Майбутнє на долоні - Соціум - dt.ua

Майбутнє на долоні

27 грудня, 2018, 14:16 Роздрукувати Випуск №50, 28 грудня-11 січня

Зберегти ідею у чистоті.

© Вероніка Михайленко

Зберегти ідею в чистоті

Борис Литвак 

Ідея створення Благодійного фонду "Майбутнє" і будівництва Центру медичної, психологічної та соціальної реабілітації дітей з патологією центральної нервової системи й опорно-рухового апарату, що відомий як "Будинок з ангелом", належала покійній доньці Бориса Литвака Ірині. 

Залишаючи цей світ, вона сказала батькові, що тренери спортивної школи, де Борис Давидович був директором, відбирають високих, здорових, гарних, талановитих і спортивних дітей. А хто подумає про слабких, хворих, інвалідів, які нічого не можуть самі, які приречені, якщо їм не допомогти?..

Борис Литвак побудував цей центр за чотири роки з допомогою друзів, знайомих і незнайомих, небайдужих людей з усього світу. А сам до кінця життя жив на свою пенсію і зарплату директора спортивної школи. Реабілітаційний центр, "Будинок з ангелом", — це була його мрія, місія, його життя, душа, його дітище, залишене в спадщину донькою, яка рано померла. 

"Будинок з ангелом" був відкритий в Одесі, на розі Пушкінської та Базарної 1996 року, а 2007-го відкрили й пансіонат, у якому пацієнти центру та їхні мами проживають, проходять процедури, отримують безоплатне харчування, як і прописано в Статуті благодійного фонду "Майбутнє", який здійснює керівництво Центром Литвака.

Будущее_3
Вероніка Михайленко

Борис Давидович якось сказав в одному інтерв'ю, що будувати в 1990-х було немислимо важко. Ще важче — оснащувати центр сучасною апаратурою. Але найважче — зберегти ідею в чистоті. Тобто дитина має лікуватися, проживати й харчуватися в центрі безоплатно.

Заслужений тренер України, директор Спортивної школи олімпійського резерву, засновник і керівник центру — почесний громадянин Одеси, Герой України Борис Литвак пішов з життя 10 квітня 2014 року. На посаді керівника його замінила головлікарка центру Вероніка Михайленко, нинішня голова правління фонду "Майбутнє", кандидатка медичних наук, заслужена лікарка України.

Головлікарка Вероніка

Вероніка Євгенівна в центрі — з першого дня. Вона почала працювати в кабінеті, де були голі стіни, стіл, стілець і кушетка. Жодної апаратури — ні діагностичної, ні фізіотерапевтичної, ні реабілітаційної. Та що там, не було навіть відер і швабр для прибирання приміщень. Усе створювалося, добувалося, купувалося поступово з допомогою небайдужих добродійників. 

Вона, з її ласкавим поглядом і тихим голосом, з її теплими руками і милим, трохи здивованим обличчям, ніби спеціально створена природою для роботи з найменшими, — щоб торкатися кулачків немовлят, перевертати їх з животика на спинку, гладити шовкові потилички, ловити їхню плаваючу усмішку, тримати на долоні, таких крихітних і безпорадних... 

Відразу після закінчення медучилища Вероніка Євгенівна пройшла серйозну школу — завідувала фельдшерсько-акушерським пунктом, який охоплював кілька віддалених сіл. Їздила то в холодній машині, то на возі, запряженому конем, на виклики, надавала допомогу й заодно вибивала в сільраді самотнім стареньким вугілля й дрова, соціальну допомогу, водопровід, за що її, таку небайдужу й наполегливу, у 18 років обрали депутатом сільради. І люди з сіл, де працювала молода фельдшерка Вероніка, покладалися не на владу з телевізора, а тільки на неї, юну міську чужу дівчинку, яка швидко стала рідною людиною. Саме цей досвід і знадобився потім, після закінчення медінституту, усе ще молодій, але вже досвідченій лікарці Вероніці Михайленко.

Сьогодні вона тримає на своїй теплій долоні не одну дитину, а весь величезний, найбільший у країні, унікальний "Будинок з ангелом". Вона наполегливо стукає в усі двері й своїм тихим ласкавим голосом дуже переконливо нагадує, що унікальний центр має жити й зберегти ідею в чистоті. І, що важливо, замовкають навколо неї крики, галас, і всі — і влада, і бізнесмени, тьху-тьху, щоб не наврочити, — прислухаються і не залишаються байдужими.

Дитячий церебральний параліч (ДЦП) — не генетичне захворювання, воно не передається в спадщину, ним не можна заразитися.

"Це наслідки, можна сказати залишкові явища, важких захворювань, яких дитина зазнала внутрішньоутробно, при пологах, у ранньому післяпологовому періоді або в результаті нейроінфекцій або травм, — розповідає Вероніка Євгенівна. — У дитини постраждав мозок. Є рухові порушення у вигляді паралічів і парезів, що часто супроводжуються психічними й мовними порушеннями, іноді епілептичними нападами.

Ми займаємося реабілітацією — відновленням раніше втрачених функцій та абілітацією — навчаємо того, чого дитина ніколи не вміла. Ми не лікуємо, ми абілітуємо або реабілітуємо. Ми розробили цілий комплекс, за допомогою якого складаємо розклад процедур у нашому центрі для кожної дитини на цілий день, щоб їй було цікаво й захоплювало. Якщо вона годину працювала фізично, то потім піде в арттерапію — розслабиться, помалює, пограється. Далі — до логопеда, де вчитиметься вимовляти звуки за допомогою цікавих їй іграшок або ігор. Потім — у кабінет Монтессорі-терапії, де дитину навчають усіх сенсорних еталонів, розвиваючи тонку моторику кисті, координацію рухів, що допомагає їй надалі самостійно себе обслуговувати. Потім — знову до залу лікувальної фізкультури, де вона займатиметься в рефлекторно-навантажувальних костюмах "Аделі", "Гравістат" або "Атлант" ("костюми космонавтів") на динамічних параподіумах і вертикалізаторах, різних тренажерах роботизованої системи контролю рухів Lokomat, G-EO та Loko-system... Після цього — у басейн, на бальнеотерапію, вібротерапію тощо. 

Старші діти проходять навчання в комп'ютерному центрі. Хто хоче — хто сміливіший — бере участь у підготовці вистав, які ставить у театрі центру наш беззмінний режисер Фауст Міндлін. Словом, нашим дітям є чим зайнятися".

Майже в усіх кабінетах і відділеннях центру з дітьми граються. Тому що в грі дитина може навчитися всього. І тому що основа гри — рух. І тому що рух для дітей центру — це майбутнє.

У центрі є театр. Дітей і для дітей. Вероніка Євгенівна увесь час каже "наші діти". Діти взагалі люблять триматися за руку мами. Тим паче "діти центру". Вони найбільше бояться відірватися від мами. І тоді Фауст Міндлін — режисер цього театру, давній співробітник центру, придумав сімейний театр. Щоб дитина не боялася, разом із нею на сцену виходить її мама, тримає своє маля за руку й теж отримує роль. Сьогодні це сімейний театр.

"Шкода тільки, апаратура наша від такого наповненого, напруженого використання потребує щорічного дорогого технічного обслуговування. Костюми "космонавтів" швидко зношуються, — засмучується керівниця центру. — Багато років ми надіваємо їх на дітей щодня, кожен костюм використовується багато разів протягом одного дня. Чекаємо нових, нам пообіцяли допомогти добрі люди.

Головні ж труднощі в тому, що фінансово це все дуже важко утримати. Благодійні внески, на жаль, дедалі менші й нечасті. Вектор добродійності у зв'язку з воєнними діями на Сході країни змінився. Коли ми починали, був один будинок і 47 співробітників, а тепер у нас і медичний, і комп'ютерний центри, і пансіонат, плюс уже близько 240 співробітників. 

Раніше нам надавали благодійну допомогу майже 20 підприємств області. Але потім, знову-таки, змінилася економічна ситуація, усі ці підприємства самі опинилися в скрутному становищі... На той момент до нас уже утворилася черга на рік уперед. А час для дитини з ознаками порушень розвитку означає дуже багато. Практично це найважливіше — не згаяти часу. Тому ми звернулися в наші обласну й міську ради й почали одержувати фінансову підтримку на оплату комунальних платежів: світло, тепло, газ, вода; на харчування і проживання пацієнта й дорослого, який його супроводжує, придбання господарських матеріалів для утримання трьох будівель, оплату праці співробітників. Без допомоги обласної та міської рад ми взагалі припинили б своє існування. А на навчання персоналу, на придбання апаратури, відкриття нових кабінетів для впровадження нових методик продовжуємо шукати допомогу в добродійників". 

"Я бачу все твоїми очами", — казав Вероніці Євгенівні Борис Давидович. Тобто від самого відкриття центру відповідальність за добір кадрів і навчання співробітників, впровадження нових методик і придбання сучасної апаратури лежала на Михайленко. 

"Великого значення при створенні центру, при наповненні його методологією ми надавали вивченню різних реабілітаційних методик і напрямів, — продовжує Вероніка Євгенівна. — При цьому намагалися вибрати для себе найефективніші, доведені клінічними дослідженнями й підтверджені часом.

Ми співпрацюємо з багатьма фондами, але особливо мені хотілося б згадати Фонд професора Теодора Хелльбрюгге, який багато років завідував у Мюнхені кафедрою "Соціальної педіатрії" і є засновником Мюнхенського дитячого реабілітаційного центру. Завдяки його фонду ми змогли навчити наших співробітників і впровадити в себе в центрі багато методик, а саме Войта-діагностику й Войта-терапію, скринінг слуху, терапію за методом Кастіліо Моралеса із виготовленням піднебінної пластини при періоральній гіпотонії, Монтессорі-педагогіку й Монтессорі-терапію, Мюнхенську функціональну діагностику розвитку для дітей від народження до трьох років і від трьох до шести років. Мюнхенська функціональна діагностика розвитку вважається надійним діагностичним інструментом, за допомогою якого оцінюється розвиток дитини в різних функціональних сферах — від загальної моторики до соціального розвитку. 

Результати діагностики дозволяють фахівцеві побудувати антропометричний профіль або "профіль розвитку" дитини, де в графічній формі доступно (як для батьків, так і для суміжних фахівців) відображаються всі слабкі ланки в розвитку дитини на даному етапі. Це дозволяє скласти адекватну й ефективну програму психолого-педагогічної, логопедичної й фізичної корекції розвитку дитини, дати необхідні рекомендації батькам для щоденних занять удома.

Професор Хелльбрюгге не втомлювався повторювати, що найважливіше — це рання діагностика і рання терапія. Він надсилав до нас у центр фахівців з різних країн — Німеччини, Польщі, Литви, Латвії, Росії, Білорусі, і вони навчали всіх наших співробітників. А потім уже наші фахівці, які займалися якоюсь вузькою спеціалізацією, їздили до різних реабілітаційних центрів Європи, щоб пройти стажування "на робочому місці". Наприклад, Войта-терапевти стажувалися в Кракові (Польща), Монтессорі-терапевти — у Кракові й Мюнхені. Войта-діагностику вивчали в Реабілітаційному центрі в Берліні". 

Ті, хто творить дива, самі в дива не вірять...

…і якщо дива стаються, то тільки завдяки важкій щоденній праці співробітників центру. За дуже скромну зарплату. Дуже, повторюся, скромну. Вони не вірять у дива, але вони ж не вірять і в "не можу", "не вмію", "неможливо". Як щодо себе, так і щодо дитини, і головне — щодо мами дитини. Для співробітників центру є "все можливо", "усе можу", "усе зумію". Для цього необхідно працювати щодня.

"Ми наголошуємо на ранній діагностиці, ранньому втручанні й запобіганні розвитку інвалідності, намагаємося не допустити фіксованих контрактур, грубого порушення ходи, — наголошує Вероніка Михайленко. — Для батьків наші співробітники доступною, зрозумілою мовою написали дві книжки, у яких фахівці — логопеди, психологи, неврологи, педіатри, ортопеди, фахівці з фізичної реабілітації — пояснюють, що з дитиною сталося, як поводитися, як не занепасти духом, як вчинити, що робити, як продовжувати реабілітацію дитини вдома після курсу лікування. Наприклад, на будь-якій кухні можна створити міні-кабінет Монтессорі-терапії. Ми проводимо заняття для батьків і пояснюємо їм: те, що ми тут робимо, тільки початок довгого шляху. Якщо вони не продовжуватимуть займатися вдома, тоді приїжджати до нас просто немає сенсу". 

До Одеського реабілітаційного дитячого центру рвуться пацієнти, бо такого великого всеосяжного комплексу поки що немає ніде. А коли плануються такі центри в інших містах нашої країни та за її межами, до Центру Литвака приїжджають майбутні директори й фахівці...

"Останні роки були досить важкими, особливо цей рік, — каже керівниця центру. — Тисячі дітей. Коли центр почав працювати, плинності кадрів не було взагалі. Була контрактна система. Перший сигнал про підтверджену винагороду призводив до розриву контракту. Але Борис Давидович зробив відносно високу зарплату. І коли в 1996—1997 роках зарплат у країні взагалі не платили по півроку, у наших співробітників була стабільна й не найменша зарплата. Усі прагнули потрапити до центру. Зараз зарплати дуже маленькі. Робота важка і фізично, і морально: важкі діти, засмикані стомлені мами. Центр почали залишати навчені в нас фахівці". 

Кадри вирішують... І йдуть

"Треба мати щастя знайти небайдужих, співчутливих, милосердних, з міцною нервовою системою та бажанням вчитися, — зазначає головлікарка. — Знайти таких, як ви розумієте, дуже важко. Основні співробітники, які займаються відновленням рухових функцій, — це фахівці з лікувальної фізкультури. Хто захоче до нас, коли навколо така кількість фітнес-клубів, де всі здорові, веселі, гарні, багаті? А в нас — горе. І зарплати в рази менші.

Навчені фахівці йдуть від нас. Зараз відкривається чимало приватних центрів. Платних. І нашим молодим фахівцям, нами навчених, пропонують зарплату в рази більшу за нашу. Це так боляче й прикро... Те, що від нас ідуть співробітники, — це найбільша проблема, яка триває вже багато років. Я не можу цього прийняти. Хоча людей теж не можна засуджувати: сім'ї, діти, хворіють батьки... Катастрофічно не вистачає грошей на життя...

Ось є мама дитини з ДЦП, яка відкрила комерційний реабілітаційний центр у Санкт-Петербурзі, а також філії в Москві й Тюмені. Вона підступно переманює наших співробітників великими зарплатами у дві-три тисячі доларів (а в нас — 5—
6 тисяч гривень), оплачує їм проїзд і проживання на якийсь час. Переманює фізіотерапевтів, логопедів, психологів. І вони їдуть. Не зовсім зрозуміло, чому вона вчепилася саме в наш центр. Чи не краще їй знайти або навчити фахівців у себе? Мабуть, так простіше".

— Що робити, Вероніко Євгенівно. Люди сьогодні їдуть з України шукати кращої долі. І не тільки з вашого центру. Лікарі й медсестри їдуть доглядати старих. Учителі — прибирати квартири. Тому виїхати й отримувати зарплату в рази більшу, ніж в Україні, за висококваліфіковану роботу за напрямом Войта- і Бобат-терапії, терапії Монтессорі — це для багатьох означає витягти щасливий квиток. І, як хтось казав, на будь-який не вельми хороший вчинок, у цьому разі на втечу навчених вами фахівців, можна і подивитися, і пояснити по-людськи. Залежить від того, хто і під яким кутом усе це розглядає. 

— Я розумію... Тому ми так дорожимо тими фахівцями, яких навчали, і які в нас, попри все, продовжують працювати. Наприклад, із першого дня в нас працюють завідувачка психолого-педагогічного відділення М.Березіна, лікар-ортопед Є.Кучма, лікарка-психіатр Н.Мойсєєва, медсестри О.Мамай і Л.Кулек, медреєстраторка Т.Щапіна.

Нові методики, що дарують надію

"Войта-діагностику і Войта-терапію розробив чеський невролог Вацлав Войта, який запропонував сім простих діагностичних тестів, легких і елементарних, — підняв ручки, ніжки, поклав дитину на долоню, не треба ніякої дорогої апаратури або обстежень, — розповідає Вероніка Михайленко. — Залежно від того, як дитина реагує на зміну положення тіла, ми можемо зрозуміти, чи є проблеми. У Європі в пологовому будинку дитині роблять ці сім тестів. Якщо дитина їх усі виконала, з нею все добре. Якщо один-два тести не відповідають нормам — це показання повторити тест через тиждень. А якщо три й більше, ми можемо припустити, що в дитини є загроза розвитку рухових порушень. 

Якщо відразу почати Войта-терапію, то ми можемо не допустити розвитку ДЦП або максимально скоригувати рухові порушення. А це теж дуже легко — три положення: на спині, на животі, на боці, дев'ять точок, які добре знає фахівець із Войта-терапії, і він же навчає маму. Сама терапія займає 10—15 хвилин по чотири рази на день. Ми ставимо завдання мамі, через тиждень вона з малям приходить на корекцію до лікаря. Якщо дитина виконала перше поставлене завдання, лікар ставить наступне й додає або змінює вправу. 

Професор Хелльбрюгге не тільки навчив наших фахівців, він іще й подарував нам апарат для скринінгу слуху. Ця елементарна процедура в розвинених країнах Європи також проводиться в пологовому будинку кожному немовляті, займає всього 5—10 хвилин. Завдання скринінгу — визначити: дитина чує, не чує, є сумніви.

Завдання фахівця в останніх двох випадках — направити дитину до сурдолога, за необхідності їй поставлять кохлеоімплант. Якщо це зроблять до 6-місячного віку, то дитина буде чути й розмовляти, як усі здорові діти. А якщо цього не зробити, то дитина буде не тільки глухою, а й німою... До нас часто приходять батьки із три- і чотирирічними дітьми зі скаргами на те, що дитина не розмовляє. Батьки думали, що ще не настав час, ще "виговориться"..."

"Будинок з ангелом" охоче приймає лікарів з міжнародних благодійних фондів. Гід і перекладачка з Чернівців Тетяна Бережна, яка організовує туристичні поїздки груп фахівців різних напрямів з-за кордону, обов'язково прив'язує подорож до якогось соціального проекту — для надання благодійної допомоги. Привозила в центр швейцарців з Фонду Раймонда Гугенхайма. 

"У цій групі була літня дама, яка все життя займалася Бобат-терапією, — згадує головлікарка. — Коли вона довідалася, що ми не володіємо цією методикою, зв'язалася зі швейцарським фахівцем, який у той період надавав допомогу й навчав фахівців у Вірменії, і домовилася, що наших лікарів візьмуть на це навчання безоплатно, нададуть безоплатне житло. Ми знайшли добродійників, які оплатили переліт нашим співробітникам. І там, у Вірменії, швейцарські фахівці навчили наших співробітників. Завдяки такій допомозі ми впровадили Бобат-терапію в центрі. 

Можна сказати, що все, чого домагається центр, ґрунтується насамперед на особистих зв'язках, корпоративних контактах, на професійному співробітництві й дружбі, яка виникає в процесі спільної роботи. 

Наш центр був побудований і оснащений тільки завдяки допомозі друзів, старих знайомих, нових знайомих і небайдужих людей зі всього світу. Спочатку цим займався Борис Давидович. А нині вже й ми завели професійні зв'язки з фахівцями провідних світових центрів і клінік, постійно обмінюємося досвідом на зустрічах, симпозіумах і конференціях. Наприклад, у фонді Хелльбрюгге є наші колеги й друзі — Дитячий центр у м. Брест, кафедра Ратнера в Казані (це була перша кафедра дитячої неврології в історії ще Радянського Союзу), Войта-центр і дитячий садок Монтессорі в Кракові, фахівці з Литви, Латвії, Словаччини, Чехії. 

Коли центру було 20 років, ми проводили конференцію, на яку запросили всіх наших колег, фахівців, можна сказати експертів у своїй справі. І представники подібних закладів з різних країн показали нам, як у них проходить реабілітаційний процес, як узагалі працюють їхні центри. А після конференції фахівці Фонду Хелльбрюгге проводили навчальні семінари, на які я запросила всіх зацікавлених фахівців нашого міста й області, а також фахівців з інших областей України — неврологів, психологів, логопедів, педагогів, щоб навчити їх нових методик. Тому що це — наші діти, спільна проблема, питання майбутнього країни".

Вероніка Євгенівна — співробітниця кафедри реабілітаційної медицини Одеського медичного університету. Вона й сама навчає співробітників і студентів нових видів діагностики, реабілітації та терапії. "Студентам ми показуємо наш центр як модель реабілітаційного закладу. Багато хто з них потім приходить до нас працювати", — каже вона.

Без Бориса Давидовича...

"З Борисом Давидовичем у нас було зовсім інше життя. До того ж дуже яскраве й цікаве, — з сумом згадує Вероніка Михайленко. — До нас часто приїжджали гості. І здавалося, що Борисові Давидовичу легко давалися й відкриття нових кабінетів, і придбання нового обладнання, і будівництво пансіонату… Багато чого трималося на його волі, чудовому гуморі, неймовірній товариськості. Його не стало — і ми буквально осиротіли. І ось уже кілька років тримаємося на пам'яті про нього, вірності його настановам. Але часи змінюються, чесність, справедливість, готовність робити добрі справи зникають, атрофуються якось. Нам іще пощастило. Після смерті Бориса Давидовича з нами залишився його заступник — Леонід Борисенко". 

Леонід Іванович 

— Співробітники центру кажуть, що Леонід Іванович брав на себе неможливе. Бо решту могли зробити інші. А неможливе — тільки він.

—Так, Леонід Іванович буквально підхопив прапор Бориса Давидовича. Не уявляю, як би ми жили ці кілька років, якби не він. Розсудлива й мудра людина. Людина слова. Він пішов з життя 9 жовтня 2018 року — це ще одна непоправна втрата для всього центру. А для мене з його відходом світ на якийсь час перевернувся.

Він вважався моїм заступником, але насправді брав на себе вирішення найскладніших і, здавалося б, "тупикових", невирішуваних завдань. Він не давав мені впасти у відчай, схоплював на льоту будь-яку проблему і розставляв пріоритети так, що проблема або вирішувалася, або просто розчинялася. Саме з ним ми створили нове відділення сенсорної інтеграції, саме завдяки його правильній тактиці й співробітництву з програмами міськради з благоустрою міста нам поміняли ліфт, який потрібен насамперед для пересування дітей центром. Для мене Леонід Іванович — приклад у всьому. У терпінні, мужності, стриманості, дипломатії, самодисципліні. 

У моєму житті було двоє вчителів: Борис Давидович і Леонід Іванович. Мені дуже пощастило, що я з такими людьми працювала: багато чого в них навчилася. Тепер ми всі вчимося жити й працювати без них.

— Їх немає, до того ж життя стало ще важчим. Але ви і центр пройшли за ці роки величезний шлях. І не тільки важкий, а й благородний, чесний, щирий і милосердний. Що ж далі?

— Дуже важливий напрям для нас сьогодні — це робота зі студентами. Центр фактично є навчальною базою для ознайомлювальної та виробничої практики студентів трьох найбільших університетів нашого міста — Південноукраїнського національного педуніверситету імені К.Ушинського, Одеського національного університету імені І.Мечникова, Одеського національного медуніверситету імені М.Пирогова; для тих, хто в майбутньому хоче стати фахівцем у реабілітології, дитячим психологом або соціальним педагогом. Тут для них створено унікальні умови для опанування суперсучасної компетенції — роботи в "трансдисциплінарній команді" фахівців, де знання кожного учасника команди — логопеда, психолога чи фахівця з лікувальної фізкультури — набагато ширші за його спеціальність, тому що глибоке розуміння реабілітаційного процесу вимагає й додаткових знань у галузі суміжних професій. Крім того, з огляду на останню реформу в галузі освіти, впровадження процесів інклюзії в освітній простір України, особливої важливості й значущості набуває наявність спеціальних навичок роботи в інклюзивному класі в майбутніх педагогів і психологів.

І, мабуть, найважливішим напрямом роботи для нас є ознайомлення всіх зацікавлених осіб із процесом інклюзії та надання допомоги для впровадження її в життя й освіту батьків наших пацієнтів.

Ми працюємо з усіма категоріями учасників інклюзивного процесу, проводимо семінари, лекції, тренінги, круглі столи. На допомогу інклюзії в центрі створено постійно діючий семінар для батьків пацієнтів, які перебувають на курсі, та інших одеських батьків дітей з особливими освітніми потребами. На ньому учасники знайомляться з концепцією інклюзивної освіти, юридичними та політичними документами, які забезпечують цей процес. Батьки вивчають свої права і права своєї дитини. Це дуже важливо, адже батьки дитини з інвалідністю через свою перевантаженість не встигають самостійно розібратися в усіх нововведеннях, постановах, законодавчих актах. 

Педагоги й психологи інклюзивних освітніх закладів Одеси, у рамках курсу підвищення кваліфікації, також беруть участь у підготовлених психологами центру навчальних методичних семінарах, щоб розширити свої знання й уявлення про дітей з особливими освітніми потребами, зокрема з ДЦП.

* * *

У нашій країні немає політики рівних можливостей. Навіть реабілітована дитина з ДЦП, розумна, освічена, не може відвідувати лекції в університеті, бо просто не має можливості дістатися аудиторії без чиєїсь допомоги. У нас, як у Середньовіччі, немає позитивного образу інвалідності як у повсякденному житті, так і в ЗМІ.

Одеський реабілітаційний дитячий центр займається й такою реабілітацією. Психологічною. Центр навчає шанобливого ставлення до дітей з інвалідністю, допомагає створити для оточуючих їхній позитивний образ. Діти починають почуватися впевненіше серед звичайних дітей. І більш потрібними. Серед дітей, які проходили реабілітацію в центрі, є комп'ютерні фахівці, бібліотекарі, скрипалі. Є навіть балерина — Валерія Галиновська, яка закінчила Одеське училище мистецтв і культури імені К.Данькевича й входить до складу основної балетної трупи Одеського академічного театру музичної комедії імені М.Водяного. 

Будущее_4
Вероніка Михайленко

Сьогодні, як і завжди, мета співробітників центру — щоб їхні діти вміли робити все, що вміють інші діти. Від зав'язування шнурків до комп'ютерного програмування. Щоб мрії батьків, дітей і співробітників центру стали реальністю.

Усе-таки правильно назвав свій фонд великий одесит Борис Литвак — "Майбутнє". Хай яке важке життя, хай як збільшуються загрози в країні й у світі — майбутнє однаково стукає в наші двері.

Зверніть увагу, яка нова благородна сила з'явилася в країні — волонтерські рухи! Як почали цінуватися (особливо серед молоді) безкорисливість і бажання прийти на допомогу, як набирає силу всесвітня ініціатива "Лікарі без кордонів", як зростає роль громадських організацій, громадянських ініціатив, народної дипломатії. 

Створений в Одесі центр безоплатної допомоги дітям, який носить ім'я Бориса Литвака і має своїм символом ангела в польоті (робота видатного одеського скульптора Михайла Реви), — це теж символ майбутнього. І як сказав один мій добрий знайомий: "Так, надія вмирає останньою, але ж і відроджується першою!"

Будущее_2
Вероніка Михайленко

Щоб майбутнє не просто настало, а було таким, як ми мріємо, потрібно берегти ці безцінні паростки, не дати їм зав'янути, допомогти їм вирости й розквітнути, як розквітають навесні дерева. Майбутнє — як дитина, про нього потрібно піклуватися. Його потрібно дбайливо тримати на долоні, допомагати випростатися, виробити поставу, зміцніти. І тоді воно не тільки настане, а й виправдає наші надії...

Будь-яка людина, організація, підприємство будь-якої країни може зробити внесок на підтримку Реабілітаційного дитячого центру "Будинок з ангелом". На сайті центру (www.rc.odessa.ua) є всі реквізити й електронний гаманець.

Розрахункові рахунки:

Банк "Південний"

Одеський обласний благодійний фонд реабілітації дітей-інвалідів "Майбутнє"

Україна, 65048, м. Одеса, вул. Пушкінська, 51

р/р 26001313475 в Одеській філії акціонерного банку "Південний"

МФО 328209, ЄДРПО 24533439

Альфа-Банк

Одеський обласний благодійний фонд реабілітації дітей-інвалідів "Майбутнє"

Україна, 65048, м. Одеса, вул. Пушкінська, 51

р/р 26007018287001 в Одеській обласній філії ПАТ "Альфа-банк",

МФО 300346, ЄДРПО 24533439

ПриватБанк

Одеський обласний благодійний фонд реабілітації дітей-інвалідів "Майбутнє"

Україна, 65048, м. Одеса, вул. Пушкінська, 51

р/р 26006054354511

Южне ГРУ ПАТ КБ "ПриватБанк", м. Одеса, МФО 328704, ЄДРПО 24533439

Іноземна валюта в ПАТ "Альфа-Банк"

Переказ у доларах (США)/Remittance in DOL (USA):

Intermediary Bank: DEUTSCHE BANK TRUST COMPANY AMERICAS, New York, USA

SWIFT code: BKTRUS33

Beneficiary Bank:

acc. 04407000

PJSC "ALFA-BANK"

Kyiv, Ukraine

SWIFT: ALFAUAUK

IBAN: UA753003460000026007018287001

Beneficiary:

Account number: 26007018287001

Name: The Odessa regional charity rehabilitation Fund of disabled children "Future"

Переказ у Євро (EUR)/Remittance in џ(EUR):

Intermediary Bank: Commerzbank AG, Frankfurt am Main, Germany

SWIFT code: COBADEFF

Beneficiary Bank:

acc. 400886465400

PJSC "ALFA-BANK"

Kyiv, Ukraine

SWIFT: ALFAUAUK

IBAN: UA753003460000026007018287001

Beneficiary:

Account number: 26007018287001

Name: The Odessa regional charity rehabilitation Fund of disabled children "Future"

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №10, 16 березня-22 березня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво