Третьорічники

У древній радянській школі педагогічним ноу-хау було правило: не переводити недбалого учня в наступний клас, а залишати "на другий рік".

Щоб він повторно зубрив обов'язкову загальноосвітню програму. Повоєнні тоталітарні звичаї на той час ще не замінилися показушною боротьбою за показники та звітність.

Потім, із загальною ерозією (й наступним розпадом) соціально-політичних зв'язків, із п'ятибальної системи фактично зникла "одиниця" (вона ж "кіл"). "Двійка" стала дорівнювати нулю. "Нуль" колись теж був оцінкою, але ще в царських гімназіях.

У часи Брежнєва дурням і ледарям уже масово писали в оцінках "трійки". Оскільки до демократичних виборів у керівництво країни було ще дуже далеко, офіційно зажити слави наставника тупоголових та класного керівника дурнів не мало жодного практичного сенсу.

У результаті, геть уже зовсім тупі учні вирушали в ПТУ й часто - в колонію. Подорослішавши, простували в тюрму. Другорічники, за фактом, були старшими, а отже - фізично сильнішими. А що це означає в школі, знають усі й на прикладі власних дітей. Бо наша школа - це зламана машина часу.

Хто із другорічників був хитрішим, ішов у міліцію. Щасливчики - застрягли в армії сизими прапорщиками і вічними капітанами. А там рукою подати й до комсомольсько-партійної роботи.

Ну ось, тепер багато їх нами й керують. Спочатку були комсомольці, потім хулігани. Потім знову комсомольці, і потім знову ці. Прикра нескінченність.

А тепер якось уже все взагалі перемішалося в плавильному казані політичної нації. Правда, плавиться тугувато, мабуть із вугіллям не склалося.

Кажуть ще, що були в тих давніх школах навіть третьорічники. Зовсім страшні люди. Бачили в цьому житті все. Крім знань, природно.

Власне, у нас саме третій рік війни, а ми все ще в одному й тому ж класі. Зате набачилися вже різного. У критичній ситуації людина перестає відповідати своїм мріям, а спускається з небес на землю, до рівня власної кваліфікації.

Що ж такого ми не вивчили і не склали? А що все ж таки подужали?

Війна, всупереч її художньому сприйняттю та осмисленню, не вносить у набір особистісних рис нічого нового. Простіше кажучи, вона не робить людину якоюсь зовсім іншою. Одні риси поведінки, які були й раніше, вона посилює, робить домінантними. Інші, навпаки, пригнічує. Передбачити, які це будуть риси, практично неможливо, та й сама людина про це до певного часу нічого не знає.

Це до того, що будь-яка пропаганда будь-якої країни уявляє війну як масовий трамплін для особистісного й морального зростання "своїх" і яму для падіння - "чужих". Саме тому їй особливо не довіряють, адже реальне життя точно не двовимірне.

Війна, якщо ви противника, в результаті, не грабуєте (або вам війну не оплачують противники противника), - справа дуже збиткова. А це, крім загальновідомої ситуації з бюджетом і соціалкою, означає таку стратифікацію. Злодії (що при владі, що в опозиції) у цей період крадуть набагато енергійніше, а найспритніші - ще й кооперуються. Одне з одним і з ворогом (тут взагалі незрозуміло, яке слово залапковувати...) Оскільки старі інститути влади розвалюються, паралельно пробиваються паростки нових, і треба все встигнути до "Борисполя" й "Жулян".

Менш спритні і більш шляхетні відмінники (тобто політкоректні, релігійні, слухняні, терплячі, чесні - можна продовжувати довго) задовольняються взаємопідтримкою в соціальних мережах і палким прагненням до радикальних змін - там само. Занадто нетерплячих любителів прямої дії всі перелічені вище групи заздрісно обзивають політтітушками.

Тепер про "домашку".

По-перше, всі, крім тих, хто помер або виїхав, навчилися виживати. У найширшому сенсі слова. Цьому явищу не можна дати оцінку "добре" або "погано", оскільки це просто активізація древніх навичок. Заодно слід пам'ятати: ефективна реалістичність бачення оплачується тим, що заведено називати людяністю. Що для одних - тріумф, для інших - драма. Але вже менше шмарклів, менше сліз. Усього чуттєвого взагалі стало набагато менше.

У цьому аспекті, всі на підвищених тонах говорять про небувалу єдність країни. Хоча при цьому чітко видно, що ці розмови ведуться від імені більш вузьких і стійких соціальних груп. Структурованих за тими ознаками, які вони самі для себе вважають цінними. Це означає, що кожна з груп претендує на визначення майбутнього країни, але грошей нема.

Суспільство навчилося виживати окремо, держава - окремо. У зовсім уже критичні для існування моменти ці конструкти співпрацюють, і досить ефективно. Наприклад, у країни з'явилася армія. Але це, мабуть, поки що унікальна точка компромісу між державою та народом, однак і тут кожна зі сторін більшість заслуг приписує собі. До реального суспільного договору ще дуже-дуже далеко, бо кожна сторона - суспільство й держава - претендує на права іншої, намагаючись заодно "впарити" їй свої обов'язки.

По-друге, ми нарешті вивчили, що слова, обіцянки, угоди (і навіть печеньки) закордонних політиків точно стільки ж коштують, такі самі на вагу й на смак, як і наші. Що їхні обіцянки й меморандуми - як та "двійка", котра, за фактом, є нулем.

Інколи ці обіцянки можуть виконуватися. Але вже точно не тоді й не так, як нам треба. А коли і як треба тим, хто ці обіцянки давав і дає.

По-третє, в суспільстві майже зникли панічні очікування, а страх, який був перед тим, вельми успішно конвертувався (дуже засмутивши європацифістів) у ненависть до окупанта і його поплічників. Ми зжилися з війною. І ті, хто любить феєрверки, і ті, хто віддає перевагу трасерам.

Розмова про національну ідею, що здавалася вічною у зв'язку з її квазірелігійністю, природним чином розпалася на предметніші, а тому й гостріші теми - про соціалку, податки, культуру, державну мову. Слід при цьому розуміти, що конкретні теми, які потребують, щонайменше, освіти, ніколи не передбачають розширення кола однодумців. Адже професійний діалог - нудний, а пафосний - дурний.

До речі, про мову (хоча все почалося з законодавчого проекту, який першими кинулися критикувати конкуренти по Раді). Певна річ, мова - одна з домінантних рис національної ідентичності. Ексклюзивне поклоніння їй створює нову енергійну групу молодих "якобінців", говорячи мовою історичної науки. При цьому залишаються відкритими питання: а) скільком людям у країні справді потрібна національна ідентичність; б) що саме вони під нею розуміють; в) який реальний рівень пріоритетності в цієї категорії.

Соціологія традиційно дає похмурні відповіді на такі запитання, але яскрава пасіонарність ніколи не зважала на нудну реальність, якщо при цьому не потерпала матеріально.

Втім, питання це загальноєвропейське, воно так і не отримало чіткої відповіді через ЄС. Дискусія ця, безумовно, триватиме, і на тому освітньому рівні, який є.

Наші національні цінності не були й не є (навіть після 2014 р.) вільно конвертованими в євроатлантичні. Але вони наші, які є. Звісно, краще б ми їх розвивали років двісті тому. Оскільки зараз - із такими картами і без грошей - за європейський стіл грати не сідають.

Плюс - те, що представникам держави, дипломатам бракує кваліфікації не цитувати прямо, чого вимагає від них зголоднілий в усіх сенсах народ. Мінус - те, що вони, державні мужі, не в змозі чесно розповісти народу, чого насправді хоче Захід, і гуртом придумати якісь прийнятні відмазки.

Бо від нас хочуть мінімум виробництва і максимум споживання, щоб усе за квотами, пропорціями та балансами. Безвіз - він для робочої сили і молоді, охочих виїхати. Політичних інтересів країни це аж ніяк не стосується. Але спочатку треба стати в довгу чергу на ідеологічно-партійну санобробку: дрантя - в ящик, е-декларації - в топку, всі - під душ.

Що ще з гальмівного (і безперспективного поки що) стану можна відзначити?

Неймовірний за масштабами й рівнем емоційний сплеск 2014-го та Небесна сотня - це була стадія, коли людина відмовляється приймати те, що з нею сталося. І їй на зміну закономірно прийшов гнів, який дозволив дати відсіч агресору, мобілізувавши значну частину країни. Без особливої участі органів верховної влади. Ті поодинокі чиновники і службовці, які не чекали дозволу рятувати країну, згодом неявно, але все ж були засуджені олігархатом за таку некорпоративну поведінку.

Зараз ми майже пройшли стадію торгу. І це те, що дуже добре розуміє освічений Захід-миролюбець та його промоскальські друзі-колаборанти. Думалося, щоб домовитися з кимсь про кращу долю, бо, мовляв, скільки ж можна, й так далі. Однак, зважаючи на загальний настрій, провідникам таких ідей чітко ясно, що просування їх у маси може зашкодити здоров'ю, а ожеледь, у зв'язку з кліматичними змінами, може траплятися коли завгодно.

А ось етап пригніченості, розчарування й тому подібного ще буде. Підлість ситуації в тому, що її використовують українські політики для зведення особистих порахунків, наганяючи "зради" одне на одного із завзяттям чаклунів вуду. Очевидність - у тому, що ворог теж дуже не дурний і про всі ці фази в курсі. Синхронність текстів про всепропальство вражатиме, викликаючи відчуття всюдисущості ФСБ. Але, повірте, домашні політичні покидьки дадуть сто очок наперед будь-якому платному агенту, той ще і в них навчиться.

Тому прийняття цих факторів чинників як очевидних у нашому політичному кліматі могло б стабілізувати соціальну поведінку (бог із ними, з ідеологіями, воюйте у Фейсбуці до посиніння пальців) і підвищити загальну міцність країни.

Але країні все ще любо на гойдалці всенародної ненависті - всенародної любові. Нова хвиля спекуляцій навколо майбутнього ОРДЛО, маніпуляції економічними показниками та погано перекладеною західною термінологією породжують у не дуже освічених людей очікуваний ефект переходу на особистості. Розмова про економіку і зовнішню політику нудна, а ось про людей, у тому сенсі, наскільки вони наші люди, і чи люди взагалі, - перспективна, бо так електорат легше структурувати.

То "а давайте їх усіх залюбимо нашою любов'ю", то "стіна й рів із крокодилами". За чий рахунок утримуватимуться екваторіальні звірюки, яким і в Сиваші холодно, почім стіна, і хто з патріотичних сил уже спорудив її в себе на дачних ділянках - питання відкриті. Як і те, чи запитали в людей, котрих готуються швидко залюблювати, про їхнє бажання вступати в такий близький зв'язок? Бо інакше - це ж стаття в Кримінальному кодексі.

Ніхто не зобов'язаний любити всіх. Та ми й не навчені. Безліч нехороших, на нашу думку, людей, із поглядами та манерами, глибоко нам неприємними і дратівливими, й раніше жили поруч. Вони просто проявили ці риси в аспекті війни, якого раніше не було. І стали для частини нас категорично неприйнятними. Тобто ситуація "глухого кута" - коли подумки порахувати цих людей - дуже некомфортно, але чим людина принциповіша, тим більше шансів, що кількість людей, які її не влаштовують, наближатиметься до 99%. Люди, які звужують свою комунікацію до розмірів одновідсоткової тусовки, мусять радикально знизити рівень власних споживчих та комунікаційних претензій і задовольнятися малим. Такі випадки, приклади самовідданості, в історії бували, але це точно не наш випадок у масштабі країни.

Ні ми, ні той-таки Захід поки що не бачимо механізму суспільного прийняття очевидних об'єктивних чинників-перепон і відділення їх від тих чинників-викликів, які можна й потрібно прийняти, аби змінити. Ось на цій неосвіченості нас поки що й розводить зовнішній світ, подаючи все як таке, що не підлягає самостійним змінам. Влада, фінансово залежна від цього милого впливового панства, слухняно повторює його мантри.

Мантри (будь-які) мають викликати лише усмішку, а не гнів, навіть коли ви не буддист. Поведінка має бути розважливою, але не кредитованою. Рятуючи когось далеко, не завадить спочатку поцікавитися проблемами ближніх.

Ну, а злодій повинен сидіти в тюрмі - якщо добіжить, звісно.