На захід через Одесу - Соціум - dt.ua

На захід через Одесу

30 серпня, 16:06 Роздрукувати Випуск №32, 31 серпня-6 вересня

Я заснула. А він спати не міг.

—Ви не проти, якщо я вип'ю? — спитав він, ставлячи на столик пляшку "Шабо" і бляшанку кока-коли. — Я не буду буянити, просто хочу заснути. У мене безсоння. 

— Без питань, — відповіла я, хоча насправді трохи напружилася. Перспектива дихати всю ніч парами алкоголю і перегару не тішила. Але ж це плацкарт. Тут про якісний відпочинок вночі можна лише мріяти. Чоловік викликав довіру, і я чомусь навіть не сумнівалася, що в дорозі він буде чемним. 

Я поклала в термокухоль викладений заздалегідь пакетик зеленого чаю і всипала цукор з довгастого стіка, прихопленого колись у черкаському ПітБулі. Так уже повелося, що зазвичай я п'ю чай без цукру, а в дорозі — з цукром. Тому в закладах громадського харчування невикористаного цукру не залишаю — він стає в пригоді під час моїх мандрівок. Тож я пішла по окріп до водонагрівача, а молодик — по склянку до провідниці. На свої місця ми повернулися майже одночасно. 

Чоловік мав років 28–30, високий, худорлявий, з коротким їжачком темного волосся, сині джинси, чорна футболка з нерозбірливим сірим написом крученою готичною латиницею, втомлена усмішка, примружені, напевно трохи підсліпуваті очі. Вправним рухом він відкоркував пляшку і налив собі в склянку добру порцію прозорої рідини яскраво-бурштинового кольору. Потім обережно підлив до коньяку "коли". У склянці зашипіло й почорніло. 

— Може приєднаєтеся? — глянув він на мене й на жінку навпроти, що вже лаштувалася спати. Та сердито пхикнула. А я заперечно похитала головою. Проте несподівано для себе мовила:

— Можу почаркуватися, якщо хочете. Чаєм.

Він усміхнувся.

— Ну, тоді будьмо, — стишивши голос, сказав він, адже наша сусідка вже вляглася.

— Будьмо, — прошепотіла я у відповідь, і його склянка з коктейлем а-ля плацкарт і моя термочашка з чаєм із пітбулівським цукром глухо цокнулися. 

Він зробив кілька великих ковтків, а я ледь сьорбнула, бо чай був дуже гарячий і ще як слід не заварився.

Потім ми говорили про все й ні про що. Аби не мовчати.

— Ви відпочивати в Одесу їдете? — спитав він.

— Ні, у справах, на захід, — відповіла я.

— На захід? Через Одесу? — він зробив великі очі.

— На захід, тобто на подію, — пояснила я.

Ми розсміялися, намагаючись не розбудити сусідку. Але вона таки прокинулась і демонстративно перевернувшись на другий бік, сердито засопіла.

— А я вже було подумав, що або з моїм мозком щось не так, або із цим пійлом, — тицьнув він пальцем на свій коктейль. — Думаю, і як то ви зібралися на захід через південь? Хоча в житті всяке буває.

— Точно, буває всяке, — підтвердила я.

Потім він розпитував про подію, на яку я їду, і про мою роботу. Натомість розповів, що служив на сході країни, і хоча чогось аж такого не бачив, тепер ось не може спати. Що менше лишалося в пляшці яскраво-бурштинової рідини, то більше він розповідав про бойових друзів, про свою бригаду і про командира, який був солдатам як тато. Але про самі бойові дії мовчав. Ми просиділи так близько години, і я неймовірно втомилася. Тож щойно мій попутник під час зупинки вийшов подихати повітрям, я швиденько розклала постіль і лягла.

Він прийшов, зітхнув, теж постелився й виліз на свою верхню полицю. Я швидко заснула, але невдовзі прокинулася від стогонів і зойків, що долинали зверху. Потім було важке зітхання і… тиша. З верхньої полиці звісилися дві ноги і впав важкий кут зібганого простирадла. Знову тиша. У сусідньому відсіку запхинькала дитина. Мій попутник зістрибнув з полиці на підлогу і знову пішов дихати повітрям. Я заснула. А він спати не міг. Ходив по вагону, залазив на свою полицю, згортався калачиком, ніби заспокоювався, знову стогнав, зістрибував, ішов дихати повітрям…

— Прокидаємося, за годину Одеса! — Сонна провідниця, як могла, старалася бути бадьорою і намагалася розбудити пасажирів.

Мій попутник уже сидів на вільній "боковушці", вмитий, поголений, але з червоними від коньяку й недосипу очима.

— Майже приїхали, — усміхнувся він.

— Так, — усміхнулась і я.

Мені хотілося його підтримати, пригорнути, сказати щось вагоме й добре, хотілося подякувати за те, що в 2014-му він не знайшов у себе сотні хвороб і тисячі причин, аби не йти на ту війну, хотілося нагодувати борщем із варениками, зварити йому заспокійливого чаю з ромашкою і м'ятою, щоб він нарешті виспався, хотілося стерти з його зболілої душі всі чорні спогади й гризоти, розвести руками хмари і щоб більше жодна людина у світі не знала, що таке війна… Але я чомусь промовчала. І він залишився без обіймів і без моєї вдячності. 

Проте, не зваживши на мої заперечення, підхопив з багажного відсіку мою неважку валізку й віддав її лише на пероні. Усміхнувся:

— Ну що, на захід через Одесу?

— Саме так, — мені здалося, що ми давні знайомі.

— Нехай щастить.

— Вам теж.

Він поправив наплічник на спині й пішов пероном до міста через будівлю вокзалу. Трохи накульгував і тягнув ногу. Зовсім трохи. У вагоні я цього навіть не помітила. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №48, 14 грудня-20 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво