"Не бійтеся давати дітям дорослі знання"

Поділитися
"Не бійтеся давати дітям  дорослі знання"
Мою увагу на Сергія Чумаченка звернув відомий читачам DT.UA Валентин Ткач. "Це дивовижна людина, - сказав він. - Я обережно ставлюся до "тренерів з будь-чого", але це - не про Сергія. Він реально працює з дітьми. Сам альпініст, він розуміє, що таке довіра і яке її значення.

Із Сергієм Чумаченком я хотіла познайомитися давно. Колишній військовий, він 11 років прослужив замполітом у ракетних військах стратегічного призначення СРСР.

Потрапивши свого часу в підрозділ, у якому буйно цвіла дідівщина, він поставив собі мету це змінити. За півтора року в нього вийшло. У результаті роботи офіцерів і прапорщиків солдати добровільно відмовилися від позастатутних звичок, змінивши культуру тюремних традицій на взаємну довіру і повагу.

У минулому - заступник начальника Контрольно-рятувальної (гірської) служби України.

Відомий у певних колах бізнес-тренер.

Засновник і керівник творчо-спортивного дитячого табору "ЕкстреМал", на базі якого в червні цього року Міжнародна просвітницька ініціатива "Відкрита хата" запустила в Кам'янці-Подільському літній табір "Люди майбутнього" для дітей з постконфліктних регіонів.

А за два з половиною місяці до цього Сергій Чумаченко переніс операцію і пережив підозру на онкологію, провівши в палаті онкодиспансеру сім днів. "Ситуація розвивалася як у книжках, - згадує він. - Ті, кого любив і вважав близькими, раптом загубилися. Ті, хто називався друзями, - не згадали. Натомість діти і справжні друзі залишилися. Ті, від кого цього не чекав, раптом з'явилися і сказали: "Ми поруч. Коли щось треба - тільки скажи, зробимо". І раптом, на 52-му році життя, приходить просвітління, і починаєш розуміти, що "хороша людина" - це не просто слова. Знову віриш у життя, і все навколо тебе стає правильним. Це міцно поставило мене на ноги. Я поставився до цього як до уроку, з якого треба вийти якимось іншим"…

Мою увагу на Сергія Чумаченка звернув відомий читачам DT.UA Валентин Ткач. "Це дивовижна людина, - сказав він. - Я обережно ставлюся до "тренерів з будь-чого", але це - не про Сергія. Він реально працює з дітьми. Сам альпініст, він розуміє, що таке довіра і яке її значення. Сергій не вигадує концепцію життя. Він іде з дітьми в життя і там випитує концепцію у світу, керуючись принципом, що хороший педагогічний процес - це завжди співтворчість дітей і дорослих, основним мотивом якого є прагнення змінити світ на краще. І це дітям вдається легше".

- Сергію, як з'явився табір "ЕкстреМал"?

- Ідея поєднати навчання дітей зі скелелазінням і альпінізмом з'явилася ще 2002 року, коли працював інструктором у гірській контрольно-рятувальній службі. Я дуже люблю гори. Туризм і альпінізм завжди були важливою складовою мого життя.

Спочатку ми хотіли спробувати поєднати спортивну частину і творчість у вигляді музики. Але нам потрібен був командний процес і в творчій частині. І ми знайшли заміну - акторська майстерність і постановка спектаклів. Так утворювався табір "ЕкстреМал". Його осмислення як методу відбулося значно пізніше. Коли я пішов з рятувальної служби, почав займатися навчанням і розвитком персоналу, і в мене з'явилися нові знання про розвиток людини.

До цього року табір був платним. Раніше він розміщувався в наметах на території рятувальної служби в Судаку, і за кожну дитину ми платили по 30–40 грн на день. Але я міг прийти до начальника служби і сказати: "У цієї дитини немає батька. Давай візьмемо її безплатно". Відтак у кожній зміні в нас були діти альпіністів або сироти. Останні дві зміни - для 50 дітей зі сходу - проводили на гроші МЗС Литви і Шведського інституту.

- Часто кажуть, що сучасні діти не читають. Ви на своїй сторінці у ФБ писали, що це - міф…

- Я сам здивувався. З дітьми працював письменник, який вчив їх писати. І з'ясувалося, що вони не просто читають, а читають дуже багато. Причому відсотків на 80 їхні списки збігаються з тим, що читали ми: ніби вони тягають книжки з моєї шафи. І це далеко не тільки програмні речі. Для мене то було відкриття. І, судячи з коментарів до посту й спілкування з друзями - батьками підлітків, це не виняток. Щоправда, можливо, тому, що табір не дешевий, ми автоматично виходимо на прошарок батьків, які вкладають у дитину. У цьому випадку дітей відбирали вчителі, а потім уже ми - на основі написаних ними есе. Це був жах…

- Чому?

- Штампи й сірість... Коли я читав ці есе, мені хотілося розплакатися. Було відчуття, що все, пов'язане навіть не з творчістю, а з надією на неї, з них ретельно вичищали зубною щіткою. Есе були такими безбарвними, наче дорослі стояли за спиною і диктували дітям, що писати. Це ж біда!

Будь-яка дитина народжується зі схильністю до творчості. Вона може малювати, співати, писати… Та будь-що, якщо бодай не заважати їй цим займатися. Ну, а геніями стають просто потрапляючи в умови, де щось цей механізм вмикає. Виходить, уся система освіти налаштована таким чином, що 95% дітей виходять звідти з якісно відформатованими мізками…

Усе це давно й усім відомо. Але масштаб катастрофи розумієш, коли в тебе на столі лежить 70–80 дитячих робіт, з яких лише чотири написані самостійно.

- Яка мета цих двох змін?

- Метою всього проекту (є ще програми для вчителів) був розвиток емоційного інтелекту й емпатії - вміння працювати з почуттями, співпереживати, ідентифікувати свої почуття. На цьому базуються навички управління відносинами в родині, соціумі, колективі.

Чому "ЕкстреМал"? Гірська культура заснована на довірі й готовності прийти на допомогу. Ми дуже ретельно працюємо з конфліктами, навчаємо дітей обговорювати їх відкрито. Це завжди відбувається болісно. У соціумі є стереотипи і штампи "не стукати", "не закладати", у результаті всі переживання й емоції капсулюються, стають закритими і перетворюються на проблему. Ми ж, навпаки, показуємо дітям, що, обговорюючи, можна навчитися якось керувати цим процесом.

- Чи мали якісь особливості діти зі Сходу країни?

- Для мене стали відкриттям і діти, і вчителі. Як і інші жителі України, я був схильний до стереотипів. Донецька і Луганська області - Костянтинівка, Сєвєродонецьк, Слов'янськ, Маріуполь, Краматорськ... Чекаєш мало не дворових дітей, а приїжджають відкриті й готові до взаємодії.

- Чи правда, що пережите цими дітьми зробило їх більш цілеспрямованими і самоактуалізованими?

- Мені складно про це говорити. Досліджень, пов'язаних з посттравматикою, ми не проводили. Більше того, теми війни в нашій роботі ми свідомо уникали. Але кілька моментів були для мене показовими.

У перший день, проводячи тренінг командоутворення, я запитав, якою мовою вони хотіли б навчатися. Незалежно від віку, усі в один голос обрали українську, хоча в побуті говорять російською.

Другий момент: коли діти обговорювали якийсь проект і хтось запропонував закцентувати увагу на тому, що вони - зі сходу, група категорично це відкинула. Вони свідомо уникають виділення за ознакою "ми - інші, бо пережили війну. При цьому вони не заперечують і не заміщують цей досвід. Наприклад, коли я запропонував пройтися по підвалах Кам'янця-Подільського, один хлопчик сказав: "Та я в підвалах чотири місяці просидів". І ми чудово розуміємо, що це - частина його життя. Він її не ховає, не заміщує, він із цим живе. Але я давно вже не бачив і не відчував такої якості стосунків. Ці діти відкрилися дуже швидко.

- Ми часто говоримо про гуманізм. Тим часом це поняття дивним чином трансформується. Чи треба, на вашу думку, виховувати в дітях гуманізм?

- По-моєму, так. Як? Розмова дуже концептуальна, адже є багато особливостей, у тому числі вікових. Ми 14 років працюємо з дітьми від 10 до 18 років і бачимо, що здатність працювати з дорослими, екзистенціальними речами - ставленням до Бога, сенсом життя… - дуже помолодшала.

Зміна мала бути журналістською. Я бачив у цьому можливість навчити дітей ставити цікаві запитання й осмислювати їх, причому не один раз. Спочатку - у бесіді, потім - викладаючи на папері. Це гарний спосіб формувати навички саморефлексії.

Але цього разу нам трапився письменник. А це - інша робота. Ми почали акуратно відходити від журналістики, але деякі теми, наприклад професійних цінностей журналістів, все-таки зачепили. І групу ця розмова не шокувала. Діти були відкриті й відверті. Якщо, наприклад, їм не подобається те, що по телевізору показують тіла вбитих людей, вони запитують: "Навіщо?" І ми це розбирали.

Не треба боятися давати дітям дорослі знання. Навчаючись чогось нового, я завжди запитував: чи працює це з дітьми? Мені казали: ні. Але я привозив це в табір - і, виявлялося, працює. Діти використовують це трошки не так, інакше, не одразу все можуть узяти, але все одно... Наприклад, інтегральна теорія. Відкриваєш книжку - і в тебе вивертаються мізки. Але щось із цього ти можеш узяти й обговорити з дітьми.

Ключове питання майбутнього дитини - глобальне бачення. Здатність бачити взаємозв'язки між тим, що відбувається довкола неї, з нею, і як це позначиться на навколишньому світі. Інтегральна теорія все це якраз показує і пояснює. Тому, мені здається, дітям потрібно давати дорослі речі. Питання в тому, хто і як це робить. Насамперед - у школі.

Нинішню шкільну програму треба вичищати. Знання настільки оновилися, усе так змінилося, у тому числі здатність дитячого мозку з усім цим працювати, що, до нудоти напихаючи дітей знаннями минулого століття, залишаючи все як є, ми просто вчиняємо черговий злочин. Проти себе ж. Бо потім ми відпускаємо дітей у доросле життя.

Тому - так, гуманізму треба вчити. На філософії, мистецтві. Пояснювати, що таке цінності, як вони формуються, що таке ціннісний конфлікт. Це, у свою чергу, пояснить їм, як улаштований світ, причини нинішнього конфлікту - і воєнного, і соціального. І вони вже зовсім інакше будуть до цього ставитися.

- Батьківські моделі й штампи часто передаються дітям. Чи стикалися ви з антиукраїнськими проявами?

- На жаль, так. У нас були дві дуже самостійні сестри, розумниці, наполегливі й уперті, але трохи закриті. У рамках норми, тому ми не хвилювалися. І раптом їхні батьки пишуть мені: "Спасибі вам велике за те, що не було шароварщини і "ще не вмерла Україна"… Нас це дуже зачепило. Усі, хто працював з дітьми, - патріоти України.

- Чи були прояви ненависті й агресії у дітей?

- Переконаний, що діти приходять у цей світ холакратичними. Вони готові співробітничати з ким завгодно, і якщо середовище не створює конкурентних передумов, то в дітей немає агресії і ненависті. Це підтверджують, наприклад, академічні експерименти американського психолога турецького походження Музафера Шерифа.

Ми не раз спостерігали: якщо посадити на галявинці чотирьох дітей і висипати перед ними купу іграшок, то у 80 зі 100 випадків вони гратимуться не заважаючи одне одному. У мене таке враження, що агресія і стратегія конкуренції беруться від нас, дорослих. За два тижні, проведені з дітьми з посттравматичним синдромом, агресії в них ми не побачили.

- Дорослими не народжуються. Світ побудований на конкуренції.

- Це хибна думка. У монографії "Взаємодопомога як фактор еволюції" ідеолог анархізму П.Кропоткін досліджував історію людства, намагаючись виявити, які соціальні моделі приводили до чергового етапу розвитку цивілізації. Виявилося - ті, що побудовані на взаємодопомозі. У свою чергу професор В.Ефроїмсон довів: потреба у взаємодопомозі є генетично наслідуваною якістю людини. Тобто людина за
своєю природою орієнтована на взаємодію і взаємодопомогу.

- Це в теорії. Спроби створити альтернативні суспільства без конкуренції, на основі взаємодопомоги і співробітництва, рано чи пізно зазнавали краху.

- Навряд чи ви платите за контент, який берете в Інтернеті. Наприклад, Ліга Плюща, розуміючи безглуздість захисту авторських прав юридично, відкрила безплатний доступ до своїх програм. Світ змінився. Ми вже давно маємо соціальну навичку безплатного обміну (у тому числі інтелектуальним продуктом) у тій кількості, яка нам зараз необхідна.

Парадокс у тому, що взаємодія, обмін і конкуренція не суперечать одне одному. Можна взаємодіяти, обмінюватися знаннями, обладнанням і т.д. на певних умовах - співавторства, надання взамін якихось своїх можливостей, - залишаючись при цьому в загальному конкурентному полі за гранти, гроші тощо. У світі майбутнього є і те, й інше. Але значно більше - взаєморозуміння, підтримки й безплатного обміну.

Наприклад, фінська система освіти безплатна. Доступ до неї відкритий, у тому числі зарубіжним фахівцям (30% квот). Оплачувати потрібно тільки своє проживання і харчування. Німецька система вищої і профосвіти переходить на безплатну основу. Сорбонна - теж.

- У чому ваші методи перегукуються з фінською системою навчання?

- У процесі навчання є низка чинників, що позначаються на його якості. Два з них, як на мене, найважливіші. Це якість стосунків у процесі навчання і якість особистості, яка навчає. Фінська система навчання (взагалі західна традиція) орієнтована на емпатичні партнерські стосунки вчителя і учня. Східна - на директивні.

У нашому таборі, як і в фінів, - маленькі групи. І діти відчувають (і говорять про це) іншу якість ставлення до себе. Крім того, ми теж практикуємо проектний підхід. Це міжпредметна галузь, що відкриває велике поле знань. Наприклад, проект побудови курника включає необхідність вирішити питання - з чого, як, інструменти, трудові навички, хімічний склад, погода і т.д.

У нас - те саме. Спорт - це проект. Як і акторська майстерність. Вчать не тільки акторським навичкам, а й встановлювати стосунки, використовувати погляд, інтонацію, голос, управляти власними емоціями. Не випадково одна з ідей, що народилися торік, - мандрівна школа. Де діти вивчатимуть навколишній світ, прив'язуючи його до існуючих програм. Вивчати зоологію, біологію і т.д. не в класі, а їхати на завод, у гори...

- А ненасильницьке спілкування в чому полягає?

- Точно не в тому, щоб, коли вдарили по одній щоці, підставити другу. Ненасильницьке спілкування - це здатність зрозуміти, що ти відчуваєш, які емоції переживаєш, і припустити, що відчуває і які емоції переживає інша людина. Це розуміння власних потреб у ситуації і припущення того, які потреби має інша людина. У конфлікті або просто в розмові. Ненасильницьке спілкування - це технологія, що дозволяє всім цим обмінятися і виробити якісь взаємні дії, що допомагають ухвалити прийнятне для обох сторін рішення. При цьому принципово важливо зберігати власну позицію і розуміти власні потреби. На мій погляд, цей метод добре працює в емоційно гарячих конфліктах, коли дуже боляче. Включення цих чотирьох кроків дає можливість пробратися через емоційний біль і вийти на якісь усвідомлені рішення, прийнятні для обох сторін.

Але, на жаль, навичка роботи в методі ННС виробляється довго. Складно навчитися ідентифікувати потреби партнера. Просто прочитати книжку М.Розенберга і почати працювати за цим методом не виходить. Справжня емпатія - коли ти емпатичний стосовно свого ворога. Це не означає, що ти не захищаєш власних інтересів. Це означає, що ти ставишся до нього як до людини. Принаймні - намагаєшся.

Таких методів насправді багато, і вони схожі. Просто у Маршала він методологічно чіткіше виписаний.

- Як ми могли б застосовувати його в конфлікті на Сході країни?

- Парадокс у тому, що жоден конфлікт неможливо закінчити просто воєнною перемогою. І такі інструменти, як ненасильницьке спілкування, дуже важливі. Важливі спроби навчити хоч якось один одного чути, звикнути до цього болю, коли навіть думки не допускаєш, що з людиною, яка завдала його, можна взагалі про щось говорити. Важливі не просто як передача певної технології. Освоєння подібних методів - це, у принципі, радикальна перебудова світогляду. Світ - нейтральний. Питання в нашій емоційній його оцінці.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі