Президент невійни - Соціум - dt.ua

Президент невійни

18 жовтня, 17:18 Роздрукувати Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня

У чому тут проблема для президента Зеленського?

© Сайт президента України

Коли країна в небезпеці, вони кличуть Бога і солдата.

Коли небезпека минула, про Бога забувають, а солдата — осуджують. 

Августо Піночет

"Я — президент миру!"  — заявляє президент. 

"Ні капітуляції!" — відповідає йому вулиця.

Для першого і для другого є свої вагомі докази та раціональні пояснення. Чим більш вони раціональні, тим менше вони перетинаються. Хоча  говорять  ніби про одне й те саме.

Раціональність завжди веде  убік від проблем. Але це зовсім не означає, що проблеми зникають. Українська масова свідомість, яка цілком  застряла у XX столітті в питаннях війни і миру, крім цієї своєї консервативності, є потужним чинником впливу на внутрішню політику країни. 

Український політичний істеблішмент, особливо нового розливу, цілком інтегрований у міжнародні інтриги. І на цій підставі вважає себе дуже сучасним та прогресивним.

Сукупно, з погляду світових проблем, це виглядає надзвичайно нерозумно й безпорадно, що позначається на ставленні наших союзників до України, як до недоумкуватого далекого родича, якому, за віком, давно  час би  самому заробляти собі на життя, а він усе будує казкові замки в пісочниці та безперервно просить їсти.

Те, що бачимо ми всередині країни, і те, як нас бачать ззовні, різниться, як гарний візерунок калейдоскопа, коли в нього дивляться, і жалюгідна жменька різнобарвних скелець та дзеркал, коли цей дитячий прилад розібраний. Хоча, по суті, це одне й те саме.

Конфлікт низької інтенсивності (LIC), як класифікується наша війна з Росією, призвів, фактично,  до тяжкої військової поразки України, втрати територій і численних жертв. Його призупинення  у 2015 році тільки зафіксувало вищезгаданий стан справ.

На внутрішньому політичному ринку це стимулювало патріотичні настрої, військову  промисловість та інший бізнес, так чи інакше пов'язаний із війною. Але на решту реальності  ніяк не впливало.

В уявленні українських громадян ми рік у рік щось там відвойовували. Але якщо перевести ці медійні вигадки у відстані, українська армія мала би бути вже десь за Ростовом. В уявленні  решти  світу, ми — країна олігархів, що патріотично крадуть, і наївних лохів, яким допомагати — те ж саме що скляну кулю до рук  давати. І розіб'ють, і руки поріжуть. 

Тому президент України як яскравий представник новітнього українського політичного постмодернізму невтомно  посилає "місту і світу" меседжі про те, що його політична мета — мир, і зі скляною кулею нічого не станеться.

Це добре перекладається англійською і приємно сприймається. Але вулиця абсолютно не приймає такого контексту. Тому що чує зовсім інше, поза вимовленими словами. Крім того, вулиця традиційно й небезпідставно підозрює, що в усьому цьому є якийсь підступ. Інколи навіть із іменем і прізвищем.

Подивимося, що є предметом войовничості української авдиторії як важливої частини моделі культурної поведінки.

Українців можна назвати досить войовничою, але не воюючою нацією. З одного боку, багатовікова участь у баталіях — як Запорізької Січі, так і армій різних країн. Інколи   одні проти одних. Це чудовий фольклор, на якому виховувалися покоління. Але характер цього фольклору, за духом своїм, — повстанський. 

Це означає, що збройний опір завжди мав характер самозахисту, що підкреслювалося й культивувалося як вища чеснота. Відповідно, завжди оспівувалися особистий героїзм, спонтанність дій у відповідь  і, практично, ніколи — дисципліна та організованість.

Воююча нації володіє  сукупним мобілізаційним ресурсом, який приводиться в дію військовими викликами часу, а не романтичними історіями минулого. У тоталітарних державах це робиться з  примусу лідера, в недержавних націях (курди, наприклад) —  з причин  біологічного виживання. 

Однак у кожному разі підтверджувальною обставиною є те, що більшість технічно готова до грандіозних логістичних змін і мотивована на досягнення єдиної мети, зрозумілої всім без різночитань.

Українська войовничість має, як уже йшлося, повстанський характер. Якщо сотні років тому українці піднімалися з власними косами й вилами проти грабіжників і загарбників, то тепер  вони просять ці коси й вила в держави. 

І, хоча в сучасній війні ви більше не почуєте команд "шаблі наголо!" або "примкнути багнети!", романтика героїчної піхотної поведінки продовжує визначати політичне і громадське життя приблизно чверті активного населення країни. Це мінімум, бо навіть якщо решта  громадян  не поділяють політичних симпатій цих активістів, вони самі та їхні предки виховувалися   на тих   самих художніх і культурних традиціях особистого героїзму.

У чому тут проблема для президента Зеленського?

Воююча нація підкоряється  наказам згори й не обговорює їх. Не має значення, це наказ про наступ чи відступ. Войовнича нація повстанців починає бурхливе обговорення наказів і позачергові вибори нових отаманів. Повстанці досить погані для служби в регулярній армії, і є безліч свідчень цього  в наші часи. Але й умиротворити їх розповідями про необхідність миру абсолютно неможливо.

Політичні дискусії про відсоткове співвідношення добровольчих батальйонів та Збройних сил у справі захисту країни за попередні роки зумисне завели країну в абсолютний глухий кут і стан прихованого внутрішнього конфлікту. Відповідальність вищого військово-політичного керівництва країни та олігархії, що примкнула до нього, за події  2014–2015 років не лежить виключно у кримінально-правовій сфері.

Морально-етична складова значно більшою мірою визначає цей конфлікт. Спроби перевести його в  лише правову сферу й там утопити в казуїстиці (у тому числі міжнародній) зрозумілі як вияв інстинкту самозбереження правлячих олігархічних груп та їхніх старих і нових ставлеників.

Однак у суспільства в такому разі  точно так само включається інстинкт самозбереження. Єдиний капітал, яким українське суспільство реально володіє (грошей же  немає), — це його мораль. Яка вже  є. Але войовничість у ній відіграє системотворчу роль. Відмовитися від такої войовничості на догоду сумнівним міжнародним вимогам — означає скоїти національне самогубство. Певна річ, денаціоналізована частина суспільства радо  підштовхнула б національно-свідому частину співвітчизників до такого колективного суїциду.

Є ще кілька чинників, які погіршують ситуацію. Перший чинник — Україна, як уже сказано, зазнала серйозної військової поразки, але фізично не програла війну. Однак інформаційну війну у світі та в себе вдома вона програла повністю. (Державна пропаганда не може вважатися чинником  виграшу, оскільки, за визначенням, не передбачає зворотного зв'язку, а лише звітність із ефективно вкрадених бюджетних грошей.)

Другий чинник — це відсутність чіткої державної політики, яку доступно інтерпретували б різні міністри в рамках своїх компетенцій. Поки що ж  те, що вони верзуть, переважно  викликає лише сміх та паніку.

Не можна сказати, що члени уряду некомпетентні у своїх сферах. Навпаки, вони продовжують поводитися як освічені експерти й  волонтери. Висуваючи досить цікаві книжні гіпотези та обіцяючи, що ось-ось перевірять це на живих українцях. Причому кожен розповідає про своє улюблене професійними  й абсолютно неперекладними людською мовою термінами. 

Після того, як паніка  сягає критичного рівня, з'являється президент на черговому фудкорті і всіх на певний час заспокоює. У нього виходить. 

Потім усе  починається спочатку.

Третій чинник  — це вже самоочевидний факт, що ніякої  деолігархізації, в принципі, не передбачається. На тіньовій економіці тримається  реальна економіка України, величезна кількість людей вимушена годувати свої родини за рахунок позабюджетних доходів і в обхід податків. Те, що олігархи ніби між собою воюють, — не більш ніж романтична казка, вони домовляться завжди. Понад те, як свідчить  свіжий приклад "Бурісми", Україна як гігантський олігархічний офшор цілком влаштовує і світочів західної демократії. 

Четвертий чинник  — це дуже поганий морально-психологічний стан тієї частини країни, яка воювала. Фактично, її  в рази більше, ніж  формально визнаних учасників бойових дій. Заклики до миру в тому вигляді, в якому вони звучать, ці люди сприймають як особисту образу і зраду.

Я повторюся, що тут не треба шукати персонально правих і винних. У країні існує гігантське когнітивне викривлення, тектонічний розлом, який поступово збільшується. Рух із такою швидкістю призведе до неминучої кризи приблизно через рік.

Криза — це ще не катастрофа, це останній шанс щось виправити. Катастрофа — це дія з необоротними політичними наслідками, і при незмінній  соціальній динаміці   вона може настати через два роки, якщо впродовж наступного року не буде вжито  радикально інших заходів.

Під радикально іншими заходами я маю на увазі негайне припинення малозрозумілої ліберальної балаканини й кооптацію громадянського суспільства в процес реального управління країною. (Фактично,  ці представники все одно виявляться ставлениками тих або інших олігархів. Але це все-таки краще, ніж невтримний нинішній грабунок  "в одні ворота".) Оскільки нинішній рекрутинг кадрів лише поповнює ряди чиновних імітаторів. Попередні хоча б розуміли, що вони клеять дурня, і знали, на чию користь. А ці всерйоз вважають, що керують країною. Ось це лихо.

З наявним розкладом  перед  кризою  президента рано чи пізно зрадить його найближче оточення. І чим  воно ближче, тим  швидше зрадить.

Бо не можна бути президентом миру в країні, яку шість років принижували всі поспіль, включно з  власною владою. Не можна перебувати в ролі сантехника, який, на запит громадян, демонтував справді зогнилу систему і вважає, що на цьому його місію вичерпано. Тоді  як громадяни з самого  початку хотіли тільки  нормально помитися. А їм кажуть: тепер ви самі як-небудь, ви ж Майдан і воююча країна, треба потерпіти.

Зрозуміло також, що не можна бути президентом війни, бо це вже буде інша війна, іншого масштабу і з незмірно більшими жертвами.

Перебувати ж у нинішній політичній промежині  "президентом невійни" — з інформаційної точки зору,  вищою мірою негігієнічно.

Президентові абсолютно  не треба  опановувати  додаткову войовничу риторику. Вона й на Петрі Олексійовичу сиділа, як на корові сідало. А вже на Володимирі Олександровичу — й поготів. 

Але  йому треба негайно  почати говорити з армією. Не з генералами, а з українською армією як із єдиною надією країни, здатною захистити і виховати, навчити й допомогти. З Армією з великої літери, не тільки ЗСУ.

Говорити не мовою доплат і квартир, — це справа і обов'язок уряду. У президента є шанс піднятися над тераріумом своїх однодумців, шипіння з якого лунає дедалі гучніше, і звернутися, по суті, до символічних витоків  української державності.

Їх не треба ні до чого закликати. Просто поговоріть із ними по-людськи, Володимире Олександровичу, вони швидко все зрозуміють.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 4
  • Віктор Совщак Віктор Совщак 19 жовтня, 17:17 тим більше коли не знаєш коли буде кінець Намагання зменшити напругу не дає почуття несправедливості в державі А ще є люди які підбурюють суспільство - придурки (революціонери) заздрісники і 5 колона Ситуація для будь якої розумної людини дуже складна надто складна А Покальчук тут розпатякує Всі з шматком хліба з ікрою червоною горазді розпатякувати А ти піди до простої людини і скажи Тільки правду По морді получиш 100% згоден 2 не згоден 1 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №48, 14 грудня-20 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво