Шістдесят

Життя як намисто дарованих днів

Бережи дні і дякуй роки.

Так говорив вуйко Дезьо

Буває мить, коли світ збігається в одну точку.

Під самий ранок на балконі ти витрушуєш із попільнички всі "бички": йти зичити цигарки в сусіда вже занадто пізно чи ще дуже зарано. Серед "бичків" виявляється тільки один, який ще можна підкурити. З ним ти йдеш на кухню, де на плиті горить "вічний вогонь", бо сірників у домі немає. За "бичком" ти визначаєш, що від вогню підкурити його не вдасться, не спаливши вій та волосся. Тоді починаєш гарячково шукати обгорілі сірники, але вони вже всі обвуглені до нігтів, які колись їх тримали. Нарешті біля плінтуса за сміттєвим відром ти знаходиш щось підходяще. Це обвуглений сірник. Ти підпалюєш і підкурюєш "бичок". На другій затяжці він гасне, але в цю мить, хоча все навколо тебе спить: і люди, і місто, і зорі, – ти осягаєш механіку всіх земних та небесних сфер.

Сморід фільтра повертає тебе до реальності. Але ти Там був. Хай лише впродовж затяжки.

Власне, наше життя – це і є лише "затяжка на світанку".

Сів я ввечері до комп'ютера, а все тіло болить так, що не можу пальцем поворухнути.

Сьогодні, коли йшов на фізкультуру, моя думка блукала, бо перед тим начитався різних настанов у ФБ. Я раптом подумав, а що коли ця моя прогулянка до тренажерів - остання, і я більше ніколи не потраплю до них у парк? Ця маячня так заскочила мене, що навіть роззирнувся. Негайно почав хаменувати себе, що то грішні міркування, ми того не знаємо, і взагалі це якесь зухвальство. Та мені стало дивно, бо я ніколи не кокетував із неприємностями. Тому вирішив навмисно про щось пофантазувати, але натомість відразу сплив виразний спогад, як ми з батьком востаннє їздили на його батьківщину на Дністер у Стару Ушицю. Я тоді ще звернув увагу, що батько якось стримано, на відміну від мене, реагує на величну красу каньйонів Дністра. Тоді я вирішив: це тому, що натура була йому знайома. Але в мене закрався сумнів: адже в дитинстві й молодості батька водосховища і приголомшливого плеса ще не було. Тепер я вмить зрозумів, що не розпізнав батькових настроїв. Він прощався, він розумів, що вже сюди не приїде, й намагався запам'ятати довкілля: річку, кручі, береги, острови, джерела, пісок та хмари, хвилі й небо серед хвиль.

Так, тоді я не розпізнав батькових думок, але назавжди запам'ятав його погляд, із яким він озирнувся на подільський берег Дністра, коли в Кормані наша машина з'їхала з порому вже на бессарабський берег. Дивне тоді виникло перевисання. Якщо на лівому березі минуло його дитинство, то саме тут, на правобережжі, директором сільської школи в Шебутинцях та Ломачинцях він починав свій шлях у самостійне життя.

До траси ми їхали між селами путівцями, а він роззирався й щось згадував: тут народився брат, а згодом і я.

Ці думки навернули мене вже до спогадів власного дитинства на Поліссі, в маминому селі.

Коли після тривалої розлуки з селом, у якому минуло літнє дитинство, приїздиш туди знову, то завжди звертаєш увагу на зміни: нові люди, нові хати, того немає, це завалилося й заросло…

Але найбільше вражають стежки: не нові, які з'явилися, а старі, що зникли. Колись тут через луг пролягала найдовша й найширша в селі стежка, її протоптали доярки. А тепер її немає. Та немає вже й кладки через річку, що текла посеред лугу, до якої з обох боків села збігала ця стежка.

А ще немає найкоротшої стежки, яку протоптував я від дідової хати під вишнею до хати баби Палажки.

Стежки позникали, як в'юни в стариці. А скільки ж їх ми ловили кошелем під корчами, - крім кошеля, нічим і не зловиш. Та вже й самої стариці немає: так собі – намисто окремих калюж без "нитки". Намисто спогадів…

Коли я добрався до тренажерів, то був таким приголомшеним, що сів на лавочку й зажурився. Першу половину свого життя ми живемо у впевненості, що все ще зробимо і скрізь побуваємо. Але вже потім розуміємо те, куди ніколи більше не доберемось і чого вже нізащо не досягнемо. Особливо пошкодував я за в'юнами, що витанцьовували на дні латаного алюмінієвим дротом кошеля. Цим кошелем дід носив із шопи до хати дрова і брикет, тому нам дозволялося брати його на річку. Я навіть запах намулу відчув у ніздрях і мимоволі понюхав свої долоні й пальці, – дарма. Тож я вирішив ніяким спортом нині не займатися. До того ж усі тренажери обсіли дітлахи. Коли я вже ладився повертатись додому, діти раптом, наче зграйка горобців, полишили тренажери й кинулися до найближчої ялини: там гілками гасала білка. Цей рух, гамір, захват схаменули мене. Я раптом усвідомив, що мені нині шістдесят років, і кожен мій досі прожитий день міг бути останнім, я навіть міг деякі вказати точно. Та оце якби я щодня ось так журився, то нині би сидів тут на лавочці і плювався: "Та на холеру воно – таке життя – було потрібне: навіщо й кому!?"

За мить я вже стояв, сидів, згинався на тренажерах, і робив це так хвацько й завзято, що нині сиджу біля комп'ютера й ледве ворушу пальцями. Усе-таки надмірність, навіть у позитивних емоціях та прагненнях, - шкідлива.

Колись давно, ще в університеті, коли студенти питали мене, чи в нас сьогодні остання лекція, я їх поправляв: "У нас сьогодні не остання лекція, бо про останню ми знати не будемо. У нас сьогодні заключна лекція". Тож завтра точно треба йти на фізкультуру, щоб розім'яти м'язи, бо без цього кріпатура скрутить мене на кілька днів. А їх марнувати не можна, бо всі вони не лише заключні, а й даровані. Відтак, потрібно берегти дні й не помічати років. "Якщо нам щось докучає, його треба негайно зробити й забути. Якщо ж це неможливо - то забути і більше не згадувати та йти далі", – так говорив вуйко Дезьо.

Що таке шістдесят? Це лише кріпатура пройдених років. Забудь, іди далі й пам'ятай про даровані дні.

Міф – це навмисне сконструйована історія, яка переосмислюється у знання.

Казка – це навмисне вигадана історія, яка переосмислюється в досвід.

Тож яким має бути життя людини: міфічним чи казковим?

Мабуть, воно і має бути намистом дарованих днів, у віддзеркаленні світу яких кожен глядач побачить щось своє, переосмислить його і в майбутнє понесе нові досвід, знання та вдячну молитву – невимовне зітхання.