Олег Покальчук: не буває ідеально-жахливих репресивних механізмів, що працюють самостійно - Соціум - dt.ua

Ступінь соціального захисту

29 листопада, 17:52 Роздрукувати Випуск №46, 30 листопада-6 грудня

Є серйозний нереалізований запит мас на встановлення революційної справедливості – і ігнорувати його вже не вийде.

© Pixabay

"Шо за ностальгія, чого вам щас не хвата, тюрми?"

Лесь Подерв'янський. "Казка про рєпку"

У майбутніх виборах президента потрібно підтримати кандидата, який пообіцяє побудувати багато нових в'язниць. Ну добре, висловлюся культурно — пообіцяє реформувати насамперед пенітенціарну систему.

По-перше, пристойні люди мають комфортно сидіти в пристойних в'язницях, адже це надовго. А стадіони — це тимчасовий, вимушений захід, ну й футбольні фанати будуть проти. 

І якщо колишні місця позбавлення волі перетворити, наприклад, на дорогі ресторани, то одна Лук'янівка зможе з респектом і уважухою нагодувати й обігріти цілий Київ. Навіть якщо шановним колишнім пожильцям буде чимала знижка.

По-друге, приватні в'язниці — це великий серйозний бізнес, капітальне будівництво по всій країні. І будівельні шахраї, які гарячково нагромаджують потворні бетонні конструкції серед столиці, зможуть диверсифікувати свої зусилля по всій країні. І зробити це справді якісно — адже для себе будуватимуть.

Ну й такі величезні капіталовкладення неминуче вимагатимуть примноження й доведення всіх довгограючих наслідків судових процесів до швидкого тюремного кінця.

Великий бізнес — це люди відповідальні, якщо йдеться про захист їхніх вкладів. Вони не тільки справи Гонгадзе й Гандзюк доведуть до завершення — убивство Кеннеді розкриють. Якщо, зрозуміло, буде кого змістовно посадити в їхні новобуди. А то все "таємні в'язниці ЦРУ", "таємні в'язниці СБУ"… — дитячий садок якийсь, а не репресії.

Ну й, нарешті, про репресії. Судячи зі стану інформаційного болота, репресивні бульбашки здуваються дедалі частіше й пекельних розмірів і лускають з гучним гуркотом і відповідним болотним смородом.

З одного боку, їх надувають самі кровожерливі громадяни, із цілком сталінсько-радянськими криками: "Куди дивиться СБУ?" (Генпрокуратура, МВС, НАБУ і т.п., потрібне підкреслити).

Пікантності додає той факт, що 3 грудня 1918 року було створено Всеукраїнську надзвичайну комісію (ВУНК), основними завданнями якої були боротьба з політичними противниками революції, зміцнення позиції більшовиків в умовах найгострішої внутрішньої боротьби серед колишніх союзників по революції, "червоний терор" як метод. Ну й виявлення іноземних агентів, як же без них. Отже, з річницею вас, громадяни "вішателі-розстрілювачі".

Проіснувала ця контора саме в такому первісному вигляді недовго, усього два роки. Але заповнена від початку месниками-неуками із сумнівною репутацією власної репутації вже так і не відновила, швидше, навпаки.

Негідники просувалися по службі й далі вже визначали кадрову політику організації (та її наступників) з погляду власної непогрішності. Результати загальновідомі.

Відома також і цитата Сергія Довлатова: "И все же я хочу спросить — кто написал четыре миллиона доносов? Дзержинский? Ежов? Абакумов с Ягодой? Ничего подобного. Их написали простые советские люди".

Це я до того, що не буває ідеально жахливих репресивних механізмів, що працюють самостійно, у відриві від народу. Навіть якщо вони запущені іноземною окупацією, однаково будуть колаборанти. З різними, навіть протилежними мотиваціями, але неодмінно знайдуться. 

І, як показує наша новітня історія, ті самі люди, котрі писали доноси (які навіть "кривава гебня" гидувала розглядати), враз ставали затятими націонал-лібералами, викривачами репресій і вченими дослідниками червоних страт і катувань. 

Повернімося ж до нашого інформаційного болота. Співрозмірні бульбашки, що загрожують репресіями імені "революції гідності", надуває й сама українська влада. Робила (робить) вона це досить вправно.

З одного боку, не можна ж усерйоз говорити про революційні репресії. Євросоюз не зрозуміє. Грошей не дасть, ще й вуха надере.

З іншого — є серйозний нереалізований запит мас на встановлення революційної справедливості, яку вдало імітують донині, починаючи з 2014 року. Його вже не можна так просто ігнорувати, як 2004-го або раніше, бо пролилася кров, і вона вимагає помсти. 

Тут ми ризикуємо пірнути в глибокий вир дуже старої дискусії про різницю між справедливістю і законом, і там, у цій темній воді, можна виловити що завгодно. Тим паче реальність така, що людям узагалі не потрібна вся ця вчена казуїстика. Їм обіцяли прості рішення в обмін на їхні прості дії? Ну й де ж вони? 

У підсумку ми (за нинішнього стану справ) отримуємо патову ситуацію. Наявна система правосуддя та виконання покарань не в змозі реагувати ні на криміногенну ситуацію, ні на суспільний запит. Тому що криміногенна ситуація — системотворча для країни з переважною тіньовою економікою. І нам жодні світові кризи не страшні: чималі гроші в нас не в банках, а у валізах, тому що в банку просто не влазить стільки. І це все можна реформувати й поліпшувати вічно. 

Суспільний запит (у дуже умовному наближенні) ділиться на голосистих диванних хом'ячків і мовчазних тих, хто воював, — без поділу на ветеранів і тих, хто служить нині. Хай якою комічною виглядає в соціальних мережах кровожерлива хомячна частина, однак щось вона в реальності відображає, як будь-яка плітка чи чутка. Ігнорувати це можна з естетичних міркувань, але не брати до відома взагалі — досить нерозумно й зарозуміло, як для влади. 

Мовчазні ветерани-"воюваки", й волонтери, які примкнули до них (тобто замовкли в розпачі), — це завжди проблема для будь-якої воюючої країни, навіть для такої потужної і багатої, як США. Кому від них може прилетіти добра звістка про справедливість, у якій формі й якого калібру — геть неможливо вгадати, як у старому фільмі "Рембо". Про це теж достатньо вже говорено-переговорено. Однак на відміну від нескінченної імітації реформ правоохоронців і захисників конституційного ладу, тут вибуховий потенціал повільно, але накопичується. Жодними засобами з політичної косметички (колір партійної помади не має значення) цієї роз'ятреної рани не загоїти.

Будь-яка опозиція завжди нашіптує своїм виборцям, що неодмінно репресує одіозну ("противну" в перекладі) владу, місце якої вона хоче зайняти. І зробить це витончено, з усією БДСМ-політичною пристрастю. Народ на виборах хтиво облизується, дідусь Фрейд в труні аплодує. Потім влада й опозиція міняють верх із низом, і всі вони, противні, весело починають спочатку. 

У підсумку всього в нас у в'язницях і слідчих ізоляторах мучиться або ні (залежно від підігріву) досить численна середня ланка терпил, які вчасно не вийняли гроші з банки і не поділилися, або поділилися, та не з тими. Або з тими, але їх узяли й переобрали. 

Іноземних топменеджерів система рано чи пізно корумпує, а потім виштовхує. Або відразу дискредитує через незгідливість (так, бувають і такі). Але потім однаково виштовхує. 

Сама себе система покарати не в змозі, тому що хтось чийсь — обов'язково родич, брат-кум-сват-потрібна людина. Це теж уже така сумна банальність. Поодинокі жертвоприношення чиновників проблеми не вирішують. Бо народ, на превеликий жаль влади, повільно, та все ж таки розумнішає. Але повільно. 

Отже, заклики народу до влади зробити самій собі боляче, ще публічно не позбавлені гостроти, але зі здоровим глуздом не дружать. Можливості того самого народу якось самотужки репреснути владу вкрай обмежені, як показав той-таки Майдан. Тому що репресії — це не хуліганство, бандитизм і розбій, хоча буває схоже. Репресії — це система, підпорядкована окремій кривавій логіці, з розумінням і прийняттям усіх наслідків, а не примітивна помста безпосередньому кривдникові.

І головне — репресії завжди і скрізь спираються на новий соціальний договір. Він може бути неформальним, аморальним, антигуманним тощо. Але без такого консенсусу про розправи (судові, позасудові, не має значення) будь-який режим, хай чим би він керувався у своїх діях, дуже швидко впаде. Доведено Януковичем. 

Тут ми стикаємося з проблемою консенсусу в українському суспільстві з будь-якого приводу. Тому що консенсусність передбачає уступку частини своїх прав і можливостей на користь інтересів групи. 

Ми вже більш-менш навчилися ділитися грошима, їжею та патронами, коли сильно припре. Але в частині потенційних можливостей, яких навіть і немає фізично, — нізащо. Тут ми принципові й непохитні. 

Слід також зауважити, що всі, хто прагне сяйливих мечів революції, чомусь вважають, що вони неодмінно опиняться з боку руків'я. (Ні, правда, ну а нас-то за що?)

У підсумку ми приходимо до нудної для пабліка, але вигідної вже в середньостроковій перспективі побудови цілком нової системи виконання покарань. Про існуючу, по суті катувально-вимагальну систему принижень, яку чомусь вважають "виправною", написано слізьми й кров'ю дуже багато. 

Приклад тієї ж таки Америки. Щоб полегшити навантаження на бюджет, приблизно 40 років тому в США розпочалася приватизація наявних і масове будівництво приватних в'язниць. Компанії (їх нині близько двадцяти), які володіють і керують усім цим, підписують контракт із федеральним урядом, урядом штату або окружною владою. Вони зобов'язуються утримувати певну кількість в'язнів відповідно до державних стандартів, забезпечуючи відповідний рівень безпеки (є чотири рівні). На кожного в'язня керуюча компанія отримує з бюджету гарантовану суму грошей.

Тим, хто стежить за корупційними й майновими скандалами в Міністерстві оборони, цікаво буде довідатися, що в цих установах у США виготовляють (у тому числі) військові каски, бронежилети (половина всіх вироблених), сорочки, штани, намети, наплічники й фляги. За стандартами НАТО.

Ця тема, у свою чергу, вимагає професійної розмови про відповідність Конституції, співвідношення соціальної відповідальності й прибутковості тощо. Я згадав про неї лише в контексті істеричних криків, що всім хорошим людям потрібно зібратися, аби покарати всіх поганих, і якнайшвидше й найболючіше. 

Усе ж таки обіцянка приватних в'язниць краща в плані пояснення суспільству, куди діватимуть недешеві соціальні відходи реформ, ніж існуюча система "суд—браслет—Бориспіль".

А то, не приведи Господи, хтось самостійно вирішить змінити запобіжний захід на вищий ступінь соціального захисту. Соціум, він же такий загадковий — мовчить собі, мовчить. А потім — мовчки мочить. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №46, 30 листопада-6 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво