Роми, випадок у Лощинівці й міжетнічна толерантність в Україні - Соціум - dt.ua

Роми, випадок у Лощинівці й міжетнічна толерантність в Україні

10 вересня, 2016, 00:00 Роздрукувати Випуск №32, 10 вересня-16 вересня

Можна стверджувати, що українські громадяни — люди дуже терплячі. Бо вважають, що краще терпіти всілякі негаразди, ніж виходити і протестувати на вулиці. Однак жорстокі злочини, особливо якщо вони стосуються молоді або дітей, вони терпіти не готові.

© Кадр/YouTube

26-го серпня вся країна дізналася про існування села Лощинівка, що загубилося в Ізмаїльському районі Одеської області. Як це буває в переважній більшості випадків у новітній період української історії, причини такої популярності мали сумний, навіть трагічний характер. Сталося вбивство восьмирічної дівчинки, щодо якої було вчинено й сексуальне насильство. Підозра у скоєнні цього страшного злочину впала на представника ромів, що спровокувало в селі масові заворушення, які мали чітке міжнаціональне забарвлення. На щастя, роми заздалегідь залишили свої домівки. Бо ніхто не може передбачити, як поведеться розлючений натовп з кількасот людей, та ще й на тлі жорстокого злочину. 

Багато хто з правозахисників побачив у ситуації в Лощинівці прояв дедалі більшої ксенофобії та нетерпимості в українському суспільстві. У ЗМІ і в соціальних мережах почали ставити одні й ті самі запитання: що далі, невже після ромських погромів на нас чекають єврейські й інші? Все, як наприкінці XIX — початку XX ст.? 

Зрозуміти такі побоювання можна. Та чи мають вони під собою реальні підстави і чи є передумови для сплеску ксенофобії — розглянемо в цій статті, коли пристрасті вже трохи вщухнули. Для нас важливо проаналізувати причини подій у Лощинівці в ширшому, соціологічному контексті. 

Для цього стануть у пригоді багаторічні соціологічні дані моніторингу Інституту соціології НАН України. Будемо послуговуватися цифрами фундаментальних досліджень, а не емоціями, хоча й цілком зрозумілими. 

Історія хвороби

Насамперед найбільш показовою для нашої теми є динаміка ставлення українських громадян до представників ромської національності впродовж усього періоду незалежності, а також, для порівняння, до інших етносів та національностей. Для вимірювання міжетнічної дистанції в країні, вчені Інституту соціології у своєму щорічному моніторинговому дослідженні використовували так звану шкалу Богардуса. Вона дає змогу виміряти готовність представників одного етносу або національності допустити у своє життя представників інших етносів або національностей. Найближчою дистанцією є готовність допустити їх: а) як члена своєї сім'ї; б) близьких друзів;
в) сусідів. Проміжна дистанція — інші етноси або національності як колеги по роботі. Далі — готовність бачити їх як жителів України, ще далі — пускати в країну лише як туристів. Останній варіант, який свідчить про найбільшу дистанцію між етносами та національностями, — взагалі не пускати їхніх представників в Україну. 

Респондентам пропонувалося оцінити свою готовність допустити у своє життя представників різних етносів та національностей, а також представників інших рас, таких як африканці й китайці. Переважна більшість українських громадян обирала варіант "допустити в ролі туристів, відвідувачів України" і рідше — "як жителів країни, співгромадян". Таким чином респонденти знову й знову підтверджували обережність, поміркованість і схильність довіряти лише близьким та родичам. З усіх пропонованих етносів і національностей "випадали" лише чотири: два — у бік більшої близькості (росіяни і білоруси), два — навпаки, з найбільшими пересторогами. Отже, дві національності, до яких українські громадяни демонстрували стійку пересторогу і небажання взагалі допускати їх у країну, — це чеченці і роми. Важливо наголосити, що таке ставлення виникло не вчора і навіть не позавчора. Воно демонструвало стійку його представленість у суспільній свідомості протягом усіх років самостійності. Нині, згідно з останнім дослідженням Інституту соціології НАН України, яке щойно завершилося, кількість тих, хто не хоче пускати ромів у країну, сягає 41%. Для порівняння: на початку 2000-х цей показник був майже такий самий і навіть на кілька відсотків вищий. Єдиною національною групою, яку не хотіли б пускати в країну ще більше громадян, є чеченці. Як раніше, так і нині за це виступає понад половина опитаних. Причини цього — тема окремого дослідження.

Отже, негативне ставлення, високий ступінь відчуженості між основною масою українського суспільства та представниками ромів має тривалу історію. 

Ба більше, порівняння відповідей молоді і людей старшого віку щодо їхнього ставлення до ромів і готовності допустити у своє життя, свідчить про майже повну ідентичність їхніх настроїв. Тому можна констатувати, що за всі роки незалежності не відбулося змін на краще у ставленні до ромів, ба навіть не виникло самих передумов для такого поліпшення. Адже негативне ставлення, а відтак і всі перестороги та стереотипи щодо ромів були повною мірою відтворені новим поколінням, яке, не важко передбачити, своєю чергою передасть їх майбутньому. Таким чином упереджене ставлення буде відтворюватися знову й знову.

Яскравою ілюстрацією такого стану справ є навіть саме використання термінів, якими позначають цю групу: якщо експертна, правозахисна, журналістська спільноти використовують чи намагаються використовувати термін "роми", то більшість респондентів під час опитування потребують пояснення, кого саме ми, соціологи, маємо на увазі. І це реальність, з якою повинні рахуватися не лише дослідники, а й представники громадянського суспільства та журналісти. 

Чи мають непокоїтися
інші національні меншини?

Тепер можемо повернутися до ставлення українських громадян до іншої національної групи — євреїв, які в минулому, так само як і роми, переживали погроми. Перший же погляд на динаміку міжетнічного дистанціювання з цією групою дає зрозуміти, що тут зовсім інша картина. Якщо ромів згодні допустити як членів своєї родини або близьких друзів лише кілька відсотків, то євреїв, згідно з останніми даними, — 12 %, а не допускали б їх в Україну — 8%. У порівнянні, наприклад, з 2012 роком, ставлення до євреїв нині навіть краще за цими показниками — тоді все було навпаки: 13% їх не пускали б у країну і 9 % були готові допустити у найближче оточення. Це, звісно ж, не означає, що ставлення до євреїв в Україні близьке до ідеального — стереотипи і побутовий антисемітизм нікуди не поділися. Однак, попри яскраві телевізійні картинки за участі маргінальних політичних сил, які відтворюють нацистські рухи й гасла, абсолютна більшість суспільства не має агресивного і ворожого ставлення до цієї національної групи.

А найпомітніше і найбільш однозначно за останні кілька років погіршилося ставлення українців до росіян. Що цілком зрозуміло з огляду на масову підтримку російським суспільством анексії Криму і дій Кремля на Сході України. 

Важливо наголосити, що Майдан і особливо події на Сході України не спричинили зростання етноцентризму в українському суспільстві. Радше навпаки. Щоб вижити в умовах реальної і, що найголовніше, інформаційної агресії, проукраїнськи налаштована частина суспільства була просто вимушена гуртуватися не за етнічною належністю, а за належністю до політичної нації, яка є інтегральним об'єднавчим критерієм незалежно від етнічної чи національної належності її представників. Етнічні українець, росіянин, кримський татарин, вірменин та представники інших наіональностей нині переважно однаково дотримуються мета-ідеї української політичної нації, яка лише під тиском спершу драматичних, а потім кривавих подій почала нарешті втілюватися в життя, тоді як останні кілька десятиліть була лише порожньою формою. 

Відсутність зростання впливу етноцентризму серед українських громадян підтверджується, зокрема, кількістю прихильників націоналістичних ідей та її динамікою в умовно "домайданівський" період і після нього. Якщо 20 років тому кількість прихильників націоналістичної ідеології становила 2% і залишалася на цьому рівні всі наступні роки, то нині, майже через три роки після початку Євромайдану, становить 3%. Відтак говорити про зростання ксенофобії, як і про зростання націоналізму та етноцентризму в масовій свідомості, підстав немає. Навіть попри намагання деяких сил примусити глядача всередині країни і за її межами повірити у протилежне завдяки ефектним акціям під телекамери, що їх вони проводять на тлі найбільш резонансних заходів і подій. 

Підсумок

Можна стверджувати, що українські громадяни — люди дуже терплячі. Бо вважають, що краще терпіти всілякі негаразди, ніж виходити і протестувати на вулиці. Однак жорстокі злочини, особливо якщо вони стосуються молоді або дітей, вони терпіти не готові. Згадаймо події у Врадіївці влітку 2013 р., коли йшлося зовсім не про етнічне протистояння. Або ж багатотисячні акції відразу після побиття студентів на Майдані в ніч на 29 листопада 2013 р. 

І тут ми знову повертаємося до випадку в Лощинівці, як досить яскравого і симптоматичного. Який, проте, свідчить не про зростання ксенофобії у суспільстві, а про зовсім інше багаторічне й тривожне явище. Як одностайно стверджують місцеві мешканці, напруга між ними і ромами тривала кілька років. Але місцева влада нічого не зробила для того, щоб її розрядити. Аналогічні ситуації, коли напруга в стосунках представників різних етносів або національних груп (не обов'язково за участі ромів) зберігається впродовж років, виникають у десятках, якщо не сотнях населених пунктах по всій країні. І там так само місцева влада бездіє, і так само мало надій, що проблема вирішиться в найближчому майбутньому. Українська влада за всіх президентів демонструвала небажання глибоко розуміти і делікатно налагоджувати міжнаціональні відносини. Винятком було створення на самому початку незалежності Міністерства у справах національностей, міграції та культів, яке, втім, проіснувало дуже недовго і було ліквідоване ще за часів президента Кучми. А статус державних органів, що опікувалися цими питаннями, з кожною новою структурою уряду знижувався, аж, практично, до повної втрати будь-якої ваги й авторитету.

Крім того, українська держава всіляко уникала брати на себе серйозні зобов'язання дотримуватися прав національних меншин навіть перед Європейським Союзом. Прикладом може слугувати такий важливий для приведення вітчизняного законодавства до європейських стандартів документ, як Європейська хартія регіональних мов або мов меншин, яку ратифіковано відповідним законом лише 1999 року, а потім повторно — 2003-го. Показова величезна кількість пунктів цієї хартії, яких Україна не прийняла як зобов'язання, що де-факто призвело до вихолощування її реального змісту і лише формального прийняття. Інший приклад з-поміж безлічі — це багаторічна державна політика щодо кримських татар, ігнорування їхнього самоврядування, підміна його квазірадою при президентові та ігнорування міжетнічної напруги, яка існувала на півострові кілька десятиліть. Лише такі справді екстремальні умови, як анексія Криму, і все, що відбулося після неї, буквально змусили владу визнати кримських татар корінним народом і Меджліс їхнім представницьким органом. В умовах фактичної відсутності єдиної спадкоємної державної етнополітики (а точніше — "наявності спадкоємної відсутності" такої етнополітики), підкріпленої фінансуванням і реальними кроками, складно вимагати цього ж від місцевої влади. 

Адже проблема інтеграції ромів у суспільне життя існує не лише в Україні. Найближча країна, яка повною, якщо навіть не більшою, мірою стикається з таким самим комплексним завданням, — це Румунія. Як підтверджують румунські колеги, проблема інтеграції ромів там також далека від свого вирішення. Та, на відміну від нашої країни, там на це виділяють реальні кошти й ресурси. А в нас традиційно замість ефективних кроків — їх симуляція і, в кращому разі, замість виділення коштів і їх цільового використання — ухвалення чергової багаторічної стратегії (як правило, з конкретизацією — "2020" або "2030"), про яку за рік-два вже ніхто не пам'ятає. 

Саме тому подібні латентні міжнаціональні конфлікти на кшталт конфлікту в Лощинівці роками тліють у багатьох селах і містечках країни, чекаючи нагоди гучно вибухнути. 

А місцева й центральна влада не звертає на означену небезпеку жодної уваги або ж просто не знає, що із цим робити і як цю напругу знизити.

Крім відсутності ефективної та спадкоємної етнополітики, події в Лощинівці вчергове продемонстрували й іншу характеристику нашого суспільства — тотальну відсутність довіри до правоохоронних органів. Зневіра громадян у тому, що вони можуть розраховувати на справедливий суд і покарання винних, — це одна з головних причин цих подій та аналогічних ситуацій. З іншого боку, низька компетентність правоохоронців у подібних справах, хронічна відсутність превентивної, профілактичної роботи й пасивність у розпал заворушень призвели до того, що замість торжества закону в селі маємо торжество охлократії. Саме тому маємо боятися не "циганських" чи "єврейських" погромів, а просто локальних погромів, спричинених бездіяльністю місцевої та центральної влади у вирішенні гострих регіональних або локальних проблем, і абсолютної зневіри населення у здатності та бажанні правової системи покарати винних навіть у страшних злочинах. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №27, 13 липня-19 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво