Тріщини в п'єдесталі - Соціум - dt.ua

Тріщини в п'єдесталі

22 серпня, 14:18 Роздрукувати Випуск №31, 23 серпня-31 серпня

У сплаві пасіонарних зусиль суспільства і держави видно щонайменше п'ять тріщин.

© Василь Артюшенко, DT.UA

Свято — це завжди гіпербола посереднього і перебільшення буденного. Незграбна спроба позмагатися з долею, посперечатися з часом, приміряти під себе трон або сан. Визначити власний набір знаків, рукотворно додавши їм величі, і заборонити іншим смертним сумніватися в цьому. Посперечатися з богами, нарешті. 

Може, щось вийде поцупити в них корисного у процесі суперечки. У Прометея ж вийшло? А печінка — та в кого ж вона у нинішні часи в порядку?

Ця змагальність із небом дуже давня. Вона тягнеться з давніх-давен, коли слово "герой" позначало цілком певну поведінкову модель. По-перше, це напівбожественне походження. Тато-бог, траплялося, заночовував у смертних жінок, ну і ось, герой. 

Наявність родичів на Олімпі відтоді дуже вагомий чинник для присвоєння звання героя. Включаючи Героя України. Герой також має отримувати доручення зверху, цим нас теж не здивуєш.

Ну й формат кончини. Не відповідаєш формату, помер як лох — отже героєм бути не можеш ніяк. На жаль, це теж новітня українська історія. Не було в наказі, не значився в списках — міг здійснити неймовірний подвиг, але це нічого не означає. Навіть смерть твоя може піддаватися сумніву.

Будь-які ритуали завжди піддавалися скепсису вчених у силу їхньої архаїчної зарозумілості. Але вони ж (класика — це Джеймс Фрезер і його багатотомна праця "Золота гілка") констатують неминучість виникнення ритуалів і потребу в них у процесі становлення будь-якого суспільства.

Календарні свята — прямі наступники природних циклів — банальні, як дощі. Де найкраще говорити про красу і користь дощу? Правильно, дивлячись на нього з затишного сухого місця.

Де найкраще говорити про героїзм і жертовність, про спадщину полеглих борців? Правильно, з трибуни врочистого календарного заходу. 

Уже виросло і сформувався як мінімум одне покоління, для якого словосполучення "незалежність України" є календарною банальністю, а не вистражданою і втіленою мрією. Також за ці десятиліття виросла і сформувалася вже не одна "команда влади", яка обліпила ритуали країни... як би це сказати... дуже й дуже своїм. Можна порівняти це з ластівками, які ліплять зі слини гнізда де вище, або з молюсками, які наростають на днищі корабля де глибше. 

Сама вихідна точка українського Дня незалежності була не дуже чіткою. Дискусії істориків і політиків про правонаступництво України як держави (з відповідними правовими і моральними зобов'язаннями) або про відсутність цього самого правонаступництва триватимуть вічно.

Час та обставини 1991 року, що вимагали не тільки швидких рішень, а й швидких компромісів, заклали в українську політику необхідність постійно пояснювати та коментувати першопочаток свята стосовно до чергового політичного зигзага української влади.

У підсумку кількість словоблуддя навколо будь-якого державного торжества не просто переросло початковий смисл, а витіснило його повністю. Посилаючись на: "...бо в нас зараз (цього року) такі особливі обставини".

У словоблудді, як і в будь-якому іншому блудді, нічого особливо інфернального немає. Драма ж починається виключно в тому випадку, коли блудник, усупереч очікуванням, не отримує взагалі нічого від самого процесу.

Люди люблять ошатну буфонаду будь-яких свят. Але якщо за цим, крім понтів та обману, мало що стоїть, свято перетворюється на фарс.

На перший погляд, у цьому судженні є очевидна нестиковка. У нашого президента чудові спічрайтери. Сам він недорікуватістю аж ніяк не страждає (на відміну від "папєрєдніка").

Однак порівнювати його з попередником — однаково що порівнювати городнє опудало і статую. Не обов'язково навіть античну. У статуї буде низка незаперечних переваг. Але ви не будете намагатися вступати з нею в якісь високі (чи ниці, кому як) стосунки. Ну хіба що ваше прізвище — Пігмаліон. 

А якщо стоїть завдання змусити суспільство поклонятися цій статуї в певні дні? Тоді потрібно говорити з суспільством так, щоб воно із цих розмов узагалі нічого не зрозуміло. Але про всяк випадок опустилося на коліна, ну хоч на одне.

Ми, на щастя, не Росія, і культ особи, хай хто б це був, малоймовірний. Усі президенти хотіли культу, і всі намагалися, але завжди собі на збиток. 

Тому політикум та інтелектуали-колаборанти (а будь-який інтелектуал, який служить влади, за визначенням її колаборант) пішли на інтелектуальну змову. Замість статуї вождя суспільству запропоновано поклонятися п'єдесталу. Тобто глибшим і ґрунтовнішим смислам. Тактично це дуже слушний хід. Він відкидає нас у дописемну історію, в архетипи й універсали. Там будь-яка версія правосильна. 

Знову ж таки, ми не Росія, скріпи нам не загрожують, з національною і політичною ідентичністю в нас усе досить монолітно. От на цей моноліт, пхаючись ліктями, вічно й лізуть то опудало, то блазень, а то й узагалі скіфська баба якась. Вони нам такі: та ви не зважайте, головне ж, на чому ми стоїмо, ось у цьому напрямку й кланяйтеся. 

Те, на чому ґрунтується українська, та й будь-яка інша державність, — це сплав пасіонарних зусиль суспільства і держави. Тому держава традиційно говорить з телевізора про непорушну єдність, повну взаємну довіру та іншу етатиську нісенітницю. Але в цьому ніби монолітному п'єдесталі видно щонайменше п'ять тріщин (результат естонсько-українського дослідження за проектом Resilient Ukraine). Чи то сплав підвів, чи то перепади історичних температур позначилися. 

Насамперед це розбіжності в цінностях. І свята, а особливо День незалежності України, це дуже чітко показують. Завдання влади — гіперболізувати свої успіхи і на законній підставі рейдернути досягнення громадянського суспільства. Адже справді суспільство цю владу обрало. Що твоє — те наше. Але те, що влада (якщо вона виборна) повинна працювати на суспільство, а не навпаки — цей розрив у розумінні реальності непереборний.

Друга тріщина — це цілевизначення. Єдине спільне в тому, що і влада, і суспільство не планують своє життя більш ніж на рік уперед. Технічно є виборчий цикл у кілька років, але практично горизонт планування — півроку. 

Влада під час українських свят подібна до туриста, який просовує голову в дірку у фанері, на якій незграбно намальовані принади євроінтеграції і членства в НАТО, щоб сфотографуватися і додати фото у свій альбом до точнісінько такого самого торішнього. 

Масовка на цьому тлі робить селфі, зображуючи суспільство, але голови до дірки у фанері не допускають.

Реальне суспільство загалом позитивно дивиться на цю виставу, але наступного дня всі запитання без відповіді до влади лунають із новою силою, і всі намарно. Мета влади — переобратися і бути похваленою і матеріально заохоченою союзниками. Мета суспільства — щоб ця влада нарешті почала працювати на нього, а не на себе.

Третя тріщина — між можливостями. Щоразу на виборах декларується партнерство, яке швидко перетворюється на узурпацію повноважень і зведення практичних пропозицій суспільства до суто декоративних.

У влади є гроші. Тобто це не гроші влади, а наші. Але так склалося, що бюджет у найцікавіших місцях непрозорий, а про позабюджетну корупційну сферу краще взагалі помовчати. Ви й так про це щодня читаєте і чуєте. 

У принципі й у суспільства є гроші. Але щойно суспільство цими грошима самоорганізовується і починає на щось впливати, влада ці ініціативи або віджимає, або припиняє. Доведено злетом і падінням волонтерського руху. 

Інтелектуально в суспільства можливостей у багато разів більше. Після національних катастроф у розумних країнах (на кшталт США після 9/11) і без того не страждали на брак можливостей для громадянських ініціатив, у Плані захисту національної інфраструктури (NIPP), крім федеральних ініціатив, половина пунктів стосувалася розвитку індивідуальних і групових навичок готовності до будь-яких криз.

У нашій країні на п'ятому році війни з'явилася сучасна Стратегія національної безпеки, але свого патронного заводу все ще немає. Я думаю, якщо якимось фантастичним чином легалізувати кустарне виробництво зброї, про що ми щодня читаємо в кримінальних хроніках, то за місяць-другий армія була б дуже непогано, хоча й позаштатно, озброєна. Ще й за кордон ліцензії продавали б. 

Пояснити, звідки тріщина в мотиваціях, одночасно просто і складно. У цілому цій владі не можна формально дорікнути в непатріотичності (хочу звернути увагу компетентних товаришів, що я займаюся виключно дослідженням слів і смислів). Україну люблять усі, але по-своєму. І це нагадує індійську притчу про чотирьох сліпих мудреців, які обмацували слона, а потім давали йому свої характеристики. 

У молодості, займаючись літературою, я написав коротке оповідання, наслідування Борхеса. Про велику таємницю, що насправді був іще п'ятий сліпий мудрець. А от за що він у слона тримався, це і є суть усього. Тому у світських і моральних версіях легенди залишилося чотири мудреці.

Мені постійно здається, що українська влада — це той самий п'ятий мудрець. Який, хоч би про що йшлося, з розумним виразом обличчя хорошою мовою постійно розповідає нам про оце саме. Слоняче. 

Тепер просте про мотивації. У суспільства є почуття національної гордості, гідності, всупереч усьому. Війна багато що підправила. І суспільство за ці свої почуття готове не просто вмирати, з чого вороги завжди потайки раділи. Воно готове цих ворогів убивати. Не в принципі, а дуже конкретно. Таких людей далеко не більшість, але вони вже більше ніколи не зігнуться і не підуть на компроміс. Не факт, що це так уже добре. Але замовчувана реальність саме така. 

У влади таких особисто-жертовних тенденцій упритул не спостерігається. Селфі на фронті — ну й усе в принципі. Найдурніші вважають факт простого виконання своїх посадових обов'язків подвигом. Погано те, що частина з них, прочитавши це, страшенно образиться. Вони вважають, що в них є ця висока мотивація. А насправді її немає.

Наприклад, усі, хто організовував свято і парад під час Іловайської трагедії, взагалі не мають морального права будь-ким керувати. Але вони цього навіть не розуміють. 

Ну й комунікація. Спілкування влади з суспільством. Фінальна тріщина. Більшість українських службових документів, починаючи з Конституції та депутатського регламенту, написані таким чином, що, послідовно їх виконуючи, за рік-другий, будучи на держслужбі, в очах суспільства ви перетворюєтеся на закінченого негідника. Та й у власних теж. Залишаючись все так само милою людиною в очах друзів і сім'ї.

Адже в кожного з нас були в цілому нормальні друзі. Які, наприклад, пішли в депутати й за рік перетворилися на покидьків. Які пішли на держслужбу і в кращому варіанті стали неучасниками великих злодійських схем, підтримуючи й підживлюючи свою моральність дрібницями і текучкою. "Громадськi ради" перетворилися на відстійники для міських божевільних і фільтраційні пункти для залишків ентузіастів тощо.

Ми якось проґавили той поворотний момент, коли влада зрозуміла, що суспільство можна в принципі не слухати. Жодних важелів впливу в нього немає, а ті, що були, уже давно конфісковано. Вони говорять собі про своє, ми — про своє. І ці абсолютно паралельні монологи чомусь називаються комунікацією. 

Суспільство хоче знати, чим саме влада так пишається при програній війні та замороженій воєнно-політичній ситуації, чому їй потрібен військовий парад, тоді як США цього року від нього відмовилися, бо вважають невиправданим марнотратством. Ну й у чому прикол із перерізанням стрічечок на кожному новому туалеті? 

Ці рядки не ставлять під сумнів самі свята. В остаточному підсумку ми — вільна країна. І всі, навіть вищі сили, зобов'язані ставити головною цінністю вільну волю громадянина.

У японській художній традиції є "кінцугі", мистецтво реставрації керамічних виробів за допомогою "золотого шва". Філософська основа всього в тому, що поломки й тріщини невід'ємні від історії об'єкта і тому не заслуговують на забуття та приховування.

Українська версія такого підходу дуже часто полягає в тому, що ми абсолютизуємо розлами й розриви, і в підсумку наша турбота про історію відносин і природна демократичність, прагнення до свободи перетворюють явище на один суцільний "золотий шов", "золоту зраду", "лакірування дійсності". Причому традиційно найбільше до цього докладається влада, незалежно від режиму. У підсумку архітектура державного свята дедалі частіше зводиться до позолоченої трибуни, яка насправді досить гучно потріскує.

По-перше, ми, звичайно, козаки, самураї, і ще трошечки шиємо, але ми все-таки не японці. Та й японська політична традиція вшановування героїв не передбачає жодних сумнівів і двозначності. Приклад цього — Ясукуні, храм на честь загиблих японських воїнів. По-друге, у нас непогано виходить ремонтувати й лагодити — на жаль, поки що це не поширюється на політику. Але якщо слова, урочисто сказані на святі, розходяться зі справами, то це ніякий не ремонт, а розкол. Найпростіше і найскоріше (як ми любимо), що можна зробити в такій ситуації, — перестати істерично дертися на п'єдестал. Причому всім. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 1
Випуск №42-43, 10 листопада-16 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво