ЖОВТЕНЬ. ВЕНЦЛОВА

Переді мною збірка есе литовського письменника Томаса Венцлови в перекладі польською мовою. Прикро, що ця книжка недоступна українському читачеві, адже йому вона сьогодні набагато потрібніша, ніж польському. Бо те, що для поляків історія, для українців — сучасність.

Венцлова, якого і в рідній країні частина інтелектуальних «пастирів» завжди сприймала із пересторогою, аналізує реальність з точки зору відповідальної любові до батьківщини. Відповідальної, значить критичної, вимогливої, чесної — такої, якою вона була й у нас в момент творення українства, поки не перетворилася в останнє десятиріччя на соплі й зітхання. З цього погляду очевидно, що формула «задля звільнення Литви я готовий укласти угоду хоч би й із дияволом», яку взяли на озброєння деякі литовські політики після більшовицької окупації, була облудною й спрямованою проти Литви. З цим гаслом вітали вермахт, закривали очі на репресії і тортури, на дискредитацію самого образу Литви. І у Венцлови знайшлася мужність про це чесно сказати ще за часів окупації Литви, коли така спілка з дияволом тільки віталася. Бо диявол, — доводить публіцист, якого часто називають «совістю Литви», — не може звільнити або допомогти у звільненні. Диявол народжений для того, щоб запроторити тебе ще глибше в пекло...

Так от мені дуже цікаво дізнатися, чим — з моральної точки зору — у такому союзі націонал-соціалісти відрізняються від комуністів? Тільки тим, що гітлерівці програли війну, а комуністи втратили владу від старості і дурості? Однак всі, хто прожив життя не у Голландії чи Швейцарії, а тут, добре пам’ятають їх молодими. Звичайно, формула «заради відставки Кучми допускається союз із самим дияволом» також актуальна в українській політиці. Однак чи можна вимагати ліквідації режиму, який очевидно не приніс добра Україні під червоними прапорами тієї партії, яка вже верховодила до Кучми? Верховодила, методично винищуючи все українське, організовуючи голодомори і процеси, знекровлюючи народ. Правлінням своїм перетворила нас на те, чим ми є. А що ми досі живі та ще в цій державі — так це тільки тому, що одні заспокоїлися, передчасно стали дивитись на нас, як на свою домашню худобу, а решта зрозуміла, що на нас можна заробити і без комунізму. Але як швидко все забулося! І не тільки історія минулого сторіччя, а й те, що перед другим туром виборів президента України холодного літа 1994 року керівництво — нинішнє керівництво — Компартії України підтримало кандидатуру Кучми Л.Д. і першою газетою, якій дав інтерв’ю новий президент, була газета російських комуністів «Правда». Брехня, що Кучма не виправдав наших сподівань — жодних сподівань ми на нього й не покладали. Правда в тому, що він не виправдав їхніх надій. І вони мають всі підстави вимагати його відставки. Однак чому разом із нами? Чому люди, які називають себе реформаторами і демократами, йдуть у колонах поруч із комуністичними демагогами під сталінськими портретами? Як їм не соромно, адже таким чином нівелюється сама ідея демократичної опозиції, альтернативи? Чому в газетах, які ще користуються довірою небайдужих читачів, ми бачимо радісну констатацію того, що комуністи — плоть від плоті нинішньої номенклатури — борються з владою добровільно, а виступи «харизматичного» блазня Симоненка спонукають до вступу в компартію. Хто завтра нас буде читати, колеги? Що буде із суспільством, нездатним — хоча б із нашою допомогою — продукувати «антитіла», які переборюють тоталітарну ідеологію у будь-яких її проявах? У часи національної кризи треба бути вимогливим не тільки до батьківщини, але й до самого себе. Не брехати, не бруднитися. Думати.