Про братерство по розуму - Соціум - dt.ua

Про братерство по розуму

27 грудня, 2017, 15:52 Роздрукувати Випуск №49-50, 28 грудня-13 січня

З нами в Кремля вийшов військово-історичний облом.

© Василь Артюшенко, DT.UA

Веди із ними кулями розмову: 

Вони прийшли не тільки за добром, 

Прийшли забрати ім'я твоє, мову. 

Пустити твого сина байстрюком.

В.Симоненко. "Курдському братові"

Наша поважна Багатовекторність, яка палко любила всіх за гроші, сконала якось тихо й непомітно. Немов стара лихварка, до якої Розкольников так і не прийшов, бо його забрали до Нацгвардії.

Легка політична поведінка країни зрештою ні до чого доброго, крім періодичних соціальних потрясінь, не призводила. Гроші отримували верховні сутенери. Та війна все розставила на свої місця.

Зрозуміло, що нашим великодосвідченим і, як факт беззмінним, політичним злодюжкам дуже не хотілося (та й досі не хочеться) робити геополітичний остаточний вибір. Ну такий, щоб уже все. Щоб "прощай, немытая" не тільки на словах, а й у бізнесі назовсім. І далі все за нудними й законними євростандартами, без козацької вольниці, і "я художник, я так бачу".

Та назагал, для такого гарного усвідомленого вибору час уже минув. Тепер це та ситуація, коли просити, вмовляти й запитувати їх особливо ніхто більше не збирається. Міжнародні фінансові інституції до певного часу вдавали, що не знають руху кожного долара в Україні. Хочеться ж двох траншів МВФ на загальну суму 3—3,5 млрд дол. А Держдеп вустами сенатора Мітчелла сказав, що з такими "нібито реформами" вам, хлопці, нічого не світить. Не дають грошей тим, хто підриває довіру громадськості до ефективної боротьби з корупцією. 

"Нібито", здаватися, але не бути — у нас у політичній культурі взагалі ключове. Відданість стандартам НАТО і євростандартам на рівні символіки було задекларовано дуже рішуче. Здавалося, якщо замінити хліб-сіль на чизкейк, то, може, й "проканає". Не "проканало".

Цілком природні цікавість — куди зникають гроші платників податків Європи і США, виділені на модернізацію такої немаленької країни, була сприйнята як недружнє зазіхання на пацанський общак. Відтак вибухнув уже всім відомий скандал ГПУ/НАБУ, формальні фігуранти якого якраз і відображали всі коротко згадані вище тенденції, хоча й у вигляді трагіфарсу. 

У соціальних мережах це, відповідно до законів жанру (основна стихія фарсу — примітивне зображення побуту з усіма його скандальними подіями, непристойністю, брутальністю й веселощами), знайшло своє коротке, але бурхливе відображення, що тривало лише кілька днів. Але впродовж тижнів, які передували цій виставі, зріс тиск на органи, які створювалися для боротьби з корупцією. Жодного формального свавілля тут не було, спрацювали невигадливі юридичні "розтяжки", поставлені корупційними вмільцями ще в законі про НАБУ. 

Ігнорування всесвітньої наради міністрів юстиції і генеральних прокурорів щодо заходів для повернення вкрадених активів — це була навіть не кинута рукавичка-виклик, а просто плювок у бік Вашингтона.

Водночас мантії новому складу Верховного суду видає пан Букіккіо, шеф консультативної структури при Раді Європи, який у вересні 2017-го на ІV Конгресі Всесвітньої конференції конституційного правосуддя у Вільнюсі завзято захищав запоребриків і дуже гнівався на литовців, які не пустили на конгрес суддів мордорського конституційного суду. Бо в Литви санкції у зв'язку із Кримом. Проти всіх причетних, а не для годиться.

У контексті фарсових тенденцій і маніпуляції з формуванням Конституційного суду. 

Багато чого ще потішно-корупційного відбувалося (нейтралізація ДБР, зволікання з реформами виборчого законодавства і держслужби), та й не вперше, але звернімо увагу на тенденцію, досить незвичну для України, принаймні для останніх двох, а то й трьох десятиліть. А саме — на антиамериканізм.

Етатисти, яких у соцмережах ніжно іменують "порохоботами", у відповідь на різкі заяви Вашингтона з приводу нашої боротьби з антикорупціонерами, почали дедалі сміливіше бурчати, що, мовляв, "у нас є власна гордість", витягли з нафталіну концепцію "особливого українського шляху", згадали, що США від нас, європейців, далеко, і наші складнощі їм не по кише..., себто що американцям не зрозуміти нас ось так відразу. А те, що затялися у своїй антиукр... себто антикорупційній єресі, то це від зарозумілості й хибних уявлень.

30 листопада на Lviv Security Forum виступав Штефан Бірлінг, професор міжнародної політики і трансатлантичних відносин у Регенсбурзькому університеті. Він казав серед іншого про ставлення німців до Росії, і про наративи соціальної групи, об'єднаної умовною назвою: "Потрібно зрозуміти Росію". До шести ключових складників він включив і антиамериканізм. Показово, що не радянсько-колоніального періоду з його брехнею і погано приховуваним страхом (це успадкував нинішній Кремль і його сателіти), а досить сучасний. Актуальний німецький антиамериканізм — цілком психологічного штибу. Сильна, подекуди могутня, системоутворювальна країна Центральної Європи у відносинах зі США почувається (тобто почуваються ті громадяни Німеччини, які від цього комплексують) менш повноцінною і взагалі молодшою сестрою по розуму. Те, що в силу географії, економіки й новітньої історії можуть дозволити собі (і роблять) США, Німеччина собі дозволити не може. Але дуже хочеться.

Україна, звісно, зовсім не Німеччина. Але з "хочеться" у нас у політичній культурі все дуже навіть склалося. А якщо хтось неввічливо пропонує самим оплатити ці хотілки, то відразу дуже ображаємося. Ми згадуємо самобутність, гордість, похмуре колоніальне минуле і важкий тягар війни. Ну й неодмінно згадуємо захист Європи від "імперії зла". За гроші тих-таки іноземних платників податків. Захищати будемо, але зброю дайте. "Джавеліни", і побільше. Що значить — купіть самі? Який іще Укрспецекспорт? Які танки на продаж? Нічого не знаємо. 

Світовий антиамериканізм — дуже цікаве з психологічного погляду явище, бо той, хто боїться, дуже яскраво проектує на образ Америки свої власні параноїчні страхи, неврози й фобії. 

Ось із Росією все просто. Америка в її очах хоче захопити весь світ, задля наживи готова на все, нав'язує всім свою бездуховність, безкультур'я, примітивізм, усіх зневажає і нічого про них не знає, занапащає інші культури (потрібне підкреслити), бачить світ дуже примітивно — обміняй Америку на Росію, і, о диво! Впізнаємо, впізнаємо запоребрик! Найяскравіша криза самоідентифікації, стійкі соціальні неврози, психотичний розлад.

З країнами розвиненого джихаду все й так зрозуміло, частина Латинської Америки доїдає радянсько-кубинські ідеологічні пайки.

У таких країн, як Мексика, — свій окремий історичний рахунок і окрема залежність. 

У таких недержавних народів, як курди, — свої драматичні епізоди симпатій та антипатій, які подеколи болісно нагадують наші. Чим саме — опишу детальніше. 

Недаремно поет Василь Симоненко колись написав вірш "Курдському братові". Вірш з'явився у розпал курдського повстання в Іраку, 1963 року, коли СРСР активно підтримував і фінансував курдів, але поет чутливо вловив і український мотив цієї національно-визвольної теми, що згодом спричинило йому багато прикрощів.

До 1963 року кількість курдських повстанців "пешмерга" досягла 20 тисяч проти приблизно тисячі 1961-го. Але зміна уряду Іраку того ж таки 1963-го на чисто військовий і підписання перемир'я (схожого на Мінські угоди, як і всі подібні лицемірні документи) нічого доброго курдам не принесли. Формально діяло перемир'я, а в реальності жодна зі сторін його не виконувала, аж поки 1969-го Саддам Хусейн (так-так, той самий) "Березневим маніфестом" гарантував право курдів на самовизначення. Не забарився новий вибух проіракської курдської ейфорії. Насправді ж Хусейн розпочав жорстокі етнічні чистки, а його таємна поліція — терор проти курдських лідерів. Хусейн продав курдів за дружбу та бізнес з СРСР, але курдську франшизу тут-таки перехопили американці. Близько 16 млн дол. пішло зі США на військову допомогу курдам. У курдів почалася проамериканська ейфорія. 

До 1975 року партизанська війна переросла у повномасштабну фронтову. На боці курдів відкрито з військовою допомогою виступив Іран, для якого курди були способом вирішити свої давні територіальні претензії до Іраку. Словом, Хусейн із шахом Пехлеві 1975-го домовилися. Американська допомога курдам негайно припинилася. Вона, у принципі, у 1970-х офіційною не була й надавалася через ЦРУ і посередництво Ірану. Коли лідер курдів Барзані довідався про пакт Хусейн—шах Ірану, то написав Кіссінджеру про майбутню гуманітарну катастрофу. Відповідь Кіссінджера була епічною: "Це — політика. У політиці немає моральних цінностей. Коли дві сторони домовляються про щось, третя може постраждати". У підсумку аж до 1990-х антиамериканізм став основним наративом курдів.

Нагадаю, що Північний Курдистан (як територія Туреччини) традиційно входить до зони відповідальності Європейського командування Збройних сил США (EUCOM) (до 2008 р. входив і Південний Курдистан). Україна, до речі, теж входить до цієї зони відповідальності. Усі збіги випадкові. 

Про історію любові й зради "курди—США" (хоча це була аж ніяк не вся Америка, лише частина її істеблішменту) написано багато досліджень, художніх книжок, знято фільмів. У кожної зі сторін свої аргументи. Я навів саме цю частину історії якраз через її загальновідомість, яскраве художнє відображення — вона, по суті, стала "мемом". Той-таки Кіссінджер, коли на слуханнях у Вашингтоні його запитали (так! багато хто вважав, що таке криваве "кидалово" не личить пристойній країні): "Як же так, а демократія?", — лаконічно відповів: "У таємних операцій є свої власні плани". 

Те, що карма — не фраєр, і Хусейн їм виліз боком (як і бен Ладен) — інша історія. Загиблим у результаті етноциду курдам вона вже була не цікава. Чи можливий такий дивовижний поворот подій у нашій реальності, коли дружба-джинси-жувальна-гумка-джавелін здаються нескінченним халявним благом? Адже були вже в Другій світовій романтичні надії — у кого на Схід, у кого на Захід, у підсумку романтики загинули першими.

З одного боку, про український антиамериканізм мріє Москва. Власне, це вона підживлює і підгодовує всі антиамериканські рухи в Європі ще з 1960-х, і робить це дуже вміло, постійно підбираючи нові відмички до ніжних європейських душ.

З нами в Кремля вийшов, як відомо, військово-історичний облом. За його підсумками будь-які противники Росії — наші друзі. Це дуже по-людськи, але політично — не дуже далекоглядно. Бо, як казав Аллен Даллес, який заклав фундамент сучасного ЦРУ: "Не буває дружніх розвідок, бувають розвідки дружніх країн".

Та є дві можливі болючі точки входу для інфікування частини України антиамериканізмом. Загалом ті самі, що сприяли епідемії "русской весны". 

По-перше, захланні ідіоти при владі, нервозність яких підхоплює персонал обслуги. І, намагаючись догодити і "вгадати мелодію", жене інформаційну хвилю на випередження ("Правда, дядечку Савко?").

По-друге, просто "корисні ідіоти". Вищезгаданий німецький комплекс "молодшого брата" сукупно з історіософським візіонерством. 

І, по-третє, як казав мені один знайомий 2014-го, відмовляючи від воєнного туризму: "Вони завтра помиряться, а ти будеш без ноги". А справді, де гарантія, що "вони" завтра раптом не помиряться?

Гарантія виключно в нашому здоровому глузді та цілепокладанні. От що таке славнозвісні "стандарти НАТО"? Це не тільки патрон-пайок-логістика. Це філософія облаштування безпечної країни.

Так, п'ятий пункт Договору, якщо його дочитати до кінця, покаже захопленим романтикам, що в разі повномасштабної агресії інші країни на цілком законних підставах можуть надіслати вам не війська, а співчутливі листівки з висловленням глибокої стурбованості. Але якщо ви ці стандарти для своєї країни реалізували, то сам ризик агресії різко зменшується, пропорційно до спокуси прихопити те, що погано лежить. Не лежіть погано.

Зі здоровим глуздом традиційно складніше. 

Антикорупційні настрої суспільства насправді є частковою проекцією нереалізованого бажання справедливої помсти ще від часів Майдану. А влада дуже "вдало" підіграла цим настроям поспішними і, м'яко кажучи, нерозумними заявами з приводу НАБУ. Спроба інформаційного самозахисту після попереджувального окрику з Вашингтона (та й Європа не змусила на себе чекати) автоматично набула в "порохоботському" виконанні антиамериканського відтінку, але швидко перефарбувалася в тренд "а ось зараз ми вам вашого Міхо, щоб знали!". Абсолютно не розуміючи, що в американських інтересів не буває такої вираженої суб'єктності, яку їм приписує все та сама проекція. Їм що Барзані, що Міхо — до певного часу все єдино. У стандартів не буває суб'єктності. Є процедури і протоколи. І один пріоритет — інтереси власної країни.

Щойно навчимося цього — відразу всіх попустить. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 5
  • Харитон Харитон 30 грудня, 15:58 На Ternarous30 грудня, 12:21: А у мене що написано про напад Аргентини на Фолкленди?... І коли ви навчитесь користуватись Гуглем хоча б для того, щоб не "облажатись по-крупному"? Навіть сама пані Мостова вже використала сентенцію про Техас і техасців у своїй публікації на цьому ресурсі, не кажучи про інших на інших ресурсах. Ось, наприклад, свіженьке про те, як використовують цю саму сентенцію інші: https://rian.com.ua/analytics/20171209/1030237235/voyna-vlasti-s-nabu.html . А про по саму зав'язку ресурсів у "них"- то це повна маячня. Спитайте про це хоча б у Муаммара Каддафі... згоден 0 не згоден 0 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись Ternarous Ternarous 30 грудня, 16:35 Якось кумедно це звучить: "спитайте у Муаммара Каддафі". І не в тому навіть справа, що в нього ніхто вже нічого не спитає, важливіше -- вибір авторитетного джерела, людини якій можна довіряти. На Уго Чавеса Ви ще не посилались? "Як сказав великий Уго Чавес..." Якщо ні, то це чисто випадково, не трапилось нагоди. Світогляд той же -- соціалістичний. Той же, що й у мами української корупції. Мені дуже сподобалась Ваша розповідь про те, як "тупі англійці, обдурені шотландцем Смітом, повбивали вродливих жінок, зайнялись содомією і здійснили Промислову Революцію". Ви це самі придумали, чи якесь "світило" з цієї ж обойми так написало? А про те, на кого напала Аргентина, -- на Британію, чи на Фолкленди, то їй-богу писали. Сам бачив. Саме Ви прямо тут так і написали. Я не піднімав питання, на кого напала Аргентина, на Британію чи на Фолкленди, цю дискусію Ви затіяли, намагаючись затягнути в болото абсурду. згоден 0 не згоден 0 Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №1281, 8 лютого-14 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво