Олег Покальчук: українське суспільство хворе на соціальний конфлікт та тугу за УРСР - Соціум - dt.ua

Назад в УРСР

22 листопада, 16:59 Роздрукувати Випуск №45, 23 листопада-29 листопада

Масив соціальних конфліктів в Україні — як поклади бурштину. Всі майже на поверхні. 

© Василь Артюшенко, DT.UA

You don't know 

how lucky you are, boy

Back in the USSR, yeah.

The Beatles. White Album

Копають лунки геть здичавілі типи під орудою свавільників і "дахом" негідників. Робота брудна, ризику мало, грошей — нормально. Що буде потім із цією землею — так питання взагалі навіть не стоїть. Колгосп-мільйонер зі справедливим, за місцевими поняттями, розподілом благ.

На такій же соціальній базі працювали й горезвісні "копанки", й безліч інших напівбандитських артілей, які процвітають донині: від вирубки лісу в Закарпатті до вилову риби на Херсонщині. Тут вам і місцеве самоврядування, і демократія, і справедливе оподаткування, і народна міліція.

Якщо з походженням бурштину як зі скам'янілою деревною смолою все зрозуміло, то з походженням конфліктних покладів слід дещо уточнити.

У соціальному плані сучасна Україна — це УРСР, яка все ж таки вийшла зі складу СРСР. Є версія, що саме ці побоювання Сталіна були вирішальною причиною Голодомору. Сталін помер, а причини залишилися.

Треба уточнити, що "сучасна Україна" і "сучасна влада України" — це дві великі різниці, як кажуть в Одесі. Не тому, що одна ліпша за другу, а тому, що вони існують у різних просторово-тимчасових континуумах. (Між ними ще є прокладка у вигляді творчої інтелігенції та накладка з закритого акціонерного товариства олігархів, але про це трохи згодом.) У цьому сенсі навіть сказати, що ці різниці співіснують, буде великою натяжкою. І ось чому. 

Національна самосвідомість українців кілька століть поспіль формувалася на векторній парі "пани — народ". (Виняток — Запорізька Січ зі своєю особливою соціальною етикою. Але цей професійний військовий стан зазнав військової та політичної поразки, розділившись у результаті на непримиренних (Задунайська Січ) і колаборантів цариці Катерини, зрештою —тих-таки панів-дворян.) Баланс цієї співзалежності досить довго був соціальним ідеалом. Думки про звільнення від панів, коли ті чимдалі безглуздіше копіювали петербурзьке дворянство, попри свою визначену функцію місцевого самоврядування, дістали поширення у формулі "У своїм краю панувати не дамо нікому" і відсилання до "козацького роду" як архетипу-мотиватора. Тобто базова програмна вимога: багатих ліквідувати й справедливо збагатитися самим за рахунок спецконфіскацій і репарацій. Вороги, дивлячись на це, випаруються самі. Очевидно, зо сміху. 

Соціалізм сам по собі, як і всі утопії, красивий. Доктринально в ньому справді відновлюється соціальна справедливість, торжествують колективний розум, гуманізм, рівність, а також братерство й почасти навіть сестринство. 

Та будь-яка утопія закінчується на запитаннях: "Хто за це заплатить?" і "Де гроші?" 

На це зазвичай буває відповідь у дусі, мовляв, грошей немає, але ви тримайтеся. Треба ще потерпіти, бо вороги випаровуються неохоче і, здається, знову конденсуються в росу. А ті, хто ставить додаткові запитання про гроші, — це вороги народу й агенти ворога.

 І, як писав класик, "нема тому спочину і краю немає".

За останні три десятки років риторика всіх українських політичних партій, які домоглися успіху, ґрунтувалася й ґрунтується саме на цьому соціалістичному словоблудді. Хочете розширити електоральну базу — обіцяйте всім усе, золота Полуботка вистачить на будь-які витрати. 

При цьому капіталістичній реальності цілком наплювати, в якому зміненому стані свідомості й чому геть-чисто застряг народ цієї дивної східноєвропейської країни. Якийсь колективний Дон Хуан. Тому сталкінг реальності, він же непробудна брехня, — невід'ємний інтегральний складник української реальної політики. Протягом десятиліть. Тому головна умова Заходу — почати, нарешті, казати правду, щоб відновити договороздатність, — видається геть нездійсненною. Навіть якщо окремо всі українські суб'єкти процесу щирі й правдиві. Але це неточно.

Реальна політика України — навіть не міноритарний, а мікроакціонер глобальних процесів. Ці нановеличини невразливі для будь-яких криз, як мураха для плуга. Але вони й невидимі для підйомів так само, як велика шестірня не може зачепити своїми зубцями коліщатка годинникового механізму. 

За сукупністю соціальних вимог навіть та частина народу, яка цілком щиро відторгає себе від радянського минулого, все одно глибоко колгоспна за своїми уявленнями про справедливе й комфортне суспільство. (Євромолодь не беремо до уваги ні демографічно, ні навіть уже й територіально.) 

Структурно це має такий вигляд: частина людей — і тих, що відверто, і тих, що несвідомо ностальгують за СРСР, де "не все було так погано", перебуває в ідейному конфлікті з людьми доби національного відродження, які, по суті, є "неоконами", прихильниками нео-УРСР.

Випереджаючи хвилю щирого обурення, зауважу, що я маю на увазі тут УРСР 1920–1930-х років, в основному "харківського" періоду. Частина історії моєї родини пов'язана і з цим містом, і з цим періодом українського більшовицького романтизму. Коротенько нагадаю, що крім кількох сотень діячів культури "Розстріляного Відродження" (термін Єжи Гедройця), було ще приблизно тридцять тисяч інших репресованих.

На прикладі мешканців відомого харківського будинку "Слово" виразно видно, що ці талановиті молоді люди визначали свою політичну позицію саме як "антипетлюрівську", "проти панів", щиро вважаючи, що нова політична формація надасть небачені раніше умови для національного відродження України.

До речі, з 1920 року більшовики УРСР справді розпочали українізацію. Вона була значно жорсткішою, ніж нинішня (Президія Луганського окрвиконкому: "Підтвердити співробітникам, що неакуратне відвідування курсів і небажання вивчати українську мову тягне за собою їх звільнення зі служби". Президія Сталінського (Донецького) окрвиконкому: "Притягати до кримінальної відповідальності керівників організацій, які формально ставляться до українізації, не знайшли способів українізувати підлеглих, порушують чинне законодавство у справі українізації".)

На цій хвилі в Україну повернулися М.Грушевський, С.Рудницький і М.Лозинський, багато інших соціалістів колишніх років. Український народ, крім панів, маловірів та відступників, був на дуже великому піднесенні.

Скінчився їхній соціалістичний романтизм, як відомо, дуже кепсько. Паралелей, звичайно, можна не проводити, але вони є. Тож нині маємо романтично-скептичні соціалістичні маси й капіталістичних менеджерів–"япі"–"білих комірців". Додамо сюди ще ЗАТ четвірки олігархів і приблизно десятка публічних мільйонерів, які роками товчуться навколо них зі своїми петиціями про вступ до клубу. У цьому нічого специфічно українського немає. У світі реальну політику давно вже визначають не окремі публічні політики, а їхні спонсори в широкому значенні слова. У принципі цей конфлікт "накладки й підкладки", включаючи його нинішню фазу, досить докладно відображено в українських ЗМІ.

Четвертий чинник — це інтелектуали, частина яких періодично перетворюється на "творчу інтелігенцію". Визначення інтелектуала ніби говорить, що ця особина внаслідок накопичених знань пояснює собі картину світу так ефективно, що зовсім не ведеться ні на бунт мас, ні на істерику влади. Вони ніколи не бувають самотніми, з ними завжди герої їхніх улюблених книжок. Але іноді й вони впадають у єресь управління світовими процесами, привертаючи увагу санітарів.

У декого це минає швидко, оскільки освіта навіть найбільш романтичним дозволяє побачити, що їх розводять як лохів, хоч і освічених. Таких розвести навіть легше.

Та дехто, продовжуючи шукати сакральні смисли в несакральних місцях, вмикають режим "творчої інтелігенції". 

Нагадаю, що радянська творча інтелігенція була важливою частиною системи влади, і ця імовірнісна опція не дає деяким нашим високоосвіченим громадянам ні хвилини спокою. Вони вибагливо вимагають до себе уваги, а також матеріальної підтримки їхніх починань і продовжень. Але володіючи запасом знань набагато більшим, ніж будь-які інші групи, інтелектуали (інтелігенція) здатні залляти сала за шкуру кому завгодно так, що мало не буде.

Клубу олігархів вони не потрібні ні для чого. Їм це як колекція метеликів або марок: гарне, але марне. Для менеджерів від влади — начебто не зайва річ, але куди це все вставляти і як ним управляти, не дуже зрозуміло. А якщо не можна управляти, то навіщо?

Народу ж інтелігенти цікаві хоча б тому, що це більш-менш осмислена частина інформаційного простору. Особливо на тлі штатних ідіотів і негідників. Але народ, може, й платив би їм гроші (хороші ж люди), але за залишковим принципом — після комуналки й харчового кошика. Тобто не платив би. Натомість народ з ними свариться, піднімаючи себе до рівня інтелектуалів. І опускаючи їх до свого. Але це, загалом-то, найбільш миролюбна конфліктна лінія, хоча й дуже колоритна.

Опишемо ці лінії докладніше. Уявімо собі квадрат, верхні кути якого — умовні "народ" і "влада", а нижні — "інтелектуали" й "олігархи". Його можна перевернути догори ногами, верх і низ тут не принципові. 

Важливе ось що: векторна пара "народ — влада" системна. Це офіційний, основний тип відносин і конфліктів. Він дуже провінційний, домашній.

 А пара "інтелектуали — олігархи" поза- або надсистемна. Це не применшує і не посилює їхнього впливу, але він — у неформальній площині. Олігархам це подобається, інтелектуали, навпаки, намагаються соціалізуватися, але факт залишається фактом. Цей кластер відносин проєвропейський. Олігархи й так фізично живуть у ЄС, інтелектуали — в основному ментально. 

З'єднавши всі ці пункти лініями, ми отримаємо малюнок на кшталт поштового конверта (якщо хто ще пам'ятає, що це таке).

Сторони квадрата — це конфліктні лінії. Вони можуть бути творчими й продуктивними або дурними й витратними, але не руйнівними.

Діагоналі квадрата — це кризові лінії. Тут уже не взаємні претензії, а питання принципів, світоглядів, ідеології та релігії. Вони торкаються дуже чутливих точок усього суспільства. При його, нагадаю, дуже слабкій договороздатності.

Перетин цих діагоналей, кризових ліній "народ — олігархи" й "інтелектуали — влада" — це точка катастрофи, яка за належного рівня напруги обрушить усю рівноважну систему.

Будь-які статичні картинки, що претендують на відображення життєвої динаміки, слід сприймати лише як моментальний знімок. Наш "квадрат" увесь час пульсує, змінюється, перетворюється на паралелограм і трапецію. І точка катастрофи постійно зміщується від одного краю до іншого, як мішень у сітці Mil-Dot снайперського прицілу. 

Розвиваючи це порівняння, пострілу загалом може й не статися. Адже багато публічних політичних драм у нас — це суміш бурлеску, балагану й буфонади (нехай пробачать мені патріархи літературного об'єднання "Бу-Ба-Бу"). У нас навіть смерть зі "смертю" Бабченка перестала бути справжньою. До речі, пісню "Бітлз" про повернення в СРСР написали не як вихваляння, а як пародію відразу на дві інші пісні  — Чака Беррі Back in the U.S.A. і California Girls групи  The Beach Boys. Тепер українська вбудованість у чвари республіканців і демократів США — теж пародія на участь у світовій політиці.

Проблема в тому, що такими українськими комедіями дуже легко управляти ззовні з допомогою "корисних ідіотів", перетворюючи їх відповідно до чужої потреби на трагедію.

Можливі консервативні макрорегулятори майбутньої кризи самодискредитувалися через "армію, мову, віру". 

Можливі ліберальні — неприйнятні для вже підстаркуватого (зокрема й душею) масового електорату. 

А силові макрорегулятори просто ще не відросли, перебувають у пубертатному періоді.

Це не означає, що в Києва немає більше важелів контролю над ситуацією, навпаки, їх побільшало. Але природа соціальних криз така, що вони виникають не в період стагнації, коли взагалі нема за що змагатися. А в процесі поліпшення ситуації, коли виникає перспектива прибутку або підвищення статусу для кожної з чотирьох груп.

УРСР, що розквітає в мізках мас, — це інстинктивний захист від неминучої кризи розвитку. Як стрибок з вікна палаючого будинку. 

Та на якому поверсі ми насправді, довідаємося тільки в польоті. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 4
Випуск №47, 7 грудня-13 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво