Філософський погляд на життя… крізь цвинтарну огорожу - Соціум - dt.ua

Філософський погляд на життя… крізь цвинтарну огорожу

4 червня, 2016, 00:00 Роздрукувати Випуск №20, 4 червня-11 червня

Історії Павла Бєлянського, емоційні й пронизливі, спершу з'явилися в "Живому журналі", потім у Фейсбуку під ніком Паштет український. За короткий час вони стали такими популярними, що хештег перетворився на назву книжки "Я працюю на цвинтарі". Книжку з успіхом презентували в Києві, Дніпрі, Харкові, Полтаві. На черзі — Одеса, Миколаїв і Херсон. Сам автор категорично не вважає себе письменником, живе в шаленому ритмі, розриваючись між численними "треба" й "цікаво".

Історії Павла Бєлянського, емоційні й пронизливі, спершу з'явилися в "Живому журналі", потім у Фейсбуку під ніком Паштет український. 

За короткий час вони стали такими популярними, що хештег перетворився на назву книжки "Я працюю на цвинтарі". Книжку з успіхом презентували в Києві, Дніпрі, Харкові, Полтаві. На черзі — Одеса, Миколаїв і Херсон. Сам автор категорично не вважає себе письменником, живе в шаленому ритмі, розриваючись між численними "треба" й "цікаво". 

— Пашо, скажи, будь ласка, пам'ятник більше говорить про покійника чи про ставлення до нього родичів?

—Немає однозначної відповіді. У кожному випадку по-різному, хоча я би розділив замовників на кілька категорій. Одні ставлять пам'ятник, бо "так треба", "так годиться", "щоб, як у людей". Другі, встановлюючи пам'ятник, хочуть попросити пробачення в померлого, і для них це дуже важливо. Додають безліч, на їхній погляд, важливих деталей, покликаних переконати навколишніх у їхній любові до родича. Тут обов'язкові малюнок і вірш. Треті хочуть "краще за всіх"… А комусь це треба просто для того, щоб совість була спокійна.

— Тобі вдається абстрагуватися від цього потоку болю й скорботи?

—Поки що ні. Пару днів тому в мене був замовник. Дідусь такий… складний. У нього помер єдиний син, потім, у віці приблизно 35 років, у катастрофі загинув єдиний онук. Невістка, синова дружина, просто не змогла змусити себе всім цим займатися. Вона закрилася від проблем і нічого не хоче про це знати. Дідусеві все дається дуже важко, він переборює себе, докладає неймовірних зусиль і відразу замовляє потрійний пам'ятник: для себе, сина й онука. Він підійшов до питання ґрунтовно, все чітко й скрупульозно розрахував.

Коли люди обрушують на тебе своє горе, треба щось із цим робити. Можна зберігати його в собі, можна втопити в алкоголі, а можна поділитися. Мені так полегшало. Читачам — не знаю.

— Книжка невеличкого обсягу, до неї ввійшло трохи більше 30 історій. Але її неможливо читати швидко, ковтаючи. Після кожного оповідання треба видихнути, відсапатися…

—Не знаю, не пробував. Нині триває робота над записом аудіокнижки. Мені, як авторові, дали послухати. Слухаю пару хвилин — і все, більше не можу...

— У компанії інших популярних блогерів тебе часто запрошують в високі чиновницькі кабінети. Ти був у керівника "Нафтогазу", в голови адміністрації президента, в міністра юстиції…

—От завтра нас запросили до міністра фінансів…

— Однак, на відміну від інших, ти ніколи не пишеш звітів про ці зустрічі. Навіщо ходиш?

—Можна коли-небудь побачити на малюнку жирафа або подивитися на нього в передачі "У світі тварин", але спостерігати за жирафом наживо — зовсім інша річ! Точно так само побачити й почути політиків або міністрів живцем набагато забавніше, ніж коли переповідають інші люди. Мені цікаво, як поводиться людина, що і як вона говорить. Я роздивляюся, що в неї на столі, деталі інтер'єру. Пам'ятаю, коли була зустріч у кабінеті начальника Генерального штабу України В.Муженка, ми побачили відчинені двері до службового приміщення, де готують чай-каву для гостей. Там стояв великий акваріум, а над ним — ряд ікон. Прямо строєм висять!

А в Б.Ложкіна було цікаво спостерігати, як людина подає інформацію, якої начебто не можна розкривати. Як віртуозно обходить найгостріші запитання, але, врешті-решт, усе підводить до того, що сам хоче сказати.

— Не можу втриматися від запитання про твою російську тещу. Розповіді про неї викликають вибух емоцій у читачів.

—Що тут розповідати? Це невигаданий персонаж — мама моєї дружини. Як і моя — дружина військовослужбовця. До речі, ми з дружиною вчилися в одному класі, у селищі Гвардійське Дніпропетровської області. Її сім'я теж постійно переїжджала, але згодом повернулася в Росію. Спочатку все було добре, спілкувалися скайпом. Переламний момент настав, коли анексували Крим. Нам постійно з піною біля рота доводили, що російських військ у Криму немає, тільки місцева самооборона. Ми не розмовляли приблизно півроку, доти, аж доки з'явилися переконливі свідчення правди. Уже й Путін зізнався, і ордени за взяття Криму почали роздавати. Ми запитуємо: "І що тепер?" У відповідь: "Це нічого не означає!" Про політику ми не говоримо. Але однаково, вона — мама і бабуся. І коли приїжджає, трапляються забавні речі.

Зрозуміло, ми не ставимо собі за мету переконувати і переконати. Людина вже сформувалася, і зробити це неможливо. Можна просто спробувати показати, як ми живемо, тим самим зародивши якісь зерна сумнівів у тому, що в нас не марширують факельною ходою війська НАТО і не їдять дітей.

— І які успіхи в цьому нелегкому ділі?

—Нічого не виходить. Я чудово пам'ятаю, що вона приїжджала в часи Майдану, коли наші канали наживо транслювали все, що відбувається. Вона дивилася, переживала. Коли ж почалися події в Криму, ми пропонували їй зайти на ті самі сайти, які вона в нас дивилася. Теща відповідала: "Ой, та що там ваш Інтернет показує! Все брехня! Не треба мені розповідати!" Можна звільнити людину від зомбування, та лише на короткий час. Проте спостерігати за цим забавно. Трапляються просто анекдотичні ситуації…

— Наприклад?

—Якось зустрічали її в Жулянах, у розпал Майдану. У нас тут уже визначилися і з Митним союзом, і з "агентами Кремля". Під'їжджає таксист, який зустрічав рейс з Росії. Заднє вікно машини відчинене навстіж, а на вулиці холодно — зима! Водій каже: "От набігли ці майданівці, побили всі шибки! Кошмар!" Я розумію, що цього бути не може, але теща напружилася. Всередині в неї все скам'яніло. Таксист, спостерігаючи цю картинку, продовжує підливати оливи у вогонь. Їдемо, мерзнемо. Під'їжджаємо до дому, розплачуємося. Таксист запитує: "Все нормально? Все добре?" — "Так, — відповідаємо, — до побачення". "Та до побачення вам!" — кнопку натискає, і скло піднімається. Отак таксист-троль російський рейс зустрів. Удома сказав дружині, що не можу про це не написати. Написав. Тоді в мене було зо три передплатники. Але коли я написав про тещу ще буквально чотири рядки, їхня кількість неймовірно зросла!

— Я, здається, знаю, що це за рядки…

"Востаннє зустрічали її в Борисполі. Знову була зима, холодно. Приїхали додому, там тепло, батареї топлять щосили. Тут теща й каже: "Ну як вам подобається наш російський газ?" І тут я відчув, що чекають мене прекрасні дні. Не перемикайтеся!" Цей пост зібрав 10 тисяч лайків. Про це не можна не писати! 

А взагалі-то я не люблю, коли в нас у компаніях починають говорити про Росію, у нас своїх проблем повно. З Росією вже все зрозуміло — це страшний, жорстокий і непередбачуваний сусід. Ми це вже знаємо, і немає сенсу перемелювати те саме по сто разів. Нам треба навчитися із цим жити, зміцнювати армію, займатися внутрішніми справами.

— Чи бачиш ти зміни на краще?

—Прогрес є тільки в тому, що роблять люди. Я вірю в людей і країну, але не вірю в державу. 

— Пашо, ти розмовляєш і пишеш російською. Не виникало жодних проблем із цього приводу?

—Була ситуація на презентації моєї книжки в Дніпрі. Встає одна пані і каже: "Прямо скажемо, вам тут легко, бо це — російськомовне місто". Я спиною відчув, як зал почав наповнюватися електрикою. Усі почали оглядатися з цікавістю: "А хто це в нас тут такий?" Пані продовжує запитувати, чи були в мене проблеми з російською мовою. "Так, — чесно зізнався я, — точно знаю одну людину, в якої завжди були проблеми з російською мовою в нашій країні. Це моя теща". 

Зал упав від сміху.

Я багато спілкуюся з людьми, але проблем з мовою не було ніколи. Хіба що у Фейсбуку приходять у коментарях якісь тролі.

— Який був тираж книжки?

—Початковий — п'ять тисяч. Тепер надійшов запит іще на вісім тисяч, включаючи переклад українською, англійською і німецькою мовами. У нас навіть є попередня домовленість, що книжку візьме на продаж "Книгарня Є". 

— Коли плануєш приїхати у Львів?

— Скоріш за все, восени, коли буде готовий український тираж. Крім того, хочеться потрапити на Львівський книжковий форум. Ну й просто приїхати у Львів.

Коли до мене прийшли з пропозицією видати книжку, поставили перше й головне запитання: "Ти хочеш на цьому заробити?" Я чесно відповів, що ні, бо письменником себе не вважаю. Це зовсім інший світ, до якого я не належу. Що таке для мене друкована книжка? Я — людина, яка спостерігає життя через огорожку, тому вважаю, що книжка — це пам'ятник. Мені байдуже, де і як мене поховають. Люди гортатимуть книжку і згадуватимуть мене. 

У мене багато проектів, є пропозиція вести програму разом із Горьким Луком на Інтернет-ТБ. Це мені теж цікаво.

— Пашо, але ж це твоя життєва позиція — займатися тим, що цікаво?

—Абсолютно! Я впевнений, що людина живе, поки їй цікаво жити. Нещодавно зустрівся з однією 90-річною бабусею, яка побачила мене в ефірі ТБ. Вона додзвонилася на канал, звернулася до редакторів із проханням організувати зустріч зі мною. Я приїхав. Бабуся читала мені свої вірші, наприклад: "Якщо вам за дев'яносто, далі жити легко й просто!" При цьому вона доглядає сусідку по під'їзду, молодшу за неї. Я дивуюся: "Вона ж молодша за вас!" А бабуся відповідає, що сусідці просто нецікаво жити. У самої ж — Інтернет і скайп.

Життя таке коротке, і якщо тебе щось цікавить, то займатися цим треба тут і зараз! Пізніше, з різних причин, може не вийти. Поки інтерес є, людина живе.

— Скажи, будь ласка, робота якось вплинула на твій світогляд? Змінила характер?

—Звичайно. Я почав більше цінувати життя. Зрозумів, що дрібниць не буває, випадковостей — теж. Раптом видається складний тиждень: мало спиш, багато працюєш. Плануєш єдиний вихідний — неділю, мрієш виспатися. А тобі починають телефонувати з восьмої ранку, знову біганина, метушня, якісь зустрічі. Якби така ситуація сталася років чотири тому, повернувся б додому і, як син військового, почав би всіх "шикувати": "Дайте спокій, мій балкон, крісло, гаджети й попільничку, відпочити хочу!" 

А тепер кажу дівчатам: збираємося і їдемо! Однаково куди, але разом. Ідемо, гуляємо, приміром, Подолом, обідаємо в якомусь ресторанчику.

Тепер усе змінилося, насамперед — пріоритети. Донька в мене дуже емоційна. Коли надміру збуджена, довго не може заснути, плаче. У дружини — своя емоційна межа. Раніше накричав би на всіх, скомандував "відбій", бо "тато сказав". Тепер попещу доньку по голові, розповім, як її люблю, вона засне з усмішкою. І це — щастя.

Довідка DT.UA: 

Павло Бєлянський народився 1977 р. у місті Шахта №9 Луганської області в сім'ї військовослужбовця. Через професію батька часто змінював школи й міста. Закінчив Дніпропетровський хіміко-технологічний інститут. Працював охоронцем, вантажником, експедитором, журналістом, рекламістом. Нині — хазяїн фірми, що встановлює пам'ятники й надгробки. 

 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №27, 13 липня-19 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво