Діляра Тасбулатова: Від самовпевненості в мене є надійний засіб - Соціум - dt.ua

Діляра Тасбулатова: "Від самовпевненості в мене є надійний засіб"

9 липня, 2016, 00:00 Роздрукувати Випуск №25, 9 липня-16 липня

Діляра Тасбулатова — російський кінокритик, блогер, письменник, правозахисник. Їй вдалося кілька разів домогтися побачення у в'язниці з Олегом Сенцовим. Причому на вимогу начальника СІЗО підписати папір про "нерозголошення" Діляра Тасбулатова та її колеги відповіли відмовою, проявивши неабияку мужність. Зовсім нещодавно її "забанили" у Фейсбуку за фото трирічної давності — майку з написом: "Дякую Богу, що я не москаль".

Діляра Тасбулатова — російський кінокритик, блогер, письменник, правозахисник. Їй вдалося кілька разів домогтися побачення у в'язниці з Олегом Сенцовим. Причому на вимогу начальника СІЗО підписати папір про "нерозголошення" Діляра Тасбулатова та її колеги відповіли відмовою, проявивши неабияку мужність. Зовсім нещодавно її "забанили" у Фейсбуку за фото трирічної давності — майку з написом: "Дякую Богу, що я не москаль".

Письменником Діляра Тасбулатова стала відносно недавно: в одному з найбільших у Європі видавництв "ЭКСМО" вийшли три її книжки. Усі три — про російське життя, смішне, абсурдне, безглузде й непередбачуване. 

Почавши писати у Фейсбуку, Діляра поступово довела свої пости до відточеної форми короткої розповіді, іскрометного скетчу. Її хвалять, її читають, у неї багато передплатників, вона невтомно дає "концерти": читає свої оповіданнячка зі сцени невеликих клубів. А нещодавно повернулася з великого турне Америкою, де російськомовні емігранти чекали зустрічі, щоб послухати її. 

— Діляро, як вас зустрічали в Америці? 

— Ой, добре мене зустрічали! Навіть не очікувала такої приязні — якоїсь навіть родинної, хоч як смішно це звучить. Розумію: якби я писала щось серйозне, можливо, стільки людей і не прийшло б. А посміятися всі люблять. Ну й, звичайно, сумують за російською мовою, якою розмовляли з дитинства, з колиски. Я зустріла пречудових людей. Кожен — один від одного кращий: як у раю побувала. Там так добре, що мимоволі забуваєш наші жахи. Ну, нічого, після приїзду тут-таки в них поринаєш (сміється). Звісно, ми й там говорили про Росію, її проблеми, та між нами і нею ніби стояли ці тисячі кілометрів, і Росія сприймалася ніби в тумані, віддалік. Зараз похвалюся — мене там, у Нью-Йорку, навіть запросили на телебачення, до Віктора Топаллера, знаменитого ведучого. І розмова вийшла такою щиросердною: Віктор мене не "тролив", хоча він як високопрофесійний журналіст це вміє. 

— Невже все було настільки благодушно? 

— Уявіть собі. У мене жодного разу не виникло бажання з кимось сперечатися (ну, хіба лише через дрібниці), щось палко обстоювати і т.ін. Усі все розуміють. 

— Однак, судячи з Фейсбуку, ви часто дратуєтеся, сердитеся, розпікаєте когось. Можете й на місце досить різко поставити. 

— Ну так, я не така й миляга, чого вже там. 

— З іншого боку, відразу видно, що ви — людина добра. Такі у вас не поєднувані якості, що...

— Думаю, є чимало людей набагато добріших за мене, чия доброта дієвіша. 

— Розкажіть про вашу роботу правозахисника.

— Я член ГНК — це громадська наглядова комісія з прав ув'язнених. Мене покликали два з половиною роки тому (до речі, незабаром мине трирічний термін нашого призову), і я подумала — чому б і ні? Це не те щоб "цікаво", а й пізнавально, і… не знаю, як висловитися… дозволяє відчути себе живою, чи що. Коли бачиш людину в такому становищі — розумієш, що кожен може опинитися на її місці. Це якось вправляє мізки, лікує від самовдоволення. 

— Ви гостро відчуваєте несправедливість?

— Один приятель сказав мені якось: "Яка ти ідеалістка, усе шукаєш правди на землі". І сказав він це так сумно, так безнадійно... Розумію, що ніякої справедливості у світі немає і не буде, але якщо остаточно примиритися із цим, то стає якось зовсім не по собі. 

— Ви довго були кінокритиком, а потім раптом різко змінили вектор, і тепер пишете смішні історії. Як так вийшло? 

— Працювати за спеціальністю майже не дають. Зараз (так буває), завдяки моїй популярності як блогера і письменника, можу повернутися й до кіно. Так би мовити, манівцями. 

— А навіщо? Критик — професія вторинна, письменник — первинна. 

— Звичка. Я сумую за кіно. Мене вчили цього. А те, що тобі запало в голову замолоду, не пропадає даремно. Це як перша любов, вибачте за банальність. Кіно в ХХ столітті іноді навіть літературу перевершувало — за концентрацією ідей та їх утіленням. Що неможливо було собі уявити, коли воно зароджувалося і здавалося ярмарковим атракціоном. 

— Денис Драгунський назвав ваші книжки одними з найкращих з-поміж виданих у Росії за минулий рік. Голова не паморочиться? 

— Ой, ви знаєте, я сама була просто вражена: така серйозна людина, інтелектуал, і раптом... Але від запаморочення в мене є надійний засіб. 

— І який ж? 

— Ну, не мельдоній (сміється). Засіб ось який: почитати на ніч оповідання Чехова. Або Аверченка. Або навіть Довлатова. Як рукою знімає. 

— У кожного свій голос...

— Ну й рівень майстерності в кожного свій. І хоч як приємна мені похвала Дениса, котрий сам чудовий письменник, майстер короткого оповідання, — критик у мені так і не заснув. Мій внутрішній критик завжди напоготові. І він мені підступно нашіптує: ти напиши спочатку щось на кшталт "Рассказа неизвестного человека" або повісті "Три года", а потім поговоримо. З іншого боку, письменник Леонід Зорін, автор п'єси "Покровские ворота", якось сказав, що дуже важливо розуміти, ким ти є насправді. Знати, що ти не Чехов чи, скажімо, Томас Манн, але й не графоман. Дві небезпечні крайності: одна веде до непомірної зарозумілості, що зовсім не відповідає твоєму дару, а друга — до самознищення, в якому теж нічого доброго. 

— Скажіть, відносно новий феномен соцмереж — що це по-вашому? Якби їх не було, з їхнім негайним відгуком на події і на все, що відбувається у світі, не було б і особисто вас як письменника, не було б і того людського братерства, підтримки, що так важливі в часи трагічних подій... 

— Це так. Коли був Майдан, я моніторила стрічку новин до п'ятої ранку. Спати не могла. З іншого боку, у повсякденному житті це наркотик. Потрібно вміти відмовитися від нескінченного сидіння за комп'ютером. Є на світі багато іншого: театр, книжки, друзі, зрештою, — живі, а не віртуальні. Але, повторюся, я вдячна "особисто Марку Цукербергу" за те, що він дозволив нам усім проявити солідарність, сказати слова підтримки, разом сумувати і разом радіти. 

— Спасибі вам від українських читачів.

— Навзаєм. Їхня реакція, дотепність, почуття власної гідності перед обличчям смертельної небезпеки (не побоюся такого клішованого виразу) теж додавали мені сил. 

— І останнє: прочитала, що ви збираєтеся в Одесу на кінофестиваль… 

— Так, і дуже радію з цього. Мене два роки поспіль запрошували, але я не могла приїхати через родинні обставини. Це чудовий фестиваль, культурний, різноманітний, потужний. Так само, як Венеційський, обрамлений таким чарівним містом, що просто подих перехоплює. Побачивши Одесу вперше, я оніміла: на світі не так багато живих міст, де життя вирує і піниться. Я просто сиділа в кафе і годинами спостерігала за людьми: на Одесі лежить особливий відбиток, недарма багато знаменитих письменників звідти родом. 

 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво