Конференція VETS — спільний шлях до велетенської мети - Соціум - dt.ua

Конференція VETS — спільний шлях до велетенської мети

11 травня, 2018, 16:28 Роздрукувати Випуск №17, 12 травня-18 травня

Цільова аудиторія клієнтів, які потребують психосоціальних послуг, не обмежується лише ветеранами.

© Микита Завілінський

Уявіть собі, що "велетні" вашої справи зібралися на чай у вас дома. Усі ті люди, на чиї лекції ви колись натрапили на YouTube, а потім читали все, що вони будь-коли публікували, сидять у вас на кухні і розповідають потаємні й смішні історії з власної багаторічної практики. 

Ви забуваєте про чай і смаколики, про емейли й зустрічі — ви слухаєте, бо так не буває! Але ні, ось воно, відбувається тут і зараз. Упевнена, кожен має свою картинку в голові, від якої мурашки біжать спиною, і в кожного в уяві свої "велетні". 

Нам пощастило. Наші "велетні" сфери ветеранських справ провели два дні у нас дома — у місті, де для означеної сфери все розпочинається. Півроку тому така подія в Києві видавалася мені можливою років за два, а то й три тяжкої щоденної роботи. 

У жовтні 2017-го я мала нагоду відвідати Форум канадійського Інституту досліджень здоров'я ветеранів і військовослужбовців (CIMVHR Forum) у Торонто. Тоді все місто заполонила символіка Invictus Games (Ігри Нескорених — міжнародні спортивні змагання серед ветеранів) і 17 країн-учасниць, серед яких уперше була команда України. Саме завдяки Invictus Торонто на тиждень стало головним містом у питанні ветеранських справ у світі. Тут вели найбільш потужні й значущі діалоги і презентували дослідження, які привідкривають завісу розуміння процесу адаптації ветеранів до мирного життя. Тут дискутували про цінності, принципи, помилки та мрії велетенської світової спільноти, яку об'єднав досвід війни. Так народилася мрія. Я дуже чітко уявила цих конкретних спікерів в Україні, говорячи про Україну й досліджуючи для України у світі. 

Вже в Києві ми з Джоном Бьорстлером, Лесею Василенко й Ігорем Гончаренком вирішили втілити, як виявилося, спільну мрію в життя і поставили амбітну мету — провести міжнародну конференцію з ветеранських справ у нашому місті навесні. 

VETS_2
Микита Завілінський

За день до її офіційного відкриття я писала учасникам дискусій, які мала модерувати другого дня. Серед запрошених спікерів першої панельної дискусії — Ендрю Гарш, ветеран та один з керівників проекту Shaping Purpose з Канади, який рік тому написав мені, що не планує відвідувати Україну. Ми випадково на хвильку перетнулися тоді в Канаді, а тепер я біжу на Костьольну, щоб зустрітися вже в Києві. Року виявилося достатньо, аби змінити плани.

Через півроку співпраці й перемовин 24 квітня в Києві відбулось офіційне відкриття першої Міжнародної конференції "Світові практики інтеграції ветеранів (Veteran Empowerment and Transition Summit — VETS)". Проте для того, щоб це стало можливим, всі ми напрацьовували власну репутацію як в Україні, так і за кордоном упродовж чотирьох років. Писали сотні мейлів і отримували поодинокі відповіді, збирали кошти серед друзів, аби відвідати міжнародні події, й виборювали гранти, щоб проводити дослідження. Переконували друзів і друзів друзів, що саме вони мають придбати квиток і приїхати до Києва, а також закохували їх в Україну розповідями про те, яким надбанням наш новий досвід стане для світової спільноти. 

У перший день саміту ми занурились у різноманіття моделей державної підтримки сфери ветеранських справ у світі, презентували концепцію Міністерства ветеранів в Україні, слухали представників робочої групи НАТО з питань переходу до мирного життя, яка вперше відвідала Україну. Перефразовуючи, ми говорили про форму, якої варто надати системі ветеранських справ, — Держслужби у справах ветеранів при Мінсоцполітики? Чи відповідальним має бути Міністерство оборони або Міністерство ветеранів? Говорили також про принципи взаємодії з іншими державними та громадськими інституціями в означеному контексті. Разом із головним спікером блоку про "Міжнародний погляд на військовослужбовців у статусі ветеранів" доктором Карлом Кастро, який є головою вищезгаданої робочої групи НАТО, виступили спікери з міністерств оборони Великої Британії, Канади, Міністерства соціальної політики України, голландського Інституту ветеранів і навіть південнокорейського Центру досліджень соціального забезпечення.

У коридорах частенько лунала фраза: "Прикинь, Південна Корея!". Так, Південна Корея, а ще Норвегія, Данія, Сполучені Штати, Британія, Нідерланди й Канада. І нам не вірилося. Бо, напевно, кожному організаторові знайоме те відчуття, коли весь час до події вона здається такою неймовірно далекою, під час самої події — тобі не віриться, що все відбувається "вже і зараз", а після її завершення вся магія стає буденністю. 

Нік Трен — ветеран, який очолює HR-кампанію в Schlumberger, провів у дорозі з Техасу 30 годин через страйк AirFrance, проте встиг на власний виступ. 

Ділан Тіт — ветеран, засновник Bastion, устиг побувати на нашому Сході і розпочав зі слів: "Ви всі ще, напевно, не встигли перейнятись Україною, але знайте: я люблю цю країну!" 

Девід Фасінато — ветеран, член команди "Рубікон", розповів, яким корисним досвід ветерана може бути в критичних ситуаціях. 

Оксана Філоненко — керівник проекту "Воїну — гідна праця" від ЦЗВЛ, привнесла український контекст у дискусію, проте з зали пролунало контроверсійне запитання: "Що привносять безпосередньо рядові піхотинці на цивільний професійний ринок? Складається враження, що вони, молоді й недостатньо освічені, володіють зброєю і мають завищені амбіції".

VETS_3
Микита Завілінський

Відповідь Джона Бьорстлера, ветерана й співорганізатора конференції не потребувала жодних коментарів: "Вони з'являються на робочому місці завчасно і залишаються допізна. Вони швидше навчаються. Вони безпечні, продуктивні, налаштовані на роботу в команді, дотримуються субординації. Ви рідко знайдете ці якості в цивільних працівників-міленіалів. Міленіали-ветерани можуть привнести ці якості в цивільні компанії".

Чому ж виникають запитання до спільноти ветеранів? Чому їх вважають тими, хто потребує допомоги і не здатен принести прибуток і користь цивільному ринку праці? До цього питання ми повернулися другого дня. Роботу побудували інакше, оскільки хотіли наблизити конференцію до локального контексту, використовуючи принцип дискусії на ціннісні теми. Ми заглибились у наповнення. У питання, ЯК надавати послуги і формувати підходи всередині сфери. Це були розмови про підходи до надання психосоціальних послуг, про роль різноспрямованих структур — бізнесу, громадської сфери і держави — у побудові процесу адаптації, про етику надання послуг та про образ ветерана в медіа, про доказовий підхід та автоматизацію процесів. 

Українські модератори спрямували розмови у внутрішній контекст. Зокрема, через резонанс підхопленої ЗМІ цитати О.Третьякова про "1000 ветеранів АТО, які вчинили самогубство", дискусія про "Образ ветерана та формування позитивного наративу в медіа і суспільстві" видалася жвавою і сповненою інсайтів. Спікери наголосили на важливості перевірки фактів і цифр. На жаль, ми замало знаємо про власну ветеранську спільноту. Немає дослідження якісних показників і, зокрема, валідної інформації про реальну кількість самогубств саме серед ветеранів АТО. Образ ветерана, сформований ЗМІ на сьогодні, містить загрозу для цивільного населення, об'єктивує ветерана у процесі його/її ж власного повернення до цивільного життя й рясніє ярликами і судженнями. Міжнародні й українські експерти зійшлися на думці, що зловживання терміном "ПТСР" як маркером спільноти є шкідливим, наголосивши, що посттравматичний стресовий розлад — лише один з можливих, проте не обов'язкових психологічних наслідків участі у бойових діях. Зловживання ним, спричинене недостатньою обізнаністю представників ЗМІ, призводить до стигматизації спільноти. Водночас дослідження показують, що позитивна ідеалізація (не плутати з героїзацією) має якісний вплив на рівень спільноти, якої вона стосується. 

Під час дискусії про підходи до надання послуг спікери найбільш активно обговорювали, як зробити послуги для ветерана доступними не примушуючи до них, а заохочуючи. Яким чином вибудувати систему так, щоб послуги були доступні саме тоді, коли ветеран сам вирішить звернутися по підтримку. Адже для ветеранської спільноти надзвичайно важливі стабільність і надійність надавача послуги, готовність чекати і приймати клієнта у зручний для нього життєвий період. 

VETS_6
Микита Завілінський

Далі розмова перейшла до питання локалізації фахової експертизи. Ситуація вимальовується таким чином, що на даному етапі переважна більшість фахівців зосереджена в недержавній сфері. Тут вони мають більше можливостей для освіти й досліджень, для зростання через співпрацю з іншими організаціями. Що ж відбувається, коли такі фахівці переходять до державних органів? Змушені дотримуватися наявних керівних документів, військові психологи Міноборони, наприклад, часто не встигають безпосередньо працювати з особовим складом, бо повинні складати звітну документацію, яка жодним чином не сприяє розвитку їхніх компетенцій. Психолог, колишній працівник МО Ольга Швець підтвердила, що фахівці не затримуються в держорганах і обирають приватну практику як ефективнішу для клієнта: "Складно бути в системі, коли бачиш трішки ширше. Коли розумієш, що прийти на роботу й відписати якийсь папірець — це не найголовніше. Важливіше зрозуміти, що, коли військовослужбовець вийде з лав Міноборони і ЗСУ, він опиниться в цивільному суспільстві, і там із ним також потрібно буде співпрацювати. І, можливо, потрібно зробити більше зараз, щоб потім наслідків було менше. Система справді рухається, але дуже повільно". 

Незаплановано другий день завершився там, де й перший, — у "Піца Ветерано". Під спів президента Всесвітньої ветеранської федерації, кумедні історії Хаді Марчера з Інституту бодинаміки у великій компанії американців. 

Упродовж двох днів конференції ми зрозуміли дещо важливе: завдяки досвіду та багаторічній роботі наших закордонних колег ми маємо унікальну можливість стартувати з місця, до якого вони привели сферу. Ми стаємо частиною великої і потужної групи діячів, мрійників, науковців і дослідників. Ми стаємо суб'єктом живого міжнародного діалогу, який не має кордонів і часових рамок. Те, що відбулося, значно більше, ніж просто конференція. Цей діалог не про фото з "велетнями", а про шлях до спільної велетенської мети — зрозуміти алгоритми переходу із закритої культурної спільноти у відкриту, глобалізовану спільноту цивільного суспільства на прикладі переходу зі статусу військового до ветерана. Про те, як людям різного досвіду навчитися знаходити точки дотику і виводити у пріоритет те, що нас, різних, об'єднує. 

Вже після конференції мені випала нагода повечеряти в компанії Доктора Девіда Олбрайта з університету Алабами. Він уперше відвідав Україну, проте був добре обізнаний з контекстом, що дало можливість розпочати знайомство з історії останніх чотирьох років. Я ділилася не лише власним досвідом, а й роботою команди впродовж цього часу, історіями ветеранів, про які знаю з реалізованих публічних проектів, планами на розвиток сфери в Україні. Ми обговорювали подорож до Данії в 2015-му і враження від CIMVHR, де я вперше ознайомилася з його роботою. Насправді пан Олбрайт є одним з тих "велетнів", котрих я найбільше чекала в Україні. Ми розмовляли про різних ветеранів, різні конфлікти й різні суспільства, у які вони повертаються. Розмовляли, базуючи власні тези на різному попередньому досвіді і водночас — про те саме, використовуючи однакові формулювання й схожі паралелі. І це відчуття — неймовірне. 

Він запитав, що може дати нам міжнародна спільнота. На щастя, за два дні дискусій я встигла сформувати власне бачення: це — визнання важливості досвіду, який нині здобуває Україна; підтримка наукової діяльності; освіта.

Я переконана, що саме в такій послідовності ми зможемо закріпити й посилити власну позицію в даній сфері. Насправді ми володіємо унікальним досвідом, який стане у пригоді багатьом нашим колегам. Проте не все так добре. На жаль, від багатьох українських спікерів ми чули про проблеми, з якими вони стикаються в роботі, і майже не чули про можливі рішення. А вони є. Ми вже спостерігаємо і формуємо явища, цікаві далеко за межами нашого місцевого контексту. Залишилося тільки опанувати професійну наукову мову, щоб розповідати про ці явища на гідному рівні взаєморозуміння. 

VETS_5
Микита Завілінський

Під час виступів міжнародних колег неодноразово лунали твердження про важливість фахового досвіду, який накопичує недержавний сектор. Про співпрацю між бізнесом, громадськими організаціями і державою, а також про обмін досвідом серед усіх цих суб'єктів. Українські держслужбовці підхопили тези, однак недостатньо володіли інформацією про те, що насправді пропонує громадський сектор. Представники держорганів не змогли аргументувати важливість подібної співпраці, яка є очевидною, і запропонувати алгоритми, за якими вона має відбуватися. Коли придивитися ближче, то такі алгоритми існують. До прикладу, у Данії держава взяла на себе роль координатора. Ветеранський центр формує політику і вивчає потреби сфери, а втілення замовлення відбувається за рахунок людських ресурсів недержавного сектору. Такі підрядники обираються на щорічній конкурсній основі й зобов'язані звітувати за якісними показниками наприкінці кожного фінансового періоду. Якісними, а не кількісними, більш звичними для України показниками. У нашій реальності держава, ідентифікуючи проблему, несе повну відповідальність за її розв'язання, хоча не володіє достатнім фаховим ресурсом і лабільністю. Державні структури на даному етапі не здатні динамічно реагувати на потребу спільноти і не мають механізму вивчення актуальності потреб ветеранів. 

Два дні я занурювалась у промови настільки, наскільки дозволила роль співорганізатора, і дійшла висновку, що задля динамічного розвитку якості сфери психосоціальних послуг в Україні потрібні такі кроки. 

По-перше — змінити формат надання психосоціальних послуг, тобто передати відповідальність за надання послуги від держави третім суб'єктам, а саме приватним компаніям і громадським організаціям зі збереженням за державою функції координування надавачів послуг. Держава повинна визнати реальний стан речей, а саме — перевагу концентрації якісного фахового досвіду в громадській сфері. Це насправді істотно спрощує завдання: маючи третіх осіб, готових надавати послуги, держава може сформувати замовлення й вимоги до критеріїв оцінювання якості наданих послуг. З масштабним завданням координування громадській сфері буде складно впоратися самотужки. Держава повинна стати організаційним партнером, а не єдиним суб'єктом надання послуги. Я волію вірити, що створення Мінвет як єдиного координаційного державного органу стане правильним кроком у напрямку формування робочої стратегії та програми надання психосоціальних послуг. Водночас є розуміння, що команда новоствореного міністерства повинна буде відповідати високому рівню очікувань цільової аудиторії і перебуватиме під прискіпливим наглядом спільноти. Звучить як неабиякий виклик. 

По-друге, задля формування державної політики у цій сфері потрібно провести комплексні багаторівневі дослідження тенденцій та потреб цільової аудиторії. Так ми зможемо виявити прогалини у сфері, реальний запит та пріоритетність послуг, а також базувати політику на доказовому підході. Такий крок не лише зекономить державний ресурс, скоротивши кількість пільгових позицій та переспрямувавши вільні кошти на більш актуальні програми, а й збільшить ефективність необхідних послуг, що вже надаються, поглибивши розуміння їх надавачами власних клієнтів. На останній панельній дискусії за участі та модерації українських ветеранів Леонід Остальцев (власник бренду Veterano Group) аргументував це так: "Мені, як ветерану, учасникові бойових дій, людині, яка займається підприємницькою діяльністю, необхідні реформи. Які? Що би зробив я і що би я хотів, щоб зробило Мінвет? Я би хотів, щоб безоплатний проїзд у маршрутці й автобусі мені замінили на обов'язкове щомісячне відвідування психолога або психотерапевта. Я би хотів, щоб замість безоплатного польоту туди і назад, був створений Будинок ветерана, де я міг би провести якийсь час, коли мені зриває кубанку". 

VETS_7
Микита Завілінський

Насамкінець ми мусимо визнати, що цільова аудиторія клієнтів, які потребують психосоціальних послуг, не обмежується лише ветеранами. Канада запровадила формулювання "Сім'я — це частина операційної спроможності військового". Світова спільнота нині активно працює над створенням окремих послуг для родини ветерана, у багатьох випадках починаючи ще з першого етапу служби. Травматизація родини відбувається інакше, ніж військового, і потребує окремого персонального підходу. На щастя, "Побратими" і низка партнерських організацій розпочали втілення програм для родин ветеранів іще 2017-го, однак таких зусиль замало. 

Пропоновані кроки — далеко не вичерпний перелік, проте без них будь-які інші дії не будуть ефективними. Втілення якісної системи надання психосоціальних послуг вимагатиме від усіх представників сфери високої лабільності, відповідальності та рішучості. І я вірю, що прецедент формування сфери ветеранських справ може стати прикладом для реформи соціальних послуг і для інших соціальних груп. 

Україна, про яку я мрію, — це країна, в якій держава акцентує увагу на ефективному використанні ресурсності власних громадян, а не сприймає їх як проблему, з якою необхідно впоратися. І я вірю, що мрія здійсниться швидше, ніж це можливо собі уявити. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №11, 23 березня-29 березня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво