Епідемія коронавірусу — як катастрофи приваблюють людей - Соціум - dt.ua

Фантастика як реальність

20 березня, 16:01 Роздрукувати Випуск №1286, 14 березня-20 березня

— Це все проклята комета, бий її сило… Це вона все накоїла. Зелені падучі зірки… і всі тепер сліпі, як миші. Ви бачили зелені зірки?  — Ні, — зізнався я. У тому-то й річ. Ви їх не бачили й тому не осліпли. Всі інші їх бачили, — він виразно потряс рукою, — і всі осліпли, як миші. Джон Віндем "День триффідів"

© 1zoom

Катастрофізація суспільного життя обумовлює катастрофізацію суспільної свідомості. Сучасна людина привчається жити в очікуванні катастроф, починає сприймати катастрофічні потрясіння як неодмінну рису суспільного життя. У зв'язку з епідемією коронавірусу (і нервовими для багатьох умовами карантину) різко зріс інтерес до літератури, що повідає про кінець нашої цивілізації та наступні події. Апокаліптична й постапокаліптична фантастика — дія у творах відбувається під час або невдовзі після катастрофи планетарного масштабу. Цей жанр близько прилягає й інколи змішується з кіберпанком.

Я спробую окреслити цю тему з двох позицій: як психолог і як колишній член Science Fiction Research Association.

Перш ніж узятися за термін "апокаліптичне" або "есхатологічне мислення", кілька слів про власне Апокаліпсис. Це слово в перекладі означає "розкриття", "одкровення", але жодним чином не "кінець світу". Більш відповідає цьому поняттю слово "Армагедон" як підсумкова битва сил добра і зла. Але важливо відзначити, що біблійні джерела наділяють ці слова позитивним значенням, оскільки сили добра в результаті торжествують.

Специфіка ж людського мислення, особливо істерично-сучасного, така, що люди, всупереч вихідним гуманістичним установкам, неодмінно скрізь шукають найпохмуріше, аби любострасно його лякатися. А якщо похмурого не знаходять, то його видумують. Є така потреба. Вона лежить у тяглості традиції есхатологічних очікувань (тобто очікувань кінця світу) в усіх культурах.

У нашому випадку важливо зазначити, що есхатологічне мислення йде пліч-о-пліч не тільки з релігійним радикалізмом, звідки воно походить, а й із радикалізмом взагалі. Релігійно- або культурномотивований політичний радикалізм виходить із того, що часу не лишилося взагалі. І треба якомога швидше здійснити щось безмежно високе, безкомпромісне, бажано — самовбивче.

Чим благополучніше суспільство, тим менше в ньому цих настроїв. Тут слід зазначити, що благополуччя, швидше, корелюється з так званим "індексом щастя", ніж із рівнем споживання. Тому абсолютно дивні, з нормального погляду, секти й рухи існують і виникають у країнах із різним рівнем економічного розвитку.

Є, втім, країни, в яких побутова культура настільки архаїчна, що сучасним мракобісним сектам там просто ніде розвернутися, але не будемо показувати на них пальцем.

Коли в Лондоні 1826 року було опубліковано роман Мері Шеллі (авторка "Франкенштайна") "Остання людина", який розповідає про світ майбутнього, ураженого епідемією, відгуки критики були гіршими, ніж на всі інші написані нею романи.

Рецензенти називали книжку огидною, критикували за "дурну жорстокість", називали авторку людиною з хворою уявою. Це дуже точно характеризує історичний період, у культурі якого передбачався лише нестримний прогрес і тріумфальне сходження людини до висот розуму. І ніякого кінця світу.

Дослідники жанру фантастики досить справедливо зараховують літературні твори, що розповідають про кінець світу, до новітньої міфологічної літератури.

Завдання міфу, який говорить про неминучість розплати, регулятивне, такий міф формує патерни соціальної поведінки і закладає основи етики.

За суб'єктивними підрахунками, в жанрі постапокаліпсису сьогодні існує близько півтори тисячі прозаїчних творів різної якості (не враховуючи оповідань). Уваги з-поміж них заслуговують кілька сотень.

Визначити список авторів набагато важче. Є Стівен Кінг із його популярними "Протистоянням", "Імлою", "Мобільником". Є не такі попсово знамениті, але не менш талановиті, на кшталт Діна Кунца з його "Вторгненням" або Кормака Маккарті ("Дорога").

Поети й прозаїки романтично-пригодницьких напрямів інколи використовували цю тематику, наприклад Едгар По ("Маска червоної смерті") або Джек Лондон ("Червона чума"). Переважно йшлося про епідемії, оскільки інших глобальних загроз людство ще не знало.

Розквіт постапокаліптики припадає на період після Другої світової війни, з появою ядерної зброї. У науковій фантастиці за право першості змагаються дві теми: вторгнення інопланетян та ядерна війна. І в першому, і в другому випадках це було проєкцією масового страху перед комуністичною загрозою, окупацією або гарантованим взаємним знищенням.

Та якщо в сюжетах про вторгнення, навіть коли воно ставило людство на межу загибелі, зрештою хороші хлопці все одно перемагали (навіть якщо інопланетяни здихали самі, як у "Війні світів" Герберта Велса), то з ядерною катастрофою і її наслідками було інакше. Виникла пікантна ситуація опису самої катастрофи, де треба було більш-менш переконливо прописати деталі, включно з політичними рішеннями.

Якщо з комуністами все було більш-менш зрозуміло, то з "хорошими хлопцями" — не завжди. Треба було достовірно прописати всі механізми прийнятих рішень, переважно зображався глобальний підступний удар противника, після якого — вже все.

Були талановиті винятки на кшталт романів "На березі" (Невіл Шют, 1957) або "Світова війна Z" Макса Брукса (як же без зомбі, хоча це, швидше, політичний трилер і рідкісний для літератури стиль псевдодокументалістики).

Але переважно у класиків наукової фантастики, які створювали цілі світи і Всесвіти, період глобальної катастрофи на Землі належав уже до далекого минулого, і зображувані події його просто констатували, як це було, наприклад, у Роберта Хайнлайна або в "Божевільному Максі" Говарда Хайнса. (Перший класичний твір цього жанру — роман Річарда Джефферіса "Після Лондона" 1885 року, в якому дія відбувається через тисячі років після катастрофи.) "Триндець" на окремо взятій території чудесним чином сусідив із безтурботною рештою світу, як це зображено, наприклад, у "Пікніку на узбіччі" Стругацьких. Або навпаки — як у "Генезисі 2075" Бернарда Беккета.

Тому від ядерного постапокаліпсису і самотніх мачо-блукальців у різних колоритних руїнах тематика поступово змістилася у бік природних катастроф. Хоча ще на 1832 рік газети призначили зіткнення Землі з кометою Галлея, — перша "науково передбачена" космічна катастрофа.

Цунамі, землетрус, виверження вулкану, несподівана спека або раптовий мороз — ці й схожі умови дозволили наблизити сюжети до споживача. Після катастрофи зазвичай настає період варварства, а вслід за ним — новий феодалізм. Але споживач більше не хотів іти шляхом героя й рятувати світ ціною власного життя. Він хотів рятувати власну сім'ю, передусім — дружину та дітей. Ну, може, ще якого сварливого, але корисного родича. А потім уже — світ, якщо вийде. Ну ні — то й ні. Тут класикою є, наприклад, антиутопія Джона Крістофера "Смерть трави", "День триффідів" Джона Віндема, "Мальвіль" Робера Мерля.

Безумовно, знавці жанру можуть назвати ще десятки творів та їх авторів: Роберт О'Браєн, Ніл Стівенсон, Дмитро Глуховський та ін. Але я хотів би все-таки перейти від милого моєму серцю літературознавчого аналізу до психології.

Що жадібно вивчає читач? На які саме скалки розіб'ється суспільство, наскільки гострими будуть їхні грані, і як об них не порізатися?

З огляду на неймовірно швидку зміну реальності (включно з драматичними подіями), читач природним чином намагається вивудити в художніх творах сценарні підказки, що сприяли б його особистому виживанню. Насамперед не в технічних особливостях "виживальників", а в психологічному настрої героїв. Те, що дозволяє їм встановити нові ефективні комунікації з іншими людьми, котрі вижили, зайняти по можливості лідерські позиції і при цьому не збожеволіти. Оскільки більшість попередніх навичок та назбираних упродовж життя багатств, статусів і зв'язків виявляються позбавленими смислу.

Звичайними для постапокаліптики є:

—сільські громади або феодальні господарства, які виробляють продукти харчування;

— міські поселення — центри торгівлі, ремесел (зазвичай криміногенні);

— банди — як же без них (здичавілі, мешкають зазвичай у важкодоступній місцевості);

— високотехнологічні компактні спільноти на основі військових баз, наукових містечок, орбітальних станцій (зазвичай тоталітарні, керовані військовими або вченими).

Здебільшого вони досить сильні, щоб відносно найближчих сусідів проводити політику з позиції сили. (Тут усі починають замислюватися про країни-сусідів.)

Інколи технології, що призвели до катастрофи, вважаються забороненими, і спокій підривають бунтарі, які відроджують заборонене (класичні приклади — "Довге завтра" Лі Брекетт і "Відхилення від норми" Джона Віндема).

Найбільш схильні до трагічного сприйняття реальності соціальні категорії, невпевнені в майбутньому (а ця сфера невблаганно розширюється, причому незалежно від країни). Можливості збереження умов прийнятного рівня існування зменшуються, що б там не казали політики. Саме ці нервозні категорії людей описані Еріхом Фроммом як "втікачі від свободи".

Однак є й настрої, котрі виявляються в готовності до бачення соціальної реальності через призму катастрофи. Наша національно-культурна традиція містить потенціал протистояння катастрофізації суспільного життя. Українська нація пережила безліч катастрофічних подій і однак вціліла. Але наскільки цей потенціал справді значущий, покаже найближче зіткнення з реальністю.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1287, 21 березня-27 березня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво