ЖИВ У ЧЕРКАСАХ ПОЕТ - Соціум - dt.ua

ЖИВ У ЧЕРКАСАХ ПОЕТ

12 грудня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №48, 12 грудня-19 грудня

Явище Поета — завжди рідкість і диво — вражає сучасників. А коли час, висушивши пам’ять сучасникі...

Василь Симоненко
Василь Симоненко

Явище Поета — завжди рідкість і диво — вражає сучасників. А коли час, висушивши пам’ять сучасників, усунувши їхній вплив, підтверджує, що поет — Поет, нащадки відчувають натхнення, сприймають це як милість небес до народу, якому він належав. Подвійне диво. Черкасам у цьому сенсі пощастило: принаймні один Поет тут уже точно відбувся.

14 грудня виповнюється 40 років із дня смерті Василя Симоненка (1935—1963). А майже через рік, 8 січня 2005, шанувальники красного письменства, дасть Бог, зуміють гідно відзначити 70-річчя від дня його народження.

Багаторівневий поетичний світ, створений В.Симоненком, виявився в головному досить міцним, зберігши силу початкових енергій, свіжість барв і привабливість мелодій. Власне, ім’я «Василь Симоненко» яскраво всі ці десятиліття просвічувало крізь злами часу, крізь плинний туман буднів... Та ось здійснилися старозаповітні строки.

Десь у «Белі» Лермонтов проронив: «Що почалося незвичайним чином, те має так само і скінчитися».

Весною 1962-го в Черкаси заїхала редактор великого київського видавництва Надія Лісовенко. Мета — пошук молодих талантів (о легендарні часи!). І не просто пошук, а щоб книжку видати: серія так і називалася «Перша книга». Рукопис Симоненка з’явився в останній момент, вона взяла його із собою, не читаючи. Вірші настільки вразили редактора, що ще не доїхавши до Києва, вона відправила автору послання: мовляв, захоплена, посприяє. За однією з версій поштівку було відправлено зі станції ім. Т.Шевченка (такий був маршрут на Київ). Того ж 1962-го вийшла у світ книга «Тиша i грiм». Симоненко встиг стати членом Спілки письменників, що на той час не було дрібницею.

У відділ культури «Черкаської правди» Василь потрапив після журфаку КДУ 1957-го. У стінах цього примітного будинку (розкішний модерн початку ХХ ст.) він і познайомився з Людмилою Павлівною, своєю майбутньою дружиною; тут же, у «ЧП», як пізніше й у «Молоді Черкащини», друкувалося й те, що в інших виданнях виявлялося «непрохідним»...

Улюблений Василем Андрійовичем Блок колись із гіркотою сказав: «Как падшая униженная дева, ищу забвенья в радостях вина…» Певна частина суспільства за всіх часів поводиться стосовно художника образливо. При цьому (так уже світ влаштований) працівникам транспортної міліції тонкі перепади настроїв поета завжди здаються жахливими, адже вони самі непитущі. Ну а коли припустити, що хтось керував їхніми діями, то про тонкощі взагалі нема чого казати.

Все у тій історії якось глухо, темно і дивно. Зважте самі. Черкаський вокзал, закритий ресторан... Навіть коли припустити, що «А у поэта — всемирный запой, и мало ему конституций!», незбагненне залишається. Тим більше що й не всесвітній, і не запій, та й узагалі — «уберите руки, они мокрые, как крысиные лапы!.. Симоненко скрутили — и в «воронок». І чомусь повезли його аж за 30 верст — у буцегарню на станцію ім. Т Шевченка. Там, знаючи, що він журналіст (посвідчення забрали), його витончено били (мішечками з піском, щоб без слідів) і добу не годували. Мабуть, це побиття спровокувало смертельну хворобу. Його загибель уразила усіх. Неповних 29, вік між Лермонтовим і Єсеніним.

Після смерті, у другій половині 60-х, поет опинився в опалі, його ім’я занесли в «чорний» список. Подія не безпрецедентна, але вражаюча. Власті зупинили друкування збірки «Вибране». Це був удар по сім’ї. Причина опали — щоденникові записи і деякі його вірші виявилися опублікованими на Заході. Як пам’ятаємо, тоді це владою засуджувалося.

Є у Симоненка вірш «Самотнiсть», а там:

Залпи вiдчаю рвуться

з горла,

Гуркотять у байдужу даль:

— Пошли менi, Боже,

хоч ворога,

Коли друга послати жаль!

Немає нездійсненних прохань. Хоча за всіх мінусів тієї «західної» публікації, за великим рахунок був і плюс: ім’я поета прикрасилося легендами. Та ось вляглася піна днів і з затримкою в епоху (1981-го) вийшла у світ збірка «Лебеді материнства». Виявилося, що друзі у поета все ж таки були. Вони зуміли застосувати свій набутий з роками вплив. Ім’ям поета вже в наступну епоху в Черкасах було названо симпатичну вулицю, засновано премію ім. В.Симоненка, розпочато збір коштів на створення пам’ятника, з’явився музей... Втім, «музей» хоч і добре, але гучно сказано. Це маленька кімната в редакції, у якій він проходив практику 1956 року. Стіл, друкарська машинка; на вішалці — його плащ і капелюх, на стіні радіо — тих часів... Увімкнули (працює «брехунець»!) — трансляція засідання сесії ВР. Буря пристрастей ХХI століття ввірвалася і наклалася на напівзабуту, гучну колись, хрущовську «відлигу». По стінах стенди, фотографії... Але перше, на що звертаєш увагу (о проза наших малих музеїв!), — пляма на стелі. Музею потрібен ремонт...

Здається, немає такої політичної сили, яка не втягувала б під свої знамена відомих поетів. Закляті вороги знаходять у їхній творчості підтвердження своїй правді. Варто подивитися, як і які вірші В.Симоненка читають на вечорах його пам’яті. На дуель схоже, на Полтавську битву, поєднану зі штурмом Зимового, ристалище! Ну а інтимна лірика його — незаперечна радість всім, тут і доводити нікому нічого не треба. Ось вісім рядків. І ясно: жив у Черкасах Поет...

Все було. Дорога закричала,

Блиснули байдужi лiхтарi.

Ти пiшла вiд мене

до причалу

I згорiла в полум’ї зорi.

Вибухали днi незрозумiло,

I життя котилося моє…

Але там, де ти тодi згорiла,

Кожен ранок сонце устає.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво