Інтерв'ю зі спеціальним доповідачем ООН з питання катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження Нільсом Мельцером - Соціум - dt.ua

Нільс Мельцер: "Україні важливо забезпечити ефективний контроль над діяльністю Служби безпеки"

17 червня, 16:13 Роздрукувати Випуск №23, 16 червня-22 червня

Про катування українських військових у полоні та "таємні тюрми" СБУ.

© UN Photo / Jean-Marc Ferre

Спеціальний доповідач ООН з питання катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження Нільс Мельцер уперше побував в Україні. 

За 12 днів він проінспектував місця несвободи на окупованих українських територіях і пенітенціарні установи в інших частинах держави. Після візиту, результати якого буде оприлюднено на засіданні Ради безпеки ООН, DT.UA розпитало спецдоповідача про випадки катувань у поліції, українських військових — у полоні, "таємні тюрми" СБУ.

— Пане Мельцер, як змінилася ситуація з дотриманням прав людини, випадками катувань в Україні впродовж останнього року? Два роки тому заступник Верховного комісара ООН з прав людини Кейт Гілмор зазначала, що 70% зафіксованих випадків порушення прав людини в Україні становлять катування, незаконні затримання та погане поводження з ув'язненими. Причому більшість порушень здійснювали співробітники СБУ та поліцейські. Яка тенденція тепер?

— Мої спостереження обмежені тільки тими двома тижнями, які ми тут провели. Звісно, я прочитав попередній звіт, готуючись до візиту. Я слухав осіб, які перебували в місцях несвободи раніше, вони мені розповідали, як було тоді. Мушу сказати, що після 2016 року випадків нелюдського ставлення, катувань на території, контрольованій владою України, значно поменшало. Між 2014-м і 2016-м була досить поширена практика незаконних тримань під вартою, нелюдського ставлення, але відтоді ситуація з цим поліпшилася. Так чи інакше, дуже багато людей скаржаться на тортури, неналежне ставлення саме під час перебування в поліції. Це свіжі, актуальніші заяви. Найбільше я саме переживаю за це. 

— Із чим пов'язані тортури в поліції?

— Як я розумію, випадки неналежного ставлення або тортур бувають переважно безпосередньо під час затримання, а також під час допиту в поліції. Їх мета — вибити якусь інформацію або зізнання. І МВС, і Нацполіцію я дуже критикував за це раніше. Вони доклали чимало зусиль, щоб вичистити цю систему, зокрема систему тримання осіб під вартою. Тепер намагаються уникати випадків, коли поліція, яка затримує осіб, ще й поміщає їх у кімнати попереднього затримання. Цього вже майже немає. 

Я хочу подякувати органам влади України за те, що вони запровадили цю зміну. Ми відвідали деякі відділення поліції різного рівня в різних місцях. Нам показували зачинені й опломбовані колишні КПЗ. Крім того, ми підняли журнали обліку і побачили за записами, що менш ніж за 24 години вони доправляють затриманих осіб із цього відділку до районного, наприклад, а потім звідти, так само швидко,— до ІТТ. Щодо неналежного ставлення, то в ІТТ ситуація вже більш-менш нормальна.

Але заяви про неналежне ставлення стосуються саме затримання — до того, як людину офіційно беруть під варту і реєструють її в журналі. А це може тривати три дні й більше. Коли людину тримають не офіційно в камері у відділку поліції, а десь у підвалі або навіть у кабінетах слідчих, оперативників. Там можуть застосовувати серйозні побиття та катування. Для катування використовують електрошокери, людей підвішують у наручниках. Навіть 14-літні чітко описали, як виконувалася щодо них ця процедура. Розповідали й про те, що на голову вдягали поліетиленові пакети, замотували липкою стрічкою на шиї, аби зробити придушення. Крім того, бували ще й усні погрози: насильства, побиття, сексуального насильства. Зазвичай це були тільки погрози.

— Чи можливо викорінити цю ланку катувань, які застосовуються до моменту офіційного затримання? Як це зробити?

— Думаю, можна. Але поліція сама мусить серйозно поставитися до цього питання. Зокрема, тут може допомогти персонал місць тримання, куди люди прибувають і перебувають, наприклад, перші три дні. Коли їх поміщають у такі місця, там відбувається медогляд. Важливо, щоб лікарі, які його проводять, були незалежними, неупередженими, належним чином підготовленими та навченими документувати сліди тортур і неналежного ставлення.

— Чи існує механізм, який дозволяє ефективно фіксувати сліди тортур? Чи потрібно впроваджувати Стамбульський протокол в Україні?

— Стамбульський протокол — просто інструмент. Його можна використати, але тут головне навіть не він, а бажання, воля це робити, а також щоб був певний контроль і нагляд за впровадженням. Я особисто переглядав медкарту одного з ув'язнених, який повідомляв, що його три дні катували. У місце відбування покарання він прибув зі струсом мозку, на обличчі були видимі травми. Він сказав, що лікар під час медогляду сфотографував його травми. У медкарті дати ніби сходилися, коли він був поміщений у це місце тримання, була навіть довідка від лікаря, що під час медичного огляду зафіксували травми. Лікар також написав, що сам ув'язнений не зміг пояснити, звідки отримав такі травми. Ув'язнений повідомив, що так сказати йому веліли в поліції, інакше він буде покараний. 

А ось фотографії, які робив той лікар, зникли. У картці збереглася тільки фотографія, яку роблять біля стіни під час поміщення. Дуже маленька й поганої якості, але сліди побиття на обличчі було видно. Наш судмедексперт підтвердив, що це збігається з описом особи, яка заявляла про побиття. 

Все було зроблено начебто правильно, проте фотографії зникли. У зв'язку з цим багато важить переведення підпорядкування тюремної медицини з системи МВС і Мін'юсту під МОЗ. Тепер вони мають законодавчу вимогу інформувати місцевого прокурора про ті речі, які документували. Нова структура — Державне бюро розслідувань — згодом має запрацювати так, як ми про це говоримо. Це —про бік слідства. 

пытки
novynarnia.com

Слід згадати також про менталітет і ставлення з боку поліцейських. Важливо, щоб ефективність їхньої діяльності не оцінювали за плановими показниками. Це відбувається не тільки тут: поліцейські затримали когось на вулиці, слідчий примусив його зізнатися в усіх злочинах, які він на той час мав у себе на столі й розслідував. Чим більш амбіційний поліцейський, який хоче отримати підвищення, тим більш упереджено він ставитиметься й застосовуватиме катування, тим частіше з його боку фіксуватиметься неналежне ставлення. Тому потрібно відходити від цієї планової мотивації.

— За статтею "катування" в Україні розглядається не більше семи справ на рік, а ЄСПЛ виносить сотні рішень, у яких доводить, що в країні не існує ефективної системи розслідувань випадків катувань. Як це подолати? Чи є в України шанс побудувати ефективну систему розслідувань? Що для цього слід робити?

— Врешті-решт, самі люди мусять вирішити, що їм потрібно: хто ми є, хто повинен нас представляти, яка система в нас має бути. Система, яка дозволяє таку безкарність, завтра може торкнутися нас і наших дітей. І захисту від неї вже не буде. Тож кожен повинен зробити для себе вибір.

— Із якими складнощами ви зіштовхнулися, коли їздили на окуповані території?

— Найбільша складність — отримати доступ у місця позбавлення волі, доступ до ув'язнених і можливість поспілкуватися з ними конфіденційно. На територію я заїхав, але домовитися про зустріч із де-факто владою було дуже важко. В останній момент, уже перед від'їздом, ми змогли зустрітися з так званим місцевим омбудсменом у Донецьку, де-факто влада в Луганську підтвердила зустріч із місцевим "омбудсменом" і де-факто міністром закордонних справ. У Донецьку під час відвідин СІЗО зустрівся із "заступником голови пенітенціарної служби". Але я там не зустрічався ні з ким такого рівня, через кого можна було би вплинути на зміни в системі. 

Дар'я Морозова ("омбудсмен ДНР". Т.К.) намагалася якось сприяти моєму візиту. Але вона робила те, що їй дозволили. Їй дозволили пустити мене в СІЗО й дати можливість поспілкуватися з чотирма ув'язненими, — це були саме хлопці зі ЗСУ. Але вони самі вибрали, куди мені піти і з ким говорити. Це суперечило моїм робочим методам і завадило мені зробити об'єктивну оцінку, оцінити ставлення до ув'язнених, а вони, відповідно, не змогли вільно зі мною поговорити. 

Я 20 років їжджу такими місцями, зокрема країнами, що переживають збройний конфлікт. Навіть без розмови з ув'язненими я вже можу відчути тамтешню атмосферу, що там відбувається. Поведінка ув'язнених, персоналу — багато про що говорить. 

У Луганську, взагалі, дуже репресивна система. Коли хтось заходить, ув'язнені стоять по стійці струнко. Ти заходиш як відвідувач — і дві тисячі контингенту завмирають. Вони мусять стояти обличчям до стіни з руками за спиною. Це стосується й неповнолітніх — 15–16-річних.

— Чи є якісь цифри щодо кількості українських військових там? 

— Я не можу сказати. Говорив тільки з чотирма військовими ЗСУ. Там була група з шести, їх тримали разом в одній камері. Я міг зайти й подивитися на умови в цій камері, але їх тримають окремо від інших, вони не знають, скільки інших ще є. В установі, яку я відвідував, мені називали загальну кількість засуджених та ув'язнених. Я не знаю, хто з них військовий, а хто ні.

— Чи можна дати оцінку, в якому стані перебувають люди в місцях несвободи на окупованих територіях?

— Треба все-таки розмежовувати Донецьк і Луганськ. Стисло про Луганськ я б сказав: дуже репресивна система, всі залякані. Я говорив із тими, що звільнилися звідти і вже перебувають на території, підконтрольній владі, — всі вони підтвердили мої враження. Їм влаштовують "маски-шоу", свавільно б'ють ув'язнених і засуджених. Насильницький і репресивний режим. Я дивився на ознаки недоїдання і не побачив цього, як не побачив і відкритих виразок. Усі, звісно, мали стомлений вигляд. Це не недоїдання, з медичної точки зору, а виснаження.

— Чи були спроби потрапити в Крим?

— Перед прибуттям сюди я попросив владу України дати дозвіл на поїздку в Крим, мені його дали. Звернувся в РФ — вони сказали, що можна. Та, оскільки, на їхнє переконання, Крим — їхня територія, уточнили, що це неможливо зробити в контексті візиту до України — тільки в контексті офіційного візиту до РФ. Тому я не зміг відвідати Крим під час цього візиту. Я спілкувався з потерпілими. Вони кажуть, що до них ставилися неналежним, нелюдським чином (після анексії Криму). Це випливає з джерел інформації, які в мене були.

— Як ви змогли отримати цю інформацію?

— Зустрічався з потерпілими в Києві. Вони розповідали особисті історії, інколи вже досить давні. Отримати свіжу картину й актуальну інформацію стосовно того, що там зараз відбувається, дуже важко. 

— А як щодо Донецька?

— Режим суворий, однак не такий репресивний. Заходиш у камеру, — вони вільно стоять, говорять. Охоронець із нами також був, але все відбувалося не так агресивно. Система дуже сувора, говорити з ними без свідків я не міг. Щодо фізичних умов тримання (харчування, доступ до медицини) — то базове забезпечення є. Я би не сказав, що воно якось дуже відрізняється від тутешнього забезпечення. Ми й тут бачили колонії та корпуси вкрай занедбані, але ніхто не скаржився на неналежне ставлення з боку режимного персоналу, охоронців. Переважно — на поліцію, СБУ. Наприклад, як представники СБУ вивозили з місця тримання, допитували і повертали назад. 

— До речі, про "таємні тюрми". Делегація підкомітету ООН з питань запобігання катуванням призупиняла свій візит в Україну через недопуск в управління СБУ в Краматорську та Маріуполі. Глава Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні Фіона Фрейзер заявляла, що неофіційні місця позбавлення волі є в Харкові, Запоріжжі, Маріуполі та Краматорську. Чи змінилася, на вашу думку, ситуація з "таємними" місцями несвободи в Україні?

— Ми зустрічалися з керівництвом СБУ, саме вони й заявили, що таких місць уже немає. Але про мій візит попередньо було оголошено. Вони знали, що я прибуду, одразу сказали: "Ви можете походити всюди на наші об'єкти, повідкривати, ми вам усе покажемо, — там нічого немає".

— У яких містах ви побували?

— У Києві, Одесі, Харкові, Старобільську, Краматорську, Бахмуті. Ми не відвідували міст на заході України, бо відчували, що гостріші проблеми — у східній частині. Ми також не заходили в місцеві управління СБУ й не відчиняли дверей на поверхах, не інспектували. Я розумів, що ми там нічого не знайдемо. Для мене основне джерело інформації — особи, які звільнилися або яких перевели в офіційні місця тримання з неофіційних. Ніхто нам не заявляв, що після 2016 року когось десь тримали в якихось місцях тримання СБУ. Говорили, що якісь невідомі десь тримали декілька днів, поки вони не погоджувалися визнати вину. Потім цих людей висаджували десь на вулиці, а вже через кілька хвилин їх забирала СБУ й офіційно везла на допит. Чи це збіг? Не думаю. Тобто методи в них еволюціонують. Заяв про такі порушення стає все менше. На мою особисту думку, цю проблему вже більш-менш вирішено. 

— При цьому на п'ятому році війни на законодавчому рівні не вирішено проблеми затримання СБУ людей і того, що з ними робити далі. Чи є якийсь міжнародний досвід щодо порядку затримання в умовах військового конфлікту?

— Американський Сенатський комітет підготував звіт про практики, які застосовувало ЦРУ. Не хочу виглядати тут песимістом, але я відвідував багато місць, які перебувають під контролем служб безпеки і все відбувається в ситуації збройного конфлікту. Практика неофіційних тримань під вартою дуже поширена і в інших країнах. Коли немає належного контролю й нагляду за службами та силами безпеки, таке трапляється постійно. Це не суто українська проблема, а загальнолюдська.

Надзвичайно важливо забезпечити ефективний нагляд і контроль над діяльністю Служби безпеки, щоб вона не перетворилися на незалежну силу в кордонах держави.

— Чи зустрічалися ви з новопризначеним омбудсменом, яку не підтримали правозахисні організації через непрозорість процедури обрання? За словами правозахисних організацій, саме через її небажання працювати з громадськістю наразі під загрозою існування Національного превентивного механізму.

— Так, зустрічалися, а також із попереднім омбудсменом уже в іншому статусі, з моніторами від громадянського суспільства. Я був вражений системою "Омбудсман +". Крім того, я поділився своєю думкою з новим омбудсменом і пояснив їй, що важливо підтримати функціонування цієї системи й надалі. Я також повідомив про це в Мін'юсті представникам МВС та інших структур. Сказав, що зазначена система — взірцева на міжнародному рівні. Її існування — досить рідкісний феномен, його треба підтримувати. 

Я заохочував нового омбудсмена прискорити процес відбору, акредитації моніторів для продовження роботи. Вона пояснила, що акредитація, видана попереднім омбудсменом, недійсна, треба видати її персоналу нову акредитацію. Я не можу коментувати якісь внутрішні мотиви процесу переакредитації, але якщо не продовжити функціонування цієї системи, для України це означатиме серйозну втрату.

— Як ви оцінюєте ситуацію з правами неповнолітніх засуджених? 

— В Україні я був шокований, що неповнолітніх, 14–18-річних, тримають в одній будівлі СІЗО з дорослим населенням.

Є окремі колонії для малолітніх, але досудове слідство може тривати дуже довго, відповідно, неповнолітні можуть чотири-п'ять років проводити в установі, яка сконструйована для тримання дорослого населення. Всі ці СІЗО мають дуже застарілу інфраструктуру і відбивають менталітет ХІХ століття: товстелезні стіни, грати, маленькі вікна, важкі металеві двері. Дуже репресивне середовище для неповнолітніх. 

У мене не склалося враження, що ставлення до них — нелюдське, але умови, як на їхній вік, — неналежні. Ми також були у приймальнику-розподільнику, яким керує Нацполіція. Раніше, як нам пояснили, таких було більше, тепер — тільки три. Один із них, у Харкові, ми й відвідали. На той момент там не було дітей, але вони сказали, що за рік через них проходить приблизно від семи до дев'яти дітей. Також застаріла система, коли дітьми-втікачами з родин, із інтернатів займається саме поліція. 

Сам центр досить добре організований, із нормальними умовами для тримання дітей. Як нам пояснили, діти перебувають там буквально днів два, недовго. Але це структура, якою не мусить управляти поліція, так не повинно бути. 

Моя рекомендація для влади полягає в тому, щоб, наскільки це можливо, в цю систему кримінального правосуддя дітей навіть не заводили. Позбавлення волі має бути крайньою мірою. Крім того, їх необхідно утримувати в окремих установах. Найбільше шокований я заявами малолітніх, що до них неналежним чином ставилася поліція, досить жорстоко. 

— Коли буде оприлюднено ваш звіт, і які загальні рекомендації можна зробити щодо окупованих і не окупованих територій?

— Попередні результати ми вже передали владі, була прес-конференція. Крім того, попередні результати і спостереження буде опубліковано на моєму веб-сайті. Далі працюватимемо над повноцінним звітом. Влада зможе зреагувати на те, що я напишу. Вже в березні винесемо цей звіт і реакцію влади України на нього на засідання Ради ООН із прав людини. 

Але в повному звіті ми не будемо порушувати нових питань, яких не порушували в попередньому. Рекомендації, по суті, залишаться ті ж самі. Основна рекомендація для влади — вжити заходів, щоб припинити неофіційне тримання під вартою. І те, що я вже сказав стосовно неповнолітніх: щоб влада заохочувала суддів, суддівські органи влади максимально, наскільки це можна, обирати альтернативне покарання замість поміщення під варту. 

Де-факто владу на окупованих територіях закликаю дозволити міжнародні моніторингові візити міжнародних організацій у відповідні установи. Це означає безперешкодний доступ до всіх установ, до всіх засуджених, ув'язнених і забезпечення повної конфіденційності бесід.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №42-43, 10 листопада-16 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво