Деінституалізація і децентралізація: на перетині - Соціум - dt.ua

Деінституалізація і децентралізація: на перетині

15 грудня, 2017, 17:26 Роздрукувати Випуск №48, 16 грудня-27 грудня

Дитячі місця несвободи досі нерідко вважаються містоутворювальними підприємствами. 

© franyk.city

Процес децентралізації, що увійшов нині в найактивнішу фазу, знову ставить на порядок денний питання про дітей-сиріт. 

У рамках нових територіальних одиниць — об'єднаних громад — це питання не могло не виникнути. Громади не тільки стають сильними фінансово, а й отримують владні повноваження там, де до цього розпоряджалася виключно районна або обласна влада. Безперечно, процес децентралізації — одна з найуспішніших реформ не тільки нинішнього президента й Кабміну. Її сміливо можна назвати найкращою реформою, проведеною в Україні від часу здобуття нею незалежності.

Процес передачі на місця повноважень і відповідальності неодмінно ставить на порядок денний і питання про те, як громади опікуватимуться своїми дітьми-сиротами і яку взагалі політику в сфері сім'ї вони збираються проводити. Істини заради треба сказати, що наразі ці питання не стоять на порядку денному керівництва громад як першорядні. Насамперед це пов'язано з тим, що громади, створювані в основному в сільській місцевості, отримали в спадок знищену або зношену інфраструктуру. І, звичайно, нові лідери громад приділяють першорядне значення інфраструктурним проектам: дорогам, водопроводам, ремонту об'єктів комунальної сфери. 

У принципі, так і має бути. Нині у громадах відбувається процес задоволення базових потреб. І при вправному господарюванні й управлінні на створення або відродження інфраструктури до рівня "не гірше, ніж у місті" піде близько п'яти років. 

Питання ж, пов'язані з сім'ями і дітьми, особливо з дітьми-сиротами, не можуть чекати так довго. Інакше на момент, коли інфраструктура буде відтворена або побудована заново, користуватися нею буде вже нікому. І ми знову побачимо суспільство з розбалансованими сім'ями, що перебувають на межі соціальної кризи або глибоко загрузли в ній. І те, що ми бачимо тепер, здасться нам квіточками.

Продовженням децентралізації має стати жорсткий курс на деінституціалізацію (ДІ), тобто на закриття дитячих місць несвободи й паралельний розвиток та підтримку сімейних форм виховання дітей, тобто допомогу кожній дитині знайти дім, батьків і родину. Безперечно, дитячі будинки й інтернати опиратимуться і саботуватимуть реформу ДІ. А тому, як на мене, її слід провести якнайшвидше, з максимальним використанням адміністративного ресурсу, що можливо лише в разі особливої уваги до цієї теми з боку президента і Кабміну. 

Отже, що ми бачимо на місцях? Глибоко корумповану мережу з дитячих місць несвободи, що має своє лобі на всіх рівнях влади: районному, обласному, центральному. 

Називати дитбудинки, будинки-інтернати, реабілітаційні центри й інші заклади "няшним" словом "сиротинці", казати, що це — "місце, де діти знайшли щастя", — дико. Я присвятив цій темі чимало років. І колись узяв у свою сім'ю дитину з дитячого будинку "Світанок" Бабушкінського району м. Дніпропетровська. Дякувати Богу, уже закритого. Не буду описувати, як передавалася особиста справа зі школи: оцінки за минулі роки вписували прямо при мені. Дитина мала інвалідність, але ніхто не робив і не збирався робити їй необхідних операцій. Не спромоглися отримати для неї навіть безплатних устілок на спецпідприємстві, що розташоване за п'ять трамвайних зупинок від дитячого будинку. 

Та "найприємніше" нас очікувало вдома. На спині дитини не було живого місця — уся в страшних шрамах. Ми з'ясували, що років у п'ять-шість на малюка напав собака, який роздер його спину на клапті. 

Що в такій ситуації зробив би нормальний дорослий? Викликав би "швидку", відвіз би дитину в трампункт, де їй наклали б шви. Напевно, плакав би й картав себе за те, що недогледів. Такими були б дії й реакції будь-якої нормальної людини. 

…Але не керівництва місця несвободи. Як же? А статистика? А офіційна тяганина? Ні, нікого ми викликати не будемо, і в лікарню дитину не повеземо. Просто помастимо зеленкою. 

Довідавшись про це, ми намагалися зробити все, щоб керівництво дитячого будинку понесло відповідальність. Писали в прокуратуру, у міський департамент освіти. У відповідь отримали… тиск з боку РВВС на мого роботодавця, щоб наша сім'я закрила рота й сиділа мовчки. 

Гроші в "Світанку" робили на всьому. Спонсорську допомогу заносили в одні двері і в той самий вечір виносили в інші, складали в автомобілі й відвозили в райвиконком. Я особисто знаю сім'ю, яка теж взяла дитину зі "Світанку". Так ось, поки дитина була в дитбудинку, її житло кудись "зникло". 

Але облишмо вже "Світанок". Дитина виросла, дитбудинок закрили через непотрібність — і таке, дякувати Богу, буває. Його очільницю призначили директоркою однієї з центральних шкіл у Дніпропетровську, яку вона очолює досі. Тут треба уточнити: говорячи про місця дитячої несвободи, я маю на увазі переважно адміністрацію цих закладів і їхніх "смотрящих". Вихователі здебільшого — це люди, які працюють у заданих рамках, які люблять дітей і своєю самовідданою працею намагаються хоч якось згладити негатив системи.

"Світанок" закрили, але скільки таких самих місць несвободи ще лишилося? І отакі "місця радості" отримують як спадок громади.

Що робити? Думаю, потрібно ухвалити кілька важливих правил гри в цій сфері.

1. Державі повинна знову вкластися в навчання фахівців із соціальної роботи, що працюють у громадах. Саме на їхні плечі лягає основна робота з профілактики сирітства й надання профілактичної допомоги тим сім'ям, які балансують на межі і можуть стати тими, в кого дітей через якийсь час вилучать і відправлять етапом до місць несвободи. І навчання має бути на більш-менш постійній основі. Ці люди в підсумку повинні стати високопрофесійними фахівцями, які запобігають потраплянню дітей до інтернатів, а не борються з наслідками розвалу сім'ї й асоціального способу життя батьків. Службою раннього втручання, якщо хочете. 

Нині ж соціальні служби у своїх можливостях роботи "в полі" здебільшого обмежені. На мій погляд, з трьох причин: через відсутність навичок, транспорту або хоча б компенсації за проїзд і величезного валу документообігу, найчастіше абсолютно непотрібного.

2. Необхідно створити спеціалізовані суди, у які були б виділені всі провадження щодо дітей. Коли йдеться про життя дітей, рішення суду часто потрібне негайно. Але справи лежать місяцями, розглядаються дуже довго. Крім того, думаю, такий суд має бути цілодобовим, а суддя — проживати на відстані не більш як 15 хвилин пішки від будівлі суду. Щоб міг прийти вночі й ухвалити необхідне рішення.

3. Думаю, було б непогано запровадити інститут дитячих адвокатів, які б тонко розбиралися в сімейному законодавстві і могли, а головне — вміли діяти виключно в інтересах дитини та її сім'ї.

4. Ну, і, звичайно, "квартирне питання". Дуже часто великі місця несвободи дітей є власністю облради. І часто саме облради гальмують передачу майнових комплексів громадам або взагалі не хочуть цього робити. Тим самим обласні депутати, самі того не підозрюючи, подовжують агонію цих закладів, не даючи їм спокійно й щасливо закритися. Будівлі потрібно передавати на місця. А вже громади самі зможуть вирішити, що робити з майном — перетворити на дитсадок чи облаштувати під квартири бюджетникам або пільговикам та ін. 

Крім того, ці приміщення могли б послужити гарною базою для створення в них дитячих будинків сімейного типу, де діти-сироти могли б знайти сім'ю. Тут також могли б розміститися Центри підтримки сім'ї та дітей. В Україні їх усього два: "Промінь надії" у Макарівському районі Київської області і "Добре вдома" у Дніпропетровській області. Нещодавно в с. Горішні Плавні Полтавської області на базі колишнього центру соціально-психологічної реабілітації з'явився ще один. 

Суть їхньої роботи проста до геніальності: вони роблять зріз, яких послуг потребує громада (кілька громад), і надають їх населенню. Суть послуг — допомога сім'ї. Щоб вибралася зі скрутної ситуації. Щоб дітей не вилучили й не помістили в дитячий будинок. Тобто робота з причинами, а не з наслідками. Робота з сім'єю впродовж нетривалого періоду, а не робота з дитиною в інтернаті, де її треба утримувати 5, 10, а то й усі 15 років. 

Ну, і трохи про хороше. На нещодавній нараді з деінституціалізації в Києві я представляв досвід Новоолександрівської громади Дніпропетровської області з упровадження просімейної політики. Поділюся. 

По-перше, наш відділ розвитку соціально-гуманітарної сфери провів комплексне оцінювання потреб сімей і дітей, що перебувають у складних життєвих обставинах. По-друге, робота відділу оточена постійною турботою з боку керівництва ОТГ. А діяльність відділу будується на принципі не контролю, а сервісної служби, тобто служби допомоги. На останньому засіданні виконкому відділ презентував комплексний річний звіт про свою роботу. В ОТГ налагоджені горизонтальні зв'язки між відділом, садками та школами, що дає можливість вчасно реагувати на потреби сімей, не чекаючи, коли буде вже пізно. Крім того, у бюджеті ОТГ закладено достатні суми коштів на транспортні витрати для відвідування сімей.

Також до програми підтримки сімей і дітей внесено зміни, що дозволяють фінансово підтримувати сім'ї, які перебувають у межовому стані. Це, з одного боку, зміцнює позиції соцпрацівників, які працюють з сім'ями, з іншого — дає змогу мотивувати сім'ї до змін і поліпшення рівня гігієни, побуту й турботи про дітей.

Створено й мультидисциплінарні команди, які складаються зі співробітників виконкому, соцпрацівників, дільничного, кримінальної поліції (у справах дітей), служби у справах дітей, представників шкіл і дитсадків. Такі команди працюють уже з сім'ями, які вже на межі, аби вирішити, що і як потрібно зробити в інтересах дітей.

Разом із Центром безоплатної первинної правової допомоги проводяться різні заходи в школі. Наприклад, для школярів підготовлено тренінг із запобігання стигматизації в дитячому колективі.

У середньому один раз на місяць проводяться красиві й захопливі заходи для дітей громади. На базі сільської бібліотеки в с. Волоське створено коворкінг-центр: пуфи, Wi-Fi, планшети, настільні ігри, щотижневі сеанси фільмів і мультфільмів, різні заходи — патріотичні, літературні, музичні, поетичні, пізнавальні, профорієнтаційні.

Для активізації дітей і молоді створено Молодіжну раду — впроваджуємо шкільний парламентаризм, з передачею деяких повноважень дітям. У Волоській школі вже відбулася презентація кандидатів до парламенту, працює шкільна виборча комісія, діти готуються до виборів президента школи. Кандидати працюють над своїми програмами й плакатами. За день до виборів відбудуться справжні дебати, які транслюватимуться в Інтернеті. У день виборів у школі будуть встановлені справжні кабінки для голосування, кожен учень з 5 по 11 клас отримає по два кольорові бюлетені й опановуватиме навички реалізації виборчого права.

Відкрито групи продовженого дня в тих школах, де в цьому була потреба. Роботу дитсадків подовжено до 19 години. Розвивається система гуртків по всій ОТГ, триває робота над створенням центрів інклюзивної та позашкільної освіти. Проведено роботу із залучення благодійної допомоги (одяг і продукти) для найбідніших багатодітних сімей. Такі сім'ї звільнені від плати за відвідування деяких приватних гуртків, які працюють на території ОТГ. 

Крім того, за підтримки обласної ради намічено будівництво шкільного спортивного центру з двома спортивними залами й стадіоном за стандартами УЄФА в с. Волоське. А в одному з адміністративних приміщень відкрито безплатний тренажерний зал. Щоб молодь займалася спортом, а не ходила по "наливайках". 

Задля підтримки сімейних форм виховання на останній сесії сільради виділено кошти для купівлю будинку й створення в ньому соціальної квартири. Це для дітей, які виховуються в прийомних сім'ях і ДБСТ громади. Соціальна квартира, за підтримки й допомоги кваліфікованих соцпрацівників, стане чудовим майданчиком для нашої молоді на початку самостійного життя.

Нам є куди йти. Нам є до чого прагнути. Але глибока й справжня децентралізація без повної деінституціалізації місць дитячої несвободи неможлива. І реформу ДІ необхідно проводити спираючись на потреби й можливості місцевих громад.

Чому не всі громади приділяють належну увагу просімейній політиці? Думаю, тому, що це вам не асфальт покласти, а потім переможно відрапортувати. Це важче, складніше намацати. І, гадаю, іноді просто немає бажання і політичної волі в голів громад, депутатського корпусу й членів виконкому. Що робити? Навчати голів громад, їхніх профільних заступників, депутатів. Місцеві еліти мають пройти шлях від тяжкого переосмислення й усвідомлення масштабу проблеми дитячих місць несвободи до бажання змінити ситуацію й командної роботи в цьому напрямку. Успішної роботи. 

А поки що дитячі місця несвободи, на сором і ганьбу, досі нерідко вважаються містоутворювальними підприємствами. Як кажуть, "не система для дитини", а "дитина для системи". Діти виступають просто гарматним м'ясом, яким треба напхати місця несвободи для стабільності зарплати тих, хто там працює. Саме тому інтернати в Україні стали вирвою, чорною дірою, Бермудським трикутником, які без належних на те підстав, а іноді й незаконно, усмоктують десятки тисяч дитячих доль, щоб потім виплюнути їх на соціальний смітник нашого й без того важкого життя.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №44, 17 листопада-23 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво