ЖНИВА НА ОЛЬГОВОМУ ПОЛі ЗА ЧАС ПРОВЕДЕННЯ АГРАРНОЇ РЕФОРМИ 25 ВіДСОТКіВ КСП ПЕРЕТВОРЕНО НА СіЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКі КООПЕРАТИВИ

Фермер Михайло Сотник, так само, як і письменник Юрій Сотник і журналіст Леонід Сотник, мені не родич. Просто останніми роками його ім’я час від часу спливало то на сторінках обласної преси, то у випадкових розмовах. Не скажу, що дуже велику, але певну цікавість воно в мене викликало. А коли цієї весни, запитавши, як у Чернігівській області йдуть реформи на селі, я почула: «А знаєш, твоєму однофамільцеві земляки дружно віддали свої земельні паї та довірили долю колишнього колгоспу», то остаточно зрозуміла — не познайомитися з ним я просто не можу.

…Уперше Михайло Сотник збурив громадський спокій 1988 року, написавши заяву про вихід із КПРC. 28 років чоловік акуратно сплачував внески, як передовик соціалістичного змагання приймав належні грамоти й медалі, і раптом заява. Тож і затаврували на партійних зборах у колгоспі:

— Полова відсіється, зерно залишиться.

Михайло Федосович дуже образився. Це він полова? 40 років — мало не з дитинства — орав, сіяв, молотив, спочатку за палички, згодом за жалюгідну, порівняно з випущеною продукцією, оплату. Ближче до пенсії зайнявся пасікою — і тут дістав відмінні результати. Так і залишився б ідилічним дідом-пасічником, та нагрянула незалежність, вийшла постанова Верховної Ради про земельну реформу. Тоді ж, у грудні 1991 року, подався в райсільгоспуправління: дайте, мовляв, землю, господарюватиму.

Ох, та й багато ж часу витратили і начальник сільгоспуправління, і голова райради на бунтівника, і все марно. Ні, прямо Сотнику ніхто не відмовляв, просто пояснювали, які жахливі труднощі чигають на нього на обраному шляху.

Зрештою, землю дали, десять гектарів. На той час ентузіаст купив «тракторець», деякий інвентар — можна було починати самостійне життя.

Навіщо? За кілька років до пенсії кидатися на амбразуру чиновницької протидії, звалювати на себе надзвичайно тяжку фізичну працю, боротьбу з сюрпризами погоди й нерозумінням оточення, — коли можна спокійно насолоджуватися власноручно створеною ідилією на пасіці?

— Та я все життя про це мріяв! — зненацька признається Михайло Федосович. — В армії служив у Польщі, у Німеччині, подивився, як у них організовано аграрне виробництво.

На початку сімдесятих поставили Сотника бригадиром. Досі згадує, як умовляв доярок... подоїти свою групу корів, призначав колгоспниць на ферму за нарядом. Тоді, у розквіті застою, і зрозумів, що цей лад приречений. А тепер, коли люди недобрим словом згадують Горбачова, мовляв, розвалив усе, він не може не заперечити:

— Саме воно розвалилося. І слава Богу. Де ваші діти зараз воювали б?

Утім, часу на політичні дискусії в нього немає і тоді не було. Мав високі врожаї, зерно здавав у державні комори, і знову просив землю. Ділянки нарізали по всьому колгоспу, у віддалених місцях, та вибирати не доводилося.

Радів, що таки виділили 50 га — максимум, дозволений для фермера. А що таке 50 гектарів для справжнього господаря? Тож після публікації грудневого Указу Президента Федосович загорівся: а чи не можна збільшити орендовані площі? Почувши, що фермери можуть обробляти й земельні паї селян, котрі цього схочуть, задумав він приєднати до свого господарства наділи жителів своїх рідних Левковичів, хутора Кругле, маленького села Льгівки. Тим паче, що пропозиції такі надходили.

Та поповзли по КСП якісь чутки, з’явилися сумніви... Михайло Федосович зрозумів: іде агітація проти його намірів. Виявити недоброзичливців було легко. І так кілька років колгоспники кепкували зі свого керівництва:

— Щось наука не допомагає нашому начальству — знову жито не зійшло (ячмінь вимок, поля бур’яном позаростали). Інша річ у Сотника! Правда, він академій не закінчував...

Загалом, чи комусь не хотілося бачити торжество дбайливого господарювання на тлі колективного нехлюйства, чи небажаним видавався поділ КСП на дві частини, але від втілення ідеї довелося відмовитися. Проте два дні до зборів двері будинку фермера не зачинялися. Краяни просили, переконували, вимагали:

— Ми більше так жити не хочемо. Нічого не вдієш, Федосовичу, доведеться тобі очолити кооператив.

Чому саме кооператив — ніхто не замислювався. Так начальство рекомендує, а йому видніше. Головне — з головою не прогадати. Але фермер ставив свої умови:

— Якщо сто відсотків проголосує — так тому й бути.

За нього віддали голоси 54 відсотки членів КСП, за старого голову — 14%.

— Гаразд, — сам здивувався своєму рішенню Сотник. — Якщо люди довіряють — спробуємо.

У принципі, він уявляв, на що йшов. Але дійсність виявилася зовсім безпросвітною. Крім боргів перед державою, у КСП було 800 тисяч гривень кредиторської заборгованості. Кооператив як правонаступник винен ці гроші підприємницьким структурам. Та ще й зарплати КСП заборгував 137 тисяч. Ця сума почала помаленьку зменшуватися: голова в рахунок погашення боргу виділяє зерно, охочих забезпечує гноєм і трактором, щоб зорати присадибну ділянку.

490 млн. гривень виділила держава на кредитування нових сільгоспутворень. Кооперативу імені Аркадія Комка (земляка, Героя Радянського Союзу, кулемет якого зберігається в Центральному музеї Збройних сил у Москві) із кредитом не поталанило.

— Раді б допомогти. Але з такими боргами не можемо ризикувати, — хитали головою фінансисти не одного банку.

Просив голова суму зовсім невеличку: 10 — 12 тисяч гривень. Та коли виявилося, що за оформлення кредиту потрібно заплатити близько трьох тисяч гривень, він навіть зрадів відмові: віддати три тисячі невідомо за що, тим часом як кожна копійка на рахунку? Доведеться шукати немислимі резерви.

— Ох, цю реорганізацію та хоча б рік тому, — як один ремствували колишні колгоспники, — поки наш КСП не довели до ручки.

— То чому ж ви давно собі не обрали голову, якого хотіли?

— А ми їх ніколи не обирали! Нам їх просто привозили та представляли. Останнім нашим КСП керував дільничний міліціонер, — розповідає ветеран війни та праці І.Палєй.

Іван Іванович дуже пишається тим, що господарство очолив його колега- механізатор.

— Наводити порядок Федосович відразу заходився й у кооперативі. На зерновому складі поміняв комірника, якого впіймали на крадіжках, довірив своєму родичеві. А той узяв та й поцупив додому зо два мішки зерна. Ясна річ, довелося з ключами від комори розлучитися, — радіє принциповості свого товариша. — А на фермі хіба що не ночує.

Чому така увага до молочного стада, точніше жалюгідних його залишків? Хоч як це дивно, але на корівок голова робить ставку. За які кошти купував солярку, будучи фермером? Від реалізації молочної продукції. Тримав удома двох корів, які щодня давали по 30—35 літрів молока, теличок. Виручених грошей вистачало на паливно-мастильні матеріали, відходи від зернових використовував як фураж. А на доходи від виробництва зернових щороку купував техніку. Так розраховував і кооператив підняти. Та вивчив звітність і вжахнувся: тоді як у нього на гектар ріллі йшло 30—37 кг ПММ, у колгоспі — аж 80!

Отож і рентабельність у фермера перевищувала 40%, а то й 60% сягала, а КСП під кінець року приходило з мінусом. Утім, як і 95% його побратимів у країні.

Тому на зорі поспішає голова на тваринницьку ферму. Молоко, яке в корови на язику, у доярок виявляється у пластикових пляшках по всьому тілу. Дітям на кашу, поросяті, щоб швидше росло, покупцям на базар — застосування цьому продукту завжди знайдеться.

— Благаю, не крадіть! Не колгоспне це добро, а наше з вами, — переконує голова доярок і трактористів.

Молоко можна купити за пільговою ціною, але рецидиви колгоспної психології поки що викоренити не вдалося. Де це бачено, щоб від корівки надоювали по 4 кг молока за день — середній показник по КСП минулих років.

— Ні мама, ні бабуся не тримали б корову, якби вона давала менше відра молока, — сказав кілька місяців тому заступник міністра, нині начальник департаменту Петро Шейко, окреслюючи одну з цілей реформування АПК.

Ясна річ, коли це корова власна. От і домагається Михайло Сотник, аби до кожної худібки в господарстві ставилися як до своєї. Досить того, що торік 600 голів вирізали. Хоч і заявляє часом спересердя: «Не буде нормальних надоїв, заведемо голштинську породу, тоді лише дві доярки залишаться на фермі». Та поки що жодної голови не продав, тільки в разі вибраковки.

Одне слово, господар. І дід у нього був господарем, мав 20 десятин землі, трьох коней, п’ять корів, овечок. Усе пішло прахом у тридцяті, себто було принесено на вівтар колективізації.

Коли в колгоспі святкували то Великдень, то жовтневі, фермер Сотник ночами орав, сіяв, обробляв сходи. Потім пшениця на його полі стояла стіною, разюче контрастуючи з немічними та обрідними колгоспними кущиками. Чому загалом таке було можливе?

Олександр Ковалів із департаменту реформування сільського господарства Мінагрополітики ситуацію в сільському господарстві коментує так:

— Сьогодні ми маємо начальника над агрономом, над механізатором, над тваринником, чого немає в жодній країні світу. Це і є непрацюючий товаровиробник. У нас жоден голова не сяде за трактор. То який же в нього інтерес? Необхідно орієнтуватися саме на працюючого товаровиробника, зацікавленого в результатах своєї праці, і відповідним чином відбити це в законодавчих актах.

Хоч як це дивно, Михайло Федосович, який на відміну від Олександра Івановича ні вченого ступеня не має, ні стажування у Швеції, Америці й Канаді не проходив, ідеальну організацію сільського господарства бачить так само. Родина з трьох чоловік його знайомого канадського фермера обробляє 650 гектарів землі. Та ще й за сумісництвом він сам обіймає посаду на рівні нашого керівника облсільгоспуправління.

Тому так скептично ставиться до нав’язаного згори кооперативу, де 60 працюючих і 200 пенсіонерів. Неефективно це, як не глянь. Високі врожаї та великі прирости ваги досягаються зовсім не за рахунок масовості. А от техніка необхідна. Проте за оцінками фахівців, стан вітчизняного машинно-тракторного парку десь на рівні тридцятих років. Минулого сезону навантаження на один український комбайн сягало 300га при нормативних 100.

Усе, що могли, у Левковичах відреставрували, та чи надовго цього вистачить?

— Держава повинна терміново приділити увагу сільськогосподарському машинобудуванню, — ставить глобальне завдання колишній механізатор.

Та начебто і приділяє. Місяців зо два тому Верховна Рада прийняла рішення про пільги для сільськогосподарського машинобудування. Інша справа, чи дійдуть вони до реального виробника. Те саме і з біржами.

За словами заступника міністра агрополітики Романа Шмідта, нарешті вдалося запустити механізм укладання форвардних контрактів на аграрній біржі:

— Ціни за цими контрактами в березні становили 720—800 гривень за тонну пшениці. Це дуже вигідні умови під зустрічні поставки матеріально-технічних ресурсів, і передусім для весняної посівної кампанії.

Мушу розчарувати Романа Михайловича, герой нашого нарису продав зерно по 160 гривень за тонну, тобто по 16 копійок кілограм. А солярку купував по 2 гривні, інакше поля залишилися б незасіяними.

У провінції аграрна біржа поки що те саме, що синій птах. А реальний партнер — комбінат хлібопродуктів. Яку ціну він виставить — на таку доводиться погоджуватися. Мені це нагадує анекдот про катастрофу корабля, після якої на безлюдному острові опинилося двоє, але не з порожніми руками. Представник однієї хитрої національності захопив із собою мішок із золотом, а представник ще хитрішої національності — мішок із консервами. «Продай мені банку «тушонки», — каже перший. «Мішок золота, і «тушонка» твоя, — відповідає другий. — Не хочеш? Пошукай дешевше!»

Приблизно на такому рівні перебуває поки що наша інфраструктура.

— З району, як і раніше, вимагають зведення, замість того, щоб надавати кваліфіковану допомогу. Приміром, зробити аналіз грунту і дати рекомендації про перспективу вирощування культур, які мене цікавлять, — ось що потрібно хліборобу-практику.

Це збігається з думкою теоретиків.

— Нові сільгосппідприємства не можуть стати конкурентоспроможними, якщо не буде сформовано відповідне середовище. Передусім, необхідний конкурентний ринок надання послуг. Як він формується в усьому світі? Є два рішення. Перше — створення прибуткових обслуговуючих кооперативів для сільського господарства, а друге — запровадження держрегулювання чи встановлення меж прибутковості цих структур.

З таким твердженням заступника заввідділом Інституту аграрної економіки Лідії Романової не можна не погодитися. Якщо хлібороб продав зерно по 160 гривень за тонну, а Держкомрезерв відпустив його ЗАТ «Київмлин» уже по 900 гривень, то без обмеження прибутків посередників ніяк не обійтися. І від цього також залежить, чи зможе українська родина не заощаджувати хоча б на хлібі.

Нині серед фахівців тривають дискусії про реформування аграрного сектора. Думки часом висловлюються найнесподіваніші, від «нічого путнього поки що немає, лише вивіски поміняли» до «реформу придумали, аби витрусити з села гроші». І рефреном — стогін про відсутність справжнього хазяїна. Та годі, добродії! У кожному господарстві знайдеться такий фермер або фахівець, у якого душа болить за землю. Головне, щоб на державному рівні налагодили механізм реальної допомоги хліборобам-годувальникам.

Не збере врожай Михайло Сотник на Ольговому полі (за гіпотезою краєзнавців, легендарне поле, згадуване в «Слові о полку Ігоревім», лежить на території його кооперативу в селі Льгів, і підтвердженням тому — курган, поселення та знайдений скарб прикрас IХ — ХIII століть), не поставить на ноги господарство — піде на давно заслужений відпочинок (передасть фермерство онуку Ігорю, який закінчує аграрний коледж). Та коли й інших ентузіастів перетворень на селі спіткає така сама доля, тоді всім нам буде непереливки.

* * *

Поки матеріал готувався до друку, керівництво в сільськогосподарському кооперативі змінилося. Оскільки Ігорю Сотнику ще не виповнилося вісімнадцять років, офіційно фермером він вважатися не може, отже Михайло Федосович не може очолювати кооператив. На відміну, ясна річ, від попереднього голови. У кооперативі імені Аркадія Комка все повернулося на круги своя. Реформи завершилися, так і не почавшись.