Надія та віра без відповідальності, або Соціологічна діагностика українського суспільства

День народження - хороший привід будувати плани на майбутнє.

Але без минулого немає майбутнього. Щоб плани реалізувалися, треба розуміти вихідні позиції й передісторію, важливо вчитися на помилках минулого й не заплющувати очей на проблеми сьогодення.

До чергової, вже 27-ї, річниці незалежності України хочеться окреслити поточний стан основних сфер нашого суспільства. І як соціолог я планую це зробити на основі даних різних соцдосліджень. Передусім - унікального моніторингового соцдослідження "Українське суспільство", яке з 1992 р. проводить Інститут соціології НАНУ, рік у рік у рамках репрезентативного всеукраїнського опитування ставлячи українцям одні й ті ж самі запитання, що дозволяє в динаміці відстежувати трансформацію українського суспільства. Довгі ряди соціологічних даних дозволяють розуміти, що є нормою для нашого суспільства, а що відбулося вперше, які механізми спрацювали, а що не дало плодів, які закономірності існують і як українці реагують на повторювані ситуації. Крім цього, я використовуватиму дані й інших дослідницьких організацій, таких як КМІС, Соціологічна група "Рейтинг", Kantar TNS, GfK, а також дані статистики і власні спостереження за результатами фокус-груп, які я проводила або спостерігала.

Скільки нас?

Основне джерело інформації про кількість і структуру суспільства в будь-якій країні - перепис населення, який заведено проводити один раз на 10 років, а в проміжках, щоб результати не застаріли, робити "мікропереписи", тобто статистичні вибіркові дослідження. Як відомо, в Україні останній перепис проводився 2001 р., і всі наступні дані - його коригування на основі адміністративних даних державної реєстрації народження, смерті та зміни реєстрації місця проживання.

У багатьох у голові відклалася цифра 52 мільйони (хоча й вона була округленою), але сьогодні нас навіть не 42 мільйона, як повідомляють офіційні дані статистики. За даними Держкомстату, на 1.07.2018 р. населення України становить 42,3 млн людей, без урахування окупованих територій Криму та Севастополя і з урахуванням непідконтрольних територій Донецької та Луганської областей, де, оціночно, проживає 3,9 млн. Але в офіційних даних статистики міграція враховується не повністю, - багато міграційних рухів ніяк не реєструються. За даними дослідження Міжнародної організації міграції в Україні (МОМ), у 2017 р., оцінно, за кордоном працювало 915 тис. людей. За даними Центру економічної стратегії, з моменту останнього перепису з України виїхало 6,3 млн українців. Експертна оцінка трудової міграції у 2015–2017 рр. становить близько 4 млн осіб, або 16% працездатного населення.

За прогнозом ООН, Україна входить до десятки країн світу з найвищими темпами зменшення чисельності населення (див. "Три вершники демографічного апокаліпсису", "Кровотеча", № 41, 2017 р. і №3, 2018 р.) Населення України старіє, смертність значно перевищує народжуваність: у 2016 р. на 100 померлих народжувалося тільки 64 дитини. Сумарний коефіцієнт народжуваності на одну жінку у 2017 р. становив 1,4, а для збереження населення він має бути 2,1–2,2.

Тривалий час головним чинником старіння населення України було зниження рівня народжуваності та чисельності дітей. Із початку 2010-х народжуваність стабілізувалася, і старіння відбувається за рахунок зменшення частки поколінь працездатного віку. Стабілізації народжуваності сприяло підвищення виплат на народження дитини й диференціація їх обсягу за черговістю народжень, що діяла з 2008 по 2014 р. Із 2014-го було впроваджено фіксовану суму, що, вкупі з загальною ситуацією в країні, не сприяє зростанню народжуваності.

Зростає навантаження на працездатне населення: за даними Держкомстату, частка пенсіонерів (60+) становить 23% від загальної кількості людей. На кожного пенсіонера припадає 2,5 працюючої людини (20–59 років). За прогнозами Інституту демографії, навантаження на працююче населення тільки зростатиме, а кількість населення в Україні, за песимістичним сценарієм, до 2050-го може становити 25 млн чоловік.

Україна - далеко не перша країна, яка переживає старіння населення й міграцію. Однак до цих процесів і явищ вона виявилася не готовою.

Старіння населення передбачає збільшення навантаження на працюючих, а це означає, що поточне покоління працюючих уже має замислюватися про пенсію.

Базуючись на проведених мною фокус-групових дискусіях, тема пенсії в більшості працюючого населення віком від 30 до 50 років викликає страх і паніку: їх пригнічує рівень життя нинішніх пенсіонерів, але в переважної більшості працюючих немає ні можливості, ні звички робити пенсійні накопичення й інвестувати у свою старість.

Посилення міграції передбачає посилення конкуренції. Українські виші, заводи й організації вже конкурують за абітурієнтів і працівників не тільки між собою в рамках країни, а й за її межами, де поки що програють. Багато мігрантів - "маятникові", тобто їдуть і повертаються. Тому важливо створювати умови "для бумеранга робочої сили", тобто стимулювати їх повернення підвищенням привабливості освітніх програм та ринку праці.

Чи стало жити краще?

Після падіння економіки, практично, вдвічі з 2013 по 2015 р. (зниження ВВП майже вдвічі, зростання інфляції майже на 50%, підвищення рівня безробіття) у 2016–2017 рр. намітився тренд її відновлення (див. табл.1, дані Всесвітнього банку), який триває і в 2018-му, але рівня 2013-го ще не досягнуто й близько.

Макроекономічні тренди позначаються на настроях і самооцінці матеріального становища українців. За даними дослідницької компанії Kantar TNS в Україні, середня зарплата українців у містах із населенням 50 тис.+ у доларовому еквіваленті зростає, хоча все ще не досягає рівня 2013-го (див. табл.2).

Згідно з самооцінкою матеріального становища в містах із населенням понад 50 тис., у 2018 р. зріс відсоток людей, які можуть собі дозволити купити велику побутову техніку (з 11% у 2015 р. до 17% у 2018-му), і знизився відсоток тих, кому грошей вистачає тільки на харчування, але не вистачає на одяг (із 33% до 23, відповідно). 49% можуть дозволити собі тільки їжу й одяг, але не можуть - побутову техніку, великі покупки, поїздки.

За даними Kantar TNS, у 2018 р. стабілізувався "індекс споживчих настроїв", тобто українці більш оптимістично налаштовані на можливі покупки й витрати, ніж у 2015-му. Але він, як і раніше, залишається значно нижчим від показників 2013 р. У 2018 р. 41% населення відзначає, що економічне становище сім'ї за останній рік поліпшилося. У 2014–2016 рр. таких було в межах 3%, переважна більшість відзначала, що економічне становище сім'ї лише погіршується.

Трохи менш оптимістичні українці щодо економічного майбутнього країни в наступному році, але й тут є позитивна динаміка. За даними соціологічної групи "Рейтинг", 16% вірять, що економічне становище поліпшиться, у 2015-му таких було всього 8%.

Порівняно з 2014 і 2015 рр., коли люди боролися за виживання, були розгублені, не складали, практично, ніяких планів на майбутнє і дивилися в нього з побоюванням та песимізмом, на 2018-й ситуація стабілізувалася. Населення адаптувалося, трохи поліпшилося матеріальне становище, але загальний матеріальний рівень усе ще дуже низький, - у більшості українців не задоволені базові фінансові потреби.

Що нас хвилює?

За даними досліджень КМІС, "Рейтинг", GfK (весна-літо 2018-го), більшість українців вважають основними проблемами країни війну на сході України, корупцію в держорганах, зростання цін, низький рівень життя, тарифи, безробіття. Ці проблеми міняються місцями в рейтингу важливості різних списків, але незмінно перебувають угорі. Внизу списку - відносини з Росією, російська присутність у Криму, статус російської мови, екологія, відносини з ЄС, відродження української нації.

Спостерігаються регіональні й вікові відмінності в оцінці важливості проблем країни. Схід і Південь, а також доросле покоління трохи більше стурбовані матеріальними проблемами - зростанням цін, тарифами, низьким рівнем життя. Захід трохи більше (хоча також незначною мірою - 8%) стурбований проблемою відродження української нації (дані КМІС).

За останні п'ять років ієрархія важливості проблем змінилася. Порівняно з 2014-м, українці менш важливими стали вважати такі проблеми: війна на сході України, політична нестабільність, відносини з Росією, російська присутність у Криму. І, навпаки, важливішими стали корупція, зростання цін, некомпетентність влади, соціальний захист бідних (дані GfК).

Після турбулентних 2014–2015 рр. люди звикли жити в нових умовах і переключилися з проблем країни, які тоді торкалися кожного, на проблеми своїх родин. Сім'я стала острівцем, "маленьким світиком", де українці знаходять радість і віддушину, і після виявленої активності 2014-2015-х більшість тепер перебуває у стані "я вдома й налагоджую життя у своєму маленькому світику як можу". У відповідях на запитання "Які проблеми найважливіші для вас особисто?" у 2018 р. на перший план виходять зростання цін, тарифи, тобто те, що безпосередньо стосується самої людини та її сім'ї, і тільки на третьому місці - воєнні дії на сході України ("Рейтинг"). Та ж тенденція виявляється, коли на фокус-групах люди відповідають на запитання "Що хорошого сталося за останній час?": люди згадують виключно особисті або сімейні радощі: "внук народився", "донька виїхала навчатися за кордон", "дорий урожай ягід"… -і ні слова про події в країні.

Чи правильним шляхом ми йдемо?

74% жителів України вважають, що країна рухається в неправильному напрямі. Це не унікальна ситуація (дані "Рейтингу"). Як влучно зазначив у своєму недавньому інтерв'ю заступник директора Інституту соціології Євген Головаха, три чверті населення вважало, що країна рухається в неправильному напрямі, і коли Кравчук завершував свій президентський термін, і за Кучми, і за Ющенка, і 2013 р. Незадоволення ситуацією й настрої "все пропало" вкоренилися в нас глибоко. Тільки у 2014 р., на хвилі зростання очікувань і надій, у частини населення цей показник знизився, і за рахунок цього вже не три чверті, а лише половина українців вважали, що країна рухається в неправильному напрямку. Але потім ситуація повернулася у своє звичне русло.

У регіональному розрізі, найбільше незадоволений напрямом руху країни Південь. Оцінка безпосередньо пов'язана з рівнем освіти та доходу: більше негативних відповідей - серед менш забезпечених і серед українців із середнім рівнем освіти.

При тому що українці незадоволені напрямом руху країни, практично ніхто не відчуває в собі сили вплинути на ситуацію. Усього 20% вважають, що життя залежить від них, не кажучи вже про ситуацію в країні. 48% вважають, що життя залежить від зовнішніх обставин. Ці цифри досить стабільні в останні десятиліття, з невеликими просуваннями у бік зменшення тих, хто вважає, що не може впливати на своє життя. Єдиний виняток - 2014 р., коли 25% почувалися господарями свого життя.

Але революційна ейфорія розвіялася, і настрої повернулися у звичне русло. Перекладати відповідальність на зовнішні обставини більше схильне старше покоління. Молоді, навпаки, більше схильні вважати, що їхнє життя залежить від них самих.

Уміння відповідати за своє життя і країну в цілому - навички, які виробляються десятиліттями, коли не століттями, і залежать від попереднього позитивного досвіду незалежності й самоорганізації, якого в українців було зовсім небагато. Досі в суспільстві поширені авторитарні установки - віра в сильного лідера або партію, які зможуть змінити життя на краще, тобто бажання перекласти відповідальність. Серед жителів міст 50+ тис. 49% вважають, що наявність єдиного сильного лідера/партії є умовою успішного розвитку країни. І тільки для 26% така умова - розподіл влади, відсутність концентрації влади в руках лідера або однієї партії (дані опитування, проведеного для телеканалу "Україна" компанією "Центр Консалтинг").

Окремо хочу зупинитися на корупції. З одного боку, корінь усіх проблем українці вбачають у корупції: 92% вважають, що "через корупцію гроші осідають у кишенях тих, хто при владі"; 88 - що "корупція призводить до зубожіння населення" і "підриває економіку країни" (дані "Рейтингу").Корупція пронизує все наше суспільство - від обважування на базарах, хабарів у лікарні, ЖЕКу, школі, переклеювання термінів придатності на товари в супермаркетах - до виділення землі "своїм людям", використання чиновниками пільг для дітей військових, щоб послати в табір власних дітей, махінацій туроператорів з авіарейсами. Цей перелік можна продовжувати. Потужні механізми виживання вкоренилися в суспільстві знизу догори, і корупція нагорі - лише збільшувальне скло. Цього спрута важко побороти, оскільки він знову й знову відрощує щупальця. Вважаючи корупцію однією з основних проблем суспільства, побутову корупцію на низовому рівні люди корупцією не вважають, перекладаючи відповідальність за те, що відбувається в країні, на владу.

Хоча прості дії, наприклад не терпіти обман у магазинах, вимагати в туроператора компенсацію за затриманий рейс, не сприяти відрощуванню щупалець спрута корупції у вигляді хабарів, а спробувати взяти відповідальність на себе, могли б змінити ситуацію.

Кому ми довіряємо, а кому - ні?

Довіра - базис відносин як між людьми, так і людей із соціальними інститутами. Без більшого чи меншого рівня довіри в суспільстві неможлива, практично, жодна соціальна взаємодія.

Соціолог Роберт Патнем виділяє два типи соціального капіталу і два типи довіри - відкритий (bridging - від слова "міст", тобто наводити мости) і закритий (bonding - пов'язувати). Відкритий соціальний капітал передбачає узагальнену довіру - поширення норм кооперації на все, у тому числі й незнайомих людей. Закритий передбачає "обмежену мораль" - поширення довіри й кооперації тільки на членів певного кола (сім'ї, колег, земляків, етнічної групи тощо).

В Україні домінує закритий тип довіри, тобто українці довіряють лише тим, кого знають особисто, - родичам, друзям, сусідам. У нас не розвинена відкрита довіра між групами, особливо низький рівень довіри до інститутів влади - уряду, президента, судів, Верховної Ради, політичних партій. Такий тип довіри ускладнює розвиток прозорих демократичних процесів і призводить до корупції, кумівства й патерналізму, коли особисте знайомство набагато важливіше, ніж професійні риси.

В Україні ситуація не змінюється останні 20 років. Попри потрясіння, пережиті українським суспільством, базовий тип соціальних відносин залишається стабільним. Це дуже стійкі структури, які важко піддаються змінам і передаються з покоління в покоління.

Водночас спостерігаються окремі сплески довіри, що свідчать, швидше, про зміни соціальних настроїв, ніж про глибинні зміни в суспільстві. Наприклад, українцям властиво зачаровуватися президентами й розчаровуватися в них. Кожен із них у перший-другий рік свого президентства мав досить високий рівень довіри, а потім втрачав його. Оскільки українці схильні перекладати відповідальність за своє життя на державу або сильного лідера, то в кожному президентові люди бачили надію на зміни на краще, а потім, коли ситуація не змінювалася, приходило розчарування, і рівень довіри різко падав.

На тлі подій Євромайдану й наступних подій у Криму та на Донбасі зросла й тримається на досить високому рівні довіра до армії, благодійних фондів і громадянських об'єднань, волонтерів. Порівняно з 2000-м, зросла довіра до церкви й духівництва, але у 2017 р. рівень довіри до них був трохи нижчим, ніж у 2010-х (див. табл.3).

Наскільки ми активні, і як це пов'язано з цінностями?

Не більше 20% українців є членами хоча б однієї громадської організації. Кількість активних людей в Україні стабільна, порівняно з серединою 2000-х, але трохи вища, порівняно з 2011–2012 рр., коли рівень громадянської активності знизився у зв'язку з посиленням адміністративного тиску (дані моніторингового дослідження "Українське суспільство", Інститут соціології).

Порівняно з іншими країнами, такий рівень громадянської активності можна вважати низьким. Наприклад, у Норвегії 64% людей є членами якоїсь громадської організації, в Німеччині й Нідерландах - по 54, у Швейцарії - 52%. (Дані Європейського соціального дослідження 2012 р.) Низький рівень громадянської активності зумовлений радянським минулим України, коли людину привчали бути частиною одного великого громадського цілого. Серед молодого покоління, яке меншою мірою зазнало впливу радянського минулого, рівень громадянської активності вищий, ніж по країні загалом.

Можна було б очікувати, що досвід двох революцій - Помаранчевої та Євромайдану - підвищить загальний рівень громадянської активності українців, але цього не сталося. Одномоментний протест і постійне залучення в життя суспільства та контроль влади - різні речі. Друге набагато важче за перше, оскільки потребує системних зусиль і витрат часу.

У 2014 р. 18% відповідали, що брали участь у Євромайдані. Рік у рік кількість людей, які декларують це, знижується, що свідчить про розчарування (дані моніторингового дослідження "Українське суспільство", Інститут соціології).

Хочу звернути увагу на один цікавий момент. Активні громадяни відрізняються від неактивних низкою характеристик: у них вищий дохід і рівень освіти, вони більше задоволені життям, але, що найголовніше, у них різні цінності.

Цінності - це переконання про те, що важливо, поєднані з почуттями та діями. Вони визначають надситуативні цілі й бажання, впливають на прийняття рішень, дії і на те, як людина оцінює події та дії інших людей. Саме у площині цінностей лежить мотивація. Цінності - це те, що змінюється дуже повільно й досить складно. І, попри потрясіння, які переживає країна, сильних просувань у зміні цінностей у нас не спостерігається.

Загалом, за ціннісними орієнтаціями, українське суспільство доволі сильно відрізняється від європейських країн і більше схоже на Росію та країни постсоціалістичного табору, хоча в більшості останніх ситуація все-таки ближча до Європи, у зв'язку з довшим історичним досвідом незалежності. Основні цінності Євросоюзу - свобода, самореалізація, взаємодопомога, толерантність. В Україні, як зазначив Євген Головаха, замість свободи - безпека, замість толерантності - ізоляціонізм, замість самореалізації - кар'єризм.

Тим часом цінності учасників Євромайдану набагато ближчі до цінностей європейців, ніж українців загалом. Під час Євромайдану соціологи провели опитування учасників за стандартним міжнародним опитувальником для вивчення цінностей (методика Шварца). Цей же опитувальник використовується в міжнародному порівняльному соціологічному дослідженні "Європейське соціальне досліджння", в якому 2012 р. брала участь і Україна. Єдина методологія дає унікальну можливість порівняти цінності українців із цінностями учасників Євромайдану та цінностями жителів інших країн. Мій колега, соціолог Олексій Шестаковський, проаналізував результати і дійшов висновку, що учасники Євромайдану за своїм ціннісним профілем набагато ближчі до жителів Норвегії, Фінляндії, Естонії і Великої Британії, ніж до українців, які в Євромайдані участі не брали.

Ким ми себе вважаємо?

Основні індикатори національної ідентичності - національна самоідентифікація ("вважаю себе громадянином України") та гордість за те, що людина є громадянином своєї країни. Ці індикатори стабільно зростали з набуттям Україною незалежності, але основні скачки відбувалися після Помаранчевої революції та Революції Гідності.

Так, після Помаранчевої революції вважали себе українцями близько 50% респондентів, решта ідентифікували себе як жителя свого села, міста, регіону або громадянина колишнього СРСР. Близько 50% пишалися тим, що вони українці.

Після Революції Гідності, вже чотири роки поспіль, близько 60% вважають себе українцями й пишаються тим, що вони громадяни України.

Посилення самоідентифікації відбулося на тлі зовнішньої агресії. Відразу після подій 2013–2014 рр. ідентичність проявлялася зовнішніми, поверховими атрибутами - вишиванками, національною символікою, зростанням інтересу до національного виробника. Тепер ця тенденція трохи знизилася, і залишається питання пошуку глибинної ідентифікації, ціннісної бази, яка б об'єднувала українців. А з цим досі проблеми, - все ще не сформовані глибинні цінності, які були б прийнятні для всіх регіонів України і об'єднували б усіх українців.

Відповідаючи на запитання "Що, на Вашу думку, сьогодні об'єднує/роз'єднує людей в українському суспільстві?" (дані опитування, проведеного для телеканалу "Україна" компанією "Центр Консалтинг"), українці назвали прагнення миру, віру в краще майбутнє та сім'ю. Ключові чинники роз'єднання - влада, політика, війна та корупція. Як я вже писала вище, українці замикаються на своїх сім'ях і будують свої "маленькі світики".

Практично, для половини українців чинник зовнішньої агресії сформував як об'єднавчу ідею європейський вектор розвитку, європейську ідентичність. Але європейська ідентичність не завжди допомагає у формуванні національної, і цю ідею не поділяють українці в усіх регіонах.

Ситуація по регіонах значно різниться. Найвищий рівень самоідентифікації як громадянин України спостерігається в Києві, на Заході та в Центрі (близько 65%). На Півдні близько 45% вважають себе громадянами України, в решти переважає регіональна ідентичність. На сході країни ситуація дуже різниться всередині регіону. Харківська і Дніпропетровська області значно відрізняються від неокупованого Донбасу (Донецької і Луганської областей). Перші дуже схожі своєю ідентифікацією на Київ, Захід і Центр, тобто тут висока ідентифікація з громадянином України. А в жителів Донбасу, як і на Півдні, переважає регіональна ідентичність. На Півдні й Донбасі найнижчий відсоток людей, які пишаються тим, що вони громадяни України, - не більше 40% на Півдні й не більше 30% у Донбасі (дані моніторингового дослідження "Українське суспільство", Інститут соціології). Відмінності також спостерігаються щодо підтримки європейського вектора розвитку. Центр, Північ і особливо Захід його підтримують. На Сході й Півдні з цим погоджується тільки третина населення.

Захід чи Схід?

Зовнішньополітичні орієнтації українців зазнали сильних змін після 2014 р. У 2012-му ідею вступу до Європейського Союзу підтримували 36% українців, до Митного союзу (МС) - 43%. У 2014-му стався різкий крен у бік ЄС: 59% були за вступ до ЄС і тільки 14 - за МС (дані "Рейтингу").

Можу припустити, що такі цифри можуть бути результатом прояву феномену "спіралі мовчання", - людина з нижчою ймовірністю висловлює свою думка на ту чи іншу тему, коли відчуває, що перебуває в меншості, остерігаючись відплати або ізоляції. Оскільки європейський вектор після 2014 р. є домінуючим дискурсом, то, можливо, не всі під час опитувань наважуються сказати, що підтримують вступ до МС. Таким чином, ці цифри підтримки вступу до МС можуть бути трохи заниженими.

Проте, попри таку ймовірність, високий рівень підтримки вступу до ЄС тримається останні п'ять років. У 2018-го цю ідею підтримують 52% українців, 18% - МС. І навіть якщо ці цифри трохи спотворені, тенденція саме така.

У питанні зовнішньополітичного вектора розвитку країни теж спостерігається відмінність між думками жителів різних регіонів. Захід і Центр значно більше за інші регіони підтримують вступ до ЄС (75 і 59%, відповідно). Південь і Схід - значно менше (35 і 28%, відповідно), більше підтримуючи вступ до МС (30 і 34%, відповідно) (дані "Рейтингу").

Електоральні настрої

У червні-липні 2018 р. три великі дослідницькі компанії - КМІС, GfK і "Рейтинг" - провели соціологічні дослідження для вивчення електоральних уподобань українців. Методологія всіх трьох досліджень дуже схожа, основна відмінність - це списки кандидатів і партій, що може впливати на результат, але, у площині згаданих вище досліджень, для основних гравців - вплив мінімальний.

За даними проведених опитувань, близько 70% українців точно або швидше за все візьмуть участь у президентських виборах. Для тих, хто не планує брати участь у голосуванні, основні причини неучасті - відсутність гідного кандидата і невіра в те, що їхній голос може щось змінити (дані GfK).

За даними трьох опитувань, на сьогодні в президентській гонці лідирує Ю.Тимошенко. Слід зазначити, що її передвиборна кампанія стартувала раніше за інші, але й до її старту Тимошенко посідала лідируючі позиції в рейтингу. Далі йде досить розлогий список кандидатів, чиї показники статистично значимо не різняться, і всі вони ділять друге місце: А.Гриценко, В.Зеленський, Ю.Бойко, О.Ляшко, С.Вакарчук, П.Порошенко. Традиційно, більш ніж за півроку до виборів досить високий відсоток тих, що не визначився і хто не планує брати участь у голосуванні.

У чинного президента найвищий антирейтинг - 51,7% (дані "Рейтингу"). Низький рейтинг і високий антирейтинг пояснюються тим, що на Порошенка у 2014-му покладалися дуже великі очікування, і гойдалка громадських настроїв укотре хитнулася від довіри й зачарування до недовіри та розчарування після того, як не настало швидке поліпшення ситуації. Але, як видно з показників довіри президентам, суспільні настрої досить мінливі.

Влучання у вершину списку Зеленського та Вакарчука свідчить про бажання бачити нові обличчя і необхідність у когось знову повірити. В нас же, за поодинокими винятками, одна й та сама політична колода тасується від виборів до виборів.

Основні декларовані вимоги до наступного президента - припинити бойові дії на сході України - 63%, посилити боротьбу з корупцією - 49, відродити промисловість - 40, підвищити соціальні стандарти - 30% (дані "Рейтингу").

Основні чинники вибору кандидата в президенти - незаплямованість корупцією та орієнтація на зміни (дані GfK). Тим часом дві третини вважають, що майбутні вибори президента будуть нечесними (дані "Рейтингу").

Оскільки в Україні переважна більшість партій лідерського типу, їхній рейтинг практично повністю повторює рейтинг лідерів.

Нині в електоральних рейтингах лідирують ті політичні сили й лідери, які у 2014 р. не брали активної участі в подіях країни. Лідери президентської та парламентської гонок 2014-го посідають далеко не лідерські позиції.

2014 р. мобілізував більшу частину суспільства. Люди були дезорієнтовані, вибиті зі звичної системи координат і в такій ситуації зробили вибір на користь політичних сил, які підняли на прапор "захист Батьківщини", оскільки перед усіма гостро стала загроза війни. За Порошенка у 2014-му в першому турі проголосувало 54,7% виборців. Це рекордний показник за всю історію незалежності України, що свідчить про мобілізацію суспільства. За "Народний фронт" на парламентських виборах-2014 проголосувало 22,14% виборців. Сьогодні саме ці політичні сили найбільше втратили в довірі та рейтингу, оскільки не виправдали покладених очікувань.

За п'ять років люди адаптувалися до життя в умовах військового конфлікту на сході країни й погіршення економічної ситуації, відбувся відкот до колишніх практик і попереднього політичного порядку денного.

Люди знову готові сприймати політсили, які транслюють колишній порядок денний політичного устрою у вигляді популізму. Електорат знову готовий вірити в обіцянки, не аналізуючи, наскільки їх можливо реалізувати в нинішніх умовах. Виборці знову чекають простих і швидких відповідей на складні й довго вирішувані питання. Попри досить високий інтерес до політики, в суспільстві не відбуваються рефлексії з приводу подій у країні, в нас коротка політична пам'ять. Усе це свідчить про інфантилізм українського суспільства і бажання зняти з себе відповідальність.

Які почуття переважають, коли ми думаємо про сьогодення й майбутнє?

Коли українці думають про день нинішній, 50% відчувають тривогу й розчарування, 42 - розгубленість. Тривогу більшою мірою відчувають жителі Сходу (55%). Розчарування - жителі Заходу (58) і люди віком за 55 років (56%). Розгубленість - жителі Заходу (52%). Молодому поколінню більше властиві позитивні відчуття (оптимізм, радість, упевненість, інтерес).

Попри негативні настрої, що переважають у суспільстві стосовно сьогодення, коли українці думають про майбутнє, домінують надія (45%) і оптимізм (30%). Відчайдушний песимізм виявляють 28% респондентів (висловлюють тільки песимістичні почуття і щодо нинішнього дня, і щодо майбутнього). Песимістичні почуття вищі серед жителів Півдня (33%) та людей із низьким доходом (32%). Відсоток оптимістів вищий серед жителів Заходу (37%) і молоді 18–34 (35%) (дані опитування, проведеного для телеканалу "Україна" компанією "Центр Консалтинг").

Загалом, у нас укоренилося вміння сподіватися й вірити в краще майбутнє навіть у найтяжчих життєвих ситуаціях, що й допомагає нам виживати і відновлювати сили. Це наше вміння відмінно ілюструють рядки, написані Лесею Українкою ще наприкінці позаминулого століття:

Так! Я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть думи сумні!

P.S. Готуючи цю статтю, я неодноразово запитувала себе, що робити кожному з нас, щоб життя в Україні ставало кращим. І дала кілька простих відповідей, які не претендують на істину.

1. Перестати сподіватися на державу й перекладати на неї вину за всі свої проблеми; вчитися самим брати відповідальність, спочатку - за своє життя, а потім - і за життя країни.

2. Думати про пенсію, а бажано - і щось відкладати.

3. Перестати зачаровуватися й розчаровуватися владою і навчитися тверезо її оцінювати. Перестати вірити популістам, прагнучи простих і швидких відповідей на складні й довго вирішувані питання та проблеми. Перш ніж зачаруватися черговим політиком і покласти на нього всі свої надії, поставити просте запитання: "А чи можливо в поточних умовах реалізувати те, що він/вона обіцяє?"

4. Перестати ковтати несправедливість на побутовому рівні й почати обстоювати свої права з найбільш низового рівня - у супермаркеті, на базарі, на роботі. Чим більше буде реакцій на несправедливість, тим менше її стане в майбутньому.

5. Ставати активнішими і виходити зі свого маленького світику.

Це далеко не повний перелік відповідей, але, сподіваюся, читач доповнить його, почне впроваджувати в життя, і воно в нашій країні ставатиме тільки кращим.

Із Днем народження, Україно!