Зірки над чернечим скитом - Соціум - dt.ua

Зірки над чернечим скитом

24 листопада, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №45, 24 листопада-1 грудня

Стара дорога на село Непоротове (до тієї його частини, яка зараз лежить, уже, мабуть, навічно, на дні...

Стара дорога на село Непоротове (до тієї його частини, яка зараз лежить, уже, мабуть, навічно, на дні Дністровського водосховища) бігла понад самим урвищем лівого схилу Галицького яру, що є частиною великого Дністровського каньйону. Навкруги — лише небо. На цій висоті літають птахи. Неосяжний простір вигинав обрій півколом, і, здавалося, було видно, як за нього закочується бессарабський степ. На правому боці яру, на висоті 120 метрів від плеса Дністра, у стіні стрімкої скелі, утвореної сарматськими вапняками, розташувався Галицький Свято-Миколаївський чоловічий монастир. Його храми і келії влаштовані прямо в гротах і печерах, на двох вузьких скельних терасах — верхній і нижній.

Ця відлюдна місцина здавна вважалася святою. Подейкують, спочатку тут оселялися переслідувані язичниками перші християни, знаходячи в неприступних, оточених густим лісом печерах жаданий спокій. Потім прийшли так звані протестні монахи й утворили свій скит, який згадується у письмових джерелах як скит Галиця. Наприкінці ХVIII ст. його спустошили турки. Жителі навколишніх сіл продовжували ходити сюди на поклоніння — запалені свічки приліплюють до каміння. А раз на рік, на день перенесення святих мощів Св. Миколая, до спустошеного храму здійснювався великий церковний хід. Бо, за переказами, у 1820 році в ніч на 9 травня троє рибалок, пливучи на човнах Дністром, побачили явлення Святого Хреста — яскраві зірки зібралися хрестом над занедбаним скитом, і довго той хрест світив у нічному небі.

Реставрація Галицького скиту почалася лише через століття — після його відвідин єпископом подільським Димитрієм Самбіцьким. У церкві спорудили новий престол та іконостас. Скит відновили, але не заселили. У 30-х роках румунський королівський дім виділив значні кошти для відновлення печерного монастиря, і сюди повернулися ченці. На жаль, ненадовго. У 1943 році їх розстріляли, а тіла скинули в Дністер…

Нове життя завирувало в келіях-печерах зовсім недавно. Заново відкрили зруйнований часом і потужним землетрусом монастир учені-історики Буковинського центру археологічних досліджень Чернівецького національного університету Богдан Рідуш, Сергій Пивоваров, Ігор Чеховський, Анатолій Фантух та спелеологи чернівецького спелеоклубу «Троглодит» під керівництвом Віталія Коржика, які в 1996 році прийшли сюди з науковою експедицією. У печерах, в яких на той час гуляв лише вітер, вони знайшли уламки світло-глиняного гончарного посуду, який датується, імовірно, ХV—XVI ст. А в одному з гротів верхнього ярусу — рештки жертовного місця ранньозалізної доби. Ці знахідки значно розширювали часовий і просторовий діапазон культового використання печер Галицького монастиря і його околиць. Як з’ясувалося, окрім основного чернечого скиту з 20 компактно розташованими приміщеннями, в районі сіл Галиця і Непоротове існувало ще кілька груп печер, що їх у різних цілях використовували ченці.

Але найдивовижніше було побачити наскальні зображення на фризі одного з гротів на лівому схилі Галицького яру — видряпані кимсь у сиву давнину хрести різноманітних форм, окремі букви грецького алфавіту і навіть знак, що нагадує давньоболгарську магічну монограму бога сонця.

— Виявлені поблизу Галицького монастиря петрогліфи — унікальні й загадкові. Приміром, прості чотирираменні хрести з округлими заглибленнями на кінцях один в один схожі на ті, що ми бачили в церкві царя Сімеона (ІХ ст.) у болгарському містечку Пліска, — розповідає чернівецький історик Богдан Рідуш. — Інший хрест із розширеними раменами має безпосередні аналоги на урицькому камені на Сколівщині. Окрім хрестів та букв, на тій кам’яній стіні є ще різноманітні лінії, які при комп’ютерному прорисовуванні складалися у примітивні малюнки з фігур і навіть композицій, достовірно ідентифікувати які поки не вдалося. Проте вони набагато давніші від хрестів, що їх перекривають. Залишається відкритим і питання про час виникнення, зокрема, самого печерного Галицького монастиря і взагалі цього унікального скельно-печерного природо-архітектурного комплексу, відстань між крайніми об’єктами якого — понад кілометр. Логічно припустити, що скит закладався у давньоруську епоху, імовірно на місці дохристиянського святилища.

Враження і наукові відкриття своєї першої експедиції вчені-історики виклали у кількох газетних статтях. Так розлетілася звістка про древній занедбаний монастир у Сокирянському районі. А навесні 1999 року сюди на поселення прийшло кілька монахів і послушників Хрещатицького Іоанна-Богословського монастиря.

Певна річ, відновлений Галицький Свято-Миколаївський монастир дуже відрізняється від того, яким був раніше. І життя монахів щодо облаштування побуту інше. Хоч келії так і залишилися в печерах, але вони затишні, зовні — мов казкові маленькі будиночки в скелі з напрочуд гарними дерев’яними віконцями і дверима. У вікнах вітражі. Скрізь невеличкі барвисті квітники. Ідеальна чистота, умиротворення і спокій.

Загальний статут монастирів дозволяє їх упорядковувати. Кілька років тому завдяки турботам тодішнього голови Сокирянської райдержадміністрації Василя Козака у скит провели світло, проклали до нього дорогу. Прочан і просто охочих помолитися у церкві Святителя Миколи Чудотворця завжди багато. Є ще на території монастиря братська церква, названа на честь Антонія Великого, але вхід туди дозволений лише ченцям. Звідусіль сюди їдуть вінчатися, святити паски.

На жаль, дехто приходить сюди лише заради цікавості, навіть не думаючи, що відвідує святе місце і не дбаючи про належний зовнішній вигляд. Поруч на Дністрі — численні бази відпочинку, дачні містечка. Звідти взагалі можуть прийти в плавках і купальниках. «Нема в людей страху Божого, — каже отець Антоній. — Доводиться тактовно пояснювати таким, з дозволу сказати, прочанам, куди вони завітали і як тут треба поводитися».

Далі схилом від основного комплексу скиту, у лісі, що вкриває ці стрімкі кручі, є печера пустельника. Там усе збережено у первісному вигляді. Хіба що для відвідувачів проклали сходи з бильцями — круті і довгі. Інакше до печери без альпіністського знаряддя не дістатися. Але тут-таки можна зрозуміти, як жили монахи-самітники. Напівкругле склепіння (можна стати на повний зріст), кам’яна підлога, вікно, яке було і за димар. Зліва від входу — видовбана у стіні ніша, що слугувала вівтарем. Праворуч — також видовбана, але вже у підлозі, гробниця. Вхід затуляли рядном, пізніше, певно, і дверима, бо є пази для кріплення дерев’яного одвірка.

Монахи дають обітницю безкорисливості — не володарювати над речами, тоді й речі не матимуть влади над людиною; обітницю доброчесності — мати владу над тілом, його примхами і спокусами; обітницю послуху, найповніше виражену у словах Христа: «Хай буде воля не моя, а Твоя, Боже!». О 5.30 підйом, молитва. У молитвах і буденних клопотах минає день. Самі заготовляють на зиму дрова. Самі готують собі їсти — нехитрі прості страви. Ближче до сусіднього села є свій город, а ще — кілька кіз і овець. Є телевізор, але його не дивляться — хіба інколи слухають радіо.

На верхній терасі схилу — також келії і кілька необжитих печер. В одній із них облаштували свою колонію кажани — тут вони плодяться в природних умовах. Таких місць у країні, кажуть, — полічити на пальцях. Щоб побачити цю печеру, треба пройти кілька кроків вузькою стежкою. З одного боку — прірва, з іншого — гола скеля. Падатимеш — не буде за що вхопитися. Не кожний може на ту стежку ступити. «Це не так від фізичного стану, як від внутрішнього, душевного, — запевняє отець Антоній. — Інколи цілком здоровий парубок враз стає перед цим місцем блідий і безпорадний. Таким людям треба звернути увагу на себе, пригамувати амбіції і прагнення висот, випробовування якими вони навряд чи зможуть гідно витримати. Господь завжди посилає нам найсприятливіші обставини для нашого спасіння і застерігає душевною тривогою від необачних кроків. Така ситуація попереджає, що падіння з жаданої за будь-яку ціну житейської вершини може бути таким же довгим і болючим, як в урвище з цієї скелі».

У кожного свої життєві стежки, свої висоти й прірви. Але саме на цих дністрових кручах, на висоті пташиного лету у благосній тиші чернечого скиту стаєш ближчим до тих вершин, де сяють, зібравшись у хрест, зірки в нічному небі.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво