Життя — час пригод - Соціум - dt.ua

Життя — час пригод

8 вересня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №34, 8 вересня-15 вересня

У нього неодноразово стріляли, за ним бігли з ножами, він утікав від бандитів, ведмедів і леопарда, ...

У нього неодноразово стріляли, за ним бігли з ножами, він утікав від бандитів, ведмедів і леопарда, потрапляв у рабство до велетня, вистрибував під час аварійної посадки з літака в болото, випадав із поїзда на ходу, до півсмерті замерзав на п’ятдесятиградусному морозі, горів, тонув, ухилявся від нападу гюрзи, зривався зі скель... І все це — під час виконання своєї роботи. Вгадайте, про яку професію йдеться?.. Ось і не вгадали, це не герой супербойовика.

Якщо вважати, що доля людини — у певному сенсі — художнє творіння, то ім’я людини в поєднанні з професією інколи стає ніби неповторним авторським жанром. У нашому випадку назва жанру — Володимир Іванович Манькута. Він фотохудожник. Спеціалізація дуже рідкісна: фотозйомка у віддалених і важкодоступних місцях, в умовах, практично непридатних для життя, — у тайзі, тундрі, пустелях...

У рабстві у велетня: таємниця зниклої експедиції

Років п’ятнадцять тому прийшла у Черкаси лиха звістка: Манькута зник! «Як це, як зник?! В експедиції?..» — «Так, на Таймирі. Вже місяць шукають!» І нотки в голосі жалісні: «Експедиція літня, мали до осені повернутися. Зимового одягу в них не було...» У минулому часі — не було. Надворі — листопад, експедиція зникла на ненаселених територіях, там морози...

І раптом невдовзі радість: «Знайшлися! Живий!..»

Про те, що сталося, Володимир розповів у колі друзів. «Але не для преси, — підкреслив. — Це таємниця...» І ось минуло п’ятнадцять років.

Ту експедицію, як і багато інших, у яких Манькута брав участь із 1987 року, фінансувало московське книговидавництво «Пента». Мета — випустити фотоальбом зі знімками ненаселених і важкодоступних районів Таймиру. Технологія експедиції така: вертоліт закидає фотографів у заплановану точку у верхів’ї річки, там вони розходяться на 20—30 кілометрів, потім через два дні повертаються, їх уже чекають водники, члени олімпійської збірної, які спускають фотографів на катамаранах кілометрів на п’ятдесят нижче. Річки там — бурхливі, з порогами, третьої-четвертої категорій складності; спуск людей з апаратурою й іншою амуніцією потребує високого професіоналізму керування катамаранами. У запланованій точці фотографів забирає вертоліт і перекидає у верхів’я іншої річки. І так опрацьовується весь регіон.

Того разу знімали на високогірному плато Путорану; це край водоспадів, каньйони й річки запаморочливої краси. Три фотографи з різних місць Союзу — всі Володимири Івановичі, і в усіх того року народилося по доньці. Жовтень. Одяг легкий, куртки рятують лише від дощу, спальники, намети, харчування — на два дні. У призначений день вертоліт за ними не прилетів.

Не прилетів він і пізніше. Пішов сніг, засипав усе метровим шаром; мороз почав дошкуляти. Вирішили йти пішки; з апаратурою і по пояс у снігу — заняття безнадійне. Але пішли. Дорогою рубали дерева, викладали у вигляді стріл, показуючи майбутнім пошуковцям напрямок свого руху. Але сніг засипав і стріли. Їжа скінчилася швидко. Залишки крупи варили в ложках, гриби з-під снігу виколупували. До кори дерев дійшло — варили, жували... Це вже потім з’ясувалося — вертоліт, котрий мав був їх забрати, зазнав аварії, і зникла карта маршруту експедиції. Шукали їх навмання, три вертольоти місяць літали над Таймиром...

Через кілька днів фотографів знайшов чоловік, велетень зростом 2,05 м. Він сказав, що коли вже вони до нього потрапили, живими він їх не відпустить. У непрохідній тайзі такі зустрічаються — втеклі, яким нічого втрачати. Завів він їх у промерзлий зимівник, кинув рибу, дав так-сяк обігрітися, фактично – врятував. А наступного дня вигнав на роботу — колоди тягати. Жив він у хаті просторій, але постійно будував собі нові сховки. Як невдовзі з’ясувалося, жив небідно, були в нього снігохід, гарна зброя, рація; полював на песця і ловив рибу, в обмін на хутро вертолітники доставляли йому цукор із міста, сіль, сірники, борошно, навіть жінок привозили на два-три місяці. З фотографами він принципово не спілкувався: «Я вас усе одно постріляю». І показав «цвинтар», де він вже уклав одну заблукалу команду — спортсменів-водників, каноїстів із Прибалтики: неправильно поводилися, права качали...

Білі людські кістки на дні ще не зовсім замерзлої річки — це серйозно. Але щось робити треба. Манькута шукав можливість розбалакати душогуба. Той відмахувався: «Я вас усе одно собакам згодую». Манькута: «Та я найхудіший!» Але той жартів не розумів. Виявилося неймовірне: хазяїна теж звати Володимир Іванович. Проте на велетня й це враження не справило. У якийсь момент Манькута додумався, чим його дістати. Запропонував: «Давай закладемося, хто більше куріпок настріляє,— ти з карабіна чи я без зброї». Той через два дні покликав: «Пішли, хохол, у мене настрій!» Розбрелися по тайзі. Тезко був вражений — Манькута приніс сім куріпок! «Як це ти?!» — «Та ось», — і показав рогатку, якою зі шкільних часів володів досконало. Це спрацювало. «Якщо вже так, — каже, — заходь у будинок». Дав поїсти, чаєм напоїв. Володимир кусок риби сховав, хотів хлопцям віднести. Однак велетень помітив, зжалився — їж, пий, я їх теж погодую. Потім Манькута побачив, як той шиє собі зі шкіри чоботи — 62-го розміру! Для велетня чоботи — проблема, він мріяв болотяники мати. Манькута: «У Москві є магазин «Богатир», там у мене знайомі. Там взуття, одяг. І чоботи! Ми тобі пришлемо...» Той не повірив. Будували йому зимівник, рибу ловили, собак тренували...

— Собак? Це як?

Розповідаючи, Володимир Іванович сміється:

— Тоді не до сміху було. Ми вже записочки зі своїми адресами в тубуси від плівки ховали — під корчі й у модрини: думали, колись знайдуть. Було, чотири дні тренував йому лайок, щоб вони в капкан не потрапляли. Молоді лайки не розуміють, що таке капкан. У капкані приманка — м’ясо. А навчають собак так: не годують, але тільки-но вона до м’яса — ти її по морді кулаком. А вона тебе — зубами. Це собаки здорові, однорічні. Руку обмотуєш і сидиш біля капкана. Він скиглить, ходить-ходить... Тільки в капкан — по морді. А він зубами... Ми вже дуже ослабли. Я й непритомнів... І тоді він по рації домовився з вертолітниками. Прилетіли по нас. А в нас уже був стан повної апатії. Нас забрали, у Норильськ допровадили. Ми слова дотримали — і чоботи йому прислали, і не тільки. Як не крути — а він нас врятував...

Не спи, не спи, художнику!

У творчому доробку Володимира Манькути два десятки розкішно виданих фотоальбомів. Кожну фотографію можна довго розглядати. У нього навіть іржава діжка, викинута на дикий морський берег, — шедевр… Працював в експедиціях, які фінансувалися різними міжнародними й закордонними організаціями, у тому числі ЮНЕСКО і Бі-бі-сі.

— Володимире, з чого все почалося, з якого фотоапарата?

— Не з фотоапарата. З Київського держуніверситету. Фах у мене рідкісний — геоморфолог. А як в експедицію не взяти із собою фотоапарат? Усі беруть. Мені здається, фотографія мене по особливому до себе вабила. Чому — невідомо. Чому хтось вірші пише, хтось у шахи грає, третій співає?

— Краса приваблює?

— Краса, звісно. Я її відчував і хотів зафіксувати той внутрішній стан, який вона в мені викликає. Коли буваєш в унікальних місцях, хочеться це запам’ятати. Але внутрішній стан дуже важливий. Як у художника чи поета. Є в тебе натхнення — буде картина. Мало знати тонкощі освітлення, розуміти поєднання кольорів, уміти будувати композицію, знаходити ракурси, – ще має бути натхнення. Я займався портретною зйомкою, експериментами, соціальним жанром, а потім прийшов до пейзажу. Здавалося б, пейзажі — це легко. Але кожен, хто працював із пейзажем, знає, що це не так... І ходити ж треба! Десятки кілометрів — з апаратурою, рюкзак важить сорок кілограмів... Бувало, добрів у тайзі до запланованої точки — дощ пішов. І сидиш тиждень у наметі... З часом почав публікуватися, помітили, запросили в дуже солідне видання. Бачиш, як я подорожую? То Таймир, то Алтайські гори, то Туркменські пустелі, то Якутія й Колима...

Зараз В.Манькуті п’ятдесят п’ять. Він худорлявий і жилавий; свого часу тренувався в олімпійській збірній разом із Брумелем: зі своїм зростом 170 см брав висоту 2,06; у футбол грав за збірну КДУ, потім за інші збірні… Людина він феноменальної комунікабельності. Очевидно, ця риса в його роботі не менш цінна, ніж упертість та фізична витривалість.

— Я двадцять років пропрацював методистом на станції юних техніків, був куратором Черкаської області з фото- відеозйомки. І щорічно їздив на три-чотири місяці в експедиції. Часто знімали в закритих зонах, куди нікого не пускають. Буває, гроші заощаджуєш рік, а потім їдеш на три місяці в Туркменію або на Байкал. З апаратурою, з мішками, з речами, з їжею... З боку це ненормально, треба ж і на сім’ю заробляти. А в тайзі...

Звірі і люди

— У тайзі ми в гостях. Господар там –ведмідь. Мене завжди дивувало, як ведмеді дізнаються про появу людини. Територія в них поділена. Я йду — ведмідь за мною, ніби виганяє зі своєї території. Я знаю, що він не нападе, — влітку їжі повно, ягід багато. Але неприємно. Тому я йду, палицею б’ю по модрині і співаю, бадьорість демонструю. Зброї намагаємося не брати — зайва вага. Тільки я виходжу з його володінь, переходжу струмок – уже зустрічає інший ведмідь. Неначе мобільним зв’язком повідомив.

Одного разу йшли на катамаранах, «потонули», висохли, далі пливемо. Дивимося – попереду ведмедиця з двома ведмежатами, купає їх і вчить рибу ловити. Вода холодна, вони з води, а вона їх — у воду. Метрів сто п’ятдесят до неї, вітер із її боку, а зір у ведмедів поганий. Раптом шуліка над нею спікірував із криком. Вона навіть не глянула у наш бік, ведмежат лапою під зад, одного, другого, повилітали — і в кедровий стелюх.

— А люди?

— Люди скрізь різні. Я полюс холоду знімав — це в районі Оймякону. Півроку з евенками жив у юртах. Вони не розмовляють! Мовчать; усе літо з оленями, тут зустрілися – і мовчать. Мені дивно. Я кажу: «Льоню, ти розкажи, як, що?» – «А що розказувати?» У них усе жестами, вони все й так розуміють. Я люблю поспілкуватися. Приходиш увечері з тундри або з тайги – хочеться біля багаття поговорити, дізнатися, хто де був, що бачив... Нічого не скаже. Та ось коли на полюванні тобі більше пощастило, ніж йому, тоді може початися розмова.

Ну а росіяни, українці — народ найгостинніший, усе розкажуть і покажуть. Директор Баргузинського заповідника — наш земляк із Черкащини, з Топилівки, як він нас приймав! Це окрема історія, місяць не могли зйомки розпочати. А хлопці в Магаданській області — я туди двадцять років їжджу — завжди першим ділом запитують: «Володю, сала привіз?!» Ні ікра, ні червона риба їх не цікавлять.

У Туркменії, на кордоні з Іраном, сталося нещастя, леопард напав на колегу, фотографа з Алмати. Ми йшли кам’янистою пустелею, я — трохи нижче, він — вище, леопард ховався від спеки в печері, і йому здалося, що на нього нападають. Гарний звір — буро-червоний, із чорними плямами, хвіст довгий, метра півтора... Леопардів там років тридцять ніхто не бачив. Товариша врятувало те, що він полетів у фісташковий гай, в ущелину, з апаратурою дорогою. Він в експедиції птахів фотографував, орнітолог. Три дні температура — за сорок, допомогти не могли, в нас не було антибіотиків. А тоді йшла війна з наркоторгівцями. Потрапили в бойову точку. Навколо стріляли, а ми шукали медикаменти. Врятував нас туркмен, який там коней розводив. У нього знайшлося все. Робили уколи. Потім колегу відправили з військовими, вижив... А його батька, він розповідав, — от доля яка! — білий ведмідь загриз.

Влітку 2005-го за програмою Юнеско знімав заповідник «Ленські стовпи», двісті кілометрів від Якутська. Пройдеш десяток кілометрів, вибереш точку, віничком перед об’єктивом помахаєш — розженеш гнус — і зробиш знімок. І далі йдеш. Планував сфотографувати наскрізну арку в скелі, її висота метрів вісімдесят чи, може, й більше, гарна арка...

Вирішив зняти з «тилу», щоб і Лена в кадр крізь арку потрапила, і зелена смуга перед рікою. Поліз на сусідню гору, осипом, з апаратурою — і цифровик за десять тисяч, і ноутбук, і інша техніка. Осип після дощу — пухкий, рухливий. І раптом він зник з-під ніг, летів метрів триста. Апаратура пропала. А на тілі хоч і залишилися неушкоджені ділянки, та їх було мало. Вибрався до річки, там на теплоході німецькі туристи пливли, врятувався. Хірург, як кравець, шкіру зшивав...

Мрія

— Я весь Радянський Союз відзняв. З усіх регіонів є прекрасні альбоми. До мене приїжджають друзі з Америки, Європи, Росії, увечері сидимо, кажуть – покажи місцевий альбом, що тут є? З соромом відповідаю: немає альбому!.. Мрію зробити альбом про Черкащину. Я народився в Софіївці — це село за Калитками. Там найгарніші сосни у світі — на п’ять обхватів, висота — фантастична. А дуби — більші, ніж у Холодному Яру! Черкащиною я ходжу 25 років, знімаю. Які місця! А річка Рось! Тільки по Росі сплав зробити — надзвичайний буде альбом! А Холодний Яр, а Канівський район, а Трахтемирів! Тут не потрібно споряджати дорогі експедиції. Якщо вартість деяких альбомів, у створенні яких я брав участь, п’ятсот-сімсот тисяч, а інколи – і мільйон доларів, то тут би і двадцяти тисяч вистачило. Буде альбом – буде що нашим гостям показати…

P. S. Життя мандрівника сповнене пригод — це цікаве життя. Проте, на втіху любителям посидіти вдома й цивілізовано відпочити, зазначимо, що в наших традиціях заведено вважати головним у житті – злагоду з совістю і збереження душі, а це однаково важко для кожного: чи то для мандрівника, котрий обійшов планету, чи то для людини, яка все життя просиділа, скажімо, на прийомі замовлень у фотосалоні. Головна біографія людини — історія її душі. Але такі історії нечасто вміщуються у формати газетних жанрів.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво