ЖУРНАЛІСТСЬКА ЕТИКА: ВІЧНА ЧИ ПОСТВИБОРНА?

У Прессрат входить 20 чоловік, які представляють чотири організації: Німецьку спілку журналістів, Промислову профспілку ЗМІ, Федеральну спілку німецьких видавців газет і Спілку видавців часописів. Із кожного конкретного питання збирається комітет із 10 чоловік. А звернутись у Раду преси з заявою може кожен. Прессрат розробив чотири форми «санкцій». Він може просто «звернути увагу», себто посварити пальчиком порушника професійних норм; може висловити «невдоволення» - це вже серйозніше; або ж винести «непублічну догану», а в найважчих випадках - «публічну». Останню ЗМІ-порушник зобов’язаний опублікувати, і краще самостійно - медіа-конкуренти зроблять це з куди більшою помпою та задоволенням.

Утім, слухати чи не слухати Прессрат - справа добровільна; ніяких реальних санкцій рада преси застосувати не може. За це її любовно називають «беззубим тигром». Але, так чи інакше, до її думки прислухаються. А на початку вісімдесятих цей «тигр» настільки всіх дістав, що змушений був на три роки припинити існування. Але потім відродився, оскільки німецькі журналісти переконані: така інституція потрібна.

Етичні проблеми ніколи не перестають бути актуальними - навіть у благополучній, ситій країні. Перед від’їздом у Київ професор Вайшенберг праворуч і ліворуч давав коментарі стосовно позову федерального канцлера Шрьодера проти інформагентства, яке написало, що він фарбує волосся, і цим вторглося в його особисте життя. «Я розумію, що українці з задоволенням перебрали б собі проблеми німців, - сказав З.Вайшенберг. - Але хоч якими були б проблеми, треба працювати над їх розв’язанням. Історія діяльності Ради з питань преси свідчить, що варто вести боротьбу за те, аби журналісти у своїй роботі не виходили за межі моралі».

Двадцять один

Утім, питання про політиків як про «публічні особистості» виявилося досить актуальним і для українських журналістів: у цьому контексті навіть прозвучала пропозиція клопотатися про скасування рішення Конституційного суду, що забороняє збирати інформацію про приватних осіб. Багато дискутували й на інші болючі теми. Чи припустимо журналістам займатися політикою? Чому з багатьох наших колег, котрі балотувалися на різні рівні влади, лише одиниці перемогли на виборах? Чи можна говорити нині в Україні про незалежну журналістику загалом і яка залежність кабальніша: від держави чи від олігархічного капіталу? Наскільки ситуація в регіонах відрізняється від столичної? Чи вважати однозначно неприпустимими приховану рекламу й піар у журналістиці?

Усе це вилилося в дебати з приводу внесення змін в етичний кодекс. Особливо бурхливо обговорювали пункт про одержання журналістом незаконної винагороди чи якихось пільг за матеріал. Звучала пропозиція зняти цей пункт: мовляв, регіональні ЗМІ тільки й живуть із хабарів за приховану рекламу. На жаль, - заперечували столичні журналісти, - у нас просто більше дають, і відмовлятися ще важче... А треба. Якщо ти серйозно вирішив сповідувати принципи професійної етики.

Кодекс також доповнили пункти про неприпустимість плагіату та обережність журналіста в роботі з інформацією про дітей і неповнолітніх. А запропоновану комісією заборону на «журналістські війни» підписанти визнали передчасною: мовляв, є в нас ще такі ЗМІ, із якими не розібратися мирним шляхом. Засумнівалися журналісти й у своїх повноваженнях поширити дію кодексу на засновників і видавців мас-медіа.

Абсолютною більшістю голосів підписанти ухвалили, що Комісія з журналістської етики повинна стати юридичною особою з банківським рахунком і всіма необхідними реквізитами. Правда, поламали чимало списів на тему, як називатися майбутній юрособі (ох уже це страшне слово «комісія»!), які функції вона виконуватиме (лише етика - чи не занадто вузько?) і чи виступатиме від імені всього журналістського цеху чи тільки підписантів. Слизьким виявилося питання про квоти: в Україні немає, як у Німеччині, чотирьох сильних журналістських і видавничих структур. Є величезна, але консервативна НСЖУ і понад тридцять новаторських, але невеличких НЖО - кому з них надати право делегувати членів комісії? Зняття питання про квоти на користь індивідуального членства влаштувало, здається, всіх.

В остаточному результаті вирішили: Комісія з журналістської етики не змінюватиме назву, не стане «тридцять першою» громадською медіа-організацією, що претендує на функції та повноваження Спілки журналістів. Вона залишиться собою і продовжуватиме розпочате - у більш широкому складі, до якого, втім, увійшли майже всі журналісти «першого скликання», включаючи голову - головного редактора «ДТ».

Тепер їх двадцять один: Зураб Аласанія (медіа-група «Об’єктив», Харків), Михайло Батіг (інформагентство УНІАН), Василь Бедзір (газета «Закарпатська правда», Ужгород), Лілія Буджурова (Асоціація незалежних журналістів Криму), Микола Вересень (незалежний журналіст), Михайло Дорошенко (газета «Україна молода»), Леонід Звєрьов (Інститут масової інформації, Одеса), Валерій Іванов (Академія української преси), Світлана Кабачинська (газета «Дзеркало тижня», Хмельницький), Валерій Калниш (ТРК «ТВ-5», Запоріжжя), Леонід Капелюшний («Літературна газета», Одеса), Андрій Капустін («Незалежна газета», Харків), Данило Кляхін (ТРК «Сатурн», Миколаїв), Тетяна Котюжинська (адвокат, Дніпропетровськ), Ігор Лубченко (голова НСЖУ), Володимир Мостовий (газета «Дзеркало тижня»), Олег Онисько (газета «Поступ», Львів), Олена Притула (інтернет-видання «Українська правда»), Сергій Рахманін (газета «Дзеркало тижня»), Микола Савельєв (газета «Незалежність», Львів), Ірина Чемерис (Інститут «Республіка»).

З виступів на з’їзді

Ігор Лубченко, голова НСЖУ:

- Комісія почала працювати і зробила серйозний крок у нашому суспільстві й журналістському середовищі. Я думаю, що вона повинна продовжувати роботу. Мені однаково, яку квоту одержить НСЖУ. У нас офіційно зареєстровано понад 30 громадських організацій, що захищають інтереси журналістів. У четвер починає роботу Х з’їзд нашої Спілки, і я вже розіслав свою доповідь, у якій пропоную, щоб новообране керівництво НСЖУ звернулося до їхніх керівників із пропозицією створити постійно діючий «круглий стіл», де обговорювалися б принципові питання нашої професійної солідарності. Кожен об’єднується в ті організації, які для нього близькі, але є речі, спільні для всього журналістського цеху.

Михайло Батіг, директор інформагентства УНІАН:

- Я - один із тих членів комісії, котрі опинилися в непростій із морального погляду ситуації, оскільки були задіяні в передвиборному процесі. Вважаю, нам є про що говорити стосовно досвіду, здобутого українською журналістикою на виборах-2002. Мені хотілося б поговорити про «Народну платформу» телеканалу «Інтер», про фільм «Піар», про «творчість» деяких інтернет-видань тощо. Але відмежовувати журналістську мораль від моралі суспільства нерозумно й неправильно. Не може бути етичної журналістики в суспільстві, керованому неетичною владою.

Те, що створено таку комісію, видається мені дуже симптоматичним і своєчасним явищем. Нас випередили тільки депутати, створивши свою комісію з питань етики. Прийде час, коли з’явиться комісія бізнесової етики, етики державного чиновника. Ми з вами розвідники, така наша суспільна функція. Тож я підтримую діяльність Комісії з журналістської етики і вважаю, що вона повинна стати постійно діючим органом, який нагадував би владі, що вона повинна працювати в певних етичних рамках.

Наталія Лігачова, редактор інтернет-видання «Телекритика»:

- Як конфліктний член комісії, що в результаті вийшов із неї, хочу зробити одну принципову пропозицію, яка, на мій погляд, зніме ті складності, що існували в роботі комісії. Однією з головних наших помилок із вересня було те, що мимоволі, навіть самою назвою, ми взяли на себе право представляти всю журналістську спільноту країни. Гадаю, саме це дало багатьом щирим недругам комісії зброю проти неї. Давайте виступати тільки від імені тих, хто підписав звернення «Журналісти - за чисті вибори». Будь-який громадянин України може висловлювати свою точку зору з будь-якого питання, починаючи від змісту Конституції і до конкретного конфлікту між журналістами.

Країна чекала голосу нормальних, чесних журналістів із приводу дуже резонансних подій, що відбувалися під час передвиборної кампанії. Вважаю, що комісія зробила б дуже багато, якби прийняла ряд принципових звернень не тільки стосовно оприлюднення плівок Понамарчуком, а й щодо фільму «Піар», щодо багатьох дій ЗМІ.

Андрій Капустін, «Незалежна газета», Харків:

- Я хочу навести маленький приклад із міста Харкова, яке я представляю. Чотири дні тому другою особою Харкова, секретарем міської ради було обрано бандита, колишнього наперстковика на прізвисько Гепа. Про це не сказав майже ніхто. Але це жах, коли в першій столиці України друга особа міста - злодій. Злиття криміналу та влади було продемонстровано з таким цинізмом і зухвалістю, що про яку журналістську етику й загалом журналістику можна говорити? Усім це байдуже, оскільки практично всі засоби масової інформації мають кляп. А потрібно кричати, адже до президентських виборів залишилося два роки.

Ми повинні звернутися до наших ЗМІ, щоб комісія стала трибуною по всій Україні. Інакше ми знову будемо збиратися між собою й перетворимо це на пустопорожні теревені. Мені втішно відчувати, що ми маємо змогу спілкуватися. Але наші читачі та глядачі не можуть це почути. І якщо знайдуться ЗМІ, які підуть на це, буде доведено можливість існування в Україні і журналістської етики, і свободи слова, і всього іншого.

Валерій Іванов, професор, президент Академії української преси:

- Не треба боятися, що кричатимуть: а хто ви такі, чому судите інших? В усіх країнах є ЗМІ, що не дотримуються ніяких етичних норм. І журналістів «Більда», «Бліка» чи «Сан» іноді навіть шкода - бо коли вони втрачають роботу, їм важко влаштуватись у видання, що дотримується високих професійних і моральних стандартів.

Я не згоден із дискримінацією державних ЗМІ - мовляв, там немає чесних журналістів. Незалежних медіа в Україні немає в принципі. Залежність від грошей іноді ще більша, ніж від держави. Ми не можемо створити нормальні економічні відносини - їх доводиться чекати. Нормальні закони в нас уже є, інша річ, що вони не виконуються. І тут внесок Комісії з журналістської етики може бути дуже вагомим. Важливий момент - розробка механізму публікування рішень комісії: не лише на сайті, а й у ЗМІ. А головне - створення апарату. Без системної роботи ця чудова ідея просто помре.

Люди, котрі створили цю комісію, зробили дуже багато, і вони повинні продовжувати в ній працювати. Вважаю, що це одна з найвагоміших ініціатив у сучасній журналістиці.