Сиві сироти - Соціум - dt.ua

Сиві сироти

9 липня, 2016, 00:00 Роздрукувати Випуск №25, 9 липня-16 липня

Ще до війни ризик стати сиротою на Сході країни був у три-чотири рази вищий, ніж на Заході. Причина — високий рівень смертності працездатного населення та злочинності в цьому регіоні, інші соціальні чинники. Сумна статистика, що періодично звучала, зазвичай стосувалася дітей. Однак ситуація з літніми людьми, котрі залишаються сиротами при живих дітях і доживають свого віку в будинках для громадян похилого віку, не краща.

Ще до війни ризик стати сиротою на Сході країни був у три-чотири рази вищий, ніж на Заході. Причина — високий рівень смертності працездатного населення та злочинності в цьому регіоні, інші соціальні чинники.

Сумна статистика, що періодично звучала, зазвичай стосувалася дітей. Однак ситуація з літніми людьми, котрі залишаються сиротами при живих дітях і доживають свого віку в будинках для громадян похилого віку, не краща. На жаль, старість, хвороби та немочі привертають менше уваги й викликають менше жалю, ніж осиротілі діти. За дужки соціальної відповідальності спільноти старих вивело навіть наше законодавство. Отож якщо статистика про залишених стареньких і є, то широкого резонансу вона ніколи не мала. 

Соціальне неблагополуччя там, за словами волонтерів, які об'їздили прифронтову зону вздовж і впоперек, ранить душу, але видається мало не даністю, яку не можна виправдати, але хоч якось можна пояснити війною. Але коли дітей або літніх батьків кидають напризволяще тут, на території, що війни не знає, — це шокує набагато більше. 

Однак це трапляється. Скрізь. Таких випадків багато. І не війна стала причиною. Вона тільки погіршила ситуацію, витягла на поверхню те, що раніше сором'язливо ховалося по кутах, не здобуваючи розголосу. І з цим слід щось робити… 

Ця публікація — спроба привернути увагу до проблеми і разом подумати над її можливим вирішенням. Більш ніж один такий злочин (а залишити дитину або літніх батьків, просто викинути зі свого життя, як непотріб, не замислюючись над подальшою долею живих людей, — по-моєму, злочин), уже є приводом до реакції з боку відповідних державних структур.

Днями були шоковані всі, хто прочитав історію, яку розповіла координатор Центру для переселенців на Фролівській Леся Литвинова на своїй сторінці у Фейсбуку. Наводжу її нижче.

Заберіть маму…

 

Вони прийшли годині о шостій вечора. Непогано одягнений юнак і жінка похилого віку, що ледве стояла на ногах. 

— Мені треба кудись прилаштувати маму.

— А ви звідки? 

— З Луганська. Я тут давно, а мама переїхала у зв'язку з подіями. Там, де ми жили, нас уже попросили, а квартиру я найняти не можу.

— А скільки мамі років? 

— 59. 

Повірити в це важко, — жінка виглядає на всі 70, коли не більше. У розмову не втручається, тільки тривожно дивиться на сина. 

— А що з нею? 

— У неї хвороба Альцгеймера. 

Далі була важка розмова, що ходила по колу.

— Давай ми тобі знайдемо роботу?

— Ні, я їду у Францію.

— Давай ми вас разом кудись прилаштуємо?

— Ні, я їду, в мене вже квитки.

— Треба йти в соцслужби.

— Ні, я там був, вони дають доглядальницю, але не дають житла.

Коли спроби все вирішити розумними способами зайшли в глухий кут, я запитала прямо: 

— Ти просто хочеш її позбутися? 

— Так, я з нею жити не зможу. 

— А якщо ми не придумаємо, куди її подіти? Що ти робитимеш? 

— Залишу на вокзалі. 

Мама дивиться на нього, на нас:

— Ти ж мене не залишиш? Ми разом поїдемо? 

Мовчить. Волонтери, які випадково затрималися на Фроловській, теж мовчать. Потрясіння в усіх таке велике, що розумних слів не знайти.

— Ходімо, я вас чаєм напою. 

Віка Василевська, як завжди, оговтується першою. Жінка п'є чай з печивом, годує голубів і турбується, що Андрюші чаю не налили, а він зранку не пив. 

Андрюша бадьоро спілкується по телефону, вирішує питання з квитками, зустрічами, планами. Сміється, жартує. Телефон в Андрюші... Хороший такий телефон. Мені не по кишені. Андрюша добре вдягнений, гладенько виголений і ні з якого приводу не сумує. 

— То ви її заберете? 

— Куди? 

— Ну, я не знаю. А куди мені її діти? Під парканом залишити?

У мені борються два бажання — бити Андрюшу ногами, доки не перестане хрипіти, — і не випускати їх за ворота, доки я чогось не придумаю. Біль за жінку, яка за три метри від мене кришить печиво голубам, сильніший, ніж абсолютно тваринна потреба розмазати по стінці її синочка. 

За гарячкові півгодини дзвінків до всіх на світі з'ясовується, що в жоден будинок для людей похилого віку її при живому сині не оформлять. А якщо візьмуть, то на платній основі. Суми називають близько семи тисяч на місяць плюс медикаменти. Мудра ідея — відвезти в лікарню й щось вирішувати — на думку не спадає. В очах темно від злості й страху, що не зможу нічого зробити. 

Зрештою, отримую згоду від будинку для людей похилого віку в Житомирській області. На місяць за 4 тис. гривень. Можна привозити завтра. Завтра не влаштовує — він її вже сьогодні нікуди не планує забирати. Передзвонюю, передомовляюся. Можна їхати зараз. 

Волонтери оживають — починається проста й зрозуміла біганина. Зібрати постільну білизну, посуд, шкарпетки, нічні сорочки, халати, мило, шампунь, туалетний папір. Не тільки на бабусю, а й на інших. Будинок для стареньких крихітний, убогий, але з дуже доброю завідувачкою. 

— Давай документи. Що в тебе є? 

— Паспорт, довідка переселенця, ІНПП, медична карта. Пенсійного немає — втратили. 

— А пенсія? 

— Ми рахунок сьогодні закрили. 

— А картка в неї є? 

Дає пластик імені "Промінвестбанку".

— Коду не знаю. Вона не знає теж. Телефон, до якого прив'язаний, втратили. 

Все це скидається на якийсь сюр. Таке враження, що зараз звідкілясь вискочить хлопець із дурнуватою посмішкою й закричить: "Вас знімала прихована камера! Усміхніться о-о-о-он туди!"

Від'їздили ми мовчки. Він не обняв її на прощання, не запитав, куди ми їдемо, не взяв у мене номер телефону й навіть не запитав, як мене звати. Просто здав маму, як інші здають мені посуд та старі іграшки, і пішов у своє життя. 

Дві з половиною години дороги Раїса теж мовчала. Точніше, відповідала на запитання про Луганськ, про сина, про те, чи хоче пити й чи болить голова. Але жодного разу не запитала, куди ми її веземо і що з нею буде далі. Тільки коли ми вже вивантажували речі на порозі маленького будиночка в сонному селі, раптом вчепилась у Вічину руку:

— Ти ж мене не покинеш? 

Її прийняли настільки привітно, наскільки це взагалі можливо в таких місцях. Розбуджена серед ночі завідувачка допомагала стелити постіль і розпитувала про ту дещицю, яку ми про неї знаємо. Вона, досвідчена в таких питаннях, теж не могла зрозуміти, як таке може бути. 

Коли ми поїхали, в мене було відчуття, що це я її зрадила. Покинула. Я боюся навіть думати, що відчуває жінка, яка ще вчора жила з сином, спала у своїй постелі й пила зі своєї чашки... Сьогодні вона відрізана від світу. Без телефону. Невідомо де. У кімнаті з іще двома безпомічними бабусями. З чужими людьми. Нічия...

Страх і півкіла цукерок…

— Я їжджу туди, де насильства на квадратний метр стільки, що його вистачить не на одну скриню Пандори. Я дуже боюся зачерствіти, — каже директор Міжнародного благодійного фонду "Res.Publica", який допомагає переселенцям, людям похилого віку та інвалідам по лінії розмежування Ксенія Пономарьова. — Там, на Сході України, таких історій, як випадок із жінкою похилого віку Раїсою, що страждає на Альцгеймера і має безсердечного сина, багато, занадто багато для того, аби стверджувати, що ситуація з людяністю в нас під контролем. 

Наше законодавство вивело старих за дужки соціальної відповідальності суспільства. Проте в Кримінальному кодексі на цей випадок є стаття 135 (див. довідку DT.UA.А.К.), на яку за потреби можна спертися. Слабенько, але хоч щось...

Крім того, в нас ніхто не відбирав права висвітлювати аналогічні злочини всіма можливими способами. І проект з оприлюднення таких фактів можна зробити спільним і гострим. 

* * *

В останній поїздці нам трапився схожий випадок волаючої байдужості дітей до мами. Ситуація рве дах тим, що дітей двоє, вони нікуди не від'їздили і перебувають з мамою в одному місті, а залишена, покалічена бомбардуванням мама живе так майже три (!) роки.

Однак, що дивно, лікарі медичної установи, в якій вона перебуває нелегально (всього 30 днів вони можуть тримати бабусю на законних підставах), допомогли їй із позовною заявою в суд на дітей. Клятва Гіппократа виявилася сильнішою, ніж дитяча вдячність за подароване життя...

Я не плачу вже два роки. Там я заплакала. Дуже було боляче.

…Широкине. Пряме влучення в будинок. Вона кричала кілька діб, обнявши подушку й сидячи у своєму ліжку. Її поранило. Не осколками, ні, — вибухом. Вона злякалася так сильно, що через три роки кричить від будь-якого стуку. Вона була поранена переляком так, що перенесла операцію, була в гіпсі по пояс і справляла в цей гіпс і малу нужду, і велику. Вона
гнила, але чомусь жила. І хоче жити далі.

Вона сиділа на ліжку, обнявши подушку, і кричала. Доки її крик не почули солдати. Це вони її евакуювали. Не діти, не державні служби й не односельці, яким було не до того. Самі знаєте, що з Широкиним...

До неї ніхто не приходить. Хоча ні, при нас, точніше — перед нами з'явилися два молодики на мотоциклах. Онуки. Медики були здивовані: за майже три роки таке вони бачили вперше. І знаєте, що внуки їй привезли? Півкіла цукерок та півлітра лимонаду. Сімдесятип'ятирічній бабусі, для якої навіть мило — благодать. Побачивши нас, вони ретирувалися. Швидше за все, від бабусі знадобилися документи...

Не так давно до неї приходили добродійники. Пообіцяли ортопедичний матрац. Вони всміхалися, і цього було достатньо, щоб бабуся відмовилася від прогулянок на два тижні — боялася пропустити їхній прихід.

Цих очей, погляду, яким вона зустрічає кожного, хто входить до неї, не забути. Старенька наївна дитина з бажанням жити й ходити. Цього вона вчиться третій рік. І це тішить тільки тих, хто з нею поруч, — ось цих медиків, кожен із яких хоч ненадовго та забігає до неї впродовж чергування.

Суд зобов'язав дітей платити... 800 гривень: 300 — від дочки і 500 — від сина. Їх "дітки" переказують на карту бабусі. Живучи з нею в одному місті. Вся бабусина пенсія йде на памперси.

Майже три роки вона воює зі смертю й розпачем. Але живе, дідько забери!

— Мій будинок у самому центрі Широкиного, — каже вона. — У мене було стільки троянд, що півсела нарізало в мене їх на весілля. Я й першу війну там пам'ятаю, і цю.

І її починає колотити від страху...

Алла Котляр

 

P.S. Коли текст уже був зверстаний, у коментарях до поста на сторінці Фейсбук Лесі Литвинової відгукнувся син Раїси. Чоловік, який, судячи з інформації на його сторінці, має релігійну освіту (вивчав теологію в Angelicum College, навчався у Pontifical University of St. Thomas Aquinas та Інституті релігійних наук св.Фоми Аквінського в Києві), закликає волонтерів бути милосердними до кінця. На своє виправдання він сказав, що на вокзалі маму залишати не збирався, а до волонтерів на Фролівській звернувся від розпачу. За його словами, до Франції він їде працювати та лікуватися, оскільки сам дуже хворий, і, крім того, сподівається зібрати там необхідну суму на підтримку мами. Що ж, ми проконтролюємо...

Довідка DT.UA

Стаття 135. Залишення в небезпеці

1. Завідоме залишення без допомоги особи, яка перебуває в небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження через малолітство, старість, хворобу або внаслідок іншого безпорадного стану, якщо той, хто залишив без допомоги, зобов'язаний був піклуватися про цю особу і мав змогу надати їй допомогу, а також у разі, коли він сам поставив потерпілого в небезпечний для життя стан, — карається обмеженням волі на строк до двох років або позбавленням волі на той самий строк.

2. Ті самі дії, вчинені матір'ю стосовно новонародженої дитини, якщо матір не перебувала в обумовленому пологами стані, — караються обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк.

3. Діяння, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони спричинили смерть особи або інші тяжкі наслідки, — караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №22-23, 15 червня-21 червня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво