На українському телебаченні досі не знайдено ні оптики, ні словника, ні інтонації щодо переселенців. - Соціум - dt.ua

На тлі заваленого горизонту: переселенці у фокусі ТБ

25 травня, 2018, 17:35 Роздрукувати Випуск №20, 26 травня-1 червня

Спецпроект про успішних переселенців "Украдене щастя" демонструє всі нагромаджені журналістами розфокуси та дисонанси.

© Ірина Горбасева

На українському телебаченні досі не знайдено ні оптики, ні словника, ні інтонації щодо переселенців. 

На п'ятому році війни українське суспільство досі перебуває у дисонансі щодо переселенців. Відтоді, як країна тільки познайомилася з цим явищем, і до сьогодні стосовно втікачів од війни збереглися два головних тренди — емпатія та насторога. З тією лише різницею, що образ "переселенців" перестає сприйматися як суцільна колективна маса. Розкладається нарешті на атоми-особистості — з індивідуальним ставленням до кожного.

Всю цю гаму почуттів, оцінок та очікувань сумлінно віддзеркалюють вітчизняні ЗМІ. Втім, із поправкою на інерцію. Зсув від узагальнень до окремого обличчя окремого переселенця відбувається дуже важко. Першість тут тримає телебачення, адже герої в кадрі говорять самі за себе. Тож ліпше за все журналістам вдаються портрети. Гірше за все — спроби навіщось уписати ці портрети в якийсь загальний (знову ж таки!) прогноз. Такий неквапний, невпевнений рух: крок уперед — два назад.

Наочна спроба пошуку балансу — спецпроект про успішних переселенців "Украдене щастя", показаний на СТБ на початку травня. Спроба схвальна і навіть певною мірою вдала. Але й демонструє всі нагромаджені журналістами розфокуси та дисонанси.

"Коли ми про них розповідаємо — ви часто перемикаєте канал", — із таким наголосом починається спецпроект. 

"Більшість із вас сприймає їх як прохачів і не хоче п'ятий рік поспіль чути одне й те ж про їхні проблеми", — на такому бекграунді й надалі наполягає ведуча в студії. 

Не налякав спойлер, і ви ще не перемкнули канал? Тоді нагорода: "Ми спробуємо показати їх як активних громадян, якими країна має пишатися".

Тож зустрічаємо позитивну повістку, якої так чекаємо від ЗМІ? Ну не відразу. Перша серія циклу починається з модульного містечка для переселенців на Харківщині і продовжується розповіддю про тих, хто, не витримавши випробувань, повернувся на окуповану територію. Потім нам показують зворотний процес — як дорослі діти перевозять на підконтрольну територію літніх батьків, котрі до останнього пручалися переїздові. Тож 3/4 ефірного часу припадає саме на той контент, про який на початку згадувалося як про неприйнятний для глядачів. Лише наприкінці сюжету — якщо хтось ще терпляче чекає обіцяного позитиву — тривожна музика змінюється на бадьору й на екрані з'являються цифри про 54% ВПО, які успішно адаптувалися і вважають себе частиною місцевих громад. "Така оптимістична цифра вщент руйнує міф, буцімто переселенці тримаються осібно і відсторонено", — тріумфально підвищує голос ведуча.

Студійна підводка й пілотний сюжет — стратегічна візія всього циклу. Тож до них — найбільше запитань.

Питання про маргінальний міф. Міфи про переселенців справді існують. Взагалі-то, міф — це усталена колективна фантазія, до якої звертаються, якщо немає можливості або бажання скласти уявлення про предмет чи явище на власному досвіді. "Донецьким і луганським житло не здаю!" — з цієї опери. Але ж така реакція демонструє відстороненість саме орендодавців, їхнє небажання контактувати з чимось досі невідомим (тож, може, й загрозливим?) і виробити до нього своє власне ставлення, хіба ні? Аж ніяк не "донецькі" й "луганські" виступають тут тими, хто "тримається осібно", бо просто не можуть дозволити собі таку розкіш: для переселенців інтеграція в новий соціум через винайм житла — як мінімум, питання виживання. Тобто згаданий "міф" насправді — лише фігура мови, якої телевізійники допустилися виключно з метою зациклити тезу про "більшість із вас не хоче чути про їхні проблеми".

Це не єдина логічна пастка, в яку заганяють себе автори програми. За їхніми ж словами, активні переселенці — ті, "хто нічого не просить". Насамперед — допомоги від держави, так зазначається. Втім, експертом щодо них виступає чомусь міністр у справах окупованих територій та ВПО Вадим Черниш, який формально займається саме державною допомогою для зовсім іншої — уразливої — категорії переселенців. Несуб'єктність Черниша відносно цільової групи "активних" ВПО лише випинає черговий дисонанс. Натомість багато цікавого могли б розповісти українські волонтери, адже здебільшого саме вони були помічниками, свідками та (часто!) рольовими моделями в процесі адаптації переселенців і залучення їх до загального суспільного життя. Владна вертикаль — і це демонструють наступні репортажі циклу — до цих здобутків жодного стосунку не має, тож незрозуміло, чому в пулі стейкхолдерів тут з'являється "нерелевантний" міністр та яку функцію, крім "паркетної", він наразі виконує.

Окремо хочеться запитати про вербальну й невербальну агресію, яка впливає на формування збалансованого враження від розкриття запропонованої теми. "Ми" і "ви" — так каже телеканал про себе та своїх глядачів. "Ці люди" і "вони" — каже про переселенців. Звісно, це протиставлення — несвідоме упередження з вилученням ВПО з лав глядачів каналу. Але воно є, і відчувається як прихована форма слова "чужинці". З такою подачею глядачам доводиться весь час оцінювати героїв на відповідність невизначеним (але притаманним умовним "нам") нормам, замість переживати разом із ними їхній поступовий шлях до успіху. Доповнюють цю недоречну інтонацію, власне, інтонування та музичний ряд: у найкращих традиціях кримінальних репортажів драматичні наголоси змушують здригатися, ба навіть заклякати у відчутті незбагненої небезпеки. "Демографія України змінилася назавжди! Чверть із них уже не повернеться! Ймовірно — ніколи!" — нейтральна ніби інформація (експерт-соціолог в останній серії розкриває таємницю, що міграція — це навіть корисно, взагалі-то) з допомогою зазначених ефектів підсвідомо сприймається як така, що несе загрозу. Трагічну ноту вже важко знівелювати запевненнями, що, "попри все, вони стали прикладом для наслідування" або "саме вони об'єднають країну".

Агресія в її прихованому вигляді трохи наявна і в наступних репортажах, навіть там, де авторська оцінка "прикладів для наслідування" начебто стовідсотково позитивна. Йдеться, наприклад, про таку форму агресії як знецінювання досягнень. Безперечно, переселенство є травмою. Можливо — непозбутньою. Але її проживання — також процес, і якщо спочатку будь-яке співчуття сприймалося як необхідне, то тепер підтримка — з боку ЗМІ також — потребує вже іншої якості. Запізніла й поверхова емпатія насправді лише знецінює те, чого люди вже спромоглися досягти. Адже є певні критерії успішності, доволі прагматичні. Вони можуть бути кількісними (якщо оцінювати бізнес) або якісними (якщо йдеться про рівень життя, залучення до процесів змін, визнання в суспільстві тощо). Багато переселенців, які відкрили власну справу, вже помітили, що журналісти не чують їхньої гордості, наприклад, за кількість створених робочих місць. Пишуть: "Попри все, він відкрив сироварню", та й усе. Сприймається це як "наш хлопчик зліпив пасочку, хто б сподівався!", неначе приймаюча громада всиновила хвору дитинку. Але ж саме неупереджений погляд на себе та середовище дозволяє підприємцеві почуватися успішним, саме за раціональними показниками його оцінює ринок. 

Так, героїня сюжету Олеся з Луганська, яка в Києві заснувала вже кілька бізнесів "з нуля" й досі пам'ятає підробітки прибиральницею за 200 гривень, мабуть, хотіла б докладніше розповісти про свої сучасні здобутки. А нам, глядачам, хотілося б, мабуть, про це послухати. Йдеться, на хвилинку, про бізнес-філософію, заощадження, інвестиції, справжні, а не іграшкові ризики… Втім, "дорослих" запитань вона не дочекалася, отримала натомість інтонацію "молодець".

Важко сказати, чому журналістика така нечуйна до ВПО. Чому важливі нюанси забиває дитячими оцінками або театральними ефектами. Навіщо залякує тим, у чому нема трагедії, і "завалює горизонт" там, де відбуваються справді знакові процеси. Чому, знайшовши вдалий фокус "активних" переселенців, тут-таки зневажає "неактивних" — тих, хто з різних причин просто не в змозі "надихати, а не нарікати". Післясмак від першого сюжету, де мешканка модульного містечка Алла зізнається у власній безпорадності, переслідує протягом усіх наступних репортажів. Вона потрапила в камеру випадково — лише для того, щоб посилити цінність "справжніх" героїв циклу, активних та спроможних. Ніби їхня цінність потребує її приниження. Ніби цінність людини — кожної — взагалі чогось потребує.

Вони, безперечно, рятують програму — ті самі активні й спроможні. Герої репортажів, котрі не переймаються нечутливим камертоном телевізійників, своїми невигадливими словами виправляють їхні помилки, невимушено спростовують нав'язану "іншість" і справді надихають. З кожною новою зустріччю "наживо" тане закадрова агресія ведучої, її емоційна палітра стає багатшою, з'являються динаміка та енергія. 

Тож вибір героїв можна було б поставити авторам у плюс. Якби ці герої й справді були винятком. Але вони — не виняток. Суспільна демографія однакова як щодо переселенців, так і щодо решти громадян будь-якої країни: десь понад 20% людей завжди готові щось змінювати на краще, попри обставини. За словами авторів програми, з окупації виїхали "кращі з кращих", тобто й відсоток потенційно активних серед переселенців — вищий за середній. Адже вони не просто можуть, вони мусять. 

Але не про це каже ведуча, коли повертається до студії. Завершальним акордом циклу були чомусь не натхненні обличчя вчителів Дружківки, що їх спрямувала на волонтерське перетворення селища переселенка з Донецька Світлана. Завершальною була згадка про донеччанина Вадима, який повернувся до окупованої території, бо зневірився. 

Як комунікація з чоловіком цикл "Украдене щастя", напевно, є вдалим, — з негативною повісткою теж треба працювати. Як комунікація зі справжніми переселенцями та рештою України — таке… Ще один приклад того, що на українському телебаченні досі не знайдено ні оптики, ні словника, ні інтонації щодо переселенців та їхнього "неоціненого ресурсу". 

Крок уперед — два назад...

"Коли ми про них розповідаємо — ви часто перемикаєте канал. Більшість із вас сприймає їх як прохачів і не хоче п'ятий рік поспіль чути одне й те ж про їхні проблеми"…

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво