Їх підняли на світанку. З рішучості есесівців бранці зрозуміли, що нічого доброго це їм не обіцяє. Далеко йти не довелося. За якихось двісті метрів лежав яр. Короткі автоматні черги - це було останнє, що того теплого літнього ранку почули сивочолі львівські професори.
Так у ніч із 4 на 5 липня 1941 року на Вулецьких пагорбах у Львові співробітники нацистських поліції безпеки і служби безпеки (СД) вбили затриманих напередодні кілька десятків польських учених. Останнім, 26 липня 1941 року, без суду і слідства, розстріляли колишнього прем’єра Польщі, професора Львівської політехніки Казімєжа Бартеля. Загалом, у ці дні було затримано і вбито понад 30 польських науковців, більше половини яких були медиками, а саме - практикуючими лікарями, докторами та професорами Львівського медінституту. Більшості з них інкримінували причетність до налагодження польсько-радянської співпраці.
У жовтні 1943 року командування СС і поліції наказало викопати трупи польських учених і вивезти до Кривчицького лісу. Там рештки було спалено, а попіл розвіяно по навколишніх полях.
Про цей злочин стало відомо згодом зі спогадів Кароліни Лянцкоронської. Але брак інформації призвів до того, що навколо зазначеної історії почало виникати чимало різних вигадок, домислів. Зокрема про причетність до розстрілів сформованого з українців батальйону «Нахтігаль».
Спростувати ці вимисли вирішив львівський дослідник Андрій Боляновський у своїй книжці «Убивство польських учених у Львові в липні 1941 року: факти, міфи, розслідування», виданій Національним університетом «Львівська політехніка». Для доведення своїх тверджень Андрій Боляновський використовує низку документів із німецьких, радянських, польських, українських та інших архівів.
- Пане, Андрію, наскільки ця тема є вивченою для українських істориків?
- Не можна сказати, що тема розстрілу польських учених у липні 1941 року неопрацьована чи недосліджена. Однак навколо цієї трагічної події виникло багато політичних спекуляцій та міфів. Їх використовували політично заангажовані ЗМІ, аби сформувати певні негативні стереотипи щодо українців у світі та в Україні зокрема. Саме це й стало головною причиною мого зацікавлення цією темою.
- Що, на вашу думку, було підставою для розстрілу польських учених?
- Варто нагадати тогочасні історичні реалії. Вже на початку Другої світової війни рейхсканцлер нацистської Німеччини Адольф Гітлер чітко визначив долю Польщі та її інтелігенції. Відповідно до його планів, на території Польщі було створено окупаційну адміністративно-територіальну одиницю - Генеральну губернію, а польську провідну верству належало знищити або зменшити до мінімуму. У вересні 1939 року у вузькому колі довірених осіб він заявив: «Будь-кого з тих, кого ми зможемо знайти з представників «верхніх класів» у Польщі, необхідно ліквідувати. Якщо хтось займе їхнє місце, їх слід узяти під варту і дати їм раду у сприятливий час». До «верхніх класів» нацисти зараховували офіцерів, посадових осіб Польської держави, суддів, великих землевласників, бізнесменів, інтелектуалів, священиків. Будь-кого, здатного на лідерство.
Після цього настрої й позиція Гітлера не змінилися. 2 жовтня 1940 року він заявив у своїй ставці: конче потрібно звернути увагу на те, що не може бути «польських панів», і «там, де є польські пани, вони повинні бути знищені, хоч як би жорстоко це звучало».
Вже на початку німецько-польської війни шеф поліції та служби безпеки (СД) групенфюрер СС Райнгард Гайдріх організував оперативні групи СС, які вирушили на окуповані території з наказами виявляти, арештовувати й усувати всіх місцевих і загальнонаціональних польських лідерів. 6 листопада 1939 року приблизно 180 польських науковців було зібрано в Ягеллонському університеті у Кракові, по тому - заарештовано й депортовано до нацистських концтаборів. Наступну широкомасштабну акцію проти польських учених - так звану надзвичайну акцію умиротворення - есесівці провели
1940 року.
Однак арешти польських інтелектуалів викликали гучний негативний резонанс у світі, й під тиском міжнародної спільноти нацисти змушені були звільнити з концтаборів переважну більшість представників польської інтелігенції, зокрема краківських інтелектуалів. Тому після початку німецько-радянської війни нацисти вирішили відмовитися від ідеї депортації польських вчених Львова до концтаборів, як це було у Кракові. Німецький генерал-губернатор Польщі Ганс Франк 30 травня 1940 року на засіданні керівників СС і поліції відкрито заявив, що проблему польської інтелігенції потрібно вирішити шляхом її ліквідації на місцях. Він заявив: «Неможливо описати, скільки клопотів ми отримали з краківськими професорами. Якби ми владнали цю справу на місці, вона б мала зовсім інший перебіг. Дуже прошу вас, панове, більше ніколи не скеровувати до концтаборів у рейху, здійснювати ліквідацію на місці або застосовувати передбачені розпорядженнями покарання».
- За деякими версіями, одна з причин розстрілу польських учених - співпраця цих людей із більшовиками...
- Справді, частина розстріляних у липні 1941 року певний час співпрацювали з радянською владою. Проте звинувачувати їх за це не можна, бо на той час у цих людей не було вибору. Одна з головних причин убивства польських учених у Львові, на мою думку, - знищення нацистами одних, щоб тримати у страху й покорі інших.
- Хто був головним організатором цих убивств?
- Сьогодні можна сказати, що серед головних організаторів розстрілу польських вчених був оберфюрер СС та шеф поліції безпеки і служби безпеки (СД) в Генеральній губернії Карл Ебергард Шьонґарт. Напередодні німецько-радянської війни він створив оперативну команду поліції безпеки, з якої було виокремлено групу співробітників поліції безпеки і СД - спеціальну розстрільну команду. Серед тих, хто причетний до згаданого злочину або поінформований про його скоєння, - офіцери поліції безпеки і СД Франц Гайм, Ганс Крюґер, Фелікс Ландау, Вальтер Кучманн і Курт Ставіцький, а також керівник Оперативної групи «Б» поліції безпеки і СД Отто Раш, який видав наказ про їх розстріл.
- Була ще одна версія, нібито до складання списків польських науковців причетні українці. У свою чергу, до розстрілів - батальйон «Нахтігаль»? Що вам вдалося дізнатися?
- Справді, тривалий час ходили такі чутки. Однак їх не підкріплено жодними документальними доказами. Гадаю, списки було складено найпростішим чином - на основі довоєнного телефонного довідника. Як писав польський дослідник Зигмунт Альберт, представники нацистських органів безпеки приходили до кількох людей, котрі на той час уже померли, а отже, це свідчить про те, що списки складалися на підставі даних 1939 року. Цим також, зокрема, можна пояснити швидкість операції.
Хочу наголосити: сьогодні немає жодних доказів на підтвердження того, що ці списки допомагали складати українці. Є лише запис від 1942 року у щоденниках Кароліни Лянцкоронської про те, що Крюґер зізнався, буцімто був одним із головних організаторів убивства польських професорів у Львові. Після цього вона згадує: коли потрапила до Львова, інший есесівець, Вальтер Кучманн, підтвердив зазначену вище інформацію. На запитання, хто допоміг скласти списки цих професорів, він нібито з посмішкою відповів, що це були «погані українські студенти». Але той-таки Кучманн міг дезінформувати свідомо, можливо, навіть у формі жарту. Крім того, немає жодних доказів, що це були члени ОУН.
У висновку верховного прокурора Земельного суду у Бонні 1960 року чітко записано, що, швидше за все, ці списки складалися з урахуванням публікацій у радянській пресі, яка тоді виходила в Галичині. Очевидно, вона доходила тоді й до окупованої Польщі.
Є ще дві версії, які обов’язково мушу згадати. В Інституті пам’яті народової (IPN) у Польщі є архів Головної комісії з розслідування гітлерівських злочинів проти польського народу. І в ньому є багатотомна справа статс-секретаря уряду Генеральної губернії Вальтера Бюлера. Згідно з матеріалами цієї справи, на початку німецької окупації до Львова приїхав керівник Головного управління у справах науки і освіти Генеральної губернії Адольф Ватцке. І він нібито зустрічався з деякими польськими науковцями. Цілком імовірно, що він уточнив складені заздалегідь списки. Такою є перша версія.
У справі вбивства польських професорів фігурував співробітник і перекладач СД Пітер Ніколаас ван Ментен. 1977 року виник міжнародний скандал. У цього відомого колекціонера виявили картини, які належали вченим Тадеушу Островському і Станіславу Руффу. Отож він міг допомагати складати зазначені списки, оскільки був зацікавлений у заволодінні цими раритетами.
Такою є друга версія, що видається ще вірогіднішою. У 1977 році відбувся процес, на якому ван Ментен заявив, що прибув до Львова вже після вбивства професорів і хотів лише зберегти ці пам’ятки. У кожному разі, голландські й німецькі органи правосуддя втратили шанс виявити реальних виконавців вбивства.
Є багато причин, які прислужилися поширенню легенди про причетність українців до розстрілу польських учених. Потрібен був певний міф, що мав зашкодити зближенню української і польської політичної еміграції. У цьому насамперед був зацікавлений Радянський Союз. Одним із авторів такого міфу став тогочасний керівник одного з управлінь Комітету держбезпеки при Раді Міністрів СРСР Федір Щербак. На його розпорядження, з осені 1959 року розпочався збір компромату проти батальйону «Нахтігаль». У директивних листах містилися прямі вказівки про необхідність «підготувати свідків». Це означало - «навчити» людей, що вони повинні говорити. Таким чином знайшли людей, котрі нібито щось бачили або знали.
Після того організували судовий процес над заступником командира «Нахтігалю» Теодором Оберлендером у залежній від СРСР Німецькій Демократичній Республіці.
Уваги заслуговує інший процес, що відбувся у ФРН 1960 року. Зокрема, провадилося слідство, наслідком якого став висновок верховного прокурора Земельного суду у м. Бонн, в якому чітко зазначено: «Акція арештів, здійснена за наказом керівника оперативної групи доктора Раша, охопила... польських професорів, які працювали у Львові, та членів їхніх родин. Ці професори були заарештовані малою командою СД у ніч з 3 на 4 липня 1941 року в їхніх помешканнях на підставі списків, складених уже перед початком походу проти Росії... Не виникає також жодних сумнівів з приводу того, що арешти й екзекуції польських професорів були здійснені однією з названих оперативних команд СД...».
Датовані кінцем червня 1941 року офіційні документи командних структур вермахту, яким підпорядковувався «Нахтігаль», також чітко свідчать, що ця військова частина виконувала виключно військові функції і не підпорядковувалася структурам СС і поліції та поліції безпеки і СД.
Після 1960 року проводилися й інші розслідування, розшукувалися люди, тією чи іншою мірою причетні до вбивства польських вчених. Прізвища цих людей стали відомі. Однак вбивство польських професорів увійшло в історію як один із багатьох злочинів без кари. За нього так ніхто й не був покараний. Організатори, замовники, виконавці та причетні до цього вбивства особи, котрих я згадував, були або страчені за інші злочини, або на певний час ув’язнені і звільнені.
- Пане, Андрію, різні джерела називають різну кількість загиблих. Скільки людей було розстріляно?
- У липні 1941 року розстріляно 27 польських учених. У тому числі 24 учених і одну вчительку - 5 липня, два учених - 12 липня й ще одного - 26 липня. В літературі на цю тему можна знайти різні цифри, бо, очевидно, крім польських науковців, розстріляли членів їхніх родин віком понад 20 років, включно з дружинами, синами (не був розстріляний лише старший син професора Антонія Цєшинського - Тадеуш) та іншими людьми, котрі на той час перебували у квартирах затриманих науковців. Про факт їх розстрілу відомо завдяки щоденнику, який вів один із офіцерів СС і поліції, Фелікс Ландау. Він занотував, що вранці 5 липня у Львові було розстріляно 32 представники польської інтелігенції. Однак, за уточненими даними, які зробив Зигмунт Альберт, було розстріляно понад 40 польських учених та членів їхніх родин, а також людей, котрі на той час перебували в їхніх помешканнях. Нацисти прибрали і свідків злочину.
Завершальним актом цієї трагедії стало те, що у жовтні 1943 року спеціальна команда поліції безпеки і СД викопала рештки польських учених, які опісля було спалено у Кривчицькому лісі в таборі Зондеркоманди №1005, яку очолювавгауптштурмфюрер СС Вальтер Шаллок. Попіл розвіяно за вітром. Таким був завершальний акт цієї трагедії.
- Коли вперше розпочали розслідування цього вбивства?
- Тривалий час про обставини зникнення цих людей нічого не знали. Детальніше про це стало відомо завдяки спогадам польської громадської діячки Кароліни Лянцкоронської, заарештованої 1942 року у Станіславові (нині Івано-Франківськ), про що ми розповідали раніше.
Ретельніше цю справу почала вивчати у серпні 1944 року радянська комісія з розслідування злочинів німецько-фашистських окупантів та їхніх пособників. Відповідно до її висновку, це був злочин Третього рейху. Про це свідчив офіційний висновок комісії, інформацію з якого у грудні 1944 року було надруковано в англомовному повідомленні «Радянські воєнні новини», що його видавало посольство Радянського Союзу в Лондоні.
Було з’ясовано: керував розстрільною командою, яка знищувала польських вчених, офіцер СС Горст Вальденбурґер. Цієї версії дотримується провідний співробітник інституту сучасної історії у Мюнхені Дітер Поль. Вальденбурґера розшукували, але безрезультатно. Є версія, що він або загинув під час бойових дій, або пропав безвісти.
- І останнє запитання: кому був вигідний міф про причетність українців до вбивства польських учених?
- Причиною доволі тривалого існування легенди про причетність батальйону «Нахтігаль» до вбивств польських учених було те, що бездержавні українці не створили своїх комісій із розслідування злочинів нацистських окупантів. Такі комісії створили росіяни в Радянському Союзі, євреї і поляки: окремі політичні діячі-представники цих національностей вважали одним зі своїх головних ворогів український націоналізм. Міф про причетність українців до цих вбивств використовували й політичні сили, незацікавлені у зближенні України і Польщі. Сподіваюся, руйнування цієї легенди сприятиме подальшому розвиткові добросусідських відносин українського та польського народів.