиновники й надавачі послуг повинні його поважати. При цьому громадяни добре розуміють, що має бути забезпечено саме можливість спілкуватися українською мовою, тому обов'язок на всій території України відповідати російською підтримали набагато менше респондентів: 31% для держслужбовців і 23% для сфери послуг, а ще приблизно стільки ж обмежили цей обов'язок територіями переважання російської мови. Наголосимо, що навіть у переважно російськомовних регіонах значно більше людей вважають обов'язковим уживання української мови, ніж російської, зокрема й у сфері торгівлі та послуг, де поки що частіше пристосовуються до російськомовних клієнтів, ніж до українськомовних.

Втім, у деяких напрямках мовної політики громадяни менш охоче погоджуються на українізаційні зусилля держави. На запитання, "чи має держава встановлювати вимогу, щоб певна частина мовлення на телеканалах і радіостанціях проводилася українською мовою", лише 33% респондентів відповіли, що вона повинна це робити на всіх каналах і станціях. Ще третина сказала, що ті мають визначати мову своїх програм самостійно, а ще 22% погодилися на мовну квоту лише для державних мовників. Хоча підтримка регулювання в цій ділянці за останні роки дещо зросла (в лютому 2012-го до всіх мовників його ладні були застосувати 25% респондентів), її годі порівнювати з підтримкою вимог до чиновників і навіть до надавачів послуг. Можна припустити, що багато з тих респондентів, які позитивно ставляться до забезпечення можливості спілкуватися українською мовою тим, хто його прагне, водночас заперечують проти заходів, що, як їм здається, можуть обмежити всім іншим можливість уживати звичну російську. Якщо це припущення слушне, то такі люди хибно розуміють призначення мовних квот: насправді вони мають на меті не позбавити прав, а зробити їх реальними. В кожному разі очевидно, що влада поки що захищає українську мову не в тих ділянках, де цей захист найбільше підтримують громадяни. Я цілком розумію важливість квот на радіо й телебаченні, але звертаю увагу також на нагальну потребу гарантувати українськомовне обслуговування.

Звичайно, коли дійде до конкретних вимог і санкцій за їх недотримання, частина нинішніх прихильників української мови почне шукати виправдання для власної звички вживати переважно російську. Але продемонстровані в цій статті преференції більшості населення дозволяють владі проводити досить рішучу політику українізації. Ключовим елементом цієї політики повинен стати новий мовний закон, що встановить чіткі вимоги до вживання української мови — не лише в державному секторі, а й в усіх сферах задоволення прав і потреб громадян. Замість ховати голову в пісок від страху перед уявним невдоволенням російськомовців українізацією, влада повинна пояснювати потребу суворішого регулювання, розмежовуючи права громадян і обов'язок тих, хто ці права забезпечує. Як бачимо, це саме те, чого громадяни хочуть.

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 13 жовтня-19 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво