Рабів до раю не пускають

На початку лютого друзі, з якими був на Майдані, запросили мене до Будинку кіно в Києві на прем'єрний показ документального фільму "Небо падає. Три місяці з життя Устима Голоднюка" . Стрічку, присвячену 19-річному юнакові у блакитній касці миротворця, який загинув на вулиці Інститутський 20 лютого 2014 року від пострілу снайпера, зняв у рамках проекту "BABYLON'13" режисер Володимир Тихий.

Хоча картина з'явилася в інтернеті ще рік тому, для мене це була перша нагода її подивитися й познайомитися особисто з авторами й учасниками фільму. В залі - понад сотня людей, серед них і родичі загиблих на Майдані, волонтери і ветерани війни з РФ.

Епізоди Майдану

Володимир Тихий зізнався, що хотів, щоб картина викликала в нас спогади і переживання. Фільм є ретроспективою головних подій трьох місяців Майдану. Замість запланованих 15-
20 хвилин вийшло 50 із лишком. Устим Голоднюк з'являється там лише в кількох епізодах. Бачимо його охоронцем під стелою на Майдані Незалежності в часи першого тижня студентського Євромайдану, потім - коли вже мав перші поранення, 30 листопада. Згодом доброволець Василь Стефурак, який знав Устима, пояснив нам, що "Небо падає" - це кодові слова в колі друзів, які мали попередити, що "Беркут" піде в наступ. А ще Устим лякав ними дівчат на Майдані, дуже знервованих чи надто схвильованих. Для однієї з учасниць фільму, Марини Батуринець, ця фраза співзвучна тим відчуттям і думкам, які були в неї в час перебування на Майдані.

Фільм адресований саме молоді. Молоді обличчя бачимо на початку фільму - усміхнені, серйозні, зосереджені… Молода пара - дівчина і хлопець у шоломі зі щитом обнімаються посеред вулиці Грушевського.

Цілком можна погодитися з одним з учасників фільму - організатором студентського протесту в Києві Станіславом Грещишиним: "Для людей мого покоління Устим Голоднюк - це образ Небесної Сотні".

Коли нині сперечаються про те, хто мав би бути героями для нової України (головно з історичних постатей), ми забуваємо про тих, хто віддав і віддає життя за Україну в наш час, - про Небесну Сотню й тисячі вояків. Українська "Стіна плачу" навколо Михайлівського Золотоверхого собору в Києві скоро вже буде замалою, щоб умістити бодай фото всіх полеглих в останні роки у боротьбі за вільну Україну. Але ми так мало знаємо про них, про кожного з них.

Під час обговорення фільму Володимир Тихий сказав, що інтернет для нього чи не єдиний спосіб доносити свої фільми до глядачів (за рік фільм зібрав 22,5 тисячі переглядів). Великі канали не дуже охоче ставлять в ефір фільми про Майдан або відмовляються від них узагалі, мотивуючи тим, що мають своє відео і свої подібні проекти. А тим часом тема Майдану в ЗМІ вже майже не висвітлюється. Влада згадує про нього лише в дні роковин початку і завершення і намагається уникнути незручних запитань про мляве розслідування вбивств, свою нездатність знайти і покарати винних. Після перегляду картини багато хто порадив організовувати його перегляд у вишах і старших класах школи.

Нині люди мало обговорюють і згадують поміж собою Майдан, мабуть через те, що про ті події сформувалося переважно трагічне уявлення. Для кожної людини, яка була на Майдані, спогади, пов'язані з ним, дуже особисті. Майдан у кожного свій. Тому дуже складно намалювати і показати загальну картину всього, що там відбувалося. А найважче передати дух і відчуття, які там вирували. Численні спогади й інтерв'ю, вже видані й які ще будуть видані, фільми - це лише епізоди, з яких іноді досить важко скласти цілу картину.

Фільм "Небо падає" також показує лише деякі моменти життя Майдану - як молодь співає гуртом, щось організовує на Новорічні свята... Будні Майдану (особливо в грудні і майже до кінця січня, до перших загиблих) не були похмурими і трагічними. Про це особливо мало згадують тепер.

Стосовно документальності для мене важливими були кадри, де видно, як 18 лютого "тітушки" - кримінальні найманці режиму Януковича - у Маріїнському парку використовували вогнепальну зброю для вбивства людей. Вразив дуже довгий кадр, коли люди, падаючи одне на одного, біжать по Інститутський. Учасник сутичок у Маріїнському парку Мирослав Гай розповідає, як уперше відчув тваринний жах, коли, за його словами, люди тікали юрбою, просто рятуючи своє життя.

Ці дні були найтяжчими. Вони виринають у пам'яті якимись уривками. Важко пригадати, що і коли ти робив на Майдані щодня, спогади прив'язуються до якихось значних подій і місць.

І, звичайно, ми не матимемо цілісної картини Майдану, доки врешті не дізнаємося про те, як і навіщо були вбиті люди, хто давав накази, хто стріляв. І поки відповіді на це немає, ми не зможемо говорити про завершення Революції Гідності.

Дух Майдану

"Рабів до раю не пускають" - такими були останні слова, які Устим Голоднюк написав у соцмережі. Тепер вони викарбувані на його могилі. Ці слова приписують кошовому отаманові Запорізької Січі Іванові Сірку.

Перебуваючи на Майдані, Устим попросив у батька дозволу зголити голову під оселедець. Бути чи стати козаком для хлопця було не просто словом, а ділом і великою честю. Батько дозволив і благословив.

На Майдані було зимно, подекуди страшно. Проте від багатьох з тих, хто там був, можна почути, що вмерти вони не боялися. Так казав і Устим. Його друзі з Майдану пригадують, що він багато говорив про смерть і про героїв. Але й про те, що герой має бути живим. Мріяв мати сина і знав, яким би хотів його виховати. Юнак, якого друзі й рідні не змогли втримати від пекла самісінької передової. Устим загинув, знаючи, що батько вже чекає на нього, щоб разом їхати додому.

Майже для кожного, хто був на Майдані, вийти туди - було важливим кроком, треба було переступили через себе. Як мінімум - полишити зону комфорту і покинути звичне життя, подолати страх, а як максимум - бути готовим до загибелі. Це дивне відчуття. Але на Майдані хотілося бути. Там вирувало справжнє життя. Там не було нудно, там кожному знаходилася своя справа. Приймали всіх, хто приходив із чистим серцем і добрими намірами. Над Майданом майоріли прапори різних країн, включно з російським. Серед майданівців можна було побачити представників різних націй, віросповідань, переконань. Заходили навіть прибічники чинного на той час президента, яких за гроші звозили до Києва з різних регіонів. Там для них швидко ставало ясно, що казенна їжа від Януковича смакує гірше, ніж чай з мальтійської кухні чи каша й канапки, що їх з любов'ю готували у Будинку профспілок і міськраді чепурні жіночки й гарні дівчата. Декого ця щирість переконувала.

Між битвами з "беркутами", будуванням барикад, приготуванням їжі тощо центральна площа в Києві більше нагадувала маленьку державу в державі, яка своїм духом нагадувала Запорізьку Січ - зі своїми звичаями, законами, настановами, правилами. Були козаки (такі як Устим Голоднюк), коменданти і сотники, посполиті й міщани (як сказали б у козацькі часи), але не було панів. Хоча деякі й волали зі сцени більше за інших, але в натовпі кожен з них міг отримати нарівні з усіма, а коли хтось ішов проти волі людей, то чув "міцне слово" прямо в обличчя, а то й діставав стусана.

Жоден з так званих лідерів Майдану не міг репрезентувати увесь Майдан. А отакі завзяті хлопці, як Устим, могли і, власне, й були його уособленням і духом. Янукович найбільше злякався таких людей, яких не зупинили ні залякування, ні репресії, ні кулі.

Новий соціальний контракт

У фільмі я звернув увагу на слова менеджера з комунікацій Святослава Юраша, який до Будинку профспілок потрапив, як він каже, через "хабар" у вигляді сумки з салом. Прийшов до комендантів Сергія Аверченка і Степана Кубіва запропонувати свої послуги з міжнародних комунікацій. Він добре володіє англійською, тому взявся допомагати іноземним журналістам розібратися, що відбувається. Майдан був "не за Бандеру, не проти Бандери", каже він. І справді: на Майдані були всі - праві, ліві, зелені й навіть фіолетові - себто люди різних поглядів і від організацій з цілої країни, яких об'єднувала "любов до свободи, експресії і дискусії". "На Майдані я побачив такий ідеальний суспільний діалог… там відбувалося, як сказали б професори, укладання нового соціального контракту, - каже Святослав. - Люди на Майдані були не для того, щоб протестувати, протистояти, а щоб цим новим соціальним контрактом написати нове життя України, нову сторінку української історії".

У фільмі є момент живої дискусії між двома юнаками - радикалом, який закликає розпустити парламент "за допомогою двох вибухових пакетів", і поміркованим. "Послухай, друже, - каже другий, - ми можемо залити Майдан кров'ю, і на один день відчути себе героями. А потім, коли твого друга повезуть у домовині, що ти скажеш його батькам?"

Таких діалогів, про те, що робити, як діяти, якою бути країні, на Майдані було багато. Вони точилися всюди - і навколо бочок із запашними дровами, і в наметах, і в навколишніх кав'ярнях, і в соціальних мережах. Люди розуміли: вони тут, щоб змінити країну. Змінити попри те, що влада вперто не бажала йти на діалог. А люди лише прагнули кращого життя. Думали, як дух Майдану поширити за його межі. І зберегти той дух.

Саме спроба виробити план ідеального майбутнього для України і був, на мою думку, найціннішим проектом Майдану. Звідти започаткувалося багато нових ініціатив, які вже змінили наше життя і продовжують реалізовуватися в наш непростий час.

Майдан не сформулював свого остаточного нового соціального контракту до подій 18-20 лютого. Не запропонував його владі. Угода представників опозиції з Януковичем від 21 лютого
2014 року не була цим планом. Не вдалося його втілити й постмайданній владі під гаслом "Жити по-новому!". Майданівців, які потрапили до влади у перші місяці, згодом вичавили прибічники збереження старих схем, дехто не відмовився від можливості "вбудуватися" у схеми. Стара система відносин не зруйнована.

Але Майдан був недаремним. Зміни в багатьох сферах уже невідворотні. Головне - змінилися й люди. У фільмі ми бачимо переміну (трансформацію) одного з його героїв Станіслава Грещишина, який з прибічника ненасильницького спротиву в перші дні Майдану дійшов усвідомлення, що без боротьби усунути від влади злочинців було неможливо. Дехто з героїв фільму вважає, що Майдан став саме тим моментом, до якого їх вело усе попереднє життя.

Багато з тих, хто пройшов через Майдан, нині самі втілюють і уособлюють своєю діяльністю той новий соціальний контракт, вибудовують нові стосунки між людьми, між суспільством і владою. Саме цього їх і всіх нас навчив Майдан.