Листи з "того" боку, або З гетто з любов'ю

Від редакції. Цей текст - щоденник журналістки (ім'я зі зрозумілих причин змінено) з окупованої території, камікадзе, як вона себе називає, "котра вирішила бути до кінця на своїй землі, щоб усе запам'ятати й потім розповісти". Її записи не претендують на глибокий аналіз усього, що відбувалося й відбувається на окупованій території, але, прочитавши їх, ви й на секунду не засумніваєтеся в щирості автора. Це суб'єктивний погляд людини, котра прагне зафіксувати в пам'яті пережите й бачене в умовах, коли закон - це право сили, а ціна людського життя - гроша не варта, і "заперечити на наведене на тебе дуло автомата особливо нічим". Не все в цій правді сподобається як тим, хто залишився на окупованій території Донбасу, так і тим, хто звідти виїхав або ж завжди був жителем "материкової" частини України. Це фіксація зсуву часу, розриву в просторі, душевного спазму від того, що минулого життя більше немає, і з кожним днем слабшої надії на те, що все ще буде Україна…

Серпень 2014-го.
Вибір

Що я знаю про війну? Тепер уже дуже багато, а раніше читала про неї в книжках, а ще багато чого запам'ятала з розповідей своєї бабусі. Ми підсміювалися над бабцею, коли вона сушила сухарі і ховала їх у торбинку. Тепер я їх сушу і ховаю. Ми не розуміли, чому було так багато біженців, і чому вони пішки тяглися з одного кінця СРСР в іншій. Тепер у Донбасі їх теж тисячі. Щоправда, пішки наважуються йти одиниці. Здебільшого виїжджають на авто й переповненими автобусами.

Діда ми знали лише за старою пожовтілою фотографією. Він загинув у Другу світову. Тепер мої подруги і подруги моїх подруг ховають своїх хлопчиків. Одні - з пошаною і нагородами. Інші - потайки, нишком. Але як це боляче й страшно, як неправильно! Так не має бути. Ніколи!

Ми не розуміли, чому вона плаче, згадуючи свій будинок, який довелося залишити з усім начинням, а повернутися на згарище. Але самі гірко плакали, коли авіабомба влучила в багатоповерхівку в місті Сніжному, і там під завалами виявилися похованими десятки людей, а серед них і маленькі діти.

Плакали, коли з сіл Амвросіївського району - Успенки, Мануйлового, Петрівки - до нас пішки прийшли перелякані й розгублені знайомі в пошуках прихистку. Там будинки були зруйновані цілими вулицями. Плакали, коли в котлах під Шахтарськом і на Савур-Могилі гинули сотнями військові й мирні жителі.

Коли бабуся розповідала, як люди заривалися просто в землю, щоб урятуватися, тижнями не вилазили з підвалів, ховалися в будь-яку шпарину, виявилося, що всі її поради ми запам'ятали. Летить снаряд - не біжи, падай на землю, закрий голову руками й завмри. Урятуватися так можна тільки від осколків. Якщо поцілить - нічого не врятує.

Учора вперше за місяць пройшла злива, і коли вдарив грім я, не контролюючи себе, кинулася в глухий куток. Мені вистачило двох місяців систематичної стрілянини в околицях, щоб інстинктивно ховатися від гучного гуркоту не тільки гармат, а й грому.

Тепер ми добре знаємо, як то прокинутися вранці і сказати собі: "Буде ще один день". І вже неважливо, що буде він без світла, газу, води, радіо й ТБ, мобільного зв'язку, без смачної їжі, гарячої ванни і милих, любих облич твоїх рідних і близьких, які втекли від цієї війни хто куди. Залишилися немічні, інваліди й ті, кому тікати нема куди, і такі як я, камікадзе, котрі вирішили бути до кінця на своїй землі, щоб усе запам'ятати і потім розповісти (якщо виживу), що з нею зробили і ще зроблять уже дорослі, але досі нерозумні хлопчики, які загралися у війнушку по обидва боки.

P.S. Минуло чотири місяці. І знову над Донбасом літають артилерійські снаряди, убиваючи жінок, старих і дітей, стираючи з лиця землі села, селища, міста. У вогні Горлівка і Донецьк, Стаханов і Авдіївка, Мар'їнка й Піски, Дебальцеве і Маріуполь. Тримайся, багатостраждальна земле моя! Мужності тобі й терпіння!

Вересень 2014-го.
Про "зелених чоловічків" і "новий порядок"

Учора біля будинку виконкому знайома показала мені розмиту пляму на стіні. Це сліди крові, що залишилися від показового розстрілу мародера. Як його вирахували й заарештували - невідомо. Але напередодні під дулами автоматів зібрали на центральній площі мешканців прилеглих будинків, випадкових перехожих і влаштували страту.

Переляканий чоловік просив пощади, благав, стояв під стіною зіщулений і нещасний, але нинішні хазяї життя без суду й слідства холоднокровно зробили свою справу на очах у не менш переляканих городян і попередили, щоб передали всім: так буде з кожним, хто зазіхне на чуже.

Після цього випадку з'ясування стосунків щодо "віджиму" бізнесу одне в одного і часті нічні перестрілки місцевих бандформувань припинилися. Право сили - от і весь Закон.

Було це влітку, а навесні, коли "зелені чоловічки" щойно окупували місто й вивісили прапор "ДНР" на флагштоку біля виконкому, у місті робили зачистки невеликі загони батальйону ЗСУ. В один з травневих робочих днів вони проникли на перший поверх виконкому, де чергували люди в зеленому. Ті саме пили чай. У дверях, навстіж розчинених через спеку, з'явилися постаті українських десантників: автоматна черга - і чаювання закінчилося трупом і двома пораненими, які не встигли навіть зойкнути. А солдати зникли так само блискавично, як і з'явилися. Тільки налякані й розгублені чиновники хапалися за голови і тремтіли від пережитого жаху. Проте жителі встигли дещо з того зняти на телефони.

Взагалі для травневих днів були характерні вбивства бізнесменів і "братків". Одного застрелили в Глухівському лісі. Іншого, який не один рік нелегально видобував вугілля, - у власному будинку на дивані перед телевізором пострілом у голову. Третього... словом, багатьом підприємливим людям дісталося "по повній". Не кажучи вже про спалені будинки, згортання бізнесу, фінансові втрати тощо.

Розтрощили серед білого дня офіс голови місцевого осередку ПР, депутата облради підприємця В.Кропачева, який побудував у місті сучасні басейн, кінотеатр, дитячий парк атракціонів і зробив ще багато інших корисних справ.

Чиїх рук це було діло - точно сказати не може ніхто.

Свобода слова?
Це ви про що?

У ті дні був також спалений і розгромлений будинок міської газети "Горняк". Її редактор А.Постнов (заслужений журналіст, "золоте перо" України) займав проукраїнську позицію, а на вимогу опублікувати оголошення про прийдешній референдум заявив, що, згідно з Конституцією України, цей акт є незаконним, а він особисто Батьківщиною не торгує.

Через кілька днів два десятки хлопців у балаклавах увірвалися вночі й розтрощили приміщення. Вибили всі двері в кабінетах, розбили оргтехніку, меблі, зіпсували документи. І все це - за 10 хвилин.

За місяць, у День журналіста (газета не призупинила роботи), будинок просто підпалили, кинувши у вікна пляшки із запалювальною сумішшю. Пожежники встигли вчасно, але вогонь накоїв стільки лиха, що відтоді редакцію закрили на невизначений час. Мешканці будинку, де вона розташовується, а також сусідніх, у досить грубій формі висловили журналістам, що не поділяють їхньої позиції і вважають покарання заслуженим, але не хочуть піддавати ризику й свої житла.

Новий порядок

Незважаючи на те, що в містах працює законно обрана місцева виконавча влада, усі містотвірні питання вона вирішує разом з людьми з автоматами (або під їхніми дулами). У будівлях міськвідділів міліції тепер коменданти. До них може звернутися кожен з будь-якими скаргами і проблемами. І, повірте, щодня вишиковуються черги. Як вони вирішуються? Ось кілька прикладів.

У черзі біля Ощадбанку, де зібралося близько 100 людей, спалахнув скандал. Чоловік доводить, що він перший. Розлючені жінки погрожують подзвонити в "Оплот". Минає хвилин 20, до притихлої черги підходять четверо з автоматами. Наближаються до чоловіка і тихо чемно кажуть: "Ідеш з нами зараз або прямо тут прострелимо коліно й однаково заберемо з собою?" Він розгублено намагається щось заперечити, але, передумавши, покірно йде до машини, і всі їдуть у невідомому напрямку. Сварки й скандали в черзі припиняються моментально. Того, що відбулося, ніхто не коментує.

У будинку не працює ліфт. Активістки після безуспішних ходінь у житлоконтору звернулися до коменданта. Поки вони повернулися додому, ліфт уже справно возив сусідів. І таких прикладів десятки. "Людина з рушницею" змушує розуміти сказане з першого разу, бо другим може бути постріл у ногу або голову...

У салонах рейсових автобусів регулярно перевіряють документи. Дуже чемно, делікатно, з вибаченнями й побажаннями щасливої дороги. Бачила в Донецьку на "Мотелі", як солдат переводив через дорогу бабусю, як колона з військових КамАЗів, танків і БТРрів пропускала "чемно" пішоходів, а водій за кермом першої вантажівки показував рукою "ідіть".

Здавалося б, молодці: і ввічливі, і порядок наводять. Та не дай Боже ненароком оступитися, щось не те сказати або просто швидкість на дорозі перевищити - тут тобі й кришка. Адже нині ціна людського життя - копійка. А надто, коли заперечити на наведене на тебе дуло автомата нема чим...

Кінець 2014-го - початок 2015-го. Життя в економічній блокаді

Ось уже місяць як мирні жителі в зоні АТО живуть в умовах економічної блокади. У повітрі витають тривога й розгубленість від усвідомлення того, що навіть не майбутнє, а й завтрашній день надто вже непевний.

Про банки й фінанси

Багато хто довго не міг повірити, що закрилися всі банки й поштові відділення. Перший час біля відділень Ощадбанку збиралися величезні черги. Люди вимагали видати пластикові карти і грошові перекази, намагалися зняти депозити. Але картки отримали лише десятки "щасливчиків" з числа тих, на чиє ім'я вони встигли прийти до економічної блокади. Іншим доведеться їхати по них до Маріуполя або Краматорська.

Про держустанови

Окремі держструктури (точніше їхні чиновники) відмовилися підкоритися наказу про переїзд і залишилися на окупованій території. Серед них місцеві виконкоми, міські УСЗН, терцентри з обслуговування громадян похилого віку, відділення Пенсійного фонду тощо. Цікаво, що крісла обраних голосуванням міських голів посіли незрозуміло ким призначені (а не обрані городянами) мери, іменовані тепер першими керівниками. Крім них, у містах порядкують військові коменданти й правоохоронці.

З учорашніх керівників у виконкомах залишилися практично всі. Тільки більшості керівників першої ланки (заступникам і завам) було запропоновано написати заяви про звільнення за власним бажанням, і в 80% випадків це бажання було негайно задоволене. Щоправда, багатьох потім узяли назад.

Чиновники й начальники "першої ланки", які ще вчора так завзято кликали народ на мітинги і ратували за "русский мир" (коротше, які фактично й заварили всю цю кашу), мають "запасні аеродроми" у вигляді "будиночків на узбережжі" або квартирок у Росії, тихенько ретирувалися в місця обітовані, не надто засмучуючись з приводу того, що сталося.

Про соцвиплати "ДНР"

"Нова влада" в особі Олександра Захарченка та іже з ним намагається, як уміє (або, точніше, як накаже і вкаже старший брат з сусідньої імперії), створювати державу. Узимку, після приходу чергового гумконвою з Росії, у містах "Новоросії" почали виплачувати соцдопомогу пенсіонерам і соціально незахищеним верствам населення. Напередодні люди вже почали перекривати вулиці, виходити на площі. Бунти спалахували то там, то тут. Відтак, щоб уникнути масових протестів змученого і голодного населення, фінансовий процес пішов. Відкрили відділення "Республіканського банку ДНР". Усім видали талони з номерами черги й зазначенням дати отримання. Щодня обслуговували в кожному відділенні не менше ніж 300 осіб. Люди отримували по 900 і по тисячі гривень. У чергах вистоювали години по чотири. За порядком суворо стежили "зелені чоловічки" з автоматами.

У січні влада пообіцяла розпочати виплати за віком у розмірі 1800 грн, але лише тим, хто не переоформляв своїх кревних в Україні й не оформляв статусу переселенця. Незважаючи на це, більшість бабусь і дідусів ("жовтенята") масово виїжджають на українську територію й оформляють і пенсії, і статуси. Адже в 50–60% бабусь і дідусів пенсії шахтарські плюс регреси - а це суми, що значно перевищують обіцяні 1800 грн. У підсумку 80% старих примудрилися отримувати і українські, і "ДНРівські" грошенята, маючи по дві пенсії плюс регрес і гумдопомога.

З грудня почали виплачувати зарплати вчителям, лікарям і комунальникам. Люди були без грошей понад рік. Якщо порівнювати з цінами в магазинах, то це відсотків на 50 менше від "українських". Шахтарям і заводчанам платять готівкою щотижня. На кожному підприємстві по-своєму. Є досить великі заборгованості.

Про гуманітарку й "блат"

Періодично в містах з'являється і гуманітарна допомога. У Донецьку й Макіївці її отримують усі, у Харцизьку, Амвросіївці, Торезі й Шахтарську - пенсіонери від 65 років і більше, інваліди. Видають набори в мікрорадах. Типова прикмета життя в "ДНР" - повернення старих радянських черг і блату (кум, сват, брат). Ті, хто має "зв'язки", отримують усе, що треба, причому не по разу й не по два. До речі, на початку грудня (уперше з часу АТО) у малі міста Донбасу зайшов гумконвой Р.Ахметова. Допомогу роздавали інвалідам першої-третьої груп. В одному наборі - аж 12 кг продуктів. Люди не могли натішитися такою допомогою.

Про комунальні послуги

На початку зими через влучання снарядів у водоподавальні системи часто були перебої з водою. Але ремонтники, ризикуючи життям, усі неполадки усувають у найкоротший термін. Жили місцеві без газу й тепла. В одних районах такі незручності були кілька днів, а в інших розтягувалися на тижні. Але те, що комунальні служби працюють, сумнівів не викликає. І метуть, і дороги посипають, і сміття вивозять. В абонентів гроші приймають готівкою прямо в конторах. Більша частина платників намагається розрахуватися за послуги за першої нагоди, розуміючи, що, коли комунальники припинять роботу, буде побутовий колапс.

Про торгівлю

Магазини й ринки працюють. Ціни ростуть щотижня. Продавці відверто обраховують і обважують. Працює принцип: усім треба виживати, але краще виходить у того, хто хитріший і спритніший.

Тільки на перший погляд

Загалом і зокрема в містах "зони" на перший побіжний погляд усе як завжди. Навіть концерти й свята. Тільки вулиці у другій половині дня порожніють, люди дивляться один на одного з недовірою і тривогою, затихають розмови про близьке "райське" життя в складі Росії, як, утім, і про повернення в Україну. Усі вважають за краще уникати політичних дискусій і гострих тем, з тривогою очікуючи, яким буде їхнє завтра, і чи буде воно взагалі.

Характерна прикмета зими: по дорозі Ростов-Донецьк рухаються не колони військової техніки (як було нещодавно), а фури з лісом-кругляком, брухтом, гірничо-шахтним і будівельним обладнанням, вугіллям, словом, з цілком мирним вмістом. Це вселяє слабку надію.

Весна 2015-го.
Буферна зона: життя "з п'ятки на носок"

Дедалі гостріше люди відчувають розлуку з близькими. Дедалі важче її переживають. Слухаю диктофонні записи з телефона старої знайомої, яка, на жаль, уже ніколи не дочекається такої зустрічі…

"Бабушка, привет! Ты меня не забыла? Это я, твоя Маша. У тебя там что, еще война? - без зупинки дзвенить, трохи гаркавлячи, ніжний дитячий голосок. - Бабушка, ты помнишь, как мы с тобой ходили кататься на качелях? Они уцелели, или их разбомбили? Помнишь, мы с тобой выучили песню "Пусть всегда будет солнце"? Я ее теперь здесь, в Одессе, в садике детям пою и всех научила. Я слушаюсь маму, пью молоко вечером и мою руки после прогулки. Я все помню, как ты меня учила. Ты мне пообещай, что как только на ваших дорогах не будут стрелять, ты сразу к нам приедешь, хорошо? Я очень тебя буду ждать…"

…Низький уклін тим, хто придумав мобільний зв'язок, і тим, хто його підтримує. Ми, жителі Донбасу, чиї родини війна розкидала по всіх кінцях землі, ніколи не забудемо цього безцінного для нас дарунка - можливості почути улюблені голоси…

Хто ми? Чиї сини?
Яких батьків ми діти?

"Мама, скажи, а мы теперь живем в Новороссии или в ДНР? Почему мы больше не живем в Украине? Или мы - Украина?" Ці запитання ставить розгубленій мамі дівчинка, що сидить у салоні автобуса позаду мене.

"Мы, милая, пока сами не знаем, где живем. Война еще не закончилась. Просто у нас пока не стреляют. Вот когда закончится, тогда и узнаем…"

В салоні після дитячого запитання розгорнулася ціла дискусія. "Натворили дел, - гірко сказав літній чоловік, - что теперь даже детям толком объяснить не можем, кто мы и с кем мы. Плохо жили, захотели лучше, а получили мышеловку!"

"Все здесь будет тип-топ, дядя. Здесь будет российская земля. Надо только немножко потерпеть", - відповів йому "спортивний" чоловік середніх років.

"Да, мы прошлым летом и в конце зимы так натерпелись, что врагу не пожелаешь, - долучилася до розмови пенсіонерка. - В Никишино уже и терпеть никому не надо. Село с землей сравняли. Молодые разбежались да разъехались. А десяток стариков несколько дней в одном подвале сидели голодные и холодные. Их полумертвых и обессиленных нашли солдаты и привезли в рассыпнянский детдом. Многие даже передвигаться сами уже не могли. Там их весь поселок откармливает. Люди стали бездомными. Им теперь хоть в Новороссии, хоть в Украине - жить на старости лет под забором!"

"И в Чернухино, рассказывают, не лучше, и в Степановке, Мануйлово, Петровке. Да и в Рассыпном артобстрелы каждый день", - тихо й сумно поділилася мама дівчинки.

"А у нас, заметили, сколько людей вернулось домой? Сотни. Смотрю, и "рыночные" бизнесмены свои магазины и палатки открыли, и бутики двери распахнули. Вчера в магазине бытовой техники товар разгружали. Может, мы зря паникуем, и все у нас еще будет хорошо?", - це запитувала жінка середніх років у сусідки похилого віку.

"Да, милая, как в раю заживем. Если грехи нас туда пустят", - багатозначно відповіла бабця.

Донбас завмер в очікуванні: містами поповзли тривожні чутки про те, що тут буде або вже є якась незрозуміла буферна зона. Шепотіли, що, можливо, доведеться міняти українські паспорти, знову ж, незрозуміло на які: чи то "новоросійські", чи то "ДНРівські". Люди бояться цього не менше, ніж артобстрілів. Адже отримати паспорт якогось невизнаного територіального формування, який не буде дійсним у жодній країні, означає стати невиїзним жителем гетто. Знову ж таки, усі юридичні процедури, оформлення чи переоформлення нерухомості…

Червень 2015-го.
Друге криваве літо

День захисту дітей 1 червня в "ДНР" відзначили безліччю всіляких барвистих і веселих свят і заходів. ПДЮТ "Юність", наче й не було війни, зустрічав гостей бадьорими маршами духового оркестру й жартами "живих" розцяцькованих ляльок-велетнів. У переповненому концертному залі - аншлаг, яблуку ніде впасти. На сцені вихованці п'яти творчих колективів показували глядачам свої таланти. Зал аплодував і… плакав. Сліз не могли стримати ні жінки, ні чоловіки. І всі вони однаково бурхливо приймали юних артистів у вишиванках і бальних костюмах - як сучасний хіп-хоп, так і український гопак і пісню мовою солов'їною - бурхливими тривалими оплесками. Усім присутнім дуже хотілося вірити, що кошмар позаду, немає ніякої буферної зони, і все як колись - у тому щасливому, але вже такому далекому вчора…

Щасливі обличчя дітей, усмішки - усе це, на жаль, було так крихко й недовго. Уже ввечері прикордонні міста й селища здригнулися від початку нових бойових дій.

Друге криваве літо в Донбасі розпочало свій відлік. Особливо страшною і гарячою була доба 3 червня. Поновилися бої в Пісках, Березовому, Первомайську, Опитному, Богданівці, на шахті "Бутівка", у Новобахмутівці. Населені пункти Березове й Водяне обстріляли з танків. По Старогнатівці вдарили РСЗВ. У районі Мар'їнки був повномасштабний бій. Гриміло в Широкиному, Гранітному й Новотошківці.

У Мар'їнці й приміських районах Донецька загинуло 20 мирних жителів, і десятки було поранено. Це найкривавіший день війни в Донбасі після котла під Дебальцевим.

Кінець 2015-го. Ігри в солдатиків і вето на війну

За два роки протистояння на Сході України постраждали насамперед діти. Загинула 101 дитина. Чим живе молоде покоління "закритої" частини Донбасу, що його непокоїть, тривожить? Ось що про це говорять діти і їхні наставники.

Наталя Савіна, вчителька української мови, Донецьк:

- Цього року дітей прийшло на диво багато. Виїхало відсотків 20, а всі інші живуть під канонадами й артобстрілами. Якою мовою навчати школярів, голосуванням вирішили батьки в кожному класі. В результаті в нашій школі п'яті й випускні класи продовжили україномовне навчання. В інших усі предмети читають російською.

Ще минулого року школа була українською, багатьом дітям дуже важко перелаштуватися. Наприклад, запитують: "существительное" - це іменник? Або просять новий матеріал викладати українською. Роками боролися за україномовних дітей, а коли вже стало видно результат, знову плутаємо їх і ускладнюємо навчання.

Ольга Свиридова, 11 клас, Макіївка:

- Из-за финансовых проблем я буду оканчивать среднюю школу в Донбассе. Без украинского аттестата. Многие одноклассники из-за этого уехали на "большую землю" или в Россию. Сейчас в классе осталось 19 человек из 32. Я учусь хорошо, собиралась поступать на экономический в ДонНУ. Теперь переживаю: если поступлю и закончу, будет ли считаться диплом университета легитимным?

Ігор Короленко, 10 клас, Горлівка:

- Наша семья всю войну была в Донбассе. У родителей есть работа, и они не хотят ее терять. Я учусь в гимназии. Увеличилась нагрузка, занятия длятся часто до 16.00.

Появились активисты ОО "Молодая республика", куда всех "уговаривают" вступать. Еженедельно проходят разные внеклассные мероприятия, особенно патриотические. Кроме того, есть обязательные уроки гражданственности и пропаганда ценностей СССР. Голова кругом! О будущем стараюсь пока не думать. Но, по всей вероятности, придется поступать в местный вуз и потом всю дальнейшую жизнь связывать с Донбассом.

Максим Боронов, студент ТГТ, Шахтарськ:

- Я учусь на третьем курсе горного техникума. Надеюсь, работу на шахтах "ДНР" найду. В нашей семье все шахтеры. Главное, чтобы не бомбили города и не убивали людей. А родной край мы восстановим, ведь нам здесь жить, и нигде больше никому мы не нужны. Теперь мы это очень хорошо поняли.

Марина Сергєєва, мама першокласника, Сніжне:

- В первом классе нашей поселковой школы родители решили, что учеба будет на русском языке. Рассудили так: коль Украина не хочет признавать учебный процесс на Донбассе легитимным, значит, у нас два пути: дипломы образца Новороссии и учеба в вузах России. Мы хорошо жили в мирной Украине, после АТО привыкаем жить в "ДНР". Все только потому, что здесь - наш дом. А быть без своего угла могут себе позволить только люди хорошо обеспеченные, имеющие возможность снимать жилье. Конечно, нам очень хотелось бы вернуть все назад, в мирное время. Но столько горя, крови и бед нас от него отделяют, что, наверное, к старому возврата больше нет. Только бы был мир.

Травень 2016-го.
Тривога й невизначеність

Почав свій відлік третій блокадний рік в "ЛНР"/"ДНР". Життя місцевої "еліти" від дня до дня поліпшується і стає якіснішим. Дедалі впевненіше її представники поводяться "на своїй землі". Їхні "виходи в народ" тепер більше нагадують появу на людях вождів: з помпою, численною охороною, позуванням "на камеру" і т.п. Влада, одним словом…

Особлива прикмета на околицях буферної зони - нестерпне існування мирних жителів через постійні обстріли.

Загалом відчувається більша, ніж рік тому, присутність "русского мира" і спроби зберегти на території державність і порядок. Працюють підприємства, школи й лікарні. Ринки і магазини заповнені всілякими товарами. Ціни неймовірні. Порушення правил торгівлі зашкалюють.

Дороги почасти ремонтують. Особливо ті, що ведуть до Росії. Вулиці прибирають. Відновлюють зруйноване війною житло. Комунальні послуги надають за довоєнними цінами.

Біженців багато повернулося. Особливо з Росії. Українські неповерненці своє тодішнє боягузтво тепер через ЗМІ прикривають патріотизмом і радять тим, хто залишився, не сидіти склавши руки. При цьому самі обмежуються керівництвом процесу ззовні, називаючи себе патріотами, і не поспішають ні поповнювати лави ЗСУ, ні "партизанити" на малій батьківщині.

На території "ЛНР"/"ДНР" на цей час проживають приблизно
2,5 млн людей З них приблизно
700 тис. - пенсіонери. Пенсії виплачують з 55-річного віку. Соцвиплати й гуманітарна допомога незахищеним верствам населення - щомісячні.

Найбільш заповзятливі, ті, що мають "зв'язки" і "дах", заробляють на всьому, що стало новим дефіцитом. За певну додаткову плату організовують поїздки через блокпости, пенсійний туризм, оформляють перепустки, оготівковують банківські кари і вклади, переоформлюють пенсії, розподіляють гумдопомогу, ПММ, вугілля і метал, займаються постачанням продуктів і товарів з України і Росії тощо.

Так виходить, що "блокада" липова, вона тільки для "сірої маси". Немає українських банків, а фінансові потоки працюють. Немає офіційних поставок товару, але він іде нелегально. Не виплачують відкрито пенсій, але їх оформляють "чорні" маклери. Все більш явною стає прихована домовленість чиновників по обидва боки, що роблять усе це "нелегально".

Така ж домовленість, хай як то цинічно, помітна й між військовими по обидва боки. Щось на кшталт: "Петю (Сашо, Толю), сьогодні ви постріляєте в нас, а завтра ми у вас. Координати такі-то".

Життя пересічних громадян військово-диктаторського режиму сповнене протиріч, розчарувань і тихих радощів. Поменшало відвертих розмов у громадських місцях про політичну ситуацію і життя взагалі. Оскільки в "республіках" на всю працює "розстрільна стаття" і вітається "стукацтво", донеччани говорять тільки про хороше. Про те, що не подобається, - хіба вдома, на кухні… Люди навчилися бути обережними, тримати язика за зубами і тихо радіти маленьким перемогам: успіхам дітей у школі, отриманню чергової пенсії або зарплати, ще одному мирно прожитому дню, спокійному вечору з друзями.

Шахтарям регулярно затримують зарплати або виплачують їх частинами. Вони терпляче мовчать.

Пенсія (місцева) відповідає хіба що четвертій частині цього розміру в гривнях, якщо співвідносити її з цінами. Пенсіонери зітхають і мовчать. Бо отримують по дві: "від тих і від цих".

Дітей у школах обробляють пропагандисти з ГО "Молода республіка", "Вільний Донбас" і чогось там іще. Діти неохоче вступають до рухів, але не нарікають. Беруть активну участь у суспільно-політичному житті - як наказано "згори". Практично щотижня, крім величезного навчального навантаження (по вісім-дев'ять уроків щодня) відбуваються зльоти, конкурси, фестивалі, форуми тощо. Словом, святкова агонія під час чуми.

Співробітників офісів, підприємств і організацій змушують (з ризиком втратити роботу) вступати до "республіканських" партій. Вступають і мовчать. Мені здається, що примусове (як колись у КПРС) членство в партіях - це не що інше, як спроба "забруднити" якомога більшу кількість обивателів, щоб за несприятливого розкладу "разом горіти" і бути пов'язаними однією ідеєю.

На всі місцеві торжества, ходи, мітинги, суботники людей привозять "з усіх міст і сіл" за рознарядкою, чітко за списками з грифом "явка обов'язкова". Приїжджають, беруть участь, мовчать.

Приблизно четверта частина жителів щиро вірить "республіці", співпереживає і "строит новый мир". Переважно це члени родин тих, хто взяв у руки зброю ще 2014-го. Розуміють, що відступати нікуди, бо в разі поразки їхнім родичам-ополченцям "мало не буде". Якщо врахувати, що два роки тому шахтарів і металургів в окопи "замість трудових робочих змін" (так повелося ще зі Слов'янська) направляли начальники (які нині благополучно втекли на "велику землю"), то можна уявити кількість тих, хто вільно чи невільно "загруз по вуха".

Є ще одна частина - "без гальм": люди обох статей, яким нинішній стан речей - як бальзам на рану. Вони з числа тих, хто завжди трохи напідпитку, висловлюють свої думки мовою мату й жаргону, горлають пісні, зчиняють ночами гучні скандали й з'ясовують стосунки. "Лашпорта", "потолоч", "кінчені" - так їх тут називають. Вони - теж одна з прикмет і особливостей "республік" - були завжди, але особливо "розбуялися" на кривавому ґрунті війни. Можливо, це результат того, що на території Донецької області найбільша в Україні кількість в'язниць (20 на область). А звільнені нерідко після "відсидки" залишалися тут жити й працювати на шахтах. А можливо, вони - "діти" війни.

Населення дедалі більше напружує "русский мир" з його бюрократією, примушуванням, подвійними стандартами, спробами повернути в "совок" і агітаційно-пропагандистськими ЗМІ, у яких невтомно оспівуються й прославляються кроки й крочки представників "старшого російського брата", місцевої верхівки, вождів і еліти.

Дедалі частіше можна почути від продавця, в якого вихопилося: "Покупайте, это же отличное, украинское". Або тихе в транспорті: "Да, плохо жили, захотели лучше. Теперь не нарадуемся…".

Фраза "до війни" у більшості громадян викликає ностальгію і бажання повернутися, що легко вгадується з недоговорених реплік, сумного погляду і сліз, що блиснули в когось у куточках очей. Від такої їхньої приреченості, невизначеності й безнадії- мороз по шкірі.

Нікому не подобається жити "між двох вогнів". Усі хочуть бачити в Донбасі або Росію, або Україну. На жаль, більшості байдуже, що саме. А невизнані "ЛНР"/"ДНР" привабливі хіба що їхнім вождям і управлінцям, які за ці роки добре відчули смак влади і навряд чи готові добровільно розпрощатися з таким солодким шматком пирога…