Осінній альбом - Соціум - dt.ua

Осінній альбом

23 листопада, 2018, 17:16 Роздрукувати Випуск №45, 24 листопада-30 листопада

Я засвітив свічку, але не поніс її в кімнату, а поставив на вікно. 

© Василь Артюшенко, DT.UA

"Нічого не зупиняється і нічого не починається. Просто так лине життя".

Так казав вуйко Дезьо 

Ранок. Туман

Сьогодні я прокинувся пізно — субота, вихідний. Та перш ніж розтулити очі й устати з ліжка, я вирішив, послуговуючись своєю набутою в останні роки метеозалежністю, визначити, а яка ж погода надворі. Уважно проаналізувавши самопочуття, я виснував, що за вікном має бути щось аморфне — непевне й каламутне. Уже підійшовши до вікна, переконався, що відчуття мене не підвели. Весь простір подвір'я, вулиці, дитячих майданчиків і кущів навколо них був заповнений туманом, а відсутність бодай найменшого подиху вітру робила картину статичною. Складалося враження, що так було завжди, а сонце, небо, хмари й птахи в небі — то лише сни невідомого життя. До всього додавалося те, що ніде не було видно жодної живої душі, і навіть жваві зранку пси й коти десь завіялися. Панівною обставиною довкілля був туман. Щоб зовсім не збитися на манівці думок, навіяних цією картиною, відчинив вікно. Своєї мети я досяг: знайомі звуки дороги за будинками повернули мені здатність залишатися у звичному комплексі фіксованих дій ранку. "Треба приготувати каву", — ще встиг подумати я. Але туман так просто не здавався. Поступившись акустичним аргументам міста, він миттєво впровадив мене у гру запахів. А туман — неперевершений гравець у царині нюхових імпровізацій: він на кожну крапельку вологи нанизує такі ноти запахів (як ароматів, так і смороду), що дуже легко може тебе ними залоскотати й завести в найнеймовірніші асоціативні ряди. Ось і зараз, щойно я відчинив вікно, як мене відразу торкнув запах ледве вловимого вугільного гару, хоча в довколишніх будинках уже давно немає печей, та й дров, а не те що вугілля.

Я негайно потрапив у нюховий полон вологого повітря. Воно, немовби невагомою велетенською подушкою, накрило мене, і я мимоволі заплющив очі, хоча й зрозумів, що поринаю в гру туману. Поки я логікою систем опалення наших будинків хотів здолати міраж вугільного гару, непереборно, виразно й неспростовно з'явився гіркий запах торфу, і я капітулював. Цей запах умить переніс мене на Полісся, в село до баби Палажки. А щоб я не намагався розплющити очі й розвіяти міражі запахів дитинства — як точно туман вгадав! — він жбурнув у мене жменю запахів прілої мокрої соломи. Тепер місце мого перебування точно локалізувалося: я був коло бабиної хати, за хлівом, серед голих кущів безу. Найцікавіше було те, що я ніколи не був у селі такої пізньої осінньої пори і не бачив бузку голим, без листя, з мокрими гілками, "мертвим". Я запанікував, бо досі думав, що міражі свідомості й кошмари — це лише чудернацьке поєднання й відтворення того, що колись пережив. Тепер туман почав зі мною творити моє нове минуле, діставшись свідомості через запахи, які самі по собі не мають певних притаманних їм чітко визначених координат простору, а тому можуть доправляти тебе в будь-який час і місце дії.

Від невідомої мандрівки асоціативними стежками без знання способів повернення назад мене врятувала сигналізація на машині в сусідньому дворі. Вона різко розколошкала статику туману, і крихка рівноважна картина вологого ранку вмить розпалася. Мені навіть здалося, що блимнуло сонце, хоча я знав, що то відблиск фар сигнальних вогнів машини, яка саме вчасно "заспівала".

Я зачинив вікно і лише тоді весело, переможно всміхнувся туману: мовляв, знаю я тебе. У дитинстві, в часи, коли їздив до баби в село, я навіть показав би йому язика. Тепер же я статечно потер кінчик носа й розправив плечі. У спині хруснули хребці, і тієї ж миті до мене з кухні долинув запах підгорілої збіглої кави — дружина коло плити теж задивилася на туман.

І я негайно капітулював: туман натякнув мені, що від нього годі сховатися за зачиненим вікном, і на підтвердження доправив мені запах збіглої на плиту кави, яку присмачив тоненькою інтонацією кориці. І хоча я колись писав, що тумани — це "білі прапори" капітуляції осені, сьогодні "білий прапор" перед туманом викинув я…

День. Так лине життя

Дружина взяла дві останні сумки з речами, які вирішила забрати з собою, і винесла їх на ґанок — далі вже хлопці віднесуть до машини. Вона знову повернулася в кімнату й востаннє оглянула шафи, ліжка, килимки, чи бува нічого не забула. Усе це залишалося на розсуд новим господарям. Вона рушила до дверей, та раптом зупинилася, підійшла до піаніно, відкрила кришку і зіграла кілька акордів Salut Джо Дассена. Потім, так само раптово, зупинилася і, не опустивши кришки піаніно, рвучко вийшла з дому. Вже не її дому.

Ми їхали через Таращанський ліс, і я пригадував, скільки ж цих поїздок було за останні роки — раз на тиждень обов'язково. Спочатку ми їздили до тата і мами. Потім — до мами. Щороку ми приїздили в село на всі свята. І окремо, як ритуал, двічі на рік приїздили закладати й збирати картоплю. В останній рік картоплі вже не закладали. Потім маму забрали до себе в місто. Потім…

Тепер ми перевозимо книжки й речі, які визначила дружина. Щодо хати — мама про все домовилася ще за життя, ми лише виконали її волю. Вона розуміла, що сюди ми не переїдемо, тому підготувала рішення і подбала про все заздалегідь.

осень_1
Василь Артюшенко, DT.UA

Я дивлюся на осінній прозорий ліс, пригадую його в різні пори року, як їздили цією дорогою на Новий рік, Різдво, Великдень, дні народження… Пригадую батьків дружини, уявляю собі, як вони будували хату, увійшли в неї, плекали навколо родинного гнізда плани і втілювали їх. Мені стає сумно, але немає гіркоти, бо, знову ж таки, мама все передбачила: хата, сад, город — усе матиме своє нове продовження у дбайливих руках. Головний бухгалтер за професією, мама все добре прорахувала — й буденні обставини життя також. Вона знала ціну людям і справам…

Я знаю, що навколо криниці навесні зацвітуть яблуні і що будуть вони доглянуті; що хата усміхнеться нам, коли ми навідаємося до неї іншим разом, уже в гості. Все ще буде. Але зараз у мене в голові не стихає мелодія Salut.

Цікаво, чому дружина вибрала саме її? Та, підозрюю, нічого вона не вибирала — це був просто звичний для неї рух, мелодія, яку грала найчастіше, а не прощання. І дружину про це я не питатиму: нічого не зупиняється і нічого не починається — просто так лине життя. 

Вечір. Часи меланхолії

Коли заходить сонце, настає час меланхолії.

Виднокрай при землі стає рожевим, хмари багряними, а небо — зеленим. Дерева на його тлі видаються чорними, а штучна підсвітка овочевого магазину робить залишки листя катальпи лиховісними. 

Усе стає відносним. Стереотипи розмиваються — і тоді надходить час випробувань стійкості власного світогляду. Ти намагаєшся пригадати образи світанкового міста, але вони видаються не епізодами власного життя, а якимись навіяними міражами.

Це нам лише здається, що окремо існує життя, і ми перебуваємо в його правилах і законах. Що окремо є ми, і окремо — воно.

Насправді ж, ми приходимо в цей світ і починаємо будувати власну його модель-відображення. Для координації в тій моделі ми послуговуємося спочатку родинними й суспільними стереотипами, які самостійно інтерпретуємо, а потім починаємо доповнювати на власний розсуд. Вектором, який вказує нам напрямок нашого пошуку, є мінімізація неврозу. Це — задум щодо людини: якщо напрямок обрано неправильно і невротизація зростає, то ми або помремо від хвороб, або загинемо наглою смертю, знищивши одне одного.

Так формується самоузгоджена модель-відображення світу. Вона є продуктом нашого особистого творення, а не якимсь "окремим" життям. Це саме вона закріплюється в наступних родинних і суспільних стереотипах, що перейдуть у моделі-відображення майбутнього.

владимирский собор туман
Сергій Кузнецов

Тому, коли в наше життя втручається хтось сторонній і починає лякати чи невротизувати, не допускаймо його у власне світотворення. Лякати можна лише самого себе в момент інтерпретації та пошуку, і то — недовго. Це стосується й власної поведінки. Вона стає змістовною лише втілюючись у добрі справи, коли ми самі нікого не невротизуємо, а, навпаки, заспокоюємо і даємо розраду.

Світ радо приймає нас, ми маємо лише правильно будувати його моделі-відображення і не дозволяти злобі й ненависті спотворювати його смисли.

Підсвітка в овочевому магазині блимнула й змінила колір. Листя катальпи з темно-брунатного перетворилося на оливкове, і серед нього виразно помітними стали бурі пацьорочки з насінням. Вони нагадали іншу вечірню пору, коли дерева були вкриті шаленим цвітом, за яким годі було розгледіти бодай якесь листя.

Ніч. Вітер

Ближче до опівночі подув потужний вітер. Загули димарі й ринви. Спершу навіть здалося, що то в церкві над озером озвалися дзвони. Тіні майже голих дерев зчинили шарпанину. Гілки берези, що їх формували, гойдалися вздовж дороги, тополі — вздовж і впоперек, а віти й залишки листя верби каламутили всю картину.

Повз вікно пролетів брудний целофановий пакет — я ще подумав, що то птах. Проте птахи, пси й коти поховалися заздалегідь, бо ще звечора їх ніде не було видно.

Дорогою протягло великий шмат паперу — вочевидь, від рекламного білборда. Він зачепився за голий кущ троянди, а новий порив вітру роздер його навпіл. Хмари на небі влаштували велетенський планетарій. Вони то встеляли щільно весь нічний небосхил, то де-не-де розступалися, і тоді в ті дірки було видно обривки сузір'їв або окремі зірки. Небо в тьмяній підсвітці міста видавалося брудною калюжею, якою шугало шмаття якихось драглистих утворень циклопічних розмірів.

Вологий іще з вечора прапор, який висів на магазині, затріпотів так голосно й виразно, що виляски його полотнища було чути через щільно зачинені вікна навіть через дорогу. Шматок бляхи на даху сусіднього будинку заторохкотів, як колись у дитинстві торохкотіли порожні алюмінієві бідони в машині біля молочного магазину. Світло блимнуло раз, удруге і згасло. Мокрі гілки дерев десь закоротили електричні дроти. У вікнах сусіднього будинку загойдалися тіні людей від засвічених свічок.

Поодинокі перехожі виникали несподівано, і то нагадувало якесь апокаліптичне видовище: ніби похилені пам'ятники рухалися в невідомому напрямку. Темрява зробила напрочуд виразними звуки осінньої вітряної ночі. Вони то затихали, то навалою наближалися й мчали геть. Шарудіння опалого листя, тріскотнява гілок, гуркіт заліза, скрипіння дерев, гудіння електричних дротів, стогін дахів і горищ поглинули притаманні місту звуки, придушили їх.

Ця навала незвичних шумів приголомшила свідомість, а темрява, обступивши мене, паралізувала волю. Клапан витяжки над плитою, що вдаряв, як метроном, почав своїм камланням відлік мандрів у простір зміненої реальності. До нього долучився шум дощу, який щойно вдарив у шибку й заторохкотів по даху. Якесь чорне невідоме й тривожне море незнаних відчуттів гойдало все навкруги, а вирва вітру невблаганно затягувала мене в безодню акустичних міражів дораціональної свідомості. Цілковита непередбачуваність дій дезорієнтувала абсолютно. Я торкнувся шибки вікна — чи холодна вона? І нічого не відчув.

Раптом знову, як батогом, шмагонуло полотнище прапора, і цей звук повернув мене до тями — я на кухні у себе в хаті. 

Мусив відкрутити кран і пустити воду, щоб повернути себе в комплекс фіксованих дій буденної безсонної ночі. 

Вода в крані була. І я знову знав, що робити далі. Сірники лежали на поличці, свічки — у скриньці. Нарешті звично загриміла ринва, потужний монотонний шум дощу поховав усі звуки нічного вітру — так потік зливи вбирає в себе всі калюжі, струмки й потічки.

Я засвітив свічку, але не поніс її в кімнату, а поставив на вікно. Може, вона стане в пригоді подорожнім, вкаже їм дорогу і нагадає про те, що їх чекають.

Я свічу запалю
і поставлю її на вікні.

І чекатиму на гостей,
хоча зустрічі й не призначав.

Гострі тіні тремтять
на устеленій снами стіні.

Може, гості вони, може — сни, а може — свіча.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №27, 13 липня-19 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво