Дружини ветеранів навчаються жити в мирі

Коли всі ми як суспільство будемо у війні, значить - ворог переміг.

В.Черчилль

Четвертий рік триває війна… Коли у школі з історії ми проходили Велику Вітчизняну, думалося - як тоді люди витримали так довго, з 1941-го по 1945-й? І якось моторошно стає, коли усвідомлюєш, що ми тримаємося з 2014-го, навіть з кінця 2013-го. Майже стільки ж. Війна неоголошена. На Сході щодня ллється кров, тисячі загиблих і зниклих безвісти, десятки тисяч переселенців, сотні тисяч людей, покалічених війною психологічно й морально. За цей час соціум розшарувався на невтомних, співчуваючих і байдужих. Зухвало підводять голови й тягнуться до влади ті, що в 2013-му позиціювалися як вороги. Тепер вони - "пацифісти" і "прагнення миру", як цукерку, тикають голодному народу, охочому до спокою та до ковбаси по "два двадцять".

І ти живеш у цьому всьому сюрреалізмі, тоді як він - на Сході. Саме там, де стріляють, ллється кров і звідки нормальні люди їдуть. Нормальні - вдома, на мирній території, займаються нормальними справами, говорять нормальні логічні речі про політику, корупцію і статки, зароблені на війні можновладцями. Нормальні їздять із родиною на відпочинок і будують дачі за містом. Нормальні - такі, як у твоїх подруг, що округлювали очі, коли твій чоловік пішов на війну, і, дивлячись на тебе, як ненормальну, казали, що свого б ніколи туди не пустили. І ти тоді думаєш собі - ви, взагалі, нормальні?

Потім, звісно, розумієш, що твій чоловік - найкращий, справжній, і інакше вчинити він просто не міг. І ти теж нормальна, тому що тримати біля спідниці воїна - це якось неправильно. Твої подруги поступово ідуть із твого життя і стають колишніми. А ти філософствуєш, намагаєшся якось вкласти у своїй голові те, що не всім же воювати і хтось має робити важливі справи в тилу. Ти приймаєш це, намагаєшся не нервувати, замикаєш на величезні амбарні замки всі свої емоції, свою душу і живеш далі…

"Ти така нервова, немовби ти воюєш, а не він…"

Навіть найрідніші люди не розуміють, що коїться з тобою, коли ти день у день живеш від дзвінка до дзвінка і повсякчас маєш бути готовою до найгіршого. Тобто ти, звичайно, маєш надію на найкраще, але над твоєю головою, як гільйотина, 24 години на добу нависає найгірше. Так і живеш. А навколо вакуум. Нерозуміння…

"Пий заспокійливе".

Ніякі заспокійливі не допомагають. Тобто ти, звісно, на певний час заспокоюєшся, спиш хімічним сном, а потім прокидаєшся і або маєш стан овочу, або знову звалюєшся в багнюку реальності: він там, під кулями, а ти тут, у мирному вакуумі.

Потім він приходить, живий і відносно здоровий. І ти думаєш, що ось нарешті настав час вашого спокою та щастя. Але несподівано усвідомлюєш, що твій чоловік змінився і ви майже чужі одне одному…

Соціум потроху приймає меседж військових психологів, що люди, котрі пройшли війну, особливі. Їхній травматичний досвід зробив їх міцними, як криця, і чутливими, як оголений нерв. У мирному середовищі вони постійно балансують між можливістю піднятися вгору і покотитись у прірву. З ними працюють психологи, створюються державні програми їхньої реабілітації.

До речі, слово "реабілітація", що постійно використовується в державних медичних програмах, абсолютно не відповідає реальності. Річ у тому, що це поняття передбачає повернення людини до стану, який передував травматичним подіям. У випадку з людьми, чиї душі пошматувала війна, це неможливо. Тож варто говорити не про реабілітацію, а про адаптацію ветеранів.

А ось питання організації психологічної допомоги дружинам військових у нашій державі взагалі поки що не порушують. Тоді як насправді вони теж стають іншими. Згадайте історію про сумнозвісні "93%", коли головний психіатр Міністерства оборони України, начальник клініки психіатрії Головного військового клінічного госпіталю Олег Друзь на Комітеті з питань охорони здоров'я заявив, що 93 % учасників АТО є потенційною загрозою для суспільства. Більшість дружин атовців тоді теж позиціювали себе частиною тих "93 %", навіть купували собі відповідні шеврони. Тож буквально за добу "93%" перетворилися зі звичайної цифри на знак відмінності, що об'єднує частину соціуму, якої торкнулася війна.

Знаєте, за моїми спостереженнями, наші психологи і психіатри, що працюють у державних реабілітаційних установах, практично, не враховують ролі родини в адаптації людей, котрі брали участь у бойових діях. Ну, може, десь там у кулуарах Міністерства охорони здоров'я або Мінсоцполітики це й проговорюється, але жодної офіційної статистики кількості розлучень серед ветеранських сімей, жодної доповіді щодо психологічних проблем дружин ветеранів, щодо особливостей їхнього існування між миром та війною і щодо організації їм психологічної допомоги - немає. Психологічна робота з дружинами проводиться виключно на голому ентузіазмі окремих працівників соціальних служб, на волонтерських началах та за ініціативи громадських об'єднань. Саме так, громадським об'єднанням"Побратими", було організовано тренінг із роботи з шоковим досвідом для дружин ветеранів за бодинамічною методикою Дітті Марчер, який відбувається за сприяння Канадського Фонду підтримки місцевих ініціатив та посольства Канади в Україні.

Ми всі різні, але потім, коли починаємо розповідати свої історії, розуміємо, що маємо один спільний біль. Цей біль, він ніби в кожної свій, і історія в кожної своя, але ти - серед людей, із якими на одній хвилі, і біль уже не такий нестерпний.

Години теорії - ми маємо розібратися, що відбувається з нашими чоловіками і з нами. Години практики - ми знайомимося зі своїм тілом, занурюємось у світ відчуттів та почуттів, ми плачемо і сміємося, страждаємо і насолоджуємось, будуємо особисті кордони і руйнуємо власні стереотипи.

Бодинаміка - це сучасний метод тілесно-орієнтованої терапії, розроблений данським психотерапевтом Лізбет Марчер на основі багатолітнього дослідження психомоторного розвитку людини. Бодинаміка творить дива. Проте цей напрям тілесно-орієнтованої терапії базується виключно на науковому підґрунті, а саме - на зв'язку психомоторного розвитку і психологічного досвіду людини. Тобто певні м'язи і групи м'язів нашого тіла отримують свій особливий спосіб реагування на певні життєві ситуації. Отже, працюючи з тілом і м'язами людини, можна впливати на її психологічну сферу.

Вправа, що допомагає пізнати почуття і відчуття власного тіла, коли ти маєш підтримку і коли підтримкою є ти сама. Працюємо в парі. Спочатку відчуваєш теплі руки людини, потім починаєш їй довіряти, потім розчиняєшся в часо-просторі і летиш у теплому чистому Всесвіті. Майже засинаєш, ніби немовля у Бога на долонях. Прокидаєшся. І простягаєш свої долоні, аби надати підтримку навзаєм.

Почуття теж незвичайні. Несподівано для себе помічаєш, що дихаєш в унісон із людиною, яку підтримуєш, потім відчуваєш дрібні скорочення м'язів, пульсацію життя в її тілі. Ми стаємо ніби продовженням одне одного. Звідкись приходить думка про відповідальність, але якусь таку приємну і необтяжливу. І ти знову розчиняєшся в часо-просторі і летиш у теплому чистому Всесвіті. Ти майже засинаєш, але зараз крізь блаженство ти відчуваєш свої долоні - долонями Бога… Розплющуєш очі, підводиш голову, розправляєш плечі - і розумієш, що маєш неймовірну силу жити далі…

Ми дивилися одні на одних із подивом і захопленням. Бодинаміка відкривала нам неймовірні таємниці й можливості свого власного тіла, до яких варто лише дослухатися. Але жінки завжди залишаються жінками. Навіть на серйозному психологічному тренінгу.

Ми досліджували власні відчуття, коли віддаєш, приймаєш і відмовляєшся приймати. Казати "ні" завжди непросто. Аби вповні пережити відчуття, треба було робити рухи мовчки й дивитися одна одній в очі. Ми зосереджено робили вправу, фіксуючи те, що відчуваємо, але в певний момент у мені включається жінка.

- Слухай, у тебе класнючі вії. Нарощуєш?

У колеги по вправі зникає зосереджений вигляд обличчя:

- Ні, просто гарна туш. І ще в мене секретик є. Потім навчу. Нічого складного.

- Ага, добре. Продовжуємо вправу?

- Продовжуємо, - погоджується колега.

За мить:

- А в тебе очі такі блакитні. Гарні-і-і, - мені приємно.

- Дякую.

- Нафарбуєш вії, як я навчу, - краса буде-е-е.

Усміхаємось. Продовжуємо робити вправу. Напевно, тренерам із нами було непросто.

Ввечері того ж дня у приватній розмові я дозволила собі сказати "ні". Це було природно й невимушено. А мою відмову сприйняли з повагою і без образ, із домовленістю про дальшу співпрацю. Збіг? Не думаю.

Під час бодинамічних досліджень виявилося, що методика особливо помічна людям, котрі пройшли травматичний досвід війни. Завдяки бодинаміці ветерани адаптуються до мирного життя, знаходять ресурс жити далі, йти вперед і вгору. Щодо українського бодинамічного тренінгу для дружин ветеранів - слід зауважити, що він перший у світі.

Щоранку ми зустрічалися й розповідали про свої відчуття і досягнення. Ми розпаковували свої душі, знімали зашкарублі пов'язки з душевних ран, скидали пута зі стомленого тіла. Ми натхненно працювали заради себе, заради своїх чоловіків, заради наших родин.

Ми намагалися зрозуміти своє тіло, коли віддаємо свою душу. Можна віддати всю без останку, можна залишити собі й не ділитися ні з ким. Ми шукали рівень відкритості душі, з яким буде комфортно йти по житті. Уява малювала душу маленьким сонечком на долоні. Простягаєш її Всесвіту - ідіть, беріть, мені не шкода. Але відчуваєш небезпеку, прикриваєш, тулиш до грудей, щоби ніхто не мав можливості зашкодити. Проте із захованою душею, виявляється, теж важко. Вона ніби з тобою, а в грудях порожньо. І ти таки відкриваєш своє маленьке сонечко, але тримаєш його біля грудей і прикриваєш зверху долонями. Абсолютно реально відчуваєш його проміння, світле й тепле, що поширюється між людьми у приміщенні. І як осяяння приходить думка, що місцинка для душі, яка міститься в грудях, теж повниться світлом. Ось так, безпечно і комфортно, віддавати, але залишатися, - найкраще. І ти плачеш. Тому що іноді віддаєш себе абсолютно всю, не лишаючи в грудях навіть шматочка власного "Я". Ти розчиняєшся в людях, яких любиш або яких хочеш зігріти, а потім не можеш знайти себе, бо тебе ніби й немає. Ти зішкрібаєш свою душу по шматочках, тулиш ті шматочки один до одного, відчуваєш полегкість. А тут: раз - і знову комусь потрібне твоє тепло. І душа летить на допомогу, вся без останку, світить і зігріває, аби комусь було добре. А ти знову втрачаєш себе. Лишаючись наодинці зі шматочками понівеченого "Я"…

Плачеш. Подумки гладиш маленьке сонечко в грудях, подумки прикриваєш зверху долонями і обережно відкриваєш людям. Зітхаєш. Відчуваєш тепло й світло. Тобі і людям.

А потім відчуваєш силу. І йдеш. Вперед і вгору.

Тренінг із роботи з шоковим досвідом для дружин ветеранів за методикою Дітті Марчер, організований ГО "Побратими", триває. 27 жінок із різних регіонів України навчаються долати стрес, знаходити ресурс жити й ефективно функціонувати у мирному середовищі. Крім того, маючи певний багаж знань, вони зможуть ділитися ними з іншими, а захотівши - навчатися далі, аби створити в Україні мережу психологічної допомоги за системою "рівний - рівному". Отже, є надія, що незабаром дружини ветеранів з усіх куточків країни матимуть можливість отримувати якісну психологічну допомогу, і світ навколо стане трішки кращим.