Похмільний синдром - Соціум - dt.ua

Похмільний синдром

10 травня, 16:20 Роздрукувати Випуск №17, 11 травня-17 травня

Для соціальної напруги, що виникла після виборів, уже з'явилися різні терміни. Наукові, навколонаукові і просто лайливі.

На жаль, єдине, що вони відображають більш-менш точно, то це ступінь фрустрації — психічного стану, що виник у ситуації реальної або гаданої неможливості задовольнити явні й приховані потреби. У нашій культурній традиції і соціальній ситуації — переважно прихованих потреб. Бо будь-які глобальні пояснення причин власного настрою або поведінки в більшості випадків насправді мають на увазі дуже особисті причини. І що глобальніше й запекліше публічне пояснення, то суб'єктивніший і глибший реальний мотив невдоволення.

Загалом роздратування, спричинене політикою, — це невідповідність соціальних бажань наявним особистим можливостям. Вони у принципі й так ніколи не відповідають — українські мрії традиційно високодуховні, але малореалістичні. Ну, і сам наш мрійник найчастіше жодних інструментів впливу не те що на політику — навіть на власне життя не має. А якщо й має, то їхня доля така, як в анекдоті про долю двох залізних кульок у замкненій порожній кімнаті — "одну я поламав, а другу загубив".

Оскільки політичний "облом" із результатами виборів стався ніби несподівано, то це вияволося ще й травматичною ситуацією для невеликої частини виборців. Не для тих, хто заспокоював, що все буде добре, мовляв, соціологія бреше, народ вірний і вдячний, і в нас іще є диво-зброя і сплячі богатирі в Карпатських горах. Травматична для тих, хто цій брехні справді повірив.

Потім така травмована поведінка розвивається залежно від того, який локус контролю (зовнішній чи внутрішній) переважає. Тобто винні в усьому зовнішні обставини чи, навпаки, сама людина розуміє, що поводилася нерозумно й недалекоглядно.

Політика, як один зі способів керувати масовою поведінкою, робить наголос на виключно зовнішньому факторі травми, підвищуючи таким чином самооцінку істинно віруючих у політику і в конкретних політичних лідерів. У політиків завжди винні інші, а самі вони безгрішні.

Та коли в результаті виявляється, що реальність все ж таки існує, і їй немає жодного діла до ситуативно травмованих політикою, до загального стану хворих на поствиборний синдром додається ще й почуття образи на саму реальність.

Спробуймо розглянути масштаби цих переживань, припустити можливі динаміку й наслідки — поза відомою вже інфографікою, в якій одна область України протиставляється решті.

Тих, хто публічно переживає, можна розділити на три категорії. Люди, які так чи інакше вбудувалися в наявну систему влади, включаючи спікерів ніби від імені громадянського суспільства, — те, що називається клієнтела. Їхні тривоги цілком зрозумілі й очевидні, але говорять вони не про себе особисто, а виключно про долю України.

Друга група — люди, виховані в українському культурному тренді 1980—1990-х років минулого століття. Будь-які неканонічні його зміни — це гостра екзистенціальна криза, бо їхній затишний музейний світ із грюкотом валиться в них на очах, як стіна концертної студії у фільмі Фелліні "Репетиція оркестру". 

Третя — хронічні зрадофіли, що автоматично підтримують будь-яку тривожність, оскільки публічне занепокоєння з приводу сакрального піднімає їх особисто у власних очах.

Зрозуміло, є ще ботоферма крикливих персонажів із порожніми аватарками й трьома френдами, але це категорія клакерів. За старих часів (ще з ІІІ ст. до нашої ери) так називали спеціально найнятих драматургами людей, які приходили на прем'єру п'єси і влаштовували овації. Або, навпаки, ходили до конкурента і голосно обурювалися. 

Тепер — про "репрезентативність" соціальних мереж загалом. Про явище інформаційної бульбашки написано достатньо. Репрезентативними їх вважають люди, які, умовно кажучи, не їздять електричками й маршрутками. Якби вони озвучили свої яскраві думки про українську політику та її видатних діячів саме в цьому середовищі, то, цілком можливо, що залишок шляху їм довелося б іти пішки. 

Соціальні мережі пропонують незатратну імітацію особистісного зростання, успіху й впливу. Але передача сигналу — ще зовсім не комунікація, а комунікація, тим більше, не тотожна стосункам. Тому соціальні мережі — це величезний симулятор стосунків, як безалкогольне пиво та інші імітаційні вироби.

Відповідно найбільш "успішними" (у кількісному вимірі) у соціальних мережах є саме імітатори й симулятори. А тими, хто страждає найбільше, — ті, хто щиро повірив у реальну репрезентативність своєї бульбашки, у своє самоздійснюване пророцтво. "На початку самоздійснення пророцтва є хибним визначенням ситуації, яке провокує нову поведінку, за якої початкове хибне уявлення стає істинним. Ілюзорна вірогідність самоздійснення пророцтва увічнює владу помилки. Бо провісник посилатиметься на реальний перебіг подій як доказ того, що він мав рацію від самого початку" (Роберт Мертон. "Соціальна теорія і соціальна структура"). 

Грамотний блогер або журналіст, дотримуючись правил жанру і прагнучи особистісного зростання, сам ставить запитання і сам дає на них відповіді. У цьому разі емоція (будь-яка) не розганяється по мережі довільно, тут потрібні системні зусилля, які імітують стихійність. Адже що раціональніший підхід, то вужча аудиторія. А гарний текст не потребує додаткового дилетантського коментаря. Люди все ще побоюються виглядати нерозумними в очах інших.

Враховуючи взаємно пересічені кола віртуального спілкування й того, що акаунти з самого початку формували собі коло спілкування з однодумців, можна припустити, що кількість тих, для кого результати виборів справді виявилися особистою драмою, яка проектується на долю країни, становить приблизно кілька тисяч людей з гуманітарним складом мислення, відповідною освітою і поведінкою. 

Вони фізично спілкуються на ґрунті взаємного відвідування концертів, презентацій і майстер-класів одне одного. Раніше це витіснялося волонтерською діяльністю. Але оскільки держава "віджала" волонтерство як небезпечний для себе формат самоорганізації громадянського суспільства, цей художньо-науковий соціальний прошарок повернувся до своїх колишніх системотворчих пріоритетів.

Тих, хто яскраво переживає, цілком достатньо (навіть у рамках багатомільйонної країни) для того, щоб створити й підтримувати емоційне тло, що знижує загальну стресостійкість. Хоча насправді запас терпіння й стійкості в українців гігантський, якщо на них тиснути поступово. Доведено ще класичною українською літературою в сюжетах про різних терпил панщини, недарма цей літературний соціалізм донині канонізований. 

Але цих же фрустрованих людей надзвичайно мало для конвертування їхнього обурення в нудну й тривалу системотворчу групову діяльність. Адже всі креативні творчі люди, яскраві особистості — з одного боку, а системна діяльність у рамках колективу, що передбачає дисципліну й підпорядкування, — з іншого. Це різні світи.

Тепер про те, що, власне, викликає весь цей екзистенціальний жах "кінця часів". Про ідеали й цінності. 

Архаїчна система цінностей, яка не змінювалася з часів виникнення лояльного до істеблішменту Народного Руху України за перебудову (а саме таким була повна назва), якраз і передбачала збереження радянської державної машини. Але щоб фольклорно-етнографічна надбудова була українською. Це й послужило основою злочинного консенсусу з комуністами ("група 239") і поклало початок періодичному перефарбовуванню, перевзуванню й перевдяганню відповідно до кожної нової політичній моди. З погляду останніх десятиліть, нічого аморального в цьому бути не може, тому що постійна зрада власних політичних поглядів — формотворчий чинник української політики. 

Музейно-історичні цінності відігравали в цьому особливу роль — їх можна непорушно дотримуватися, оскільки вони ні на що в реальному світі не впливають, і тому самі не змінюються. Комуністи, а потім і олігархат, усіляко підтримували аж до останнього часу цю зручну для них гру, перетворюючи історію й етнографію на абсолютно нешкідливий культ, що ніяк не перетинається ні з їхніми інтересами, ні з європейськими трендами. 

Історично наше суспільство (його художньо-освічена частина) сприйняло європейські цінності через культуру Старого Світу з політичними надбудовами часів холодної війни. Сприйняло як цілком прогресивну для свого часу антитезу комунізму. Тільки час цей тривав зовсім недовго. А в нас він узагалі зупинився.

У результаті політична культура як модель усвідомленої поведінки мас у нас сформувалася на двох конструктах, місце яким насправді в музеї — фольклорно-етнографічному й зарубіжно-літературному. Безумовно, є значний прошарок людей, по факту інтегрованих у сучасний європейський дискурс. Вони ментально живуть у Євросоюзі, заробляють там гроші, незалежно від того, де реально перебувають фізично. Але згадані вище цінності не є їхнім способом поведінки, інакше вони б не пролізли з таким громіздким історичним багажем крізь вушко голки євростандартів. 

Та й у самій Європі частину своєї прекрасної культурної спадщини (моделі поведінки, соціальної етики) вже вважають абсолютно неприйнятною для наслідування.

У результаті всі гіперемоційні учасники політичних суперечок в Україні так чи інакше посилаються на євроінтеграцію як на беззастережний пріоритет. Але вони орієнтуються на зовсім різні Європи минулого й сьогодення, що не перетинаються. З одного боку — де Голль і Черчилль, з іншого — Брекзит, "жовті жилети" й біженці.

Усе сказане означає, що нинішню фрустрацію не підживлюватиме сум за цінностями або тривога з приводу їх збереження. Сигнал тривоги згасатиме. Безглузде занепокоєння зміниться спробою осмислити те, що відбувається. 

Це не буде приємним процесом, як будь-яке похмілля. Але навіть воно коли-небудь закінчується. Якщо не переходить у запій.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 2
  • Микола Тищенко Микола Тищенко 11 травня, 11:50 Перед тим як просторікувати про "лояльний істеблішментові Народний рух", авторові варто було б заглянути в бібліотеку і почитати пресу 89- 91 рр. "Злочинна змова" рухівців із комуністами там висвітлена цілком адекватно, особливо у донецьких газетах. Я розумію, звідки ростуть нігілістичні ноги у сьогоднішніх "аналітиків". Але той факт, що ви, теперішні, нездатні ні мріяти, ні працювати над втіленням хай не мрій - бажань!- зовсім не означає, що таких людей в історії України "нє било, нєт і бить нє может" згоден 2 не згоден 0 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись Харитон Харитон 12 травня, 13:43 Автор, наскільки мені відомо, крім того, що є сьогоднішнім "аналітиком", як ви пишете, був ще й тодішнім не останнім рухівцем. Варто хоча б погуглити, якщо не пам'ятаєте. Але, знову згадайте, радикалізм українцям (чи хохлам :) ) дійсно не личить. Тому й назвалися тоді національно свідомі не "фронтом", як прибалти, а "рухом". Але це вже історія... До речі, що радикалізм українцю не личить, говорив ще Чехов: "Мне противны: игривый еврей, радикальный хохол и пьяный немец." (Антон Чехов. Из записных книжек). Крім того, можна нагадати, що відомий " піп Гапон" був також українцем і також агітував за ненасильницьк перетворення, був рухівцем тобто. Дарма, що історія його оббрехала. Зрештою, Ісус також не закликав до зброї, але, як тепер вважається, був найбільшим революціонером... Але правила гри у цьому світі задають зовсім інші сили: Выражаясь по-христиански: владыкой мира и вершителем успеха и прогресса является дьявол; он есть истинная сила всех истинных сил и так будет, в сущности, всегда :( (Ф. Ницше) згоден 1 не згоден 0 Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво