Жовтень. Вальбжих - Соціум - dt.ua

Жовтень. Вальбжих

7 жовтня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №39, 7 жовтня-14 жовтня

Минулого серпня проїздив потягом повз Вальбжих — дорогою з Вроцлава до Єлені Гури. І хоча то був т...

Минулого серпня проїздив потягом повз Вальбжих — дорогою з Вроцлава до Єлені Гури. І хоча то був тільки довгий транзит і не було можливості навіть на кілька хвилин вийти з вагона, пейзаж шахтарського міста запам’ятався надовго — поруч із колією височіли силуети мертвих копалень... Цей пейзаж був настільки переконливим, що можна було створити образ міста — і образ померлої гірничої цивілізації — навіть не прогулюючись міськими вуличками. З другого боку — знайомий шахтарський пейзаж, я таких чимало побачив в житті і в Україні, і в Казахстані. Але було в околицях Вальбжиха щось особливе, те, що примушувало пам’ятати його не сфотографовані й не туристичні краєвиди... Тому не дивно, що коли я дізнався про приїзд до Москви, на фестиваль «Нова драма», міського театру з Вальбжиха з виставою «Копальня», відразу ж придбав квиток. Для мене, відверто кажучи, то було відкриття — у цьому невеличкому стагнуючому польському місті, яке після краху гірництва не може дати собі ради, є ще й театр, який відвідує міжнародні фестивалі, демонструє виставу про шахту в Парижі й Москві? Проте, власне, чому б не в Парижі й Москві? Для театральної публіки цих мегаполісів шахтарський сюжет — справжня екзотика...

А після перегляду вистави щиро заздрив. Не тільки професіональності колективу з Вальбжиха, не тільки точності вистави, а тому, що театру вдалося створити переконливий образ оцієї помираючої цивілізації, яку я бачив із вікна вагона — образ став живим, наповнився плоттю, кров’ю та стражданнями людей, які не можуть знайти себе в новому світі, і міста, яке стає камертоном їхніх поневірянь. У «Копальні» є сцена, в якій старий Валєк, що уособлює і пенсіонера-гірника, і саме місто Вальбжих, розповідає про свою подорож до родича з Варшави. І про діалог із цим родичем-Варшавою, навіть не діалог, а два монологи людей, які не те щоб один одного не чують, а просто існують у різних світах. Різні проблеми, різні орієнтири, різне світосприйняття... І спільне майбутнє? Яким тоді буде спільне майбутнє?

У Польщі вже прийшли до часу, коли саме над цим замислюються, коли усвідомлюють весь трагізм ситуації тих, хто, окрім тяжкої і вже непотрібної праці, нічого не вміє, коли замість навішування політичних ярликів намагаються втримати цивілізаційний образ світу, що тяжко відходить, відхаркуючи легені... І, може, в такому співчутливому і проникливому ставленні й є пошук спільного майбутнього. Адже, ніде правди діти, Київ і Горлівка не розуміють одне одного набагато більше, ніж Варшава і Вальбжих. І долати це нерозуміння, засипати цю прірву слід із величезним тактом і любов’ю. А для цього потрібні не тільки наші політики — політики наші завжди між собою домовляться, коли йтиметься про розділ фінансових джерел, тут я спокійний. Для цього потрібне й бажання виробити спільну національну пам’ять, яка в нас має бути не тільки в історичних міфах, не тільки в блискотінні шабель, не тільки в замках і фортецях, але й в оцих сумних копальнях і в оцих утомлених людях...

В антракті вистави я коротко поговорив із головним режисером Вальбжихського драматичного театру Петром Крущинським й розповів йому про свою подорож повз місто. «О, то ви це розумієте. Ви бачили ці копальні!» — відреагував постановник вистави. Так, я бачив ті копальні. І наші також бачив. Я тільки не бачив поки що в Україні театру, який був би здатний закарбувати в нашій свідомості їхній образ із такою ж відданістю й розумінням своє місії, як це зробив театр із Вальбжиха.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво